справа № 991/2195/26

провадження №11-кп/991/110/26

 

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА

 

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

30 квітня 2026 року м.Київ

 

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 , 

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 

за участю секретаря судового засідання ОСОБА_4 , 

обвинуваченого ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

прокурора ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Києві апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_6 на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 22 квітня 2026 року, про продовження строку тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у кримінальному провадженні №12025000000001216 від 01 травня 2025 року,

 

ВСТАНОВИЛА:

 

Зміст оскаржуваного рішення і встановлені судом обставини.

У Вищому антикорупційному суді на стадії судового розгляду перебуває кримінальне провадження №12025000000001216 від 01 травня 2025 року за обвинуваченням ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.27, ч.4 ст.368 КК.

Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року щодо ОСОБА_5 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 09 серпня 2025 року із визначенням застави у розмірі 17 600 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 53 292 800 грн.

У подальшому строк тримання під вартою щодо підозрюваного ОСОБА_5 неодноразово продовжувався, а розмір застави змінювався, зокрема останньою ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 26 лютого 2026 року продовжено строк тримання під вартою до 26 квітня 2026 року із визначенням застави у розмірі 5 000 000 грн. та покладенням відповідних процесуальних обов`язків у разі її внесення.

Оскаржуваною ухвалою Вищого антикорупційного суду від 22 квітня 2026 року клопотання прокурора задоволено частково та продовжено обвинуваченому ОСОБА_5 строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на шістдесят днів, тобто до 20 червня 2026 року включно, із визначенням альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави у розмірі 1 052 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 3 501 056 грн., та покладенням на обвинуваченого відповідних процесуальних обов`язків у разі її внесення.

При ухваленні зазначеного рішення суд першої інстанції виходив із наявності обґрунтованої підозри щодо вчинення ОСОБА_5 інкримінованого кримінального правопорушення, а також продовження існування ризиків, передбачених п.1, 3 ч.1 ст.177 КПК, а саме - переховування від суду та незаконного впливу на свідків у кримінальному провадженні. Водночас суд дійшов висновку про недоведеність ризику вчинення іншого кримінального правопорушення.

З урахуванням обставин кримінального провадження, стадії судового розгляду, даних про особу обвинуваченого, а також недостатності застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання встановленим ризикам, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність подальшого застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Разом з тим, враховуючи тривалість перебування обвинуваченого під вартою, зменшення кількості доведених ризиків, відомості про його майновий та сімейний стан, а також факт невнесення застави у раніше визначеному розмірі, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру застави до 1 052 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 3 501 056 грн., як такої, що здатна забезпечити належну процесуальну поведінку обвинуваченого та не є завідомо непомірною для нього.

 

Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, вважаючи її незаконною та необґрунтованою, постановленою з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, захисник обвинуваченого ОСОБА_5 адвокат ОСОБА_6 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить ухвалу Вищого антикорупційного суду від 22 квітня 2026 року скасувати та постановити нову, якою відмовити у задоволенні клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою і застосувати до обвинуваченого більш м`який запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання або застави у розмірі 156 000 грн.

В обґрунтування апеляційної скарги захисник посилався на такі доводи.

За твердженням сторони захисту, обвинувачення ОСОБА_5 є необґрунтованим, а надані стороною обвинувачення матеріали не підтверджують наявності у його діях ознак кримінального правопорушення. Захисник зазначав, що зі змісту матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) убачається відсутність зацікавленості обвинуваченого у реалізації інкримінованих дій, а також наявність ознак провокації з боку особи, яка діяла під контролем правоохоронних органів, зокрема ініціювання спілкування та передачі грошових коштів під виглядом документів.

Крім того, захисник вказував на відсутність ризиків, передбачених ст.177 КПК. На його думку, ОСОБА_5 має міцні соціальні зв`язки, постійне місце роботи, позитивну характеристику, раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, належно виконував покладені на нього процесуальні обов`язки під час перебування під вартою, що виключає ризик переховування від суду. Також зазначав про відсутність можливості впливу обвинуваченого на свідків, оскільки за своїми службовими обов`язками він не має відповідних повноважень, а твердження сторони обвинувачення про наявність таких ризиків є припущеннями.

Окремо захисник звертав увагу на сімейний та майновий стан обвинуваченого, зокрема наявність у нього на утриманні малолітньої дитини, яка потребує значних витрат на лікування, а також батька з інвалідністю, що, на його переконання, додатково свідчить про відсутність наміру ухилятися від правосуддя.

Також захисник вважав визначений судом розмір застави у сумі 3 501 056 грн. завідомо непомірним та таким, що не відповідає майновому стану обвинуваченого. Офіційний дохід ОСОБА_5 є значно меншим, а встановлення застави у такому розмірі фактично унеможливлює її внесення та перетворює альтернативний запобіжний захід на безальтернативне тримання під вартою, що суперечить вимогам ст.182 КПК та практиці ЄСПЛ.

 

Позиції учасників судового провадження.

Підозрюваний ОСОБА_5 та його захисник адвокат ОСОБА_6 в судовому засіданні підтримали подану апеляційну скаргу та просили задовольнити її у повному обсязі з зазначених у ній підстав.

Прокурор у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважав оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, просив ухвалу слідчого судді залишити без змін, а апеляційну скаргу захисника без задоволення.

 

Мотиви та висновки суду.

Відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах апеляційної скарги.

Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, віднесено засади забезпечення права на свободу та особисту недоторканність.

Згідно з вимогами ст.12 КПК під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Одним із методів державної реакції на порушення, що носять кримінально-правовий характер, є передбачені ст.131 КПК заходи забезпечення кримінального провадження, які виступають важливим елементом механізму здійснення завдань кримінального провадження та застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження.

Згідно з ч.1 ст.177 КПК метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому особа підозрюється або обвинувачується.

Підставою застосування запобіжного заходу відповідно до ч.2 ст.177 КПК є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч.1 цієї статті.

За вимогами ч.1 ст.194 КПК під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов`язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених ст.177 КПК, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Крім наявності зазначених у ст.177 КПК ризиків суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов`язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі передбачені ст.178 КПК.

Відповідно до ч.3 ст.331 КПК незалежно від наявності клопотань суд зобов`язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до закінчення двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або з дня продовження строку тримання під вартою.

Заслухавши суддю-доповідача щодо суті ухвали суду першої інстанції та поданої апеляційної скарги, вислухавши позицію обвинуваченого та його захисника, заперечення прокурора, дослідивши матеріали, які надійшли від суду першої інстанції, перевіривши доводи та обґрунтування апеляційної скарги, колегія суддів встановила, що під час розгляду клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_5 суд першої інстанції у повному обсязі належним чином дотримався вищевказаних вимог кримінального процесуального закону.

Надаючи оцінку доводам сторони захисту щодо необґрунтованості обвинувачення ОСОБА_5 , колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до ч.1 ст.194 КПК під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд зобов`язаний встановити, зокрема, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення.

Поняття «обґрунтована підозра» у національному кримінальному процесуальному законодавстві не розкрито, однак відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) воно передбачає наявність фактів або інформації, які можуть переконати об`єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити кримінальне правопорушення («Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» (Fox, Campbell and Hartley v. The United Kingdom), §32; «Нечипорук і Йонкало проти України», §175).

Разом з тим ОСОБА_5 на час вирішення судом першої інстанції питання про продовження строку тримання під вартою вже мав процесуальний статус обвинуваченого, а кримінальне провадження щодо нього перебувало на стадії судового розгляду. Тому перевірка цієї передумови застосування запобіжного заходу має здійснюватися з урахуванням відповідної стадії кримінального провадження та не може підміняти собою оцінку доказів, яку суд першої інстанції має надати під час ухвалення остаточного судового рішення за результатами розгляду обвинувального акта.

Як убачається з оскаржуваної ухвали, суд першої інстанції проаналізував обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12025000000001216 від 01 травня 2025 року, доданий до нього реєстр матеріалів досудового розслідування, окремі надані прокурором матеріали досудового розслідування, а також ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 26 лютого 2026 року про продовження строку тримання під вартою щодо ОСОБА_5 , після чого дійшов висновку про наявність достатніх підстав вважати, що підозра у вчиненні ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.27, ч.4 ст.368 КК, відповідає стандарту доказування «обґрунтована підозра», який є достатнім для вирішення питання про продовження строку дії запобіжного заходу щодо обвинуваченого.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та враховує, що доводи апеляційної скарги в цій частині зводяться до іншого трактування стороною захисту окремих висловлювань у розмовах ОСОБА_5 із ОСОБА_8 , зафіксованих у матеріалах НСРД, а також до іншої оцінки обставин, за яких, за версією сторони обвинувачення, ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_8 грошові кошти як частину неправомірної вигоди.

Однак наведені доводи стосуються оцінки змісту доказів, їх належності, допустимості, достовірності та достатності для підтвердження або спростування винуватості обвинуваченого у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення. Такі питання підлягають вирішенню судом першої інстанції після безпосереднього дослідження доказів під час судового розгляду обвинувального акта, а не в межах вирішення питання про продовження строку тримання під вартою.

При цьому доводи сторони захисту не містять обставин, які б на цьому етапі кримінального провадження очевидно та беззаперечно свідчили про відсутність події кримінального правопорушення, непричетність ОСОБА_5 до інкримінованих дій або про те, що пред`явлене йому обвинувачення є настільки необґрунтованим, що не може слугувати процесуальною підставою для подальшого застосування запобіжного заходу.

За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованості обвинувачення ОСОБА_5 .

Надаючи оцінку доводам щодо необґрунтованості висновків суду першої інстанції в частині продовження існування ризиків, передбачених ст.177 КПК, суд зазначає таке.

Метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам переховуватися від суду, знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому кримінальному провадженні, перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому особа обвинувачується (ч.1 ст.177 КПК).

Підставою застосування запобіжного заходу є наявність, зокрема, ризиків, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачений може здійснити вищевказані дії (ч.2 ст.177 КПК).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, висновки про ступінь ризиків та неможливість запобігання їм більш м`якими запобіжними заходами мають бути зроблені за результатами сукупного аналізу обставин інкримінованого кримінального правопорушення та даних про особу обвинуваченого, зокрема його характеру, моральних якостей, способу життя, сімейних зв`язків, постійного місця роботи, наявності утриманців, поведінки під час кримінального провадження, у тому числі наявності або відсутності спроб ухилятися від органів влади, а також інших обставин, які можуть мати значення для оцінки ймовірності позапроцесуальної поведінки особи.

Ризиком у контексті кримінального провадження є певний ступінь можливості того, що особа вдасться до вчинків, які перешкоджатимуть судовому розгляду або створюватимуть загрозу досягненню завдань кримінального провадження. Суд, оцінюючи вірогідність такої поведінки обвинуваченого, має дійти обґрунтованого висновку про високий ступінь ймовірності позапроцесуальних дій цієї особи. При цьому КПК не вимагає доказів того, що обвинувачений обов`язково, поза всяким сумнівом, здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає наявності даних про те, що він має реальну можливість їх здійснити у конкретному кримінальному провадженні в майбутньому.

Зазначений стандарт доказування суд використовує для перевірки існування ризиків, передбачених ч.1 ст.177 КПК, у цьому кримінальному провадженні щодо обвинуваченого ОСОБА_5 .

У межах доводів апеляційної скарги колегія суддів перевіряє висновки суду першої інстанції щодо продовження існування ризиків, передбачених п.1, 3 ч.1 ст.177 КПК, а саме ризику переховування обвинуваченого від суду та ризику незаконного впливу на свідків у цьому кримінальному провадженні.

Як убачається з оскаржуваної ухвали, прокурор у клопотанні також посилався на існування ризику вчинення обвинуваченим іншого кримінального правопорушення, передбаченого п.5 ч.1 ст.177 КПК, однак суд першої інстанції визнав цей ризик недоведеним. З огляду на це предметом апеляційної перевірки у цій частині є обґрунтованість висновків суду першої інстанції саме щодо продовження існування ризиків переховування від суду та незаконного впливу на свідків.

Колегія суддів погоджується з мотивами оскаржуваної ухвали щодо продовження існування зазначених ризиків, водночас стосовно доводів апеляційної скарги про їх необґрунтованість зазначає таке.

Щодо ризику переховування обвинуваченого від суду, колегія суддів виходить із того, що ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні у співучасті особливо тяжкого корупційного кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.27, ч.4 ст.368 КК, за яке передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

При цьому, у разі визнання особи винуватою у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, таке покарання має бути призначене до реального відбування без можливості застосування ст.69 та абз.1 ч.1 ст.75 КК. Отже, очікування можливого суворого вироку та реального відбування покарання у виді позбавлення волі об`єктивно може формувати в обвинуваченого мотив для ухилення від суду.

Такий висновок узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінці ризику переховування, однак сама по собі не може бути єдиною та визначальною підставою для висновку про існування такого ризику («Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria), §80).

У зв`язку з цим суд першої інстанції обґрунтовано оцінив тяжкість можливого покарання не ізольовано, а в сукупності з іншими обставинами, які характеризують можливість обвинуваченого ухилитися від суду.

Зокрема, суд першої інстанції звернув увагу на наявність у обвинуваченого широкого кола знайомств і зв`язків серед службових осіб одного з міністерств, органів державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних органів, керівників підприємств, установ та організацій, які можуть бути використані з метою переховування від суду, у тому числі для залишення території України. Крім того, з огляду на займану посаду та характер попередньої діяльності він набув знання і навички конспірації та уникнення спостереження за собою, які також можуть бути використані для переховування від суду.

Обвинувачений має дійсний до 31 січня 2028 року паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Поряд з цим суд першої інстанції зазначив, що у зв`язку з наявністю в нього батька з інвалідністю ІІ групи він має право на перетин державного кордону в умовах воєнного стану за відповідними правилами, а як військовослужбовець може бути пропущений через державний кордон на підставі рішень уповноважених посадових осіб щодо виконання завдань у сфері безпеки і оборони.

Разом з тим суд першої інстанції не перебільшив значення цієї обставини та прямо зазначив, що можливість легального перетину державного кордону України обвинуваченим передбачена, однак імовірність її використання не є високою. Водночас в умовах воєнного стану існує ймовірність нелегального перетину кордону поза офіційними пунктами пропуску, а переховування від суду можливе не лише за межами України, але й на її території, зокрема шляхом перебування за адресами, які не відомі суду та стороні обвинувачення.

Колегія суддів бере до уваги доводи сторони захисту про наявність у ОСОБА_5 постійного місця проживання, сімейних зв`язків, малолітньої дитини, батька з інвалідністю, позитивної характеристики, відсутності судимостей та належної поведінки під час перебування під вартою. Однак зазначені обставини були предметом оцінки суду першої інстанції та самі по собі не спростовують існування ризику переховування від суду, а лише зменшують його інтенсивність і підлягають оцінці при визначенні пропорційності подальшого застосування запобіжного заходу та розміру застави.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ризик переховування обвинуваченого від суду продовжує існувати, а доводи апеляційної скарги у цій частині не спростовують обґрунтованості відповідного висновку оскаржуваної ухвали.

Щодо ризику незаконного впливу на свідків у цьому кримінальному провадженні, колегія суддів виходить із такого.

Як убачається з оскаржуваної ухвали, суд першої інстанції пов`язав існування зазначеного ризику з тим, що свідками у кримінальному провадженні, відповідно до клопотання прокурора, є, зокрема, ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 .

За версією сторони обвинувачення, ОСОБА_9 надав показання щодо ОСОБА_5 , а ОСОБА_10 є особою, у співучасті з якою обвинувачений вчинив інкриміноване кримінальне правопорушення. ОСОБА_8 може надати показання про обставини висловлення прохання надати неправомірну вигоду та отримання від нього такої вигоди обвинуваченим. ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , за доводами прокурора, були безпосередньо присутніми під час висловлення ОСОБА_8 прохання надати неправомірну вигоду, подальшого розподілу неправомірної вигоди та обговорення механізму її отримання.

На час розгляду клопотання судом першої інстанції кримінальне провадження перебувало на стадії судового розгляду з дослідженням доказів сторони обвинувачення, однак особи, заявлені прокурором як свідки сторони обвинувачення, судом ще не допитувалися. За таких обставин ризик позапроцесуального впливу на цих осіб з метою спонукання їх до надання певних показань або утримання від давання показань у суді не втратив своєї актуальності.

При цьому колегія суддів враховує визначену КПК процедуру отримання показань від осіб, які є свідками у кримінальному провадженні. На стадії досудового розслідування такі показання отримуються шляхом допиту слідчим чи прокурором, тоді як після направлення обвинувального акта до суду - усно шляхом допиту особи в судовому засіданні відповідно до засади безпосередності дослідження доказів.

Відповідно до ч.1, 2 ст.23 КПК суд досліджує докази безпосередньо, а показання учасників кримінального провадження отримує усно. Згідно з ч.4 ст.95 КПК суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або на показаннях, отриманих у порядку, передбаченому ст.225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому чи прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного ст.615 КПК.

Отже, сам факт надання окремими особами показань під час досудового розслідування не усуває ризику незаконного впливу на них на стадії судового розгляду, оскільки для доказового значення таких відомостей вирішальним є їх безпосереднє отримання судом під час судового засідання.

З огляду на це колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ризик незаконного впливу на свідків у цьому кримінальному провадженні продовжує існувати принаймні до моменту безпосереднього отримання судом їх показань та дослідження цих показань під час судового розгляду.

Доводи сторони захисту про те, що обвинувачений за своїми посадовими обов`язками не має впливу на рішення комісій Міністерства оборони України, не спростовують зазначеного висновку, оскільки ризик незаконного впливу на свідків у цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції пов`язав не з можливістю впливу на рішення відповідних комісій, а з можливістю позапроцесуального впливу на осіб, які мають бути допитані судом щодо обставин інкримінованого кримінального правопорушення.

Крім того, раніше встановлені відомості про широке коло знайомств і контактів обвинуваченого обґрунтовано оцінені судом першої інстанції як такі, що можуть бути використані для спроби неправомірного впливу на свідків у цьому провадженні.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про продовження існування ризику незаконного впливу на свідків, а доводи апеляційної скарги у цій частині не спростовують обґрунтованості оскаржуваної ухвали.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо можливості застосування до ОСОБА_5 більш м`якого запобіжного заходу, суд виходить із такого.

Відповідно до ч.1 ст.183 КПК тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст.177 КПК.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами провадження, на час вирішення питання про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою продовжували існувати ризики переховування від суду та незаконного впливу на свідків у цьому кримінальному провадженні. При цьому зазначені ризики оцінені судом не абстрактно, а з урахуванням характеру пред`явленого обвинувачення, тяжкості можливого покарання, стадії судового розгляду, кола осіб, які ще мають бути допитані судом, а також даних про особу обвинуваченого.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що застосування до ОСОБА_5 більш м`якого запобіжного заходу, у тому числі особистого зобов`язання, не забезпечить належної процесуальної поведінки обвинуваченого та не буде достатнім для запобігання встановленим ризикам.

При цьому суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що покладення на обвинуваченого лише процесуальних обов`язків, передбачених ч.5 ст.194 КПК, без застосування дієвого запобіжного заходу, здатного забезпечити їх виконання, не усуне ризику його переховування від суду та можливого позапроцесуального впливу на свідків, які ще не були безпосередньо допитані судом.

Наявність у обвинуваченого постійного місця проживання, сімейних зв`язків, позитивної характеристики, відсутність судимостей та відсутність даних про порушення ним порядку тримання під вартою не залишилися поза увагою суду першої інстанції. Водночас ці обставини не є такими, що самі по собі усувають встановлені ризики або свідчать про достатність застосування особистого зобов`язання чи іншого більш м`якого запобіжного заходу.

З огляду на викладене колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що на цьому етапі кримінального провадження саме подальше застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, із визначенням альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави, є необхідним та пропорційним способом забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого і запобігання встановленим ризикам.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо непомірності визначеного судом першої інстанції розміру застави, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.3 ст.183 КПК при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суд зобов`язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов`язків, передбачених цим Кодексом, крім випадків, визначених ч.4 цієї статті.

Згідно з ч.4 ст.182 КПК розмір застави визначається судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених ст.177 КПК. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання покладених на особу обов`язків та не може бути завідомо непомірним для неї.

Отже, застава не є формальним грошовим еквівалентом тримання під вартою, а має визначатися у такому розмірі, який, з одного боку, не є завідомо непомірним для особи, а з іншого - здатний забезпечити належну процесуальну поведінку обвинуваченого та запобігти встановленим ризикам.

Як убачається з оскаржуваної ухвали, суд першої інстанції при визначенні розміру застави врахував характер і тяжкість інкримінованого ОСОБА_5 кримінального правопорушення, стадію судового розгляду, продовження існування ризиків переховування від суду та незаконного впливу на свідків, тривалість перебування обвинуваченого під вартою, дані про його особу, майновий та сімейний стан, а також факт невнесення застави у раніше визначеному розмірі.

При цьому суд першої інстанції не залишив поза увагою доводи сторони захисту щодо доходів обвинуваченого, наявності в нього на утриманні малолітньої дитини, потреби у витратах на її лікування, а також наявності батька з інвалідністю. Саме ці обставини, у сукупності з тривалістю застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та зменшенням кількості доведених ризиків, стали підставою для зменшення судом першої інстанції раніше визначеного розміру застави з 5 000 000 грн. до 3 501 056 грн.

Разом з тим суд першої інстанції обґрунтовано не погодився з доводами сторони захисту про можливість визначення застави у розмірі 156 000 грн., оскільки такий розмір застави не відповідав би характеру пред`явленого обвинувачення, тяжкості можливого покарання, встановленим ризикам та меті застосування запобіжного заходу. Визначення застави у такому розмірі фактично нівелювало б її стримувальний вплив та не забезпечувало б належного виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків.

Суд бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що визначена судом першої інстанції застава є значною для обвинуваченого з огляду на його офіційні доходи та сімейні обставини. Водночас сама по собі значність розміру застави не свідчить про її завідому непомірність, якщо такий розмір визначений із урахуванням обставин кримінального провадження, встановлених ризиків, даних про особу обвинуваченого та необхідності забезпечення дієвості запобіжного заходу.

У цьому випадку визначена судом першої інстанції застава у розмірі 1 052 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 3 501 056 грн., є істотно меншою за раніше встановлений розмір застави та відображає зменшення інтенсивності окремих ризиків, тривалість перебування обвинуваченого під вартою і наведені стороною захисту дані про його майновий та сімейний стан. Водночас такий розмір застави залишається достатнім для забезпечення виконання обвинуваченим процесуальних обов`язків у разі її внесення.

За таких обставин суд вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив обставини, передбачені ст.182 КПК, та визначив розмір застави, який відповідає меті запобіжного заходу, не є завідомо непомірним для обвинуваченого та не потребує зменшення до розміру, запропонованого стороною захисту.

В апеляційній скарзі містяться також інші аргументи сторони захисту, які не потребують окремого детального аналізу, оскільки не мають вирішального значення для вирішення питання про законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали.

При цьому суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до практики ЄСПЛ п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди надавати мотиви своїх рішень, однак не може тлумачитися як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент сторони. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення та має оцінюватися з урахуванням обставин конкретної справи («Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), рішення від 09 грудня 1994 року, заява №18390/91, §29; «Гарсія Руїз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], рішення від 21 січня 1999 року, заява №30544/96, §26; «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands), рішення від 19 квітня 1994 року, заява №16034/90, §61). Водночас із судового рішення має бути зрозуміло, що істотні питання, порушені у справі, були розглянуті судом, а доводи, які є вирішальними для результату провадження, отримали належну відповідь («Болдеа проти Румунії» (Boldea v. Romania), рішення від 15 лютого 2007 року, заява №19997/02, §30; «Морейра Феррейра проти Португалії №2» (Moreira Ferreira v. Portugal (no. 2)) [GC], рішення від 11 липня 2017 року, заява №19867/12, §84).

Під час апеляційного розгляду колегія суддів не встановила істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Суд першої інстанції перевірив наявність передбачених законом підстав для продовження строку тримання обвинуваченого під вартою, надав оцінку обставинам, наведеним стороною обвинувачення, запереченням сторони захисту, даним про особу обвинуваченого, його сімейному та майновому стану, стадії судового розгляду, тривалості застосування запобіжного заходу, а також можливості визначення альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави в меншому розмірі.

За результатами такої перевірки суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про продовження існування ризиків, передбачених п.1, 3 ч.1 ст.177 КПК, недостатність застосування більш м`якого запобіжного заходу для їх запобігання та необхідність подальшого застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою із визначенням альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави.

Разом з тим суд першої інстанції не залишив поза увагою обставини, які свідчать про зменшення інтенсивності ризиків та необхідність забезпечення пропорційності подальшого обмеження права обвинуваченого на свободу, у зв`язку з чим зменшив раніше визначений розмір застави з 5 000 000 грн. до 3 501 056 грн.

Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди сторони захисту з оцінкою судом першої інстанції обґрунтованості обвинувачення, продовження існування ризиків, достатності більш м`яких запобіжних заходів та розміру застави, однак не спростовують правильності висновків оскаржуваної ухвали і не дають підстав для її скасування чи зміни.

Відтак, під час постановлення оскаржуваної ухвали судом першої інстанції дотримано вимоги кримінального процесуального закону. Порушень норм КПК, які могли б бути підставою для скасування ухвали суду першої інстанції, у тому числі за доводами апеляційної скарги та позицією сторони захисту, висловленою під час апеляційного розгляду, колегією суддів не встановлено. У зв`язку з цим оскаржувана ухвала є законною, обґрунтованою та підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга захисника обвинуваченого ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_6 - без задоволення.

Керуючись ст.177, 178, 182, 183, 194, 331, 404, 405, 407, 409, 412, 419, 422 КПК, колегія суддів

 

ПОСТАНОВИЛА:

 

Апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу Вищого антикорупційного суду від 22 квітня 2026 року - залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

 

Судді:

 

 

 

_______________   _______________   _______________

ОСОБА_1     ОСОБА_2      ОСОБА_3