ПОСТАНОВА 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року

м. Київ

справа № 591/5513/16-к

провадження № 51-1454км26

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

в режимі відеоконференції

захисників ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

засуджених ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 та захисника ОСОБА_5 в інтересах засудженого ОСОБА_7 на вирок Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 18 лютого 2026 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016200350000037, за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого в силу ст. 89 КК України,

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України.

Історія кримінального провадження

Вироком Вищого антикорупційного суду від 27 липня 2023 року ОСОБА_8 та ОСОБА_7 засуджено кожного за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_8 та ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням із іспитовим строком тривалістю 3 роки з покладенням певних обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Вироком Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 18 лютого 2026 року скасовано вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалено новий, яким:

-  ОСОБА_8 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України (в редакції, чинній на дату вчинення кримінального правопорушення) до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців із конфіскацією всього належного йому майна,

-  ОСОБА_7 визнаному винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України (в редакції, чинній на дату вчинення кримінального правопорушення), призначено покарання у виді позбавлення волі строком три роки з конфіскацією усього належного йому майна.

У порядку, передбаченому ч. 5 ст. 72 КК України, зараховано ОСОБА_8 у строк покарання строк його попереднього ув`язнення в період з 25 по 30 травня 2016 року включно з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Арешт, накладений ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва від 01 липня 2016 року у справі № 760/11452/16-к на земельні ділянки, які належать ОСОБА_8 , залишено в силі для забезпечення виконання вироку в частині конфіскації майна.

Арешт, накладений ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва від 01 липня 2016 року у тій самій справі на земельну ділянку, належну ОСОБА_7 , залишено в силі для забезпечення виконання вироку в частині конфіскації майна.

В іншій частині вирок залишено без змін.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком суду, ОСОБА_8 , будучи Битицьким сільським головою Битицької сільської ради, та ОСОБА_7 , обіймаючи з 04 січня 2016 року посаду начальника юридичного відділу цієї ради за попередньою змовою вчинили закінчений замах на заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою (шахрайство) в особливо великих розмірах за таких обставин.

Так,  ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , діючи за попередньою змовою групою осіб, з корисливих мотивів, використовуючи давнє знайомство ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , а також їх довірливі стосунки, усвідомлюючи відсутність у ОСОБА_9 відповідної освіти й досвіду сільськогосподарської діяльності, зловживаючи довірою останнього, використали проєкти договору переуступки права оренди земельної ділянки від 12 травня 2016 року та договору управління спадщиною від 31 березня 2016 року для введення його в оману та створення у нього враження про можливість набуття ним права користування земельними ділянками на підставі цих документів.

Далі, переконавшись, що ОСОБА_9 приготував і згоден передати їм грошові кошти в сумі не менш ніж 2,5 млн грн, ОСОБА_8 та ОСОБА_7 запропонували йому поїхати до приміщення кімнати для переговорів ПАТ КБ «ПриватБанк» для перевірки та перерахунку грошових коштів.

12 травня 2016 року ОСОБА_8 , ОСОБА_7 та ОСОБА_9 прибули до приміщення ПАТ КБ «ПриватБанк» і прослідували до кімнати переговорів для перевірки й перерахунку грошових коштів. О 12 год. 27 хв. ОСОБА_9 , виконуючи вказівки ОСОБА_8 , передав йому і ОСОБА_7 грошові кошти в загальній сумі не менш ніж 2, 5 млн грн, що становило особливо великий розмір, проте ті не змогли ними розпорядитись з причин, що не залежали від їх волі, оскільки були затримані працівниками правоохоронних органів.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які подали скарги

У касаційній скарзі захисник  ОСОБА_6  в інтересах засудженого ОСОБА_8 просить скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції у зв`язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального правопорушення, неповнотою судового розгляду, істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність й як наслідок, призначенням занадто суворого покарання.

Вважає, що апеляційний суд безпідставно й необґрунтовано визнав допустимою частину доказів, яку суд першої інстанції визнав недопустимою. Зокрема, стверджує про правильність висновків суду першої інстанції щодо: недотримання правоохоронним органом правил підслідності на початковому етапі розслідування та визнання всіх доказів, отриманих у цей період, недопустимими; незаконності проведених на підставі ухвали Апеляційного суду Полтавської області слідчих (розшукових) дій; відсутності ухвал слідчих суддів, якими б надавався дозвіл на проведення НСРД щодо ОСОБА_7 ; незаконності проникнення працівників правоохоронного органу до VIP-кімнати для перемовин у відділенні ПАТ «ПриватБанк». 

Наголошує на неправильній кваліфікації апеляційним судом дій ОСОБА_8 та відсутності об`єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 190 КК України. Звертає увагу, що в цьому кримінальному провадженні немає потерпілого. ОСОБА_9 таким не визнавався, майнову шкоду йому не завдано. Крім того, сам ОСОБА_9 розраховувався з засудженими не власними коштами, а імітованими купюрами.

Водночас, вказує, що апеляційний суд безпідставно залишив без уваги та не перевірив належно доводи апеляційної скарги захисника про відсутність в діях ОСОБА_8 складу інкримінованого йому кримінального правопорушення.

У касаційній скарзі захисник  ОСОБА_5 в інтересах засудженого ОСОБА_7 також просить скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції у зв`язку з невідповідністю висновку суду фактичним обставинам кримінального правопорушення, неповнотою судового розгляду, істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність і, як наслідок, призначенням занадто суворого покарання.

Стверджує, що апеляційний суд не врахував під час дослідження обставин справи доказів, у тому числі наданих стороною захисту, які підтверджують альтернативну версію обставин справи, не спростовану апеляційним судом.

Також, підтримуючи доводи захисника ОСОБА_6 , не погоджується з апеляційним судом в частині незгоди з висновками суду першої інстанції щодо допустимості доказів; з аналогічних зазначених захисником ОСОБА_6 підстав вказує на неправильну кваліфікацію дій підзахисного.

Акцентує увагу, що апеляційний суд, призначаючи обвинуваченим покарання у виді позбавлення волі нижче нижчої межі, не застосував положення ст. 69 КК України.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисники підтримали подані касаційні скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені в касаційних скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Межі розгляду матеріалів кримінального провадження в касаційному суді

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Оспорювання захисниками засуджених установлених за результатами судового розгляду фактів із викладенням власної версії події, що зводиться до тверджень про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду, з огляду на вимоги ст. 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Натомість зазначені обставини, на які, зокрема, посилаються у касаційних скаргах захисники, були предметом перевірки апеляційного суду. Під час перегляду судових рішень колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Крім того, зміст ухвали суду апеляційної інстанції повинен відповідати вимогам ст. 419 КПК України. За правилами ч. 2 цієї статті при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Виходячи з положень вказаних статей закону, суд апеляційної інстанції зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у кримінальному провадженні та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права.

За усталеною практикою Верховного Суду апеляційний суд фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції, і це покладає на нього певний обов`язок щодо дослідження та оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК України. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, якщо в апеляційному суді постає питання про встановлення певного факту в інший спосіб, ніж це здійснено в суді першої інстанції, тоді повнота дослідження доказів щодо цього факту має бути забезпечена в повному обсязі. Залишаючи подану скаргу без задоволення, суд повинен переконливо аргументувати свою позицію, адже справедливість засудження не має викликати сумнів. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у статтях 2, 7 КПК завданнями та загальними засадами кримінального провадження.

У цьому кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції зазначені вимоги кримінального процесуального закону під час перевірки апеляційних скарг належним чином виконав.

Суд першої інстанцій, розглянувши матеріали кримінального провадження, дійшов висновку про доведеність поза розумним сумнівом вчинення ОСОБА_7 та ОСОБА_8 закінченого замаху на заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою (шахрайство) за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах та кваліфікував їх дії за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України.

При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність поза розумним сумнівом належними, допустимими й достатніми доказами частини обставин вчиненого кримінального правопорушення.

Так, суд першої інстанції визнав частину обвинувачення необґрунтованою, а саме: 

- факт зустрічей 30 квітня та 03 травня 2016 року ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_7 у приміщенні Битицької сільської ради, факт заволодіння 04 травня 2016 року ОСОБА_7 , який діяв за попередньою змовою з ОСОБА_8 , грошовими коштами ОСОБА_9 в сумі 1 тис. дол США, 

- факт написання 04 травня 2016 року ОСОБА_9 у кабінеті в.о. начальника Управління Держгеокадастру у Сумському районі ОСОБА_10 заяви про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування для облаштування горіхового саду за рахунок земель, які розташовані за межами населених пунктів на території Битицької сільської ради, та долучення до неї супутніх документів, в тому числі клопотання Битицької сільської ради від 04 травня 2016 року № 215, підписаного ОСОБА_8 , 

-  факт передачі 12 травня 2016 року ОСОБА_9 ОСОБА_8 і ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі не менше 2,5 млн грн,.

Такий висновок суд обґрунтував тим, що протокол за результатами проведення НСРД у вигляді аудіо-, відеоконтролю особи від 26 липня 2016 року та протокол за результатами проведення НСРД у вигляді зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від 27 липня 2016 року є недопустимими доказами через порушення територіальної підсудності розгляду клопотань про надання дозволу на проведення НСРД, зокрема у зв`язку з тим, що їх розгляд здійснював слідчий суддя Апеляційного суду Полтавської області, а не Сумської області. Отже, наведений у вказаних протоколах зміст розмов суд не прийняв на підтвердження винуватості обвинувачених.

Крім того, суд дійшов висновку про недоведеність заволодіння ОСОБА_7 грошовими коштами ОСОБА_9 в сумі 1 тис. дол США, які визнав недопустимим доказом, оскільки вони здобуті в результаті слідчої дії, проведеної з істотним порушенням прав та свобод людини. При цьому, протокол обшуку житла ОСОБА_7 , згідно з яким, в ході якого останній добровільно видав грошові кошти, отримані від ОСОБА_9 , суд також визнав недопустимим доказом, оскільки обшук проведено за відсутності представника відповідної ради адвокатів, чим порушено гарантії адвокатської діяльності ОСОБА_7 . Неналежними доказами визнано також протокол огляду та вручення грошових коштів від 04 травня 2016 року та заяву ОСОБА_9 від 04 травня 2016 року про надання власних коштів в сумі 1 тис. дол США з метою їх використання під час слідчих дій з посиланням на те, що вони не стосуються обставин, які підлягають доказуванню.

Щодо недоведеності факту написання 04 травня 2016 року ОСОБА_9 у кабінеті в.о. начальника Управління Держгеокадастру у Сумському районі ОСОБА_10 заяви до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення 47 га земель у користування для облаштування горіхового саду за рахунок земель, які розташовані за межами населених пунктів на території Битицької сільської ради, та долучення до неї клопотання Битицької сільської ради від 04 травня 2016 року, підписаного ОСОБА_8 , суд дійшов висновку, що вказані письмові докази здобуті неуповноваженим органом з порушенням правил підслідності, оскільки після проведення першочергових слідчих дій повинна була відбутися процедура зміни підслідності цього провадження та визначення її за детективами НАБУ, тому визнав їх недопустимими.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи доводи прокурора про невідповідність таких висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, переглянув докази, використані судом першої інстанції під час ухвалення вироку, та повторно дослідив низку письмових доказів, а саме: протокол за результатами проведення НСРД - аудіо-, відеоконтролю особи від 26 липня 2016 року, протокол за результатами проведення НСРД у вигляді зняття інформації транспортних телекомунікаційних мереж від 27 липня 2016 року, відеозаписи, які є додатками до цих протоколів, протоколи обшуку житла ОСОБА_8 та ОСОБА_7 від 12 травня 2016 року; письмову заяву ОСОБА_7 про згоду на проведення обшуку у його помешканні без ухвали слідчого судді, протокол огляду та вручення грошових коштів від 04 травня 2016 року та заяву ОСОБА_9 від цієї ж дати про надання власних коштів в сумі 1 тис. дол США з метою їх використання під час слідчих дій; клопотання прокурора Військової прокуратури Сумського гарнізону від 29 квітня 2016 року про надання дозволу на проведення НСРД стосовно сільського голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 у вигляді зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та аудіо-, відеоконтролю особи; ухвалу слідчого судді Апеляційного суду Полтавської області від 29 квітня 2016 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД стосовно голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 .. Також у рішенні апеляційного суду відображено, що у нарадчій кімнаті переглянуто докази, використані судом першої інстанції під час ухвалення обвинувального вироку.

За результатами перевірки та оцінки зазначених доказів з точки зору їх належності і допустимості апеляційний суд дійшов висновку про необґрунтованість їх виключення судом першої інстанції з обвинувачення.

1. Щодо доводів касаційних скарг сторони захисту про недопустимість доказів

Як зазначено вище, низку доказів Вищий антикорупційний суд визнав недопустимою через порушення правил визначення підслідності та із підстав надання дозволу на проведення НСРД неналежним судом. У свою чергу суд апеляційної інстанції не погодився із такими висновками і з наведенням належних обґрунтувань констатував, що такі порушення не знайшли свого підтвердження матеріалами провадження.

У касаційній скарзі сторона захисту наполягає на порушеннях правил підслідності на початковому етапі розслідування, наданні дозволу на проведення НСРД неналежним судом, а отже, і недопустимості здобутих доказів.

Колегія суддів ретельно перевірила вказані доводи й зазначає таке.

1.1 . Щодо порушення правил підслідності

Відповідно до ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого досудового розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 серпня 2022 року (справа № 756/10060/17, провадження № 13-3кс22) вказала на те, що в разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося. Оцінюючи докази на предмет допустимості відповідно до критеріїв, встановлених кримінальним процесуальним законом, суд виходить з обставин конкретної справи і також повинен вмотивувати своє рішення.

До того ж у ситуації, подібній до обставин цього кримінального провадження, оцінку допустимості доказів, отриманих у період до передачі належному органу досудового розслідування, необхідно здійснювати у світлі критеріїв, які визначають тривалість такого періоду, обсяг і характер процесуальних дій, проведених у цей період, інші доречні обставини цього кримінального провадження, що дозволяють зробити висновок про «вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні чи конституційні права людини, зокрема, встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання». 

З матеріалів кримінального провадження випливає, що 27 квітня 2016 року старший оперуповноважений ВБКОЗ ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_11 повідомив начальника відділу БКОЗ ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_12 про вчинення головою Битицької сільської ради ОСОБА_8 злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, пов`язаного з вимаганням неправомірної вигоди у ФОП ОСОБА_9 за прийняття позитивного рішення про передачу в оренду земельної ділянки площею 600 га на території Битицької сільської ради та 41 га земель, які перебувають у державній власності, з метою здійснення підприємницької діяльності. У ході розмови ОСОБА_8 повідомив ОСОБА_9 , що може укласти договори з ним або іншими комерційними структурами, які той представить, лише за умови сплати йому неправомірної вигоди у розмірі 200 дол. США за кожний гектар землі. Отже, загальна сума неправомірної вигоди за весь земельний масив становить 125 тис. дол. США. Дії ОСОБА_8 кваліфіковано за ч. 3 ст. 368 КК України. До рапорту долучено письмові пояснення ОСОБА_9 (т. 2, а. с. 114-116).

27 квітня 2016 року прокурор ОСОБА_13 вніс до ЄРДР відомості про кримінальне правопорушення за фактом вимагання посадовими особами однієї з державних установ від ФОП неправомірної вигоди за позитивне вирішення питання щодо укладення угоди. Ці дії кваліфіковано за ч. 3 ст. 368 КК України. Орган досудового розслідування - Військова прокуратура Сумського гарнізону Центрального регіону України (т. 2, а.с. 111).

Цього ж дня було визначено групу прокурорів у провадженні та доручено проведення досудового розслідування слідчому Військової прокуратури Сумського гарнізону Центрального регіону України ОСОБА_14 (т. 3, а.с. 14-15; т. 2, а.с. 117).

Наступного дня, а саме 28 квітня 2016 року, прокурор ОСОБА_13 , як процесуальний керівник, невідкладно вирішив провести НСРД у вигляді контролю за вчиненням злочину щодо голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 у формі спеціального слідчого експерименту, починаючи з 28 квітня 2016 року, тривалістю 60 діб шляхом проведення двох етапів. При цьому уповноваженим працівникам оперативного підрозділу відділу БКОЗ ІНФОРМАЦІЯ_3 надано доручення на здійснення вказаної НСРД (т. 3, а.с. 244-246).

З урахуванням специфіки вчинення корупційних кримінальних правопорушень та особливостей здійснення досудового розслідування у них, які пов`язані із недопущенням затримки у фіксації відомостей про злочин, терміновістю реагування на збір доказів, перевірку відсутності провокації, та особи ОСОБА_8 , який на момент інкримінованих йому дій був головою Битицької сільської ради, отримати докази у провадженні інакше, ніж за допомогою комплексу синхронізованих НСРД, було неможливо.

Тому 28 квітня 2016 року слідчий Військової прокуратури Сумського гарнізону ОСОБА_14 за погодженням із в.о. військового прокурора Сумського гарнізону ОСОБА_13 звернувся з клопотаннями до голови Апеляційного суду Сумської області про надання дозволу на проведення НСРД стосовно сільського голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 , зокрема аудіо-, відеоконтролю особи та зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (т. 4, а.с. 23 - 25, 27, 28).

Ухвалами слідчого судді Апеляційного суду Сумської області від 28 квітня 2016 року у задоволенні вказаних клопотань відмовлено, оскільки слідчий ОСОБА_14 всупереч наказу Генеральної прокуратури України від 20 жовтня 2014 року № 12 гн «Про особливості діяльності військових прокуратур» не надав доказів щодо компетенції на розслідування злочину (т. 4, а.с. 26, 29).

Наступного дня, 29 квітня 2016 року, прокурор Військової прокуратури Сумського гарнізону ОСОБА_15 звернувся з клопотаннями до голови Апеляційного суду Полтавської області про надання дозволу на проведення НСРД щодо сільського голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 , а саме зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та аудіо-, відеоконтролю особи на строк 60 діб (т. 4, а.с. 30-33).

Ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Полтавської області від 29 квітня 2016 року надано дозвіл на проведення НСРД щодо сільського голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 у вигляді зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та аудіо-, відеоконтролю особи строком на 60 діб (т. 7, а.с. 7, 8).

За наслідками НСРД сторона обвинувачення встановила хід подій, зокрема численні особисті зустрічі і розмови ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , які відбувалися протягом квітня-травня 2016 року та у ході яких ОСОБА_8 і ОСОБА_7 одержали від ОСОБА_9 грошові кошти.

12 травня 2016 року військовий прокурор Сумського гарнізону ОСОБА_16 змінив кваліфікацію кримінального правопорушення щодо ОСОБА_8 та ОСОБА_7 із ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 4 цієї статті, оскільки останні отримали від ОСОБА_9 неправомірну вигоду на загальну суму 2,5 млн грн, що є особливо великим розміром (т. 3, а.с. 3, 4).

Цього ж дня заступник Генерального прокурора України - Головний військовий прокурор ОСОБА_17 , враховуючи особливу складність кримінального провадження, суспільний резонанс, великий обсяг слідчих (розшукових) дій, які необхідно виконати для отримання доказів, з метою ефективного здійснення нагляду за досудовим розслідуванням визначив нову групу прокурорів у даному провадженні, старшим якої визначено військового прокурора Центрального регіону України ОСОБА_18 (т. 3, а.с. 7, 8).

У цей же день військовий прокурор ОСОБА_18 повідомив ОСОБА_8 та ОСОБА_7 про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (т. 3, а.с. 95-102, 175-180).

09 червня 2016 року Генеральний прокурор України ОСОБА_19 визначив підслідність цього провадження за детективами НАБУ. Підставою для прийняття такого рішення стали вимоги ч. 5 ст. 216 КПК України, згідно з якими досудове розслідування злочинів, передбачених ст. 368 КК України, здійснюється детективами НАБУ, якщо розмір предмета в 500 і більше разів перевищує розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на час вчинення злочину. Досудовим розслідуванням встановлено факт вимагання ОСОБА_8 від ОСОБА_9 неправомірної вигоди у розмірі 120 000 дол США за укладення договору оренди земельної ділянки на території Битицької сільської ради. На початку травня ОСОБА_8 через посередника одержав частину неправомірної вигоди в розмірі 1 тис. дол США. 12 травня 2016 року ОСОБА_8 у присутності ОСОБА_7 одержав від ОСОБА_9 решту неправомірної вигоди в сумі 2 млн 530 тис. грн, що більш, ніж у 500 разів перевищує розмір мінімальної заробітної плати. Надалі ОСОБА_8 та ОСОБА_7 затримано працівниками Військової прокуратури Сумського гарнізону, а грошові кошти вилучено. У зв`язку з чим, кримінальне провадження передано для подальшого розслідування НАБУ та САП (т. 3, а.с. 1,2).

Колегія суддів зауважує, що інститут підслідності покликаний оптимізувати діяльність органів, які здійснюють досудове розслідування, з метою його найбільш ефективної та результативної організації для досягнення завдань кримінального провадження, передбачених у ст. 2 КПК України. Водночас забезпечення ефективного розслідування і, як складова цієї діяльності, визначення органу розслідування є по суті управлінською діяльністю прокурора, у якого можуть бути найрізноманітніші підстави для передачі справи тому чи іншому органу. Це можуть бути відомості про особисту зацікавленість посадових осіб «правильного» органу розслідування в результатах справи, і їхня функціональна залежність від сторін у справі, і відсутність достатнього досвіду, ресурсів та інформації в того органу, який має проводити розслідування за визначеною законом підслідністю, тощо. Водночас специфіка корупційних злочинів та особливості здійснення досудового розслідування у них потребують недопущення зволікання у фіксації відомостей про такий злочин, термінового вжиття заходів, спрямованих на збирання доказів, та залучення співробітників правоохоронного органу до розслідування в обсязі, необхідному для прийняття рішення щодо ініціювання проведення комплексу НСРД.

У розумінні п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК реалізація органами досудового розслідування своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, як підстава для визнання доказів недопустимими означає вчинення дій чи прийняття рішень, які не належать до предмета відання цих органів.

Нормативна вимога проведення процесуальних дій уповноваженими суб`єктами покликана забезпечити вчинення цих дій особами з необхідною кваліфікацією, які виконують свої професійні обов`язки в умовах передбаченого законом контролю і у визначений правовий спосіб.

На переконання колегії суддів, якщо орган розслідування здійснює слідчі дії, прямо передбачені КПК України, такі дії не можуть вважатися «реалізацією повноважень, не передбачених КПК України» у значенні п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України і мати наслідком автоматичне визнання доказів недопустимими.

Отже, у цьому кримінальному провадженні відомості до ЄРДР внесено 27 квітня 2016 року на підставі звернення начальника відділу БКОЗ ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_12 про виявлення злочину прокурором військової прокуратури ОСОБА_13 , який наступного дня не передав за підслідністю матеріали до органу досудового розслідування, оскільки досудове розслідування лише розпочалося і в матеріалах провадження були відсутні достатні та достовірні відомості щодо суб`єктів вчинення злочину і щодо точного розміру предмета злочину, які б дозволили остаточно визначити підслідність кримінального провадження. Крім того, беручи до уваги динаміку розвитку подій, частоту зустрічей ОСОБА_9 з ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , то передача кримінального провадження до іншого органу досудового розслідування призвела би до втрати можливості зафіксувати такі зустрічі.

Згодом після проведення комплексу слідчих (розшукових) дій та НСРД, а також після затримання ОСОБА_8 та ОСОБА_7 12 травня 2016 року у момент одержання ними від ОСОБА_9 грошових коштів на загальну суму 2 млн 530 тис. грн, що є особливо великим розміром, прокурор військової прокуратури змінив кваліфікацію кримінального правопорушення із ч. 3 на ч. 4 ст. 368 КК України. Таким чином, лише з цієї дати у прокурора військової прокуратури з`явилися підстави для визначення підслідності провадження за детективами НАБУ. Наведені обставини об`єктивно обумовлювали перебування матеріалів провадження у військового прокурора, тобто докази у даний період отримані слідчими військової прокуратури в межах своїх повноважень.

Слід окремо зазначити, що апеляційний суд звернув увагу, що матеріали провадження не містять жодних доказів, які би слідчі та прокурори військової прокуратури отримали у період після 12 травня (зміна кваліфікації дій на ч. 4 ст. 368 КК України) та до 09 червня 2016 року (визначення підслідності за НАБУ), оскільки у вказаний період вони не здійснювали жодних слідчих дій та не приймали жодних процесуальних рішень, тобто фактично досудове розслідування не проводили. 

Також доречним є посилання апеляційного суду, на те, що сторона захисту не зазначила аргументів, які б свідчили про порушення права на захист або будь-яких інших фундаментальних прав обвинувачених саме через здійснення досудового розслідування цим органом. Водночас суд вказав, що з апеляційних скарг та клопотань сторони захисту про визнання доказів недопустимими неможливо встановити, яке право захист вважає порушеним та у чому саме полягає істотність порушення, а також, які саме повноваження, не передбачені КПК України, реалізовували слідчий та прокурор військової прокуратури у цьому кримінальному провадженні, що мало б мати наслідком визнання недопустимими одержаних у такий спосіб доказів. Не вказано цього і в касаційних скаргах захисників.

З урахуванням зазначеного вище колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про відсутність у провадженні порушень правил підслідності.

Застосований підхід узгоджується з практикою Суду (див., наприклад, постанови у від 16 вересня 2025 року справі № 991/2685/21, від 20 січня 2026 року у справі № 758/3123/16, від 07 травня 2026 року у справі № 991/7255/21; ). 

1.2. Щодо доводів захисників про надання неналежним судом дозволу на проведення НСРД 

Як зазначено вище у цьому рішенні, 28 квітня 2016 року слідчий Військової прокуратури Сумського гарнізону ОСОБА_14 за погодженням з в.о. військового прокурора Сумського гарнізону ОСОБА_13 звернувся до голови Апеляційного суду Сумської області з клопотаннями про надання дозволу на проведення НСРД стосовно сільського голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 , зокрема аудіо, відеоконтролю особи та зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж на строк 60 діб (т. 4, а.с. 23-25, 27-28).

Ухвалами слідчого судді Апеляційного суду Сумської області від 28 квітня 2016 року слідчому Військової прокуратури ОСОБА_14 відмовлено у задоволенні вказаних клопотань, оскільки останній всупереч наказу Генеральної прокуратури України від 20 жовтня 2014 року № 12 гн «Про особливості діяльності військових прокуратур» не надав доказів щодо компетенції на розслідування злочину (т. 4 а.с. 26, 29).

29 квітня 2016 року прокурор військової прокуратури ОСОБА_15 звернувся до голови Апеляційного суду Полтавської області з клопотаннями про надання дозволу на проведення вказаних вище НСРД щодо сільського голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 (т. 4, а. с. 30-33).

Ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Полтавської області від 29 квітня 2016 року надано дозвіл на проведення НСРД стосовно сільського голови Битицької сільської ради ОСОБА_8 у вигляді зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та аудіо-, відеоконтролю особи строком на 60 діб (т. 7 а.с. 7-8).

Водночас суд першої інстанції, надаючи оцінку вказаним доказам, посилаючись на Інструкцію про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні від 16 листопада 2012 року, наголосив, що повторне звернення до слідчого судді із клопотанням про отримання дозволу на проведення НСРД можливе лише за умови усунення недоліків чи порушень, зазначених у попередній ухвалі. Тому, на переконання суду, повторне клопотання прокурори Військової прокуратури Сумського гарнізону у цьому провадженні могли подати лише до слідчого судді Апеляційного суду Сумської області та за умови надання доказів на підтвердження наявності повноважень на його розслідування.

У зв`язку з цим суд першої інстанції визнав протоколи НСРД у вигляді аудіо -, відеоконтролю особи від 26 липня 2016 року і НСРД у вигляді зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від 27 липня 2016 року недопустимими доказами через порушення територіальної підсудності розгляду клопотань про надання дозволу на проведення НСРД, зокрема у зв`язку з тим, що розгляд відповідних клопотань здійснював слідчий суддя Апеляційного суду Полтавської області, замість Апеляційного суду Сумської області, а тому не прийняв наведений у вказаного протоколах змісту розмов на підтвердження винуватості обвинувачених.

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду не погодилася з такими висновками Вищого антикорупційного суду та зауважила, що чинним КПК України не передбачено обов`язку слідчого та прокурора виконати вимоги про усунення недоліків, які зазначені в ухвалі слідчого судді, та повторно звернутися до цього ж слідчого судді, який раніше відмовив у задоволенні відповідних клопотань.Тому, на переконання цього суду, прокурор Військової прокуратури Сумського гарнізону ОСОБА_15 зверненням до Апеляційного суду Полтавської області не уникав обов`язку щодо виконання законодавчої вимоги про усунення недоліків, зазначених в ухвалах слідчого судді Апеляційного суду Сумської області, та повторного звернення до цього ж слідчого судді, як наголошує суд першої інстанції, оскільки такого обов`язку на нього і не покладено.

Аналіз ч. 2 ст. 247 КПК України дає підстави виснувати, що її положення про територіальну юрисдикцію слідчого судді не стосуються прав особи, стосовно якої проводиться негласна слідча дія, зокрема права на справедливий суд, установлений законом. За таких обставин недотримання територіальної юрисдикції під час звернення з клопотанням може бути підставою для відмови у його задоволенні, а не порушенням права особи на справедливий суд у разі задоволення такого клопотання.

Під час апеляційного розгляду, так і касаційного розгляду сторона захисту не навела існування обставин, які ставили би під сумнів об`єктивність та неупередженість слідчого судді Апеляційного суду Полтавської області в ході постановлення вказаної вище ухвали, а також не навела жодних обставин, яким чином розгляд згаданого вище клопотання Апеляційним судом Полтавської області вплинув на право ОСОБА_8 на справедливий суд.

Тому, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду, що ухвалу слідчого судді Апеляційного суду Полтавської області від 29 квітня 2016 року постановлено законним складом суду, і вважає обґрунтованим визнання протоколів НСРД у вигляді аудіо-, відеоконтролю особи від 26 липня 2016 року та НСРД у вигляді зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від 27 липня 2016 року допустимими доказами.

У касаційних скаргах захисники наголошують на незаконності проникнення працівників правоохоронного органу до VIP-кімнати для перемовин у відділення ПАТ КБ «ПриватБанк», внаслідок чого, на їх думку, протокол огляду місця події від 12 травня 2016 року та здобуті у результаті вказаної слідчої дії докази -імітаційні засоби на суму 2 млн 525 тис. грн - є недопустимими доказами .

Ці доводи сторони захисту були предметом перевірки судів попередніх інстанції, та були визнані необґрунтованими.

Так, спростовуючи їх, суд першої інстанції, з яким надалі погодився апеляційний суд, зазначив, що послуга з користування кімнатою для переговорів відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» була однією з послуг, які надавала банківська установа на підставі договору публічної оферти. Це, за матеріалами справи, підтверджується відповіддю керівника відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» на звернення адвоката від 12 січня 2017 року, з якої вбачається, що надання банком у користування кімнат для переговорів є додатковим безкоштовним сервісом для VIP-клієнтів.

Відповідно до ч. 1 ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, банківське обслуговування тощо).

Аналізуючи згадану норму статті, апеляційний суд вказав, що послуга з користування кімнатою для переговорів надавалася усім VIP-клієнтам банку, отже, користування нею не створювало для користувача того рівня приватності, який притаманний його житлу чи приміщенню, що використовується ним для службових потреб, до якого особи мають звичку регулярно повертатися і в якому можуть зберігатись їх особисті речі. Також зазначив, що VIP-кімната для переговорів у відділенні банку не є володінням особи, яка її використовує як клієнт банку.

Отже, під час вказаної слідчої дії не відбулося жодного обмеження чи порушення права на невтручання в особисте чи сімейне життя, а також на недоторканність житла чи іншого володіння осіб, щодо яких така слідча дія проводилася.

Що стосується тверджень захисника про те, що апеляційний суд, спростовуючи доводи сторони захисту із цього питання, не врахував законодавчих вимог щодо охорони банківської таємниці та того, що фізичний обшук банків підпадає під дію ст. 234 КПК України, під час застосування якої має бути отриманий дозвіл на проведення огляду та обшуку, то вони є необґрунтованим. 

У матеріалах провадження наявний лист Військової прокуратури Сумського гарнізону Центрального регіону України від 12 травня 2016 року про надання дозволу на проведення слідчих дій та лист-відповідь керівника Департаменту кримінального переслідування та правового захисту ГО ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_20 від 12 травня 2016 року, яким банк не заперечував проти того, щоб були проведенні слідчі дії. При цьому банк зробив застереження, що вилучення речей, документів та іншого майна банку можливо виключно в порядку та спосіб, передбачений ст. 1 та гл. 15 КПК України. Під час огляду місця події та затримання ОСОБА_8 і ОСОБА_7 будь-яке майно банку не вилучалося. Посилання захисників на те, що вказаний лист банку прокуратура отримала пізніше проведених слідчих дій, не можуть беззаперечно стверджувати про ненадання згоди банком на вчинення таких дій, оскільки в день проведення слідчої дії працівники правоохоронного органу службою безпеки були допущені в приміщення банку.

2. Стосовно доводів захисників про правильність кваліфікації дій засуджених за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України (у редакції, чинній на час вчинення кримінального правопорушення ).

2.1. Щодо відсутні доказів прямого умислу на заволодіння коштами ОСОБА_9 .

Вказані доводи були предметом ретельної перевірки судів першої, а згодом і апеляційної інстанції та визнані безпідставними. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність умислу в засуджених на заволодіння коштами шляхом зловживання довірою.

Як визначено у ст. 190 КК України, шахрайством є заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Обман як злочинний спосіб може полягати у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей (активний обман) та/або приховуванні певних обставин, якщо в особи є обов`язок повідомити про них (пасивний обман). Тому умовою визнання обману ознакою об`єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно. Із суб`єктивної сторони шахрайство характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Як установили суди, 09 листопада 2015 року ОСОБА_8 обраний Битицьким сільським головою (т. 3, а.с. 146).

04 січня 2016 року розпорядженням Битицького сільського голови ОСОБА_8 ОСОБА_7 призначено начальником юридичного відділу Битицької сільської ради (т. 3 а.с. 211).

Посади, які обіймали ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , коло їх посадових обов`язків та професійний шлях свідчать про розуміння ними процедур надання у користування земель, що мають різний правовий статус, та усвідомлення того, що прийняття рішення про надання у користування земель державної форми власності, які перебувають за межами населеного пункту, та приватної - паїв, які перебували у користуванні ТОВ «Консалтингове агентство «Пріоритет», а також неуспадкованих паїв померлих громадян, які не вступили у право власності, що перебували в управлінні ТОВ «ЛСК-11», перебуває поза межами повноважень сільського голови.

Проте, усвідомлюючи неможливість відповідно до закону прийняття ОСОБА_8 одноособового рішення про надання у користування ОСОБА_9 земельних ділянок, що мали наведений вище правовий статус, обвинувачені вчинили всі необхідні дії для формування у ОСОБА_9 хибного враження про наявність таких повноважень, зокрема шляхом проведення неодноразових зустрічей з ним, а також за участю ОСОБА_21 та ОСОБА_10 , на яких обговорювалось питання виділення ОСОБА_9 земельних ділянок у користування, механізм оформлення права користування ними, при цьому жодним чином не порушувалось питання відсутності у сільського голови таких повноважень.

Були предметом розгляду та спростовані апеляційним судом посиланням сторони захисту на існування у Сумській області практики надання земельних ділянок у користування як за договорами оренди, так і за договорами управління спадщиною, оскільки таке суперечить чинному законодавству, зокрема ЗК України (в редакції, чинній на час вчинення кримінального правопорушення), відповідно до норм якого землями державної та комунальної форми власності на території Битицької сільської ради могло розпоряджатися лише ГУ Держгеокадастру у Сумській області. Крім того, ч. 2 ст. 124 ЗК України, передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів. Тобто, процедура отримання в оренду земель державної форми власності передбачала проведення аукціону. Для цього Битицька сільська рада мала направити лист до ГУ Держгеокадастру у Сумській області про те, що не заперечує проти його проведення, який був би підставою для проведення аукціону.

Таким чином, Битицька сільська рада не могла самостійно вирішувати питання щодо передачі в оренду земельної ділянки державної форми власності, що було достеменно відомо ОСОБА_8 як голові цієї ради.

Відхилив апеляційний суд і доводи захисту про те, що запропонована ОСОБА_8 . ОСОБА_9 процедура передачі вказаних земельних ділянок площею 417,54 га, які складалися з невитребуваних та неуспадкованих паїв померлих громадян, у користування, призвела би до досягнення озвучених останнім цілей і не суперечила б чинному законодавству.

При цьому апеляційний суд зазначив, що на момент обговорення ОСОБА_8 та ОСОБА_9 можливості їх передачі останньому у користування, а також на момент підписання 12 травня 2016 року договору управління спадщиною, датованого 31 березня 2016 року, між Битицькою сільською радою та ФОП ОСОБА_9 вказані землі перебували в управлінні ТОВ «ЛСК-11» згідно із чинним договором, укладеним 24 квітня 2015 року між ним та Битицькою сільською радою, про що обвинуваченим також було достеменно відомо, а тому не могли бути передані у користування ОСОБА_9 (т. 7, а.с. 190).

Крім того, вперше Битицька сільська рада звернулася до суду з позовом про розірвання договору управління невитребуваними та успадкованими паями з ТОВ «ЛСК-11» лише після затримання ОСОБА_8 та ОСОБА_7 . Рішенням Господарського суду Сумської області від 17 грудня 2018 року у розірванні договору на управління спадщиною від 24 квітня 2015 року між ТОВ «ЛСК - 11» та Битицькою сільською радою відмовлено (т. 13, а.с. 153-155). Надалі вказане судове рішення залишено в силі постановами апеляційного господарського суду від 09 квітня 2019 року та Верховного Суду від 06 липня 2019 року (т. 13, а.с. 161-166).

Апеляційний суд вказав, що судові рішення не підтверджують обставин, на які посилається захист, а саме наявності у ОСОБА_8 повноважень на розпорядження землями, що складалися з невитребуваних (неуспадкованих) земельних ділянок - паїв, з огляду на їх перебування у законному користуванні ТОВ «ЛСК-11», а також з огляду на те, що рішення про зміну сторони договору могла прийняти лише Битицька сільська рада.

Натомість наявність цих судових рішень додатково підтверджує умисел ОСОБА_8 та ОСОБА_7 на заволодіння грошовими коштами ОСОБА_9 шляхом зловживання довірою, оскільки землі, що мали бути йому передані, на момент підписання 12 травня 2016 року договору про управління спадщиною, датованого 31 березня 2016 року (тобто «заднім числом»), вже перебували у користуванні ТОВ «ЛСК-11» згідно із чинним договором на управління спадщиною від 24 квітня 2015 року.

Щодо земельних ділянок загальною площею 221,6881 га, які складалися із земель приватної власності та були передані їх власниками в оренду ТОВ «Консалтингове агентство «Пріоритет», і договору переуступки права оренди земельної ділянки від 12 травня 2016 року, запропонованого для підписання ОСОБА_9 , то апеляційний суд дійшов висновку, що цей договір є удаваним, оскільки не міг призвести до настання тих правових наслідків, заради яких укладався, та був спрямований на приховування іншого правочину - оренди земельних ділянок. До того ж засуджені не мали жодних повноважень на укладання договорів від імені та в інтересах ТОВ «Консалтингове агентство «Пріоритет».

Отже, підсумовуючи, слід зазначити, що ОСОБА_9 не був компетентним у земельних питаннях, тому не розрізняв правових особливостей форм власності на землю та права користування нею та не усвідомлював відсутності у ОСОБА_8 повноважень стосовно розпорядження усіма запропонованими ним категоріями земель, а ОСОБА_8 , маючи умисел на заволодіння його грошима, зловживав довірою ОСОБА_9 , переконуючи його в існуванні таких повноважень і в реальності їх реалізації, за що необхідно було передати грошові кошти.

Не був обізнаний ОСОБА_9 і з колом посадових обов`язків ОСОБА_7 як начальника юридичного відділу Битицької сільської ради, а також з організаційними та правовими питаннями, що стосуються отримання у користування та оформлення земельних ділянок, але останній, розуміючи це, діючи узгоджено з ОСОБА_8 , зловживав його довірою, переконуючи його в існуванні у ОСОБА_8 повноважень щодо розпорядження запропонованими земельними ділянками, реальності їх реалізації і необхідності передачі грошових коштів за це. При цьому ОСОБА_9 усвідомлював, що кошти у розмірі 200 дол. США за гектар землі, які слід було передати особисто ОСОБА_8 як Битицькому сільському голові, не є офіційною платою за оренду земельних ділянок.

Про попередню домовленість ОСОБА_8 та ОСОБА_7 свідчать також зафіксовані матеріалами НСРД їх конклюдентні дії, їх характер та спрямованість, спільна розробка злочинної схеми та розподіл ролей щодо участі у ній. Практично кожна із зафіксованих на НСРД зустрічей із ОСОБА_9 відбувалася за участю як ОСОБА_8 , так і ОСОБА_7 , а під час цих зустрічей велися розмови щодо суми грошових коштів, які ОСОБА_9 мав надати, розроблялись схеми надання земельних ділянок в оренду через укладення удаваних угод, а поетапність їх реалізації відбувались за активної участі як ОСОБА_8 , так і ОСОБА_7 .

При цьому під час таких зустрічей з ОСОБА_9 обвинувачені позиціонували саме ОСОБА_7 як особу, яка має забезпечити підготовку пакета документів, необхідних для оформлення права користування землею, забезпечити їх супровід у відповідних органах Держгеокадастру, а ОСОБА_8 у свою чергу надавав ОСОБА_7 вказівки щодо подальших його дій, зокрема в частині комунікації з ОСОБА_9 в телефонному режимі, про що той звітував перед ОСОБА_8 .

Наведені обставини та послідовність дій обвинувачених, підкріплена зафіксованими розмовами під час зустрічей з ОСОБА_9 , дають підстави для висновку про те, що обвинувачені дійсно мали намір заволодіти грошовими коштами ОСОБА_9 в особливо великому розмірі шляхом обману та зловживання його довірою, про що попередньо домовилися між собою, та вчинили всі залежні від них дії для реалізації цього наміру. Проте під час отримання від ОСОБА_9 12 травня 2016 року у кімнаті для переговорів у приміщенні банку несправжніх (імітаційних) засобів на загальну суму 2 млн 525 тис. грн обвинувачені були затримані працівниками правоохоронного органу, тому не змогли заволодіти ними.

Отже, наявними доказами, перевіреними та оціненими судами першої і апеляційної інстанцій, доведено наявність умислу у засуджених на заволодіння коштами ОСОБА_9 .

2.2. Про відсутність потерпілого у даному кримінальному провадженні 

У касаційних скаргах сторона захисту стверджує, що наявність потерпілого в таких категоріях справ (ст. 190 КК України) є обов`язковою, фактична його відсутність, на їх переконання, унеможливлює висновки про наявність шахрайства в діях особи.

Колегія суддів відхиляє такі твердження захисників як неспроможні, оскільки вони не відповідають змісту закону України про кримінальну відповідальність та усталеній практиці Верховного Суду.

Так, за змістом, значенням і обсягом поняття потерпілого в кримінальному праві не збігається з поняттям потерпілого в кримінальному процесуальному аспекті, де вони мають різне правове значення. У кримінальному процесуальному аспекті особа визнається потерпілим відповідно до приписів кримінального процесуального закону, внаслідок чого набуває процесуальних прав для реалізації власних інтересів у кримінальному провадженні, з моменту, визначеного приписами частин 2, 3 ст. 55 КПК України. При цьому жодна з норм КПК України не виключає здійснення досудового розслідування, судового провадження щодо інкримінованого особі правопорушення, за відсутності зазначених вище підстав для участі фізичної чи юридичної особи в кримінальному проваджені як потерпілого. Кримінальний процесуальний закон як форма реалізації кримінально-правових відносин не пов`язує їх втілення за інкримінованим за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України кримінальним правопорушенням з набуттям процесуального статусу потерпілого конкретною особою.

У кримінально-правовому вимірі підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого КК України, і в ч. 4 ст. 190 цього Кодексу про потерпілого не йдеться.

Необхідною і достатньою складовою підстави кримінальної відповідальності за шахрайство є усвідомлення суб`єктом злочину того факту, що предмет злочину є для нього чужим, що він заволодіває чужим майном за відсутності будь-якого дійсного чи уявлюваного права на нього.

Вказівка в ст. 190 КК України на вчинення шахрайства стосовно чужого майна, виходячи з органічного зв`язку між його об`єктивними ознаками, психічне ставлення до яких необхідно встановити за змістом цієї кримінально-правової норми, свідчить про те, що кримінальна відповідальність за шахрайство пов`язана, як правило, не з встановленням ознак конкретної особи, власності якої заподіяно шкоду, а з встановленням усвідомлення винним факту заволодіння майном, яке належить іншій особі (чужим для нього), з метою його безоплатного, безповоротного обернення на свою користь (чи третіх осіб) за відсутності законних підстав для того і збільшення внаслідок цього власних майнових фондів (чи третьої особи).

Усвідомлення винуватим, кому саме та на яких підставах належить чуже для нього майно, чи заволодіває він майном, ввівши в оману (обманувши) власника предмета злочину чи іншу особу, у фактичному володінні якої перебуває предмет злочину, не є обов`язковим для встановлення ознак шахрайства, якщо не йдеться про врахування матеріального становища конкретного потерпілого за ч. 4 ст. 190 КК України.

Зазначене узгоджується з постановами Верховного Суду від 04 вересня 2021 року в справі № 712/10080/15-к та від 14 вересня 2022 року у справі № 419/703/16-к).

Отже, за положеннями КК України та судовою практикою Верховного суду у кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 190 КК України, участь особи з процесуальним статусом потерпілого не є обов`язковою.

З огляду на це є неспроможними і доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_9 передавав несправжні (імітаційні) кошти, які не належали йому на праві власності, а тому збитків йому не завдано. Також слід відзначити, що засуджені добре усвідомлювали, що ОСОБА_9 привіз і готовий передати грошові кошти в сумі не менш ніж 2 млн. 500 тис. грн. Вказана сума не була для них несподіванкою та повністю узгоджувалася з обумовленою на попередніх зустрічах сумою, тому наявні всі підстави стверджувати, що вони усвідомлювали факт заволодіння чужими грошовими коштами і з суб`єктивної сторони діяли з умислом на заволодіння цими коштами в особливо великому розмірі.

Отже, дії засуджених за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України кваліфіковані правильно.

Колегія суддів погоджується з таким висновком, вважає його правильними, а доводи захисників про протилежне непереконливими.

Таким чином, колегія суддів констатує, що суди провели ретельну перевірку посилань захисту на недоведеність вчинення засудженими інкримінованого їм кримінального правопорушення, ці посилання спростовані низкою здобутих та належно оцінених доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку.

У підсумку, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, оцінивши у сукупності всі докази у справі, які є взаємоузгодженими, належними та допустимими і доповнюють один одного, дійшов обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_8 та ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їм кримінального правопорушення.

Частина 2 ст. 17 КПК України передбачає, що винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. На переконання колегії суддів, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_8 та ОСОБА_7 цей стандарт доведення винуватості цілком дотримано. Адже за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, досліджених в суді апеляційної інстанції, можливо дійти висновку про те, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінальних правопорушень, щодо яких йому пред`явлено обвинувачення.

У цьому кримінальному провадженні апеляційний суд дослідив і з`ясував усі обставини, передбачені у ст. 91 КПК України, та дійшов обґрунтованого висновку, що зібрані докази в їх сукупності та взаємозв`язку безсумнівно доводять вчинення засудженими кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України.

Переконливих та достатніх доводів, які би ставили під сумнів додержання судом приписів статей 84, 91, 94 КПК України та правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації діянь, в касаційних скаргах не наведено та перевіркою матеріалів провадження не встановлено.

Доводи захисників щодо неповноти судового розгляду, а також незгоди з оцінкою доказів, яку надав суд, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії події, що зводиться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, виходячи зположень ст. 438 КПК України, як зазначено вище, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.

Вказані вимоги закону дотримані апеляційним судом під час ухвалення вироку за наслідками апеляційного розгляду в цьому кримінальному провадженні. 

3. Стосовно призначеного судом апеляційної інстанції покарання

Суд першої інстанції, призначив засудженим покарання за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України у виді 5 років позбавлення волі кожному та дійшов висновку про можливість звільнення ОСОБА_7 та ОСОБА_8 від призначеного їм покарання з випробуванням. При цьому суд урахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого ОСОБА_8 , який є особою похилого віку, стан його здоров`я, належну процесуальну поведінку. Також, призначаючи ОСОБА_7 покарання, суд врахував дані про особу винного, позитивну характеристику за місцем проживання та служби, те, що обвинувачений має на утриманні двох малолітніх дітей, проходив служби у складі добровольчого формування територіальної громади. Врахувавши вказані дані, суд дійшов висновку, що виправлення засуджених може бути досягнуто без застосування покарання, пов`язаного з ізоляцією від суспільства.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи доводи прокурора, викладені в його апеляційній скарзі, визнав їх частково спроможними, зокрема щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень ст. 75 КК України, і дійшов висновку, що з урахуванням встановлення судом низки важливих фактичних обставин, що впливають на призначене покарання, реальне відбування ОСОБА_8 та ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі буде доцільним і відповідатиме меті його призначення.

При цьому апеляційний суд послався, що на час вчинення ОСОБА_8 та ОСОБА_7 зазначених протиправних дій ч. 4 ст. 190 КК України в редакції Закону України від 15 квітня 2008 року була передбачена кримінальна відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах.

На час постановлення апеляційним судом вироку ст. 190 КК України «Шахрайство» зазнала змін згідно із Законом України від 13 липня 2023 року № 3233-ІХ (далі-Закон).Та злочин, у якому обвинувачуються ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , за такими кваліфікуючими ознаками, як заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах, на цей час віднесений законодавцем до ч. 5 ст. 190 КК України, оскільки цю статтю доповнено частиною відповідно Закону, якою передбачена відповідальність за шахрайство, вчинене в умовах воєнного чи надзвичайного стану, що завдало значної шкоди потерпілому.

При цьому шахрайство, вчинене за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах, переміщене законодавцем до ч. 5 ст. 190 КК України, але покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 12 років з конфіскацією майна, передбачене за вчинення таких злочинів, не змінювалось.

Тому суд дійшов висновку, що аналіз ст. 190 КК України до та після внесення до неї змін свідчить про те, що після внесення змін склад злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України (в редакції Закону України від 15 квітня 2008 року № 270-ІV), не змінився з набуттям чинності Законом № 3233-ІХ, а тому інкриміновані ОСОБА_8 та ОСОБА_7 дії, які згідно з попередньою редакцією за ч. 4 ст. 190 КК України були кваліфіковані як вчинені за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах, з точки зору нової редакції кримінального закону повинні кваліфікуватися як кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 190 КК України в редакції Закону України від 15 квітня 2008 року № 270-ІV.

При цьому апеляційний суд зазначив, що санкція кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України (на момент вчинення інкримінованого кримінального правопорушення), передбачала основне покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 12 років та додаткове покарання - конфіскацію майна.

Водночас, при призначенні покарання, апеляційний суд згідно з вимогами ст. 65 КК України врахував:

- обвинуваченому ОСОБА_8 його похилий вік як на час вчинення злочину (69 років), так і на час ухвалення цього вироку (79 років), стан його здоров`я, належну процесуальну поведінку під час розгляду судом кримінального провадження, вчинення кримінального правопорушення у формі замаху, відсутність реальних збитків від вчиненого кримінального правопорушення, відсутність у ОСОБА_8 судимостей, у зв`язку з чим суд призначивйому основне покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців з конфіскацією усього належного йому майна;

- обвинуваченому ОСОБА_7 особу обвинуваченого, його позитивну характеристику за місцем проживання та служби, наявність у нього на утриманні двох неповнолітніх дітей, проходження ним служби у складі добровольчого формування територіальної оборони, належну процесуальну поведінку під час розгляду судом кримінального провадження, вчинення кримінального правопорушення у формі замаху, відсутність судимостей та реальних збитків від вчиненого кримінального правопорушення, на підстав чого призначив йому основне покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки з конфіскацією усього належного йому майна. 

Таким чином, суд апеляційної інстанції призначив покарання ОСОБА_8 та ОСОБА_7 нижче нижчої межі, визначеної санкцією ч. 4 ст. 190 КК України (в редакції, чинній на час вчинення кримінального правопорушення). Разом з тим суд не застосував положення ст. 69 КК України, яка передбачає можливість призначення покарання, нижчого від найнижчої межі покарання, визначеної санкцією статті обвинувачення, не наводячи аргументів щодо такого рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що обрання апеляційним судом засудженим покарання в розмірі, меншому, ніж передбачено санкцією статті, за якою кваліфіковане їх діяння, без застосування ст. 69 КК України суперечить загальним засадам призначення покарання, передбаченим ст. 65 цього Кодексу.

Водночас колегія суддів позбавлена правових підстав на реагування на вказане порушення апеляційним судом, оскільки законом для суду касаційної інстанції встановлені обмеження щодо можливості призначити суворіше покарання за власною ініціативою, погіршення становища можливе виключно за наявності відповідної скарги з боку сторони обвинувачення, так як діє принцип заборони на погіршення становища особи в інтересах якої було подано скаргу (або заборона повороту до гіршого, reformatio in pejus), що включає в себе правила про те, що становище скаржника не може стати гіршим від поданої ним, або в його інтересах скарги. Нормативно він закріплений у ст. 416 КПК України. Таким чином закон захищає особу від страху просити про справедливість через ризик отримати гірший вирок (погіршення становище). Також в матеріалах кримінального провадження відсутній касаційний привід сторони обвинувачення про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного покарання через суворість. 

Отже, правових підстав втручатися у розмір призначеного Апеляційною палатою Вищого антикорупційного суду ОСОБА_8 та ОСОБА_7  покарання колегія суддів касаційної інстанції немає.

Проте колегія суддів не погоджується з наведеними висновком суду апеляційної інстанції про неможливість звільнення ОСОБА_8 та ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України та вважає обґрунтованими вимоги касаційної скарги захисників в цій частині.

Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених.

Ураховуючи мету покарання, яка полягає в тому, щоб досягти виправлення засудженого, а також запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, зважаючи на:

- дані про особу похилий вік  ОСОБА_8 як на час вчинення злочину (69 років), так і на час ухвалення вироку (76 років), стан його здоров`я, належну процесуальну поведінку під час розгляду судом кримінального провадження, значну тривалість судового розгляду кримінального провадження, вчинення кримінального правопорушення у формі замаху, відсутність реальних збитків від вчиненого ним кримінального правопорушення, відсутність у ОСОБА_8 судимостей;

- дані про особу  ОСОБА_7 , його позитивну характеристику за місцем проживання та служби, наявність в нього на утримані двох малолітніх дітей -, проходження ним служби у складі добровольчого формування територіальної громади, значну тривалість судового розгляду кримінального провадження; належну процесуальну поведінку під час розгляду судом кримінального провадження, вчинення кримінального правопорушення у формі замаху, відсутність реальних збитків від вчиненого ним кримінального правопорушення, відсутність у судимостей;

колегія суддів уважає, що обставини цього конкретного кримінального провадження, які підлягають обов`язковому врахуванню, і додержання принципу співмірності та індивідуалізації покарання є підставою для висновку про можливість виправлення засуджених без відбування покарання, проте в умовах здійснення контролю за їх поведінкою. При цьому з огляду на положення статті 77 КК України конфіскація майна як додаткове покарання, передбачене санкцією ч. 4 ст. 190 КК України (у редакції, чинній на час вчинення кримінального правопорушення), не може бути призначена.

Враховуючи викладене, касаційні скарги захисників підлягають частковому задоволенню, а вирок апеляційного суду в частині призначеного ОСОБА_8 та ОСОБА_7 покарання - зміні. 

Керуючись статтями 433, 434, 436 КПК України, Суд

ухвалив:

Касаційні скарги захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 та захисника ОСОБА_5 в інтересах засудженого ОСОБА_7 задовольнити частково.

Вирок Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 18 лютого 2026 року щодо ОСОБА_8 та ОСОБА_7 в частині призначеного покарання змінити.

Вважати ОСОБА_8 засудженими за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України (у редакції, чинній на час вчинення кримінального правопорушення) до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.

Вважати ОСОБА_7 засудженими за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України (у редакції, чинній на час вчинення кримінального правопорушення) до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

На підставі частин 1, 3 ст. 75 КК України звільнитиОСОБА_8 та ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання за вироком Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 18 лютого 2026 року з випробуванням, встановивши іспитовий строк тривалістю 3 роки кожному.

Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 та ст. 76 КК України покласти на  ОСОБА_8 та ОСОБА_7 такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання.

У решті вирок Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду залишити без зміни.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3