УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 

10 вересня 2026 року 

м. Київ

справа № 761/15604/17

провадження № 51-4737 км 25

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: 

головуючого  суддівОСОБА_1 ,  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,за участю:  секретаря судового засідання прокурора засуджених   захисників ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції), ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції), ОСОБА_8  (у режимі відеоконференції), ОСОБА_9 ,  ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 ,розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 і його захисника ОСОБА_9 , засудженого ОСОБА_7 і його захисника ОСОБА_10 , засудженого ОСОБА_8 та його захисників ОСОБА_11 і ОСОБА_12 на вирок Вищого антикорупційного суду від 27 листопада 2024 року й ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 27 листопада 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №52016000000000064, за обвинуваченням 

ОСОБА_6 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженцям.Славути Хмельницької обл., жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 368, ч. 2 ст. 369-2КК України,

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 368, ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 369-2 КК України, 

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянина України, уродженця с. Нової Романівки Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл., жителя АДРЕСА_3 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27 ч. 4 ст. 368, ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 369-2 КК України,

встановив:

Вироком Вищого антикорупційного суду від 27 листопада 2024 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 4 ст. 368 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з позбавленням права обіймати керівні посади у правоохоронних органах на строк 3 роки, конфіскацією всього належного йому майна та позбавленням його спеціального звання полковника податкової міліції.

Крім цього, ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 369-2 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, від якого останнього звільнено на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України у зв`язку із закінченням строків давності. 

ОСОБА_7 засуджено за ч. 4 ст. 368 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах на строк 3 роки, конфіскацією всього належного йому майна та позбавленням спеціального звання майора податкової міліції.

ОСОБА_7 також засуджено за ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 369-2 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, від якого звільнено на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України у зв`язку із закінченням строків давності.

ОСОБА_8 засуджено за ч. 5 ст. 27 ч. 4 ст. 368 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з позбавленням права займатись адвокатською діяльністю на строк 3 роки та конфіскацією всього належного йому майна.

Цим же вироком ОСОБА_8 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 369-2 КК України, та виправдано у зв`язку з недоведеністю того, що в його діянні є склад кримінального правопорушення.

Вирішено питання щодо початку строку відбування покарання, заходів забезпечення кримінального провадження, запобіжного заходу, арешту майна, речових доказів і документів. 

Постановлено повідомити Раду адвокатів Київської області про ухвалення вироку щодо ОСОБА_8 , який є адвокатом.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 27 листопада 2025 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_7 й ОСОБА_8 залишено без зміни. Постановлено останніх на виконання вироку взяти під варту в залі суду.

За обставин, встановлених судом та детально викладених у вироку, ОСОБА_6 , обіймаючи посаду начальника слідчого управління фінансових розслідувань, а ОСОБА_7 , обіймаючи посаду слідчого другого відділу кримінальних розслідувань слідчого управління фінансових розслідувань, а згодом посаду старшого слідчого другого відділу розслідування кримінальних проваджень слідчого управління фінансових розслідувань Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі - СУ ДПІ у Шевченківському районі ГУ ДФС у м. Києві), тобто будучи службовими особами, які займають відповідальне становище, за пособництва адвоката ОСОБА_8 , з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, за попередньою змовою між собою, використали своє службове становище для одержання неправомірної вигоди в особливо великому розмірі за вчинення дій в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду.

У середині лютого 2016 року у невстановленому місці ОСОБА_6 та ОСОБА_7 заздалегідь домовилися про спільне отримання неправомірної вигоди за вчинення дій в інтересах ОСОБА_13 , пізніше, але до початку скоєння злочину, до їхньої домовленості приєднався ОСОБА_8 

ОСОБА_8 провів зустрічі з ОСОБА_13 у м. Києві та передав йому прохання співробітників слідчого управління ( ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ) надати їм неправомірну вигоду у розмірі від 35 000 до 40 000 доларів США за вчинення дій у його інтересах під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 32015230000000055. Інформацію, яка стосується часу, місця та способу передачі неправомірної вигоди ОСОБА_13 також мав отримати від ОСОБА_8 .

У подальшому ОСОБА_8 отримав обумовлену раніше частину неправомірної вигоди в розмірі 10 000 доларів США від ОСОБА_13 , після чого запевнив останнього, що він діє відповідно до раніше досягнутих домовленостей. Взамін отриманої частини неправомірної вигоди ОСОБА_8 вручив ОСОБА_13 підписаний договір про надання адвокатських послуг, в якому особисто письмово зазначив про факт отримання попередньої оплати в розмірі 250 000 гривень.

З метою забезпечення конспірації, вжиття заходів безпеки щодо уникнення усіма учасниками злочинної групи кримінальної відповідальності, побоюючись бути викритим у своїй протиправній діяльності, ОСОБА_8 у пункті обміну валют, попередньо домовившись із касиром цього пункту обміну за грошову винагороду, здійснив обмін отриманих від ОСОБА_13 як частину неправомірної вигоди грошових коштів у сумі 10 000 доларів США.

Дізнавшись про проведений співробітниками НАБУ обшук у пункті обміну валюти, побоюючись бути викритим у своїй злочинній діяльності, узгодивши свої дії зі співучасниками, ОСОБА_8 повернув ОСОБА_13 грошові кошти в сумі 10 000 доларів США, надавши йому рахунок-фактуру, згідно з яким ОСОБА_13 повинен заплатити ОСОБА_8 12 500 гривень за надання адвокатських послуг.

ОСОБА_8 за попередньою змовою із ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , виконуючи відведену йому роль пособника, з корисливих мотивів, з метою одержання неправомірної вигоди останніми в особливо великому розмірі попрохав ОСОБА_13 передати неправомірну вигоду в розмірі 36 000 доларів США, що в 500 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, та одержав частину такої неправомірної вигоди у розмірі 10 000 доларів США, що у 200 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян та є великим розміром.

Окрім того, ОСОБА_6 за пособництва ОСОБА_7 , за попередньою змовою між собою, з метою особистого збагачення за рахунок отримання неправомірної вигоди одночасно із вказаним вище діянням вчинили обіцянку здійснити вплив на прийняття рішень працівниками органів прокуратури та суддею за неправомірну вигоду.

Стосовно суми грошових коштів, які мають бути передані йому і ОСОБА_7 як неправомірна вигода за прийняття ними рішень на стадії досудового розслідування та за вплив на прийняття рішень службовими особами прокуратури й суду, ОСОБА_6 повідомив ОСОБА_13 , що така сума не є остаточною і може становити від 35 000 до 40 000 доларів США, і може залежати від того, на яких саме службових осіб необхідно буде здійснювати вплив.

ОСОБА_7 , виконуючи роль пособника у вчиненні обіцянки здійснити вплив на прийняття рішення вказаними особами, сприяв вчиненню злочину шляхом запевнення ОСОБА_13 у тому, що буде здійснено вплив на працівників органів прокуратури та суддю, який розглядатиме кримінальне провадження по суті, та деталізував у розмові з ОСОБА_13 суму неправомірної вигоди, за яку буде здійснено такий вплив.

Органом досудового розслідування ОСОБА_7 також інкримінувалось пособництво в одержанні неправомірної вигоди для себе та третіх осіб за вплив на прийняття рішень особами, уповноваженими на виконання функцій держави, за попередньою змовою групою осіб, однак вказівку на ці дії суд виключив із обвинувачення за ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 369-2 КК України.

Крім того, за наведених вище обставин ОСОБА_8 також обвинувачувався за ч. 5 ст. 27 ч. 2 ст. 369-2 КК України у пособництві у прийнятті пропозиції та одержанні неправомірної вигоди для себе та третіх осіб за вплив на прийняття рішень особами, уповноваженими на виконання функцій держави, за попередньою змовою групою осіб, однак був визнаний невинуватим у пред`явленому обвинуваченні і виправданий. 

Не погодившись із вироком таухвалою, засуджений ОСОБА_6 і його захисник ОСОБА_9 , засуджений ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_10 , засуджений ОСОБА_8  та його захисники ОСОБА_11 і ОСОБА_12 кожен окремо оскаржили їх у касаційному порядку. 

У касаційних скаргах засуджені та їх захисники, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просять скасувати судові рішення і закрити кримінальне провадження. При цьому захисник ОСОБА_11 просить ухвалу апеляційного суду скасувати повністю, авирок суду першої інстанції - у частині визнання ОСОБА_8 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 ч. 4 ст. 368 КК України, та закрити кримінальне провадження щодо останнього.

На обґрунтування своєї позиції щодо незаконності судових рішень сторона захисту наводить різні мотиви. 

До початку касаційного розгляду, з урахуванням змісту касаційних скарг сторони захисту та наведених у них доводів, Суд поставив на обговорення питання щодо необхідності передачі кримінального провадження на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду.

Захисники ОСОБА_9 та ОСОБА_11 у судовому засіданні зазначили про те, що з урахуванням важливості питань, які слід вирішити у цьому кримінальному провадженні, а також того, що існує неоднакова практика Верховного Суду щодо застосування норм права, наявні підстави для зверненнядо об`єднаної палати. 

Прокурор і захисник ОСОБА_10 також не заперечували проти передачі справи до об`єднаної палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду. Засуджені ОСОБА_7 і ОСОБА_8 підтримали позицію своїх захисників.

Захисник ОСОБА_12 та засуджений ОСОБА_6 при вирішенні цього питання покладалися на розсуд суду. 

Перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що є підстави для передачі його на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такій спосіб судову практику на однакове застосування норм права.

Згідно зі ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч. 2 ст. 434-1 КПК України суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.

Згідно зі ч. 1 ст. 434-2 КПК України питання про передачу кримінального провадження на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

У цьому кримінальному провадженні сторона захисту наполягає на тому, що стороною обвинувачення порушено строки досудового розслідування у кримінальному провадженні № 52016000000000064. Поза межами встановленого КПК України строку було вчинено низку процесуальних дій, що тягне за собою недопустимість одержаних доказів, порушено вимоги ст. 290 КПК України, обвинувальний акт надійшов до суду з порушенням строку, що виключає можливість набуття ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 статусу обвинувачених, що залишилось поза увагою судів попередніх інстанцій. Крім того, при обрахуванні строку суди невірно застосували положення КПК України, оскільки застосували закон зі змінами щодо того, що строк ознайомлення сторони з матеріалами досудового розслідування не включається в строк досудового розслідування, до процесуальної дії, яка була розпочата до внесення відповідних змін.

Мотивуючи свою позицію, захист, серед іншого, зазначає про те, що постанову від 25 січня 2017 року заступником Генерального прокурора України - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури винесено під час його перебування у відпустці за кордоном (м. Вашингтон, США), тобто тоді, коли у нього були відсутні повноваження на ухвалення рішень у цьому кримінальному провадженні, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

У Верховному Суді існують різні підходи до оцінки того, чи допускається здійснення у кримінальному провадженні повноважень посадовими особами, зокрема, сторони обвинувачення, під час відпустки, і як це впливає на законність вчинених ними дій, прийнятих рішень, у цей період, і як наслідок на допустимість отриманих доказів. При зверненні до об`єднаної палати колегія суддів виходить із такого. 

За змістом ст. 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується, серед іншого, наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про відпустки» правом на відпустки наділені громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

За змістом ст. 12 цього Закону відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства з додержанням вимог частини першої цієї статті та в інших випадках, передбачених законодавством. Ці положення узгоджуються з нормами Кодексу законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.

Законом України «Про прокуратуру» також закріплено право прокурора на щорічну оплачувану відпустку, а також додаткові та інші відпустки у випадках передбачених законом (ст. 82). 

Частиною 4 ст. 82 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що для виконання невідкладних і непередбачуваних завдань прокурори можуть бути відкликані з щорічної основної чи додаткової оплачуваної відпустки. 

З аналізу вищенаведених норм слідує, що обставина перебування працівника у відпустці унеможливлює виконання ним своїх посадових обов`язків та здійснення передбачених законодавством повноважень.

Такого підходу притримується і Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у своїх рішеннях (до прикладу рішення від 28 травня 2020 року у справі № 9901/113/19).

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому для кримінального процесу характерним є спеціально-дозвільний тип правового регулювання.

Одним із завдань, кримінального провадження є те, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Застосування належної процедури «fair procedure» (у європейській системі), «dut procуes» (у американській системі) є одним із складових елементів принципу верховенства права, передбачає, у тому числі, щоб повноваження органів публічної влади були визначені приписами права, і вимагає, щоб посадовці мали дозвіл на вчинення дії і надалі діяли в межах наданих їм повноважень. 

Недотримання належної правової процедури тягне за собою порушення гарантованого кожному ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права на справедливий суд. 

Згідно з ч. 1 ст. 3 КПК України керівник органу прокуратури, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий - діють у межах своїх повноважень та компетенції.

Відповідно до ст. 4 КПК України кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в порядку, передбачених КПК України, незалежно від місця вчинення кримінального правопорушення.

За ст. 9 цього Кодексу під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. Прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов`язані забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений, серед іншого, приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених КПК України, у тому числі щодо закриття кримінального провадження та продовження строків досудового розслідування за наявності підстав, передбачених КПК України (ст. 36 КПК України).

Згідно зі ст. 87 КПК України докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, є недопустимими. 

У Верховному Суді існує неоднаковий підхід щодо того, чи є законними рішення, дії посадової особи сторони обвинувачення (слідчого, прокурора) у кримінальному провадженні, під час відпустки, чи наділені останні у цей період відповідними повноваженнями, та, чи є при цьому вчинені дії, прийняті рішення юридично значущими.

У постановах Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного суду від 04 травня 2023 року у справі № 127/19705/20, Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 20 травня 2025 року у справі № 461/966/20 та Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04 березня 2026 року у справі № 953/3842/22 колегії суддів дійшли висновку про те, що прийняття рішень прокурором у кримінальному провадженні під час відпустки не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 

Натомість колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 556/1381/18 погодилась із тим, що перебування слідчого у відпустці свідчить про неможливість вчинення будь-яких слідчих дій, у тому числі винесення постанови про зупинення досудового розслідування та відновлення досудового розслідування, що призвело до порушення строків досудового розслідування та закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Колегія суддів поділяє підхід, застосований у справі № 556/1381/18, згідно з яким вчинення будь-яких дій, прийняття рішень у кримінальному провадження посадовою особою сторони обвинувачення під час відпустки є неприпустимим. 

Вчинені під час відпустки дії та ухвалені рішення є такими, що прийняті поза межами наданих законом стороні обвинувачення повноважень, а тому жодного правового значення не мають, не можуть тягнути за собою будь-яких наслідків, незалежно від того чи проводилися в цей період слідчі (розшукові) дії чи збиралися докази. У цьому випадку має місце істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

За таких обставин, колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, зроблених у справах № 127/19705/20, № 461/966/20, № 953/3842/22.

Крім того, одним із доводів сторони захисту в цьому кримінальному провадженні є те, що суди допустили помилку в кваліфікації дій ОСОБА_8 , посилаючись на п. 5 ст. 27 КК України, тобто його роль пособника у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України, та, одночасно з цим, інкримінували йому кваліфікуючу ознаку - «за попередньою змовою групою осіб», проігнорували позицію Верховного Суду (постанова колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 17 грудня 2024 року у справі № 464/5336/13) з цього питання.

У згаданій постанові міститься висновок, що «пособник у вчиненні кримінального правопорушення не є виконавцем такого злочину. Дії, вчинені як пособництво, не можуть кваліфікуватись як вчинення злочину у групі осіб, оскільки дії такої особи безпосередньо не утворюють об`єктивну сторону складу кримінального правопорушення, передбаченого Особливою частиною КК України, а тому кваліфікація дій пособника за кваліфікуючою ознакою - вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб суперечить нормам КК України».

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду не поділяє такий підхід застосування положень кримінального закону, вважає за необхідне відступити від нього, з огляду на таке.

Співучастю у кримінальному правопорушенні є умисна спільна участь декількох суб`єктів кримінального правопорушення у вчиненні умисного кримінального правопорушення (ст. 26 КК України).

Згідно зі ст. 27 КК України співучасниками кримінального правопорушення, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню кримінального правопорушення іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, знаряддя чи засоби вчинення кримінального правопорушення, сліди кримінального правопорушення чи предмети, здобуті кримінально протиправним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню кримінального правопорушення.

Відповідно до ст. 28 КК України кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення. 

Ця форма співучасті може бути як простою (співвиконання), так і складною, тобто з розподілом ролей, на відміну вчинення кримінального правопорушення групою осіб (декілька виконавців, кожен з яких є суб`єктом злочину та виконує у повному обсязі чи частково об`єктивну сторону складу злочину). У разі вчинення кримінального правопорушення за попередньою змовою групою осіб зі складною формою співучасті вчинене кваліфікується із посиланням на ст. 27 КК України (крім виконавця).

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб підвищує суспільну небезпеку вчинюваних дій. Саме тому в Особливій частині КК України значна кількість статей передбачає вказану ознаку як кваліфікуючу, у тому числі і ст. 368 КК України. 

З огляду на викладене, співучасники, які попередньо домовилися про спільне вчинення кримінального правопорушення, розподіливши між собою ролі, повинні відповідати за вчинення кримінального правопорушення за попередньою змовою групою осіб і, у разі наявності у відповідній статті Особливої частини КК України цієї кваліфікуючої ознаки, вона інкримінується кожному із них.

Отже, висновок щодо застосування норм КК України у справі № 464/5336/13 є неправильним та суперечить точному змісту наведених нормативних положень, а тому від нього слід відступити.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, проаналізувавши матеріали кримінального провадження, відповідну практику Верховного Суду, заслухавши думку учасників судового провадження, вважає, що є підстави для звернення до об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду з метою відступу від раніше висловлених колегіями суддів інших палат висновків щодо застосування положень кримінального та кримінального процесуального законів, а також для забезпечення сталості та єдності судової практики.

Керуючись ч. 2 ст. 434-1, ст. 434-2, ч. ч. 2, 4 ст. 441 КПК України, Верховний Суд

постановив:

Передати кримінальне провадження за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_6 і його захисника ОСОБА_9 , засудженого ОСОБА_7 і його захисника ОСОБА_10 , засудженого ОСОБА_8 та його захисників ОСОБА_11 і ОСОБА_12 на вирок Вищого антикорупційного суду від 27 листопада 2024 року й ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 27 листопада 2025 року щодо ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_14 ОСОБА_2    ОСОБА_3