Справа № 991/2186/24

Провадження № 11-кп/991/86/26

Головуючий суддя в суді першої інстанції ОСОБА_1 

 

 

 

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

 

18 вересня 2026 року місто Київ

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду у складі колегії суддів:

головуючої судді ОСОБА_2 ,

суддів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,

секретарі судового засідання ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянула у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника адвоката ОСОБА_8 на вирок Вищого антикорупційного суду від 12.01.2026, ухвалений за результатами розгляду кримінального провадження № 52023000000000156 за обвинуваченням:

ОСОБА_7 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Каніж Новомиргородського району Кіровоградської області, громадянина України, проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України,

за участю:

обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 ,

прокурорів ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,

 

У С Т А Н О В И Л А:

 

Зміст оскаржуваного судового рішення та встановлені обставини судом першої інстанції

18.03.2024 до Вищого антикорупційного суду (далі - суд першої інстанції) надійшов обвинувальний акт, затверджений прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі - САП), у кримінальному провадженні № 52023000000000156 за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

За результатами судового розгляду суд першої інстанції вироком від 12.01.2026 визнав доведеним, що ОСОБА_7 , будучи суддею Кропивницького апеляційного суду, тобто службовою особою, яка займає відповідальне становище, у період з 26.05.2023 по 26.09.2023, діючи у співучасті з ОСОБА_11 як пособником, висловив прохання надати неправомірну вигоду спочатку у сумі 3 000 доларів США, згодом - 1 500 доларів США, а в подальшому визначив її розмір у сумі 10 000 доларів США (за офіційним курсом Національного банку України - 365 686 грн, що є великим розміром), та одержав неправомірну вигоду у сумі 8 000 доларів США (292 548,80 грн за офіційним курсом Національного банку України, що є великим розміром) за вчинення ним як суддею та головуючим у колегії суддів Кропивницького апеляційного суду, яка здійснювала розгляд апеляційної скарги у судовій справі № 387/315/22 (провадження № 11-кп/4809/330/23), дій, спрямованих на призначення ОСОБА_12 покарання, не пов`язаного з позбавленням волі.

За наведених обставин суд першої інстанції визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців із позбавленням права обіймати посади у системі правосуддя (судді, прокурора та адвоката) строком на 3 роки з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. Також суд вирішив питання щодо запобіжного заходу, речових доказів, процесуальних витрат та арештів майна, накладених ухвалами слідчих суддів.

 

Вимоги апеляційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 

Обвинувачений та його захисник не погодилися із вироком суду першої інстанції від 12.01.2026, а тому подали до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційні скарги. Просять скасувати вирок та закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 .

Апеляційна скарга обвинуваченого

Обвинувачений вважає, що його вина не доведена належними та допустимими доказами, а висновки суду першої інстанції ґрунтуються на припущеннях та вибірковій оцінці доказів. Зазначає, що суд не врахував численні розмови, зафіксовані під час проведення НС(Р)Д, у яких він неодноразово наголошував на неможливості позитивного вирішення справи ОСОБА_12 за відсутності примирення з потерпілими, натомість окремі фрагменти розмов були неправильно витлумачені, вирвані з контексту та покладені в основу обвинувального вироку. На його переконання, переговори з Акопяном фактично здійснював ОСОБА_11 з власної ініціативи або під контролем працівників правоохоронних органів, самостійно визначав розмір неправомірної вигоди, отримував кошти та розпоряджався ними на власний розсуд, тоді як ОСОБА_7 про це не знав, жодних вказівок не надавав та неправомірної вигоди не отримував. Також вважає, що суд першої інстанції безпідставно критично оцінив його показання та показання окремих свідків сторони захисту, які, на його думку, спростовують висновки обвинувачення. Розмови, які суд розцінив як підтвердження злочинного умислу, відбувалися під час спільного вживання алкоголю, не відображали його справжніх намірів і не призвели до будь-яких протиправних дій, оскільки вирок щодо ОСОБА_12 було залишено без змін.

Крім того, обвинувачений стверджує, що кримінальне провадження було розпочато та здійснювалося з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, зокрема без достатніх підстав для внесення відомостей до ЄРДР, із незаконним використанням матеріалів оперативно-розшукової діяльності та проведенням НС(Р)Д щодо судді з порушенням установленого законом порядку й спеціальних гарантій незалежності суддів. На його думку, усі отримані внаслідок цього докази є недопустимими як такі, що отримані з порушенням закону, у тому числі за принципом «плодів отруєного дерева».

Також обвинувачений посилається на те, що кримінальне правопорушення було спровоковане правоохоронними органами, які штучно створили умови для його вчинення та фактично змоделювали злочин. Окремо зазначає про недопустимість висновку судової лінгвістичної експертизи, оскільки стороні захисту не було забезпечено можливості поставити власні запитання експерту, а висновки експерта щодо змісту окремих розмов не відповідають їх фактичному змісту.

Апеляційна скарга сторони захисту

Захисник вважає, що стороною обвинувачення не доведено винуватість ОСОБА_7 поза розумним сумнівом, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. На його думку, правоохоронні органи не обмежилися пасивним документуванням можливого злочину, а здійснили його моделювання та спровокували його вчинення, використовуючи ОСОБА_11 та Акопяна як осіб, які активно схиляли ОСОБА_7 до отримання неправомірної вигоди, збільшували її розмір, вигадували нові підстави для продовження переговорів та штучно підтримували їх після того, як, на думку сторони захисту, ОСОБА_7 фактично відмовився від будь-яких неправомірних дій. При цьому захисник звертає увагу, що якщо сторона обвинувачення вважає злочин закінченим уже після першого висловлення прохання надати 3 000 доларів США, то подальше документування мало бути припинене, а його продовження свідчить про провокацію злочину.

Також захисник зазначає, що ОСОБА_7 не міг одноособово забезпечити прийняття рішення на користь ОСОБА_12 , оскільки справа розглядалася колегією суддів, будь-яких доказів домовленостей з іншими суддями матеріали провадження не містять, а рішення у справі зрештою було ухвалено не на користь особи, в інтересах якої нібито надавалася неправомірна вигода. Крім того, захисник стверджує, що матеріали кримінального провадження не містять належних і допустимих доказів того, що ОСОБА_7 погодився на одержання неправомірної вигоди, а тому всі докази, отримані внаслідок провокації кримінального правопорушення та з порушенням вимог кримінального процесуального закону, є недопустимими.

 

Заперечення на апеляційні скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала 

Прокурор подав до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду заперечення на апеляційні скарги. Вважає їх необґрунтованими та просить залишити вирок без змін. 

Посилається на те, що вина судді ОСОБА_13 повністю доведена сукупністю доказів, зокрема протоколами НС(Р)Д, де зафіксовано, як він особисто називав суми хабарів, обговорював їх збільшення з 1 500 до 10 000 доларів та узгоджував строки прийняття потрібних рішень. Прокурор відкидає заяви про провокацію злочину, зазначаючи, що правоохоронці не підштовхували фігурантів до протиправних дій, а навпаки, суддя та його посередник ОСОБА_11 проявляли активну ініціативу в отриманні грошей ще до офіційної реєстрації окремих епізодів. Щодо законності записів розмов, сторона обвинувачення посилається на практику Верховного Суду, згідно з якою дозвіл на контроль за посередником автоматично дозволяє фіксувати його спілкування з іншими особами, включаючи суддю, без отримання окремих ухвал на кожного співрозмовника. Також прокурор підкреслює, що доводи про незаконність конфіскації майна є помилковими, оскільки захист плутає спеціальну конфіскацію з конфіскацією як видом покарання, що прямо передбачений законом за цей злочин і стосується всього майна засудженого. На думку прокурора, призначене судом першої інстанції покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців є законним, а всі процедурні моменти досудового розслідування були дотримані.

 

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні обвинувачений та його захисник у повному обсязі підтримали апеляційні скарги з наведених у них підстав, просили задовольнити. 

Прокурор у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційних скарг. Послався на законність та обґрунтованість вироку. Уважає, що підстав для скасування вироку немає. 

 

Мотиви суду

Колегія суддів заслухала суддю-доповідача щодо суті оскаржуваного судового рішення та поданих апеляційних скарг, вислухала доводи й заперечення учасників судового провадження, повторно дослідила обставини, встановлені під час кримінального провадження, у межах заявлених сторонами клопотань, провела судові дебати, заслухала останнє слово обвинуваченого, перевірила матеріали кримінального провадження й обговорила доводи апеляційної скарги, та дійшла таких висновків.

Частинами 1 та 2 статті 2 КК України передбачено, що підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вини не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Згідно зі статтею 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги (ч. 1 ст. 404 КПК України).

Отже, для правильного вирішення апеляційних скарг, колегія суддів у межах наведених сторонами доводів має перевірити законність та обґрунтованість вироку суду першої інстанції, правильність встановлення фактичних обставин та застосування норм права.

Щоб перевірити правильність встановлення судом першої інстанції фактичних обставин, колегія суддів перш за все з урахуванням доводів апеляційних скарг має визначити коло доказів, які можуть бути використані у цьому провадженні, вирішивши чи є допустимими та належними докази.

Для перевірки правильності застосування норм права колегія суддів має встановити, чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого на підставі встановлених фактичних обставин з урахуванням попередньо встановленого кола належних та допустимих доказів.

Перевірка доводів апеляційних скарг сторони захисту щодо допустимості та належності доказів

Сторона захисту в апеляційних скаргах ставить під сумнів допустимість значної частини доказів, покладених судом першої інстанції в основу обвинувального вироку, посилаючись, зокрема, на незаконність початку досудового розслідування, порушення порядку проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо судді, недопустимість висновку судової лінгвістичної експертизи, а також застосування доктрини «плодів отруєного дерева».

Критерії, за якими здійснюється оцінка доказів з точки зору допустимості

За наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими необхідно лише тоді, коли такі порушення: прямо та істотно порушують права і свободи людини; чи зумовлюють сумніви у достовірності отриманих фактичних даних, які неможливо усунути.

Різні критерії визнання доказів недопустимими обумовлюють диференційований порядок вирішення питання щодо їх допустимості. Під час будь-якого судового розгляду у разі встановлення очевидної недопустимості доказу (ч. 4 ст. 87, ч. 2 ст. 89 КПК України) таке питання вирішується у випадках, коли доказ отримано внаслідок істотного та очевидного порушення прав і свобод людини, а недопустимість такого доказу обумовлена обставинами, які у будь-якому випадку не можуть бути усунуті під час подальшого судового розгляду. В інших випадках питання допустимості доказів вирішується судом у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення по суті (ч. 1 ст. 89 КПК України), якщо при отриманні доказів допущено процесуальні порушення, які тягнуть інші порушення прав людини та потребують оцінки на підставі всієї сукупності доказів або зумовлюють сумніви у достовірності здобутих відомостей, що можуть бути усунуті чи не усунуті шляхом оцінки інших допустимих доказів. Якби була можливість визнавати доказ недопустимим лише на підставі формального порушення порядку його отримання без зіставлення його з іншими доказами, не було б необхідності передбачати в КПК України вирішення цього питання саме у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення по суті.

Такої позиції дотримується і Верховний Суд (постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 22.10.2021 у справі № 487/5684/19, від 27.10.2021 у справі № 668/69/16-к, від 14.06.2023 у справі № 573/1510/18, від 21.06.2023 у справі № 943/2064/19 тощо).

Фактичні дані, отримані внаслідок процесуальних порушень, пов`язаних із можливим істотним порушенням прав і свобод людини в ході збирання (отримання) доказів, можна поділити на ті, що: отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини; мають похідний характер від доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав і свобод людини; отримані внаслідок інших порушень прав і свобод людини, які матимуть різний алгоритм перевірки на предмет допустимості залежно від характеру допущеного порушення.

Вирішуючи на підставі ч. 1 ст. 87 КПК України питання щодо допустимості доказу, який отриманий з істотним порушенням фундаментальних прав чи свобод людини, суд має обґрунтувати, яке саме фундаментальне право чи свобода особи були порушені, у чому саме полягає істотність такого порушення тією мірою, що обумовлює недопустимість доказу, а за відповідності ситуації переліку критеріїв, наведених у ч. 2 ст. 87 КПК України, - послатися на конкретний пункт цієї норми.

При вирішенні питання щодо допустимості похідних доказів суд має встановити не лише те, що первісний доказ отриманий з істотним порушенням фундаментальних прав і свобод людини та використовувався у процедурах, які призвели до отримання похідного доказу, а й те, що похідний доказ здобутий саме завдяки інформації, яка міститься у первісному доказі, визнаному недопустимим на підставі ч. 1-3 ст. 87 КПК України. Визнання недопустимими первісних доказів за іншими правилами допустимості, передбаченими КПК України, саме по собі не є підставою для визнання недопустимими похідних доказів на підставі ч. 1 ст. 87 КПК України. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладеною у постановах від 22.10.2021 у справі № 487/5684/19, від 27.10.2021 у справі № 668/69/16-к, від 08.10.2019 у справі № 639/8329/14-к та від 12.11.2019 у справі № 236/863/17.

У разі встановлення інших порушень прав і свобод людини (крім істотних) суд у кожному конкретному випадку має перевірити, чи вплинуло таке порушення на загальну справедливість судового розгляду за критеріями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини та національного законодавства.

При вирішенні питання щодо допустимості фактичних даних, отриманих із порушенням процесуального закону, які породжують сумніви у достовірності отриманих відомостей, суд має встановити, чи спричинило відповідне порушення появу обґрунтованих сумнівів у достовірності фактичних даних, отриманих у результаті проведення процесуальної дії, та чи можливо усунути такі сумніви за допомогою інших доказів або додаткових процесуальних засобів доказування. Такі докази можуть бути використані судом лише тоді, коли допущені порушення не є істотними або коли сумніви, що виникли внаслідок таких порушень, усуваються іншими допустимими доказами. Якщо ж зазначені сумніви усунути неможливо, доказ підлягає визнанню недопустимим. Достовірність доказу суд перевіряє шляхом дослідження його змісту, зіставлення з іншими доказами та оцінки їх взаємозв`язку і взаємоузгодженості.

Наведені загальні правила перевірки допустимості доказів з мотивів процесуальних порушень порядку їх отримання узгоджуються з практикою Європейського суду з прав людини щодо оцінки загальної справедливості судового розгляду (Schenk v. Switzerland, Bykov v. Russia, Lee Davies v. Belgium, Prade v. Germany, «Берлізев проти України», «Lysyuk проти України»), правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 22.06.2022 у справі № 1-693/2010 та від 31.08.2022 у справі № 756/10060/17, а також сталою практикою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (постанови від 01.12.2020 у справі № 318/292/18, від 22.10.2021 у справі № 487/5684/19, від 27.10.2021 у справі № 668/69/16-к, від 07.09.2022 у справі № 428/11288/17, від 27.09.2022 у справі № 461/1593/19, від 20.10.2022 у справі № 185/5413/16, від 01.11.2022 у справі № 185/5413/16, від 01.11.2022 у справі № 344/2995/15-к, від 07.11.2022 у справі № 740/1179/19, від 09.11.2022 у справі № 761/31918/14-к, від 08.12.2022 у справі № 459/2489/17, від 13.12.2022 у справі № 361/6846/15-к, від 17.01.2023 у справі № 753/13113/18, від 01.02.2023 у справі № 591/6692/16-к, від 14.06.2023 у справі № 573/1510/18, від 21.06.2023 у справі № 943/2064/19, від 17.10.2023 у справі № 455/844/16-к).

Щодо доводів про незаконність початку досудового розслідування

В апеляційних скаргах обвинувачений та його захисник зазначають про незаконність початку досудового розслідування у кримінальному провадженні № 52023000000000156.

Зокрема, сторона захисту посилається на те, що 04.04.2023 до ЄРДР було внесено відомості про можливу протиправну діяльність організованої групи із числа службових осіб судової гілки влади та інших осіб, які систематично вимагають і одержують неправомірну вигоду від учасників судових проваджень за ухвалення рішень на їх користь.

Підставою для внесення таких відомостей було повідомлення про виявлене кримінальне правопорушення за підписом заступника начальника Управління СБУ в Кіровоградській області від 04.04.2023, у якому, серед іншого, зазначалося, що суддя Кропивницького апеляційного суду ОСОБА_7 залучив до протиправної діяльності ОСОБА_11 та як організатор надавав йому відповідні вказівки.

На переконання сторони захисту, матеріали кримінального провадження не містять доказів, отриманих до 04.04.2023, які б підтверджували наведені в цьому повідомленні відомості. Захист також звертає увагу, що кримінальна справа щодо ОСОБА_12 надійшла до Кропивницького апеляційного суду та була розподілена ОСОБА_7 як судді-доповідачу лише 28.04.2023, тобто після внесення первинних відомостей до ЄРДР.

З огляду на це сторона захисту стверджує, що внесення відомостей до ЄРДР ґрунтувалося не на встановлених фактах, а на загальних припущеннях. Подальші дії правоохоронних органів, на думку сторони захисту, були спрямовані не на розслідування вже виявленого кримінального правопорушення, а на «пошук злочину», встановлення особи, яку можна було б використати для документування судді, та штучне формування доказової бази.

Колегія суддів відхиляє зазначені доводи.

Відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК України слідчий, дізнавач або прокурор зобов`язані невідкладно, але не пізніше двадцяти чотирьох годин після одержання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про його вчинення, внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування.

На стадії внесення відомостей до ЄРДР закон вимагає не доказів, достатніх для висновку про винуватість конкретної особи, а відомостей про обставини, які можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення та підлягають перевірці під час досудового розслідування.

Тому наведений в апеляційній скарзі аргумент про відсутність у матеріалах провадження доказів, отриманих до 04.04.2023, сам по собі не свідчить про незаконність внесення відомостей до ЄРДР. Сторона захисту у цьому випадку ототожнює відомості, достатні для початку їх процесуальної перевірки, із доказами, необхідними для доведення винуватості особи за результатами досудового розслідування та судового розгляду.

Як убачається зі змісту первинного запису в ЄРДР, кримінальне провадження № 52023000000000156 було зареєстровано 04.04.2023 за фактом можливої протиправної діяльності групи службових осіб судової гілки влади та інших осіб, які систематично вимагали й одержували неправомірну вигоду від учасників судових проваджень за прийняття рішень на їх користь.

Отже, первинно внесені відомості стосувалися не лише можливого втручання у розгляд конкретної судової справи щодо ОСОБА_12 , а ширшої за змістом інформації про можливу систематичну протиправну діяльність певного кола осіб.

За таких обставин посилання сторони захисту на те, що справа щодо ОСОБА_12 надійшла до Кропивницького апеляційного суду та була розподілена ОСОБА_7 лише 28.04.2023, не спростовує наявності станом на 04.04.2023 підстав для внесення до ЄРДР первинної інформації про можливе вчинення інших або ширших за своїм змістом кримінально протиправних дій.

При цьому апеляційні скарги фактично містять оцінку обґрунтованості повідомлення Управління СБУ від 04.04.2023 з позиції того, чи підтверджувалися викладені в ньому відомості доказами, достатніми для обвинувального вироку. Проте на стадії внесення відомостей до ЄРДР такий стандарт доведеності не застосовується.

Матеріали провадження свідчать, що надалі орган досудового розслідування отримував нові відомості щодо можливої причетності ОСОБА_7 та інших осіб до кримінального правопорушення.

Зокрема, під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо ОСОБА_11 було зафіксовано його спілкування із ОСОБА_7 26.05.2023, 29.05.2023 та 31.05.2023. Після аналізу отриманих матеріалів 01.06.2023 старшим детективом - заступником керівника Другого відділу детективів Четвертого підрозділу детективів Головного підрозділу детективів ОСОБА_14 було складено службову записку.

У цій службовій записці зазначено, що під час досудового розслідування кримінального провадження № 52023000000000156 працівниками Управління СБУ в Кіровоградській області встановлено ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, у діях суддів Кропивницького апеляційного суду ОСОБА_7 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , які, за викладеною у записці версією, за попередньою змовою та за пособництва ОСОБА_11 висловили ОСОБА_17 прохання надати неправомірну вигоду в сумі 3 000 доларів США за прийняття відповідного рішення у справі № 387/315/22.

У службовій записці було рекомендовано внести до ЄРДР відомості про виявлення під час розслідування кримінального провадження № 52023000000000156 обставин, що можуть свідчити про вчинення окремого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

Того ж дня, 01.06.2023, за матеріалами правоохоронних, судових і контролюючих державних органів про виявлення фактів вчинення чи підготовки до вчинення кримінальних правопорушень до ЄРДР було внесено відомості за № 52023000000000239 із попередньою правовою кваліфікацією за ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 368 КК України.

02.06.2023 ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду № 1407т було надано дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій безпосередньо щодо ОСОБА_7 .

Те, що на початковому етапі досудового розслідування не були відомі всі причетні особи та конкретні епізоди можливого кримінального правопорушення, саме по собі не свідчить про незаконність його початку.

Колегія суддів також не погоджується з твердженням сторони захисту, що внесення 01.06.2023 окремих відомостей щодо подій, пов`язаних із розглядом справи ОСОБА_12 , підтверджує безпідставність первинної реєстрації провадження від 04.04.2023.

Навпаки, внесення нових відомостей після отримання інформації про конкретний епізод свідчить про процесуальне відмежування первинної загальної інформації від обставин, установлених у ході подальшого розслідування.

Посилання на незаконність використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності цього висновку не спростовують. Сторона захисту не конкретизує, який саме матеріал оперативно-розшукової діяльності був використаний судом першої інстанції як доказ винуватості ОСОБА_7 , яким неуповноваженим суб`єктом його отримано чи яку вимогу закону при цьому порушено. Натомість висновки суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_7 ґрунтуються на доказах, безпосередньо досліджених під час судового розгляду, допустимість яких колегія суддів перевіряє окремо.

Щодо доводів сторони захисту про незаконне використання матеріалів, отриманих під час досудового розслідування кримінального провадження № 52023000000000156, для внесення нових відомостей до ЄРДР колегія суддів зазначає таке.

У разі виявлення під час уже розпочатого досудового розслідування обставин, що можуть свідчити про вчинення іншого кримінального правопорушення або окремого його епізоду, такі відомості підлягають процесуальній реєстрації. Тому використання отриманої під час законно розпочатого розслідування інформації для вирішення питання про внесення нових відомостей до ЄРДР саме по собі не є порушенням вимог ст. 214 КПК України.

При цьому питання про те, чи були конкретні протоколи НС(Р)Д щодо ОСОБА_11 , якими зафіксовано його спілкування з ОСОБА_7 , отримані з додержанням вимог кримінального процесуального закону та чи могли вони використовуватися як докази винуватості ОСОБА_7 , є окремим питанням допустимості результатів НС(Р)Д. Воно підлягає самостійному вирішенню під час перевірки відповідних доводів апеляційних скарг і не є тотожним питанню про наявність підстав для внесення відомостей до ЄРДР.

Не підтверджується матеріалами провадження і твердження сторони захисту про те, що після реєстрації кримінального провадження правоохоронні органи здійснювали не перевірку отриманої інформації, а «пошук злочину». Встановлення кола можливих причетних осіб, перевірка їхніх зв`язків та документування подальших подій самі по собі про це не свідчать.

Водночас посилання сторони захисту на штучне створення правоохоронними органами умов для вчинення кримінального правопорушення, використання ОСОБА_11 як так званої «слабкої ланки», підбурювання його або ОСОБА_7 до певної поведінки та спрямування дій на формування штучних доказів за своїм змістом стосуються не стільки законності внесення відомостей до ЄРДР, скільки наявності або відсутності провокації кримінального правопорушення.

За наведених обставин колегія суддів не встановила підстав вважати, що відомості до ЄРДР 04.04.2023 внесено всупереч вимогам ст. 214 КПК України. А тому такий довід захисту не є підставою для визнання недопустимими доказів, отриманих під час подальшого досудового розслідування.

Щодо доводів про недопустимість результатів негласних слідчих (розшукових) дій

В апеляційних скаргах обвинувачений та його захисник ставлять під сумнів допустимість результатів негласних слідчих (розшукових) дій, якими зафіксовано спілкування ОСОБА_11 , ОСОБА_17 та ОСОБА_7 .

Доводи сторони захисту в цій частині зводяться до того, що до 02.06.2023 дозвіл на проведення НС(Р)Д безпосередньо стосовно ОСОБА_7 слідчим суддею не надавався, однак уже 26.05.2023, 29.05.2023 та 31.05.2023 органом досудового розслідування фіксувалося його спілкування з ОСОБА_11 .

На переконання захисту, НС(Р)Д, формально дозволені щодо ОСОБА_11 та ОСОБА_17 , фактично були спрямовані на документування діяльності ОСОБА_7 . Це, на думку сторони захисту, підтверджується тим, що правоохоронні органи заздалегідь передбачали можливість контактів ОСОБА_11 із ОСОБА_7 , встановлювали технічні засоби для фіксування відповідних зустрічей і використовували отримані записи для подальшого кримінального переслідування судді.

Захист також зазначає, що протоколи НС(Р)Д, складені за результатами фіксування розмов ОСОБА_7 у період до 02.06.2023, були використані для внесення до ЄРДР відомостей про конкретний епізод, одержання наступних судових дозволів на проведення НС(Р)Д безпосередньо щодо ОСОБА_7 , а надалі покладені в основу висунутого йому обвинувачення та обвинувального вироку.

У зв`язку із цим сторона захисту вважає, що проведення таких процесуальних дій відбулося з істотним порушенням права ОСОБА_7 на приватне спілкування, вимог ст. 246, 260 КПК України та спеціальних гарантій суддівської незалежності й недоторканності, передбачених ч. 9 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Як наслідок, захист просить визнати недопустимими не лише протоколи НС(Р)Д, якими зафіксовано розмови ОСОБА_7 до 02.06.2023, а й усі наступні докази, одержані з використанням цієї інформації, посилаючись на положення статей 86, 87, 89 КПК України та доктрину «плодів отруєного дерева».

Колегія суддів відхиляє наведені доводи з огляду на таке.

Відповідно до положень КПК України негласні слідчі (розшукові) дії є різновидом слідчих дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню. Проведення НС(Р)Д, які передбачають втручання у приватне спілкування особи, допускається виключно у випадках і порядку, визначених кримінальним процесуальним законом, та, за загальним правилом, на підставі ухвали слідчого судді.

Сам по собі факт того, що під час законно дозволеної НС(Р)Д щодо однієї особи було зафіксовано її спілкування з іншою особою, не означає автоматично, що НС(Р)Д фактично проводилася саме щодо цієї іншої особи.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що на початковому етапі НС(Р)Д проводилися щодо ОСОБА_11 та ОСОБА_17 на підставі відповідних процесуальних рішень. Під час проведення цих дій фіксувалися поведінка ОСОБА_11 , його телефонні розмови, зустрічі та спілкування з іншими особами, зокрема із ОСОБА_7 .

Отже, потрапляння до матеріалів НС(Р)Д змісту розмов ОСОБА_11 із ОСОБА_7 саме по собі не свідчить, що до 02.06.2023 орган досудового розслідування проводив окрему НС(Р)Д безпосередньо щодо ОСОБА_7 .

Матеріали провадження не свідчать про здійснення до 02.06.2023 самостійного технічного контролю безпосередньо щодо ОСОБА_7 . Конкретних обставин, які б указували на протилежне, сторона захисту не навела.

Посилання на те, що правоохоронні органи припускали або очікували можливість спілкування ОСОБА_11 із ОСОБА_7 , не є достатнім для висновку, що ОСОБА_11 використовувався лише як формальний об`єкт НС(Р)Д, тоді як фактичним її об`єктом був 

ОСОБА_7 Мета НС(Р)Д щодо особи може полягати, зокрема, у встановленні її контактів, зв`язків та характеру взаємодії з іншими особами. Тому зазначення у процесуальних документах про необхідність фіксування можливого спілкування ОСОБА_11 з іншими особами не змінює об`єкта НС(Р)Д, якщо технічні та організаційні заходи проводяться стосовно тієї особи, щодо якої надано дозвіл.

Колегія суддів також враховує, що ОСОБА_7 безпосередньо не спілкувався з ОСОБА_17 , а контакти між ними відбувалися через ОСОБА_11 . За встановленою під час досудового розслідування версією подій саме ОСОБА_11 контактував як з ОСОБА_17 , так і з ОСОБА_7 , передавав між ними інформацію, обговорював умови можливого прийняття судового рішення та суму грошових коштів.

За таких обставин фіксування спілкування ОСОБА_11 з кожним із його співрозмовників відповідало предмету НС(Р)Д, що проводилися щодо самого ОСОБА_11 , та не може оцінюватися ізольовано від характеру його участі у відповідних подіях.

Не свідчить про проведення НС(Р)Д безпосередньо щодо ОСОБА_7 і наявність окремого дозволу на проведення НС(Р)Д стосовно ОСОБА_17 . Як убачається з матеріалів кримінального провадження, такий дозвіл було надано ухвалою слідчого судді від 04.05.2023 за клопотанням детектива від 03.05.2023. Те, що під час проведення НС(Р)Д щодо ОСОБА_17 передбачалася можливість фіксування його контактів та спілкування з іншими особами, саме по собі не змінює визначеного судовим рішенням об`єкта відповідних НС(Р)Д та не свідчить про здійснення до 02.06.2023 самостійного негласного контролю безпосередньо щодо ОСОБА_7 .

Не спростовує цього висновку й те, що після отримання відповідної інформації орган досудового розслідування використав її для вирішення питання про внесення додаткових відомостей до ЄРДР та звернення до слідчого судді за дозволом на проведення НС(Р)Д безпосередньо щодо ОСОБА_7 .

Як уже зазначалося, після фіксування під час НС(Р)Д щодо ОСОБА_11 його спілкування з ОСОБА_7 01.06.2023 до ЄРДР було внесено відомості про можливе вчинення окремого кримінального правопорушення, а 02.06.2023 слідчим суддею надано дозвіл на проведення НС(Р)Д безпосередньо щодо ОСОБА_7 . Надалі строк проведення таких НС(Р)Д продовжувався ухвалами слідчих суддів від 27.07.2023 та 20.09.2023.

Наведена процесуальна послідовність не підтверджує твердження сторони захисту про те, що до 02.06.2023 ОСОБА_7 фактично був самостійним об`єктом НС(Р)Д без відповідного судового дозволу.

Навпаки, після того, як у процесі проведення НС(Р)Д щодо ОСОБА_11 було отримано інформацію, яка, на думку сторони обвинувачення, свідчила про можливу причетність ОСОБА_7 до кримінального правопорушення, орган досудового розслідування не продовжив здійснювати негласний контроль його поведінки лише під прикриттям дозволів щодо інших осіб, а ініціював внесення відповідних відомостей до ЄРДР та одержав окремий судовий дозвіл на проведення НС(Р)Д щодо нього.

Ухвала слідчого судді від 02.06.2023 не надавала зворотної сили проведеним раніше процесуальним діям і не легалізовувала незаконне втручання, якби таке мало місце. Проте в цьому провадженні записи до 02.06.2023 отримано не внаслідок проведення окремої НС(Р)Д щодо ОСОБА_7 , а під час виконання судових дозволів щодо інших осіб, передусім ОСОБА_11 .

Отже, дата одержання першого окремого дозволу щодо ОСОБА_7 має значення для визначення моменту, з якого уповноважені органи могли проводити НС(Р)Д безпосередньо щодо нього. Водночас вона не є самодостатньою підставою для визнання недопустимою будь-якої інформації про ОСОБА_7 , випадково або закономірно зафіксованої раніше під час законних НС(Р)Д щодо його співрозмовника.

Колегія суддів не погоджується і з доводом сторони захисту, що фіксування контактів ОСОБА_7 з ОСОБА_11 не могло бути випадковим, оскільки ОСОБА_11 цілеспрямовано відвідував ОСОБА_7 та обговорював із ним справу ОСОБА_12 .

Те, що правоохоронним органам могло бути відомо про заплановану зустріч ОСОБА_11 з ОСОБА_7 , саме по собі не свідчить про проведення НС(Р)Д безпосередньо щодо останнього. Визначальним у цьому випадку є те, щодо кого було організовано технічний контроль та чи здійснювався він у межах наданого слідчим суддею дозволу.

Разом із тим отримання інформації про іншу особу під час проведення НС(Р)Д не звільняє сторону обвинувачення від обов`язку дотримуватися встановленого КПК України порядку її подальшого процесуального використання. Проте порушення такого порядку має бути конкретно встановлене, а не припускатися лише через те, що зафіксована особа згодом набула статусу підозрюваного чи обвинуваченого.

Сторона захисту посилається на те, що ОСОБА_7 26.10.2023 набув статусу підозрюваного, а відомості, зафіксовані до 02.06.2023, надалі були використані проти нього. На цій підставі захист вважає, що втручання в його приватне спілкування мало бути визнане істотним порушенням прав і свобод людини.

Однак набуття особою надалі процесуального статусу підозрюваного не змінює ретроспективно правової природи НС(Р)Д, яка на момент її проведення здійснювалася щодо іншої особи на підставі судового дозволу.

Посилання сторони захисту на постанову Верховного Суду від 10.09.2024 у справі № 127/13972/17 також не є достатнім для визнання відповідних доказів недопустимими.

Як випливає зі змісту самої апеляційної скарги, захист посилається на висновок про те, що під час аудіо- чи відеоконтролю особи може бути зафіксовано діяльність інших осіб, які потрапили до сфери її спілкування та оточення. Водночас питання про наявність істотного порушення прав такої особи підлягає вирішенню з урахуванням конкретних обставин проведення НС(Р)Д та подальшого використання отриманої інформації.

У цій справі сам факт подальшого використання зафіксованих відомостей щодо ОСОБА_7 не може оцінюватися відокремлено від того, що первинне фіксування відбулося в межах НС(Р)Д щодо ОСОБА_11 , який був безпосереднім учасником відповідних розмов та зустрічей.

Наведена стороною захисту правова позиція не встановлює абсолютної заборони використання будь-яких відомостей про особу, зафіксовану під час НС(Р)Д щодо її співрозмовника, та не передбачає автоматичної недопустимості таких відомостей лише через подальше набуття цією особою статусу підозрюваного.

Не встановила колегія суддів і порушення спеціального порядку кримінального провадження щодо судді.

Частина 9 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що проведення стосовно судді оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, які можуть проводитися лише з дозволу суду, здійснюється на підставі судового рішення, ухваленого за клопотанням Генерального прокурора або його заступника, керівника обласної прокуратури або його заступника.

З матеріалів провадження вбачається, що після виникнення підстав для проведення НС(Р)Д безпосередньо щодо ОСОБА_7 відповідне клопотання було подано уповноваженим прокурором, а дозвіл надано слідчим суддею Вищого антикорупційного суду.

У відповідних клопотаннях та ухвалах зазначався статус ОСОБА_7 як судді Кропивницького апеляційного суду. Отже, слідчі судді були обізнані про спеціальний статус особи, щодо якої вирішувалося питання про надання дозволу, і оцінювали клопотання з урахуванням цього статусу. В ухвалі від 20.09.2023 прямо звернено увагу на те, що особа, щодо якої подано клопотання, є суддею.

Обставин, які б свідчили, що клопотання щодо ОСОБА_7 подавалися неуповноваженою особою, розглядалися судом, який не мав відповідної компетенції, або що в ухвалах не було визначено види та строк проведення НС(Р)Д, стороною захисту не наведено.

При цьому передбачений законом спеціальний порядок стосується проведення НС(Р)Д саме щодо судді. Він не означає, що під час НС(Р)Д щодо іншої особи заборонено фіксувати будь-яке її спілкування із суддею або що для кожного такого контакту необхідно наперед отримувати окремий дозвіл щодо судді незалежно від характеру й обсягу фактичного втручання.

Спеціальний статус судді є процесуальною гарантією незалежності та захисту від необґрунтованого переслідування, однак він не створює імунітету від фіксування його висловлювань під час законного документування поведінки іншої особи.

Колегія суддів також відхиляє доводи про незаконність ухвал слідчих суддів, якими надавалися та продовжувалися дозволи на проведення НС(Р)Д щодо ОСОБА_7 .

Під час розгляду кримінального провадження по суті суд не здійснює повторного розгляду клопотань про проведення НС(Р)Д замість слідчого судді та не підміняє собою попередній судовий контроль. Водночас суд зобов`язаний перевірити, чи існувало належне судове рішення, чи стосувалося воно відповідної особи та виду НС(Р)Д, чи було постановлене компетентним судом за зверненням уповноваженого суб`єкта та чи не вийшли органи досудового розслідування за встановлені ним межі.

Матеріали справи підтверджують існування ухвали від 02.06.2023 № 1407т, а також наступних ухвал від 27.07.2023 і 20.09.2023, якими продовжувалося проведення НС(Р)Д щодо ОСОБА_7 .

Доводи сторони захисту не містять конкретного обґрунтування того, який саме передбачений КПК України обов`язковий реквізит був відсутній у цих ухвалах, у чому полягала відсутність компетенції слідчих суддів або чому прокурор не мав повноважень звертатися з відповідними клопотаннями.

Незгода сторони захисту з викладеним у клопотаннях обґрунтуванням достатності підстав для проведення НС(Р)Д сама по собі не свідчить про незаконність постановлених ухвал.

Слідчі судді, розглядаючи відповідні клопотання, мали доступ до викладених стороною обвинувачення матеріалів, оцінювали наявність достатніх підстав для втручання у приватне спілкування, його необхідність і співмірність та за результатами розгляду приймали відповідні рішення.

Посилання захисту на те, що в основу клопотання від 02.06.2023 було покладено матеріали НС(Р)Д щодо ОСОБА_11 , також не свідчить про незаконність цієї ухвали, оскільки колегія суддів не встановила, що такі матеріали були одержані внаслідок незаконного проведення НС(Р)Д безпосередньо щодо ОСОБА_7 .

Використання законно одержаної під час розслідування інформації для обґрунтування необхідності подальшого судового контролю не порушує прав особи. Навпаки, звернення по окремий дозвіл після отримання нових відомостей забезпечило попередній судовий контроль за подальшим безпосереднім втручанням у приватне спілкування ОСОБА_7 .

Не є підставою для визнання ухвали незаконною й посилання захисту на те, що під час подальшого продовження строку НС(Р)Д слідчий суддя звертав увагу на заборону провокації та необхідність недопущення штучного збільшення обсягу кримінальної відповідальності особи.

Такі застереження свідчать про здійснення слідчим суддею контролю за пропорційністю подальшого втручання, але самі по собі не встановлюють факту провокації, незаконності попередніх НС(Р)Д чи недопустимості вже одержаних доказів.

Питання про те, чи створювали правоохоронні органи або залучені ними особи штучні умови для продовження злочинної діяльності, чи спонукали ОСОБА_7 до висловлення прохання або одержання неправомірної вигоди та чи відбулося штучне збільшення обсягу обвинувачення, стосується фактичної наявності провокації злочину.

Водночас ці доводи стосуються питання про наявність провокації кримінального правопорушення та самі по собі не свідчать про процесуальну незаконність ухвал слідчих суддів.

Колегія суддів не погоджується і з твердженням сторони захисту про необхідність застосування доктрини «плодів отруєного дерева» до всіх результатів подальшого досудового розслідування.

Застосування у цьому випадку доктрини «плодів отруєного дерева» залежить насамперед від встановлення первинного істотного порушення прав та свобод людини, з яким сторона захисту пов`язує недопустимість наступних доказів.

У цьому випадку захист визначає первинно незаконними протоколи НС(Р)Д, якими зафіксовано спілкування ОСОБА_7 з ОСОБА_11 до 02.06.2023.

Проте колегія суддів не встановила, що зазначені протоколи одержано внаслідок проведення без відповідного дозволу самостійної НС(Р)Д щодо ОСОБА_7 або з виходом за межі дозволів, наданих щодо ОСОБА_11 . Відтак немає підстав пов`язувати з їх одержанням недопустимість наступних результатів досудового розслідування.

Сам по собі факт одержання наступних доказів після протоколів НС(Р)Д від 26.05.2023, 29.05.2023 та 31.05.2023 не свідчить про їх процесуальну похідність від цих протоколів.

Колегія суддів окремо зазначає, що доводи апеляційних скарг про зміст зафіксованих розмов, зокрема про висловлення ОСОБА_7 відмови у сприянні ОСОБА_12 , відсутність прямого прохання надати неправомірну вигоду, неправильне тлумачення окремих фраз та вибіркове відтворення розмов судом першої інстанції, не стосуються допустимості протоколів НС(Р)Д. Ці доводи стосуються змісту та оцінки зафіксованих розмов і будуть перевірені під час розгляду доводів про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Доводи сторони захисту про провокацію кримінального правопорушення та штучне моделювання подальшого розвитку подій стосуються оцінки фактичних обставин провадження, а не допустимості результатів НС(Р)Д, тому будуть перевірені окремо.

За наведених обставин колегія суддів не встановила підстав для визнання недопустимими результатів НС(Р)Д, проведених як щодо ОСОБА_11 та ОСОБА_17 , так і безпосередньо щодо ОСОБА_7 на підставі відповідних ухвал слідчих суддів, а також доказів, отриманих у подальшому досудовому розслідуванні як похідних від таких результатів.

Щодо доводів про недопустимість висновку судової лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи

В апеляційній скарзі ОСОБА_7 заперечує допустимість і доказове значення висновку судової лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи № СЕ-19/112-23/12333-ЛД від 10.01.2024.

На обґрунтування своїх доводів обвинувачений зазначає, що цю експертизу призначено постановою старшого детектива НАБУ від 04.12.2023 на підставі ст. 40, 91, 110, 242, 243 КПК України без попереднього повідомлення про це ОСОБА_7 та його захисника.

За твердженням ОСОБА_7 , орган досудового розслідування самостійно визначив матеріали, які підлягали дослідженню, та поставив перед експертом лише ті питання, відповіді на які могли підтверджувати версію сторони обвинувачення. Унаслідок цього сторона захисту була позбавлена можливості запропонувати експерту додаткові питання та надати для дослідження інші розмови між ОСОБА_7 і ОСОБА_11 , які, на переконання захисту, підтверджували неодноразові відмови ОСОБА_7 від прийняття рішення на користь ОСОБА_12 .

Зокрема, сторона захисту посилається на розмови, зафіксовані у протоколах НС(Р)Д від 29.05.2023, 16.06.2023, 11.09.2023 та 12.09.2023, які, на думку ОСОБА_7 , мали бути досліджені експертом у загальному контексті інших розмов. Захист вважає, що вибіркове надання експерту матеріалів зумовило однобічність експертного дослідження та поставило під сумнів об`єктивність отриманих висновків. Крім того, з огляду на формулювання висновків про наявність у розмовах «спонукання» до надання вигоди у вигляді грошових коштів за виконання певних дій, доводи апеляційної скарги фактично порушують питання про те, чи не вийшов експерт за межі своїх спеціальних знань та чи не надав правової оцінки діям осіб, підмінивши собою суд.

Колегія суддів відхиляє зазначені доводи з огляду на таке.

Відповідно до положень КПК України висновок експерта є докладним описом проведених експертом досліджень та зроблених за їх результатами висновків, а також обґрунтованих відповідей на поставлені особою, яка залучила експерта, або судом питання.

Експертиза проводиться тоді, коли для з`ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання. Водночас проведення експертизи для з`ясування питань права не допускається.

Встановлення мовного значення та комунікативної спрямованості висловлювань належить до сфери спеціальних лінгвістичних знань. Натомість питання про наявність у діях особи складу кримінального правопорушення, форму вини та кримінально-правову кваліфікацію її дій вирішуються судом.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, постановою детектива від 04.12.2023 було призначено судову лінгвістичну, а саме семантико-текстуальну, експертизу. За результатами дослідження складено висновок № СЕ-19/112-23/12333-ЛД від 10.01.2024.

Предметом дослідження експерта були текстові відтворення розмов, зафіксованих у відповідних протоколах НС(Р)Д. Перед експертом ставилися питання щодо об`єктивного змісту висловлювань учасників розмов, наявності в них мовленнєвого спонукання до надання вигоди у вигляді грошових коштів за виконання певних дій, а також взаємопов`язаності висловлювань окремих мовців.

Згідно зі змістом висновку, експерт, зокрема, зазначив, що в об`єктивному змісті певних розмов міститься спонукання мовцем, позначеним у протоколах як « ОСОБА_7 », до надання йому вигоди у вигляді грошових коштів за виконання певних дій.

Щодо інших розмов експерт зробив висновок про наявність спонукання мовцем, позначеним як « ОСОБА_11 », до надання вигоди йому та/або судді у вигляді грошових коштів за виконання певних дій.

Також експерт установив взаємопов`язаність висловлювань мовців, позначених як « ОСОБА_7 » та « ОСОБА_11 », щодо вигоди у вигляді грошових коштів за виконання певних дій. 

Наведені питання та відповіді стосуються змісту й комунікативної спрямованості висловлювань та їх взаємозв`язку в межах зафіксованих розмов, тобто питань, для вирішення яких можуть використовуватися спеціальні лінгвістичні знання.

Використане експертом поняття «спонукання» характеризує комунікативну спрямованість висловлювання і саме по собі не є кримінально-правовим висновком про наявність прохання надати неправомірну вигоду в розумінні ст. 368 КК України. Вирішення цього питання з урахуванням інших обставин кримінального провадження належить до компетенції суду.

Зі змісту висновку, наведеного у вироку, не вбачається, що експерт визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні злочину, встановив наявність у його діях складу кримінального правопорушення, визначив форму вини, мотив, мету або надав остаточну кримінально-правову кваліфікацію його діям.

За таких обставин колегія суддів не встановила, що поставлені перед експертом питання виходили за межі предмета судової лінгвістичної експертизи або вимагали вирішення питань права.

Не підтверджено апеляційною скаргою і довід про відсутність в експерта належної компетенції.

Сторона захисту не наводить конкретних обставин, які б свідчили про відсутність в експерта необхідної освіти, кваліфікації чи відповідної експертної спеціальності або про проведення дослідження неналежним суб`єктом.

Саме по собі непогодження сторони захисту зі змістом відповідей експерта або з переліком наданих йому матеріалів не свідчить про відсутність в експерта компетенції.

Колегія суддів також не погоджується з доводом, що призначення експертизи без попереднього повідомлення ОСОБА_7 та його захисника саме по собі зумовлює недопустимість експертного висновку.

Положення КПК України наділяють слідчого та прокурора повноваженнями залучати експерта за наявності необхідності у використанні спеціальних знань. При цьому кримінальний процесуальний закон не ставить допустимість експертизи, призначеної стороною обвинувачення, у залежність від попереднього погодження з підозрюваним або його захисником переліку питань, які пропонуються експерту.

Те, що експертизу ініціювала сторона обвинувачення та самостійно визначила питання, які поставила перед експертом, саме по собі не свідчить про незаконність експертизи чи упередженість експерта. Визначальним є дотримання передбаченого законом порядку його залучення та належність поставлених питань до сфери спеціальних знань.

Після ознайомлення з висновком сторона захисту не була позбавлена можливості оспорити його, подати власні докази або ініціювати проведення іншої експертизи.

Необґрунтованим є й твердження про недопустимість висновку через ненадання експерту всіх розмов між ОСОБА_7 і ОСОБА_11 .

Експерт проводить дослідження в межах поставлених питань та наданих йому матеріалів, тому його висновки стосуються саме тих розмов, які були предметом дослідження.

Водночас обмеження обсягу дослідження певним переліком розмов не свідчить про недопустимість висновку стосовно тих розмов, які фактично були досліджені.

Однак сама по собі наявність інших розмов, які сторона захисту вважає виправдувальними, не робить недопустимим лінгвістичне дослідження окремих розмов.

Суд, на відміну від експерта, не був обмежений лише матеріалами, переданими для проведення експертизи, та мав оцінити як досліджені експертом розмови, так і інші записи, на які посилалася сторона захисту.

Тому доводи про неодноразові відмови ОСОБА_7 вирішувати питання на користь ОСОБА_12 , про зміст розмов від 29.05.2023, 10.09.2023 та інших розмов стосуються передусім правильності оцінки судом повної сукупності доказів і встановлених фактичних обставин, а не процесуальної допустимості експертного висновку.

Висновок експерта не має наперед установленої сили та підлягає оцінці судом разом з іншими доказами. Тому його допустимість не звільняє суд від самостійної оцінки змісту зафіксованих розмов та інших обставин кримінального провадження.

Як убачається з вироку, суд першої інстанції не обмежився посиланням на висновок лінгвістичної експертизи і не визнав його самодостатнім доказом винуватості ОСОБА_7 .

Суд безпосередньо навів і проаналізував зміст численних розмов між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , між ОСОБА_11 та ОСОБА_17 , зіставив їх хронологію, зміст домовленостей, повідомлення про розміри грошових коштів та подальшу поведінку співрозмовників.

Висновок експерта був використаний судом як один із доказів на підтвердження мовленнєвого взаємозв`язку відповідних розмов та наявності в них спонукання до надання грошової вигоди, поряд із протоколами НС(Р)Д, аудіо- та відеозаписами, показаннями свідків та іншими матеріалами кримінального провадження. Зокрема, формулюючи висновок про висловлення прохання надати та одержання неправомірної вигоди, суд першої інстанції послався не лише на експертизу, а й на взаємопов`язаність спілкування ОСОБА_7 з ОСОБА_11 та подальшого спілкування ОСОБА_11 з ОСОБА_17 ; обговорення між ОСОБА_7 і ОСОБА_11 сум грошових коштів; повідомлення ОСОБА_11 про одержання коштів; відсутність самостійності ОСОБА_11 у вирішенні питання щодо судової справи; а також подальші дії учасників подій.

Отже, експерт не підмінив собою суд, а суд не переклав на експерта обов`язок установити винуватість обвинуваченого.

Допустимість експертного висновку не означає автоматичної правильності всіх висновків суду першої інстанції, зроблених із його урахуванням.

За таких обставин доводи апеляційної скарги не дають підстав для визнання висновку судової лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи № СЕ-19/112-23/12333-ЛД від 10.01.2024 недопустимим доказом. Його доказове значення підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами.

Щодо доводів апеляційних скарг про провокацію кримінального правопорушення

В апеляційних скаргах обвинувачений та його захисник стверджують, що кримінальне правопорушення було спровоковане правоохоронними органами. На обґрунтування цих доводів вони зазначають, що після розмови між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 26.05.2023 орган досудового розслідування вже мав достатньо відомостей про можливе вчинення кримінального правопорушення, а тому подальше документування подій мало бути припинене. Натомість вони вважають, що правоохоронні органи, використовуючи ОСОБА_17 , який діяв під їх контролем, продовжили активні дії, спрямовані на підтримання контактів із ОСОБА_11 , зміну умов домовленостей, збільшення розміру неправомірної вигоди та моделювання подальшого розвитку подій. На думку сторони захисту, саме такі дії свідчать про провокацію кримінального правопорушення та відповідають правовим підходам, сформульованим Верховним Судом у постанові від 25.04.2024 у справі № 695/2759/20. Крім того, сторона захисту, посилаючись на показання ОСОБА_17 , стверджує, що після початку конфіденційного співробітництва працівники правоохоронних органів координували його подальші дії, моделювали розвиток подій, ініціювали продовження контактів із ОСОБА_11 та фактично спонукали до подальшого обговорення умов надання неправомірної вигоди. 

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами.

Посилання сторони захисту на показання ОСОБА_17 про те, що після початку співробітництва він отримував вказівки працівників правоохоронних органів щодо подальшого підтримання контактів із ОСОБА_11 , самі по собі не свідчать про провокацію. Надання конфіденту вказівок щодо способу проведення контролю за вчиненням злочину, підтримання контакту із фігурантами кримінального провадження та документування їх подальших дій є складовою проведення відповідної негласної слідчої (розшукової) дії та не свідчить, що правоохоронні органи стали джерелом злочинної ініціативи або сформували у ОСОБА_7 умисел на одержання неправомірної вигоди. Вирішальним є не сам факт координації дій конфідента, а характер його впливу на поведінку особи, щодо якої здійснювалося документування. Навіть якщо виходити із наведених стороною захисту показань ОСОБА_17 , вони самі по собі не підтверджують, що саме правоохоронні органи сформували у ОСОБА_7 умисел на одержання неправомірної вигоди або схилили його до вчинення кримінального правопорушення.

Отже, саме по собі продовження документування після отримання перших відомостей про можливе кримінальне правопорушення не є критерієм відмежування допустимої діяльності правоохоронних органів від провокації. Ні положення кримінального процесуального закону, ні практика Європейського суду з прав людини не покладають на орган досудового розслідування обов`язку припиняти документування одразу після фіксації окремих ознак кримінального правопорушення. Навпаки, подальше документування може бути обумовлене необхідністю перевірки вже отриманої інформації, встановлення ролі кожного учасника, змісту досягнутих домовленостей, остаточного розміру неправомірної вигоди, способу її передачі та інших обставин, що входять до предмета доказування.

З огляду на це колегія суддів відхиляє доводи апеляційних скарг про те, що після розмови 26.05.2023 правоохоронні органи були зобов`язані припинити подальше документування подій виключно з тієї підстави, що, на думку сторони захисту, кримінальне правопорушення вже було закінченим. Сам по собі такий підхід не ґрунтується на положеннях кримінального процесуального закону та не узгоджується із завданнями досудового розслідування, яке полягає не лише у фіксації окремого епізоду можливого кримінального правопорушення, а й у всебічному встановленні його фактичних обставин.

Більше того, наведені доводи сторони захисту не узгоджуються із фактичними обставинами, встановленими судом першої інстанції, правильність яких перевіряється під час апеляційного перегляду. Як убачається з вироку, після подій 26.05.2023 подальший розвиток домовленостей не був наслідком формування правоохоронними органами нового злочинного умислу, а супроводжувався новими контактами між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , під час яких обговорювалися можливі варіанти вирішення питання щодо кримінального провадження стосовно ОСОБА_12 , зміна умов домовленостей та розміру неправомірної вигоди. Саме за результатами оцінки сукупності досліджених доказів суд першої інстанції встановив, що після повідомлення про неможливість примирення потерпілої сторони з ОСОБА_12 . ОСОБА_7 визначив інший варіант вирішення питання із відповідною зміною розміру неправомірної вигоди, а в подальшому погодив і її збільшення до 10 000 доларів США незалежно від позиції потерпілої сторони. 

Отже, зміна умов домовленостей після повідомлення про неможливість примирення була пов`язана з подальшими рішеннями самого ОСОБА_7 , а не з формуванням нового умислу правоохоронними органами.

Колегія суддів також перевірила доводи апеляційних скарг про те, що саме правоохоронні органи після початку документування кримінального правопорушення штучно змінили характер домовленостей між учасниками подій, зокрема шляхом обговорення продажу земельної ділянки, збільшення розміру неправомірної вигоди та подальшого підтримання контактів між їх учасниками.

Зазначені доводи не знаходять свого підтвердження під час апеляційного перегляду.

Як убачається із матеріалів кримінального провадження та встановлено судом першої інстанції, зміна умов домовленостей щодо розміру неправомірної вигоди відбувалася поступово та була безпосередньо пов`язана зі зміною способу можливого вирішення питання у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_12 , а також із позицією потерпілої сторони щодо примирення. При цьому жоден із досліджених епізодів не свідчить про те, що саме правоохоронні органи визначали розмір неправомірної вигоди або нав`язували відповідні умови ОСОБА_7 . 

Так, під час розмови 26.05.2023 саме ОСОБА_7 , після отримання від ОСОБА_11 інформації про зацікавленість третіх осіб у перегляді судового рішення, визначив суму у 3 000 доларів США як необхідну для вирішення відповідного питання. Надалі ОСОБА_11 лише довів зазначену інформацію до ОСОБА_17 як посередник. Будь-яких даних про те, що визначення саме такого розміру неправомірної вигоди було ініційоване працівниками правоохоронних органів чи самим ОСОБА_17 , матеріали кримінального провадження не містять. 

Аналогічно під час розмови 31.05.2023 зміна суми до 1 500 доларів США була обумовлена не пропозиціями правоохоронних органів, а обговоренням іншого варіанта можливого судового рішення у зв`язку з відсутністю примирення потерпілої сторони. Як встановив суд першої інстанції, саме ОСОБА_7 визначив відповідний варіант вирішення питання та погодив суму, яка мала бути передана у разі його реалізації, тоді як ОСОБА_11 лише уточнював, яку суму повідомити особам, зацікавленим у результаті розгляду справи. 

Не підтверджують доводів захисту і події 15.06.2023. Із зафіксованої розмови випливає, що приводом для обговорення більшої суми стало обговорення вартості земельного паю, який, за словами співрозмовників, міг бути використаний як джерело коштів. Самі по собі посилання сторони захисту на показання ОСОБА_17 щодо обговорення земельного паю не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин та не підтверджують, що саме правоохоронні органи визначили зміст домовленостей або сформували у ОСОБА_7 умисел на одержання неправомірної вигоди. Саме під час цієї розмови ОСОБА_7 погоджується із пропозицією щодо суми 10 000 доларів США, зазначаючи, що за таку суму питання можливо вирішувати, тоді як попередньо обговорювана сума у 1 500 доларів США його не влаштовує. При цьому наведена розмова не містить будь-яких висловлювань, які б свідчили, що відповідний розмір неправомірної вигоди був нав`язаний правоохоронними органами або запропонований ними вперше. Навпаки, зі змісту розмови вбачається, що співрозмовники самостійно обговорювали можливий розмір неправомірної вигоди та його співвідношення із ризиками вчинення відповідних дій. 

Не спростовують такого висновку й посилання сторони захисту на показання ОСОБА_18 про те, що вона особисто не обговорювала з ОСОБА_17 питання продажу земельного паю. Для перевірки доводів про провокацію визначальним є не те, чи відповідала дійсності передана ОСОБА_11 інформація про можливе джерело коштів, а те, чи саме правоохоронні органи сформували в ОСОБА_7 намір на одержання неправомірної вигоди або визначили її розмір. Як установлено вище, після одержання відповідної інформації саме ОСОБА_7 брав участь в обговоренні нового розміру неправомірної вигоди та погодив суму 10 000 доларів США. Тому наведені показання ОСОБА_18 самі по собі не свідчать про формування злочинного умислу ОСОБА_7 правоохоронними органами.

Так само під час зустрічі 26.06.2023 ОСОБА_11 лише повідомив ОСОБА_7 про готовність зацікавлених осіб передати не всю раніше обговорену суму, а 8 000 доларів США. Реакція ОСОБА_7 полягала не у відмові від подальших домовленостей, а у повідомленні про необхідність обговорити таку пропозицію з іншими суддями. 

Більше того, подальші події вересня 2023 року свідчать, що питання остаточного розміру неправомірної вигоди продовжувало визначатися саме учасниками відповідних домовленостей. Так, 10.09.2023 ОСОБА_7 наполягав на необхідності передачі саме 10 000 доларів США, не погоджуючись із сумою 7 500 чи 8 000 доларів США, а у подальшому ОСОБА_11 довів ці вимоги до відома ОСОБА_17 . 

Таким чином, оцінені у своїй сукупності наведені епізоди не підтверджують твердження сторони захисту про те, що правоохоронні органи створили новий злочин або сформували злочинний умисел у ОСОБА_7 . Вони свідчать лише про послідовне документування розвитку вже існуючих домовленостей, тоді як визначення змісту цих домовленостей, їх зміна та остаточне погодження розміру неправомірної вигоди, згідно з установленими судом першої інстанції фактичними обставинами, здійснювалися самими учасниками протиправної домовленості. 

На обґрунтування доводів про провокацію кримінального правопорушення сторона захисту також посилається на практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, зазначаючи, що у цій справі правоохоронні органи не обмежилися пасивним документуванням злочинної діяльності, а фактично створили умови для її продовження та розвитку.

Колегія суддів враховує наведені стороною захисту правові висновки Верховного Суду та Європейського суду з прав людини. Водночас їх застосування залежить від фактичних обставин конкретного провадження. Обставини справи № 695/2759/20, на яку посилається сторона захисту, не є тотожними обставинам цього кримінального провадження.

У справах щодо провокації кримінального правопорушення визначальним є з`ясування того, чи походила злочинна ініціатива від самої особи, чи виникла внаслідок активного впливу представників держави або осіб, які діяли за їх дорученням.

Як убачається із сукупності досліджених доказів, правоохоронні органи не визначали розмір неправомірної вигоди, не пропонували ОСОБА_7 способів вирішення питання, не переконували його погодитися на одержання неправомірної вигоди та не змінювали за нього умови домовленостей. Навпаки, саме ОСОБА_7 протягом усього документування висловлював власну позицію щодо умов можливого прийняття судового рішення, визначав прийнятний для себе розмір неправомірної вигоди, погоджував або відхиляв окремі пропозиції та неодноразово наполягав на тих умовах, які вважав для себе прийнятними. 

Саме по собі використання конфідента, проведення контролю за вчиненням злочину, підтримання контактів із причетними особами або фіксування подальших переговорів не свідчать про провокацію за відсутності даних про те, що правоохоронні органи були джерелом злочинної ініціативи чи сформували в особи намір на вчинення кримінального правопорушення.

На спростування доводів захисту в цій частині колегія суддів звертає увагу, що обвинувачений також мав право вибору - відмовитись від отримання будь-яких матеріальних вигод чи прийняти їх, тобто, до нього не застосовувались би будь-які засоби впливу, зокрема, шляхом наполегливого його схиляння до протиправних дій. 

Водночас, обвинувачений, будучи особою, уповноваженою на виконання функцій держави, в порушення вимог ч. 1 ст. 24 Закону «Про запобігання корупції», не вжив заходи у разі надходження пропозиції щодо неправомірної вигоди, а навпаки активно добровільно вживав заходи, спрямовані саме на одержання неправомірної вигоди (Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 25.05.2023 у справі № 686/16180/19 (провадження № 51-4203км22).

Наведені вище обставини підтверджують, що правоохоронні органи документували розвиток уже існуючих домовленостей, тоді як визначення умов можливого прийняття судового рішення та розміру неправомірної вигоди здійснювали самі учасники цих домовленостей. Даних про те, що правоохоронні органи або особи, які діяли під їх контролем, сформували у ОСОБА_7 умисел на одержання неправомірної вигоди чи схилили його до дій, яких він без такого втручання не вчинив би, матеріали провадження не містять.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність провокації кримінального правопорушення.

Перевірка доводів апеляційних скарг щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження

Щодо доводів апеляційних скарг про недоведеність висловлення прохання надати неправомірну вигоду

В апеляційних скаргах обвинувачений та його захисник стверджують, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про доведеність висловлення ОСОБА_7 прохання надати неправомірну вигоду. На їхню думку, матеріали кримінального провадження не підтверджують, що саме ОСОБА_7 був ініціатором домовленостей про надання неправомірної вигоди, визначав її розмір чи доручав ОСОБА_11 передавати відповідні вимоги представникам ОСОБА_12 . Зазначають, що розмови про кошти розпочинав виключно ОСОБА_11 , який самостійно визначав їх розмір та зміст переговорів із ОСОБА_17 , тоді як ОСОБА_7 неодноразово наголошував на неможливості позитивного вирішення питання за відсутності примирення між потерпілою стороною та ОСОБА_12 . Крім того, сторона захисту вважає, що суд першої інстанції вибірково оцінив матеріали НС(Р)Д, вирвав окремі висловлювання із загального контексту переговорів, не врахував розмови, які спростовують обвинувачення, а окремі висновки щодо змісту домовленостей ґрунтуються виключно на припущеннях.

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами.

Не заслуговують на увагу доводи сторони захисту про те, що суд першої інстанції не врахував розмови, під час яких ОСОБА_7 наголошував на необхідності примирення між потерпілою стороною та ОСОБА_12 .

Дійсно, зі змісту розмов, зафіксованих 26.05.2023 та 31.05.2023, убачається, що ОСОБА_7 пов`язував можливість призначення ОСОБА_12 покарання, не пов`язаного з позбавленням волі, із досягненням примирення між потерпілою стороною та обвинуваченим. Саме на ці розмови сторона захисту посилається як на підтвердження того, що ОСОБА_7 фактично відмовився від будь-яких неправомірних домовленостей.

Проте колегія суддів не може погодитися з таким тлумаченням змісту зазначених переговорів.

Як правильно встановив суд першої інстанції, із самого лише факту обговорення необхідності примирення не випливає відсутність прохання надати неправомірну вигоду. Навпаки, із досліджених матеріалів кримінального провадження вбачається, що питання примирення розглядалося співрозмовниками як одна з умов можливого вирішення питання на користь ОСОБА_12 , тоді як одночасно продовжувалося обговорення інших умов досягнення відповідних домовленостей, у тому числі й пов`язаних із наданням неправомірної вигоди.

Колегія суддів звертає увагу, що після повідомлення ОСОБА_11 про неможливість досягнення примирення переговори між ним та ОСОБА_7 не припинилися.

Навпаки, як установив суд першої інстанції, після отримання такої інформації змінився не сам факт домовленостей, а їх зміст. Якщо на початковому етапі обговорювалася можливість призначення ОСОБА_12 покарання без позбавлення волі за умови примирення з потерпілими, то після повідомлення про відсутність такого примирення предметом переговорів стало інше можливе судове рішення, якому відповідала й інша сума неправомірної вигоди. У подальшому, після остаточного підтвердження неможливості примирення, сторони домовленостей узагалі перейшли до обговорення можливості ухвалення рішення незалежно від позиції потерпілої сторони, що супроводжувалося черговою зміною розміру неправомірної вигоди.

Отже, самі по собі посилання ОСОБА_7 на необхідність примирення не свідчать про відсутність прохання надати неправомірну вигоду, а повинні оцінюватися у взаємозв`язку з подальшими діями учасників переговорів. Саме така оцінка й була надана судом першої інстанції.

Не можна погодитися і з доводами апеляційних скарг про те, що розмови про грошові кошти розпочинав виключно ОСОБА_11 , а тому саме він був ініціатором відповідних домовленостей.

Не спростовують висновків суду першої інстанції й посилання сторони захисту на окремі фрагменти розмови від 26.05.2023, у яких, на її думку, саме ОСОБА_11 першим називає можливу суму неправомірної вигоди. Суд першої інстанції не виходив із того, що визначальним для вирішення питання про доведеність прохання надати неправомірну вигоду є факт першого озвучення певної суми. Вирішальне значення суд надав подальшому розвитку переговорів, під час яких умови домовленостей неодноразово змінювалися, а ОСОБА_11 доводив до відома ОСОБА_17 умови домовленостей, які, як установив суд першої інстанції, були попередньо обговорені між ним та ОСОБА_7 .

Як убачається із досліджених судом першої інстанції матеріалів НС(Р)Д, після того як ОСОБА_11 порушував питання про можливість передачі коштів, ОСОБА_7 не припиняв відповідних переговорів, не висловлював категоричної відмови від їх продовження та не відмежовувався від подальшого обговорення умов можливого вирішення питання. Навпаки, зміст подальших переговорів свідчить про погодження сторонами умов, за яких, на їхню думку, могло бути ухвалене відповідне судове рішення, а також про послідовну зміну цих умов залежно від розвитку подій.

Саме тому доводи сторони захисту про те, що початкове порушення питання про кошти виходило від ОСОБА_11 , самі по собі не спростовують установлених судом першої інстанції обставин та не виключають висновку про висловлення ОСОБА_7 прохання надати неправомірну вигоду.

Не можна погодитися і з доводами апеляційних скарг про те, що саме ОСОБА_11 самостійно визначав розмір неправомірної вигоди, тоді як ОСОБА_7 жодного відношення до цього не мав.

Так, в апеляційних скаргах зазначається, що матеріали кримінального провадження не містять доказів того, що саме ОСОБА_7 визначив суму неправомірної вигоди у розмірі 1 500 доларів США або доручив ОСОБА_11 повідомити про це зацікавлених осіб. На думку сторони захисту, суд першої інстанції дійшов такого висновку виключно на підставі припущень, оскільки безпосередньо у записах розмов відсутні висловлювання ОСОБА_7 про необхідність передачі саме такої суми.

Колегія суддів не може погодитися із зазначеними доводами.

Як убачається із досліджених судом першої інстанції матеріалів НС(Р)Д, після того як 31.05.2023 ОСОБА_11 повідомив ОСОБА_7 про неможливість досягнення примирення між ОСОБА_12 та потерпілою стороною, між ними відбулося обговорення подальшого способу вирішення питання. Як правильно встановив суд першої інстанції, після цієї розмови змінився не лише зміст домовленостей щодо можливого судового рішення, а й розмір неправомірної вигоди, який у подальшому був доведений ОСОБА_11 до відома ОСОБА_17 .

Уже через нетривалий час після зазначеної розмови ОСОБА_11 ініціював новий контакт з ОСОБА_17 , а під час зустрічі 05.06.2023 повідомив йому про інший варіант вирішення питання - призначення ОСОБА_12 менш суворого покарання без досягнення примирення з потерпілою стороною, озвучивши новий розмір неправомірної вигоди - 2 000 доларів США, із яких 1 500 доларів США призначалися судді, а решта самому ОСОБА_11 за посередницькі дії.

Таким чином, наведені події свідчать про послідовну зміну умов домовленостей після спілкування між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 . При цьому будь-яких доказів того, що ОСОБА_11 самостійно, без попереднього обговорення із ОСОБА_7 , змінив як предмет можливого судового рішення, так і розмір неправомірної вигоди, матеріали кримінального провадження не містять.

Навпаки, саме така послідовність подій - спочатку обговорення між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , а відразу після цього передання аналогічної інформації ОСОБА_17 - була покладена судом першої інстанції в основу висновку про узгоджений характер їхніх дій.

Не заслуговують на увагу і доводи сторони захисту про те, що суд першої інстанції безпідставно виходив із того, що саме ОСОБА_7 доручив ОСОБА_11 повідомити зацікавлених осіб про нові умови домовленостей.

Дійсно, матеріали кримінального провадження не містять дослівного висловлювання ОСОБА_7 із формулюванням про необхідність «піти та повідомити» відповідні умови ОСОБА_17 . Проте саме по собі це не спростовує висновків суду першої інстанції.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, про існування відповідної домовленості свідчить не окрема фраза, а характер поведінки учасників переговорів. Після кожної зустрічі або телефонної розмови між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 останній практично одразу контактував із ОСОБА_17 та повідомляв йому саме ті умови, які відповідали результатам попереднього обговорення із ОСОБА_7 . Така послідовність простежується протягом усього періоду документування кримінального правопорушення - як щодо умов можливого вирішення справи, так і щодо зміни розміру неправомірної вигоди.

За таких обставин відсутність окремої фрази про надання ОСОБА_11 відповідного доручення сама по собі не спростовує висновку про узгоджений характер його дій із ОСОБА_7 .

Так само не можуть бути прийняті доводи сторони захисту про те, що висновок суду щодо зміни розміру неправомірної вигоди ґрунтується виключно на припущеннях.

Із мотивувальної частини вироку вбачається, що суд першої інстанції не виходив із припущення про існування відповідних домовленостей, а встановив їх на підставі системного аналізу матеріалів НС(Р)Д, зміст яких свідчить про безперервний розвиток переговорів, зміну умов домовленостей залежно від перебігу подій та подальше відтворення цих домовленостей під час переговорів ОСОБА_11 з ОСОБА_17 . 

Особливе значення для перевірки доводів апеляційних скарг мають події, що відбулися після остаточного з`ясування неможливості примирення між потерпілою стороною та ОСОБА_12 , оскільки саме вони спростовують твердження захисту про те, що ОСОБА_11 діяв виключно з власної ініціативи, самостійно визначав умови домовленостей та розмір неправомірної вигоди.

Як установив суд першої інстанції, після того як 12.06.2023 ОСОБА_11 отримав від ОСОБА_17 інформацію про неможливість досягнення будь-яких домовленостей із потерпілою стороною, він повідомив про це ОСОБА_7 . Надалі, під час їхньої особистої зустрічі 15.06.2023, вони обговорили подальші дії за таких обставин та дійшли нових домовленостей щодо умов вирішення питання.

Саме під час цієї зустрічі, як установив суд першої інстанції, враховуючи отриману інформацію про намір родини ОСОБА_12 продати земельний пай для пошуку коштів, було прийнято рішення збільшити розмір неправомірної вигоди до 10 000 доларів США за ухвалення рішення про призначення ОСОБА_12 покарання, не пов`язаного з позбавленням волі, вже незалежно від позиції потерпілої сторони.

Так, доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_11 діяв виключно на власний розсуд, не узгоджуються із встановленою послідовністю подій та сукупністю досліджених доказів. Навпаки, матеріали кримінального провадження свідчать, що після отримання від ОСОБА_17 інформації про можливість залучення більшої суми коштів ОСОБА_11 спочатку обговорював це питання з ОСОБА_7 , після чого повідомляв ОСОБА_17 нові умови домовленостей.

Більше того, змінився не лише розмір неправомірної вигоди. Одночасно змінився і сам предмет домовленостей. Якщо до цього обговорювалася можливість ухвалення рішення за умови примирення або, як альтернатива, пом`якшення покарання у разі його відсутності, то після зустрічі 15.06.2023 предметом домовленостей стало ухвалення рішення на користь ОСОБА_12 незалежно від позиції потерпілої сторони.

Вже наступного дня, 16.06.2023, ОСОБА_11 під час зустрічі з ОСОБА_17 повідомив останньому саме ті умови, які, за висновком суду першої інстанції, були попередньо погоджені між ним та ОСОБА_7 , а саме необхідність надання 10 500 доларів США, із яких 10 000 доларів США призначалися ОСОБА_7 , а 500 доларів США - самому ОСОБА_11 .

Наведена послідовність подій узгоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_11 після обговорення умов із ОСОБА_7 передавав їх ОСОБА_17 , а не визначав такі умови самостійно.

Не переконують колегію суддів і посилання сторони захисту на те, що окремі висловлювання ОСОБА_11 нібито свідчать про його власну ініціативу.

Дійсно, із матеріалів кримінального провадження вбачається, що під час окремих переговорів саме ОСОБА_11 безпосередньо спілкувався з ОСОБА_17 , пояснював йому умови домовленостей, переконував у можливості позитивного вирішення питання та озвучував конкретні суми неправомірної вигоди.

Проте сама по собі активна роль посередника під час переговорів із зацікавленою особою не свідчить про його самостійність у визначенні змісту таких домовленостей.

Навпаки, характер спілкування ОСОБА_11 із ОСОБА_17 свідчить, що він виконував функцію передачі узгоджених умов, які змінювалися лише після його контактів із ОСОБА_7 . При цьому матеріали провадження не підтверджують доводи сторони захисту про те, що саме ОСОБА_11 самостійно визначав умови домовленостей, а надалі отримав би схвалення таких змін від ОСОБА_7 . У кожному випадку спочатку відбувалося спілкування між ними, після чого аналогічні умови повідомлялися ОСОБА_17 .

Не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду й доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_7 не був обізнаний про подальший перебіг переговорів між ОСОБА_11 та ОСОБА_17 , не погоджував зміну суми неправомірної вигоди та не мав жодного відношення до її подальшого одержання.

Як убачається із досліджених судом першої інстанції доказів, після того як 24.06.2023 ОСОБА_17 погодився на запропоновані умови, ОСОБА_11 26.06.2023 повідомив про це ОСОБА_7 . Під час цієї зустрічі він довів до його відома, що представники ОСОБА_12 готові надати не всю попередньо обумовлену суму неправомірної вигоди у розмірі 10 000 доларів США, а лише 8 000 доларів США.

Суд першої інстанції, дослідивши відповідні матеріали НС(Р)Д, дійшов висновку, що після отримання цієї інформації ОСОБА_7 погодився на зміну розміру неправомірної вигоди, а також вони з ОСОБА_11 додатково узгодили спосіб її одержання, відповідно до якого кошти повинні були бути отримані та тимчасово зберігатися саме у ОСОБА_11 до ухвалення судового рішення.

Посилання сторони захисту на відсутність прямих доказів такої домовленості колегія суддів відхиляє.

Висновок суду першої інстанції у цій частині ґрунтується не на окремому висловлюванні чи припущенні, а на оцінці всієї послідовності переговорів, під час яких узгоджувалися як сума неправомірної вигоди, так і порядок її передачі. Саме після зустрічі 26.06.2023 подальші дії ОСОБА_11 повністю відповідали умовам, які були предметом обговорення між ним та ОСОБА_7 .

Посилання сторони захисту на показання ОСОБА_11 , надані під час судового розгляду, про те, що він нібито зберігав одержані кошти виключно з власної ініціативи, саме по собі не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки повинно оцінюватися у сукупності з іншими дослідженими доказами, а не ізольовано від них.

Так, 17.07.2023 ОСОБА_11 повідомив ОСОБА_17 про необхідність передати обумовлену суму коштів, а 01.08.2023 фактично одержав від нього грошові кошти. Надалі, вже 02.08.2023, під час особистої зустрічі повідомив ОСОБА_7 , що предмет неправомірної вигоди знаходиться у нього та що після ухвалення відповідного судового рішення він буде переданий за призначенням.

Колегія суддів звертає увагу, що зазначені події узгоджуються із встановленим судом першої інстанції механізмом реалізації спільних домовленостей між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , відповідно до якого останній виступав посередником, який здійснював безпосереднє спілкування із зацікавленою особою, отримував від неї кошти та забезпечував приховування ролі судді у цих домовленостях.

Посилання сторони захисту на те, що фактичне отримання коштів здійснював виключно ОСОБА_11 , тому саме він був єдиним учасником відповідних домовленостей, не ставить під сумнів правильність висновків суду першої інстанції.

Навпаки, сама модель поведінки учасників свідчить про використання ОСОБА_11 як посередника, що повністю узгоджується із пред`явленим обвинуваченням та встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами кримінального провадження.

Колегія суддів також не може погодитися з доводами сторони захисту про те, що окремі подальші дії ОСОБА_11 , зокрема повернення частини коштів після відкладення розгляду справи або повторне їх одержання у вересні 2023 року, свідчать про його повністю самостійну поведінку.

Сам по собі факт зміни подальшого порядку передачі коштів, їх повернення чи повторного одержання не спростовує встановленого судом механізму висловлення прохання надати неправомірну вигоду. Зазначені події відбувалися вже після досягнення відповідних домовленостей щодо предмета неправомірної вигоди, її розміру та умов її надання і пов`язані із подальшим виконанням цих домовленостей, а не із їх виникненням.

З огляду на це колегія суддів доходить висновку, що наведені стороною захисту обставини не спростовують встановленого судом першої інстанції факту висловлення ОСОБА_7 прохання надати неправомірну вигоду, а лише стосуються подальшого розвитку реалізації вже досягнутих домовленостей.

Не можуть бути прийняті й доводи апеляційних скарг про те, що суд першої інстанції дійшов відповідних висновків виключно на підставі припущень.

Як убачається зі змісту вироку, суд першої інстанції не поклав в основу своїх висновків жодного окремого доказу чи окремої розмови. Навпаки, висновок про доведеність висловлення ОСОБА_7 прохання надати неправомірну вигоду зроблено після комплексної оцінки всіх досліджених доказів: матеріалів НС(Р)Д, змісту переговорів між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , переговорів ОСОБА_11 з ОСОБА_17 , подальшої поведінки їх учасників, а також інших доказів, які у своїй сукупності підтверджують єдиний механізм розвитку домовленостей.

Необґрунтованими є й доводи сторони захисту про вибіркову оцінку судом першої інстанції змісту зафіксованих розмов та неврахування тих із них, які, на її думку, спростовують обвинувачення.

Так, в апеляційних скаргах неодноразово зазначається, що суд першої інстанції поклав в основу обвинувального вироку лише ті фрагменти переговорів, які підтверджують версію сторони обвинувачення, тоді як інші розмови, у яких ОСОБА_7 наголошував на необхідності примирення сторін, відсутності гарантій ухвалення певного рішення чи висловлював інші застереження, судом нібито були проігноровані.

Колегія суддів не погоджується із такими доводами.

Як убачається зі змісту вироку, суд першої інстанції не обмежився дослідженням окремих фрагментів матеріалів НС(Р)Д, а здійснив їх комплексну оцінку, навівши зміст усіх ключових переговорів між ОСОБА_7 , ОСОБА_11 та ОСОБА_17 , простеживши розвиток домовленостей у хронологічній послідовності та зіставивши їх між собою й з іншими доказами у кримінальному провадженні.

Той факт, що суд не погодився із запропонованим стороною захисту тлумаченням окремих розмов, не свідчить про їх неврахування. Навпаки, мотивувальна частина вироку свідчить, що зазначені розмови були предметом безпосереднього дослідження та оцінки, однак їх зміст суд оцінив у взаємозв`язку з усією сукупністю доказів, а не ізольовано від інших встановлених обставин.

Не заслуговують на увагу й твердження сторони захисту про те, що висновок суду щодо узгодженості дій ОСОБА_7 та ОСОБА_11 є припущенням.

Висновок про узгодженість дій ОСОБА_7 та ОСОБА_11 ґрунтується на послідовності їхніх переговорів, подальшому переданні ОСОБА_11 ОСОБА_17 обговорених умов, зміні розміру неправомірної вигоди та узгодженні порядку її передачі.

Разом із тим зазначений довід стороною захисту належними та допустимими доказами не підтверджено.

Крім того, навіть якщо залишити поза увагою зазначений фрагмент розмови, сам по собі він не є тим доказом, на якому ґрунтується висновок суду першої інстанції про доведеність висловлення ОСОБА_7 прохання надати неправомірну вигоду. Такий висновок зроблено за результатами оцінки всієї сукупності досліджених доказів, зокрема інших протоколів НС(Р)Д, що відображають подальший розвиток домовленостей між ОСОБА_7 , ОСОБА_11 та ОСОБА_17 . Тому наведений довід сам по собі не спростовує правильності висновків суду першої інстанції.

Апеляційні скарги не містять будь-яких об`єктивних даних, які б свідчили про внесення змін до протоколу НС(Р)Д, фальсифікацію його змісту чи невідповідність протоколу первинному носію інформації. Відповідні твердження фактично ґрунтуються виключно на припущеннях сторони захисту та її незгоді зі змістом досліджених доказів.

Отже, наведені доводи щодо вибіркової оцінки доказів, самостійності дій ОСОБА_11 , недоведеності погодження умов надання неправомірної вигоди та недостовірності окремих протоколів НС(Р)Д не спростовують висновку суду першої інстанції про доведеність висловлення ОСОБА_7 прохання надати неправомірну вигоду.

Щодо доводів апеляційних скарг про недоведеність одержання неправомірної вигоди

Сторона захисту в апеляційних скаргах заперечує висновок суду першої інстанції про одержання ОСОБА_7 неправомірної вигоди. Зазначає, що грошові кошти безпосередньо ОСОБА_7 не передавалися, їх отримував від ОСОБА_17 та зберігав у себе ОСОБА_11 , який самостійно визначав порядок поводження з ними. ОСОБА_7 , за твердженням сторони захисту, не знав про фактичне одержання ОСОБА_11 коштів, не доручав йому їх одержувати чи зберігати та не розпоряджався ними.

На підтвердження такої позиції сторона захисту посилається також на показання ОСОБА_11 щодо обставин одержання та зберігання коштів, їх подальшого повернення ОСОБА_17 , а також на відсутність фактичної передачі коштів безпосередньо ОСОБА_7 .

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами.

Насамперед сам по собі факт того, що грошові кошти безпосередньо ОСОБА_7 не передавалися та фізично перебували у ОСОБА_11 , не спростовує встановлених судом першої інстанції фактичних обставин їх одержання для ОСОБА_7 . Вирішальним у цьому випадку є встановлення того, для кого призначалися відповідні кошти, чи був ОСОБА_7 обізнаний про їх одержання ОСОБА_11 та чи відповідали дії останнього попередньо узгодженому між ними порядку.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_11 був залучений ОСОБА_7 як особа, яка підтримувала зв`язок із представником зацікавленої сторони, доводила до нього погоджені умови, отримувала кошти для ОСОБА_7 та тимчасово зберігала їх до ухвалення відповідного судового рішення. Такий висновок суд зробив не лише з показань ОСОБА_11 , а й зі змісту зафіксованих під час НС(Р)Д розмов, які підтверджували відповідний механізм взаємодії. 

При цьому обставини, які передували безпосередньому одержанню коштів ОСОБА_11 , спростовують доводи про те, що він діяв у цій частині самостійно.

Так, під час розмови 26.06.2023 ОСОБА_11 повідомив ОСОБА_7 про запланований порядок одержання коштів напередодні судового засідання та їх зберігання у себе. На запитання ОСОБА_11 про правильність такого порядку ОСОБА_7 погодився з ним. У подальшій частині цієї ж розмови ОСОБА_11 пояснив, що після фактичного одержання коштів повідомить про це ОСОБА_7 , після чого останній знатиме, що відповідна умова виконана. Суд першої інстанції оцінив цю розмову як таку, що свідчить про погодженість дій ОСОБА_7 та ОСОБА_11 щодо одержання останнім неправомірної вигоди для ОСОБА_7 та її тимчасового зберігання у себе, а також про обізнаність ОСОБА_7 щодо такого порядку. 

Ці обставини узгоджуються і з подальшою розмовою від 17.07.2023. Під час неї ОСОБА_11 повідомив ОСОБА_7 , що кошти готові, та запропонував одержати їх 01.08.2023, щоб вони перебували у нього до судового засідання 03.08.2023. Одночасно обговорювався порядок дій у разі відкладення розгляду справи - повернення коштів особам, від яких вони були отримані. На відповідні пропозиції ОСОБА_11 ОСОБА_7 погодився. Суд першої інстанції дійшов висновку, що зміст цієї розмови підтверджує обізнаність ОСОБА_7 про майбутнє одержання ОСОБА_11 коштів та погодження порядку їх зберігання і повернення у разі неухвалення очікуваного рішення. 

Отже, довід сторони захисту про те, що ОСОБА_11 з власної ініціативи вирішив одержати та зберігати кошти, не узгоджується зі змістом наведених переговорів. Порядок їх одержання, час передачі та подальші дії у випадку відкладення розгляду справи обговорювалися ОСОБА_11 безпосередньо з ОСОБА_7 ще до фактичного одержання коштів.

Про обізнаність ОСОБА_7 щодо запланованого одержання коштів свідчить і їх розмова 31.07.2023 - напередодні фактичної передачі коштів ОСОБА_17 ОСОБА_11 01.08.2023. ОСОБА_11 запитав ОСОБА_7 , чи повинні кошти бути привезені наступного дня. ОСОБА_7 уникав прямого обговорення предмета цієї розмови, що суд першої інстанції, з огляду на її зміст та попередні домовленості між співрозмовниками, пов`язав з усвідомленням ним характеру телефонного спілкування та можливості його документування. Суд першої інстанції оцінив зазначений епізод у взаємозв`язку з попередніми домовленостями та дійшов висновку про чергове погодження з ОСОБА_7 питання одержання ОСОБА_11 неправомірної вигоди для судді. 

Таким чином, фактичному одержанню ОСОБА_11 коштів 01.08.2023 передувало не одноразове та випадкове обговорення, а декілька послідовних розмов із ОСОБА_7 , під час яких погоджувалися час їх одержання, зберігання у ОСОБА_11 та порядок дій у разі відкладення судового розгляду.

Подальший розвиток подій також не підтверджує версію сторони захисту про самостійне одержання та зберігання коштів ОСОБА_11 без відома ОСОБА_7 .

Як установив суд першої інстанції, 01.08.2023 ОСОБА_11 одержав від ОСОБА_17 10 250 доларів США, із яких 8 000 доларів США призначалися як неправомірна вигода ОСОБА_7 , 250 доларів США становили залишок винагороди ОСОБА_11 за посередницькі послуги, а ще 2 000 доларів США останній приховав від ОСОБА_7 та мав намір залишити собі.

Наведене розмежування має істотне значення для оцінки доводів апеляційних скарг. Суд першої інстанції не ототожнив усі кошти, фактично одержані ОСОБА_11 , із неправомірною вигодою, призначеною ОСОБА_7 , а окремо встановив ту їх частину, щодо якої ОСОБА_7 був обізнаний та одержання якої охоплювалося його умислом. Водночас кошти, які ОСОБА_11 мав намір залишити собі та щодо яких діяв приховано від ОСОБА_7 , суд не поставив останньому у вину.

Отже, встановлення судом окремих самостійних фінансових інтересів ОСОБА_11 не спростовує його одночасної ролі як посередника при одержанні неправомірної вигоди для ОСОБА_7 . Навпаки, суд першої інстанції розмежував дії ОСОБА_11 , вчинені на виконання погоджених із ОСОБА_7 домовленостей, та ті його дії, про які ОСОБА_7 не був обізнаний.

При цьому вже 02.08.2023, тобто після фактичного одержання коштів, ОСОБА_11 під час особистої зустрічі повідомив ОСОБА_7 про те, що предмет неправомірної вигоди знаходиться у нього та що за таких умов колегія суддів може 03.08.2023 прийняти відповідне рішення у справі ОСОБА_12 .

Зазначена обставина має істотне значення для перевірки твердження сторони захисту про необізнаність ОСОБА_7 щодо одержання коштів. Повідомлення ОСОБА_11 про виконання попередньо обумовленої умови відбулося у контексті попередніх розмов, під час яких вони узгоджували час одержання коштів, їх перебування у ОСОБА_11 та подальший порядок дій залежно від результату судового розгляду. Тому ця розмова не може оцінюватися ізольовано від попередніх домовленостей між ними.

Не підтверджує самостійності ОСОБА_11 і подальше повернення коштів ОСОБА_17 .

03.08.2023 розгляд апеляційної скарги у справі ОСОБА_12 було відкладено на 28.09.2023 у зв`язку із заміною його захисника, а рішення по суті апеляційної скарги цього дня не прийнято. Після цього ОСОБА_11 повернув ОСОБА_17 раніше одержані кошти.

Проте наведені дії відповідали саме тому порядку, який попередньо обговорювався з ОСОБА_7 . Так, ще під час розмови 17.07.2023 співрозмовники погодили, що кошти повинні перебувати у ОСОБА_11 напередодні розгляду справи, а у випадку відкладення судового засідання можуть бути повернуті до наступної дати розгляду.

Тому сам факт повернення коштів після відкладення судового засідання не свідчить про те, що ОСОБА_11 розпоряджався ними виключно на власний розсуд. Навпаки, відповідність його подальших дій попередньо погодженому з ОСОБА_7 алгоритму підтверджує встановлений судом першої інстанції характер їх взаємодії.

Не спростовує такого висновку й те, що окремі дії, пов`язані з безпосереднім отриманням, зберіганням та передачею коштів, ОСОБА_11 вчиняв особисто. Для оцінки доводів сторони захисту визначальним є не те, чи кожна окрема дія ОСОБА_11 попередньо узгоджувалася з ОСОБА_7 у всіх деталях, а встановлені судом першої інстанції обставини щодо призначення коштів, обізнаності ОСОБА_7 про їх одержання та погодженого порядку поводження з ними.

Особливо показовими у цьому контексті є події вересня 2023 року.

Під час розмови 10.09.2023 між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 виникла суперечка саме щодо розміру раніше погодженої неправомірної вигоди. ОСОБА_7 наполягав, що домовленість стосувалася 10 000 доларів США, заперечував існування домовленості щодо 8 000 доларів США та, реагуючи на повідомлення ОСОБА_11 про те, що йому вже передавали 8 000 доларів США, запропонував повернути ці кошти.

 

На переконання колегії суддів, зміст цієї розмови безпосередньо спростовує твердження про те, що ОСОБА_7 не знав ані про домовленості щодо грошових коштів, ані про їх одержання ОСОБА_11 

ОСОБА_7 не висловлював здивування самим фактом передачі коштів ОСОБА_11 та не заперечував існування попередніх домовленостей про неправомірну вигоду. Його заперечення стосувалися саме розміру переданих коштів: він послідовно наполягав на попередній домовленості щодо 10 000 доларів США та не погоджувався із сумою 8 000 доларів США.

Так само вказівка повернути 8 000 доларів США не підтверджує самостійності ОСОБА_11 у розпорядженні коштами. Навпаки, вона свідчить, що питання щодо подальшого поводження з ними вирішувалося за участю ОСОБА_7 . Якби ОСОБА_11 одержував та зберігав кошти виключно у власних інтересах і без відома ОСОБА_7 , необхідність обговорення з останнім їх повернення не узгоджувалася б із такою версією подій.

У подальшому переговори щодо одержання неправомірної вигоди продовжилися. 26.09.2023 ОСОБА_11 повторно одержав від ОСОБА_17 грошові кошти. Суд першої інстанції, дослідивши обставини їх передачі у сукупності з попередніми та наступними розмовами між учасниками подій, установив, що основна частина цих коштів призначалася саме ОСОБА_7 .

При цьому факт фізичного перебування всієї переданої суми у ОСОБА_11 не означає, що вся вона належала йому чи одержувалася ним виключно у власних інтересах. Як і під час попередньої передачі, суд першої інстанції врахував наявність у ОСОБА_11 власного фінансового інтересу, прихованого від ОСОБА_7 , однак відмежував його від тієї частини коштів, яка відповідно до встановлених домовленостей призначалася ОСОБА_7 .

Поведінка ОСОБА_11 після одержання коштів також узгоджується із встановленим механізмом їх одержання для ОСОБА_7 . Так, 27.09.2023, усвідомлюючи, що необхідна сума вже фактично знаходиться у нього, ОСОБА_11 під час спілкування з ОСОБА_7 повідомляв про очікуване виконання домовленостей та наполягав на необхідності завершити розгляд справи 28.09.2023. У подальшому під час спілкування ОСОБА_11 було зафіксовано його намір повідомити про те, що «все в порядку», із посиланням на попередню домовленість щодо подальших дій після виконання відповідної умови.

Такі обставини суд першої інстанції обґрунтовано оцінив не ізольовано, а у сукупності з усім попереднім розвитком подій: визначенням ОСОБА_7 розміру неправомірної вигоди, передачею ОСОБА_11 відповідних умов ОСОБА_17 , погодженням порядку одержання та зберігання коштів, повідомленням ОСОБА_7 про їх наявність, погодженням їх повернення у випадку відкладення судового розгляду та повторним одержанням напередодні наступного судового засідання.

За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи про те, що перебування коштів у ОСОБА_11 свідчить про їх одержання виключно у його власних інтересах та необізнаність ОСОБА_7 щодо їх призначення і фактичного одержання.

Так само не спростовує висновків суду першої інстанції та обставина, що після ухвалення 28.09.2023 рішення, яким апеляційну скаргу сторони захисту ОСОБА_12 залишено без задоволення, кошти були повернуті ОСОБА_17 . Подальше повернення коштів не спростовує встановлених судом першої інстанції обставин щодо їх попереднього одержання ОСОБА_11 для ОСОБА_7 , обізнаності останнього про це та погодженого між ними порядку поводження з такими коштами.

Таким чином, доводи апеляційних скарг про те, що ОСОБА_11 одержував грошові кошти виключно для себе, самостійно визначав порядок їх зберігання та повернення, а ОСОБА_7 не був обізнаний про їх одержання, не узгоджуються із сукупністю досліджених доказів.

Встановлена судом першої інстанції послідовність подій свідчить, що ОСОБА_7 був обізнаний про призначення коштів, погоджував їх одержання та тимчасове зберігання у ОСОБА_11 , отримував від нього інформацію про виконання домовленостей та брав участь у вирішенні питання щодо їх повернення у разі відкладення або іншого результату судового розгляду. Тому відсутність фактичної передачі грошових коштів безпосередньо ОСОБА_7 сама по собі не спростовує встановлених судом першої інстанції обставин щодо призначення цих коштів саме для нього, його обізнаності про їх одержання ОСОБА_11 та погодження порядку їх зберігання і повернення.

Щодо доводів апеляційних скарг про неправильну оцінку показань обвинуваченого та свідків

Сторона захисту в апеляційних скаргах не погоджується з оцінкою, наданою судом першої інстанції показанням ОСОБА_7 та свідків, вважаючи, що суд вибірково врахував ті їх частини, які підтверджували версію сторони обвинувачення, водночас залишивши поза увагою або неналежно оцінивши обставини, які, на думку сторони захисту, спростовують пред`явлене обвинувачення.

Зокрема, сторона захисту посилається на показання ОСОБА_11 щодо обставин його взаємовідносин із ОСОБА_7 , одержання та зберігання грошових коштів, а також на наявність у нього власного матеріального інтересу та конфлікту з ОСОБА_7 . Окремо звертає увагу на розбіжності між показаннями ОСОБА_11 та ОСОБА_17 щодо кількості випадків передачі грошових коштів та їх сум, а також на відмову суду в задоволенні клопотання про їх одночасний допит. Захист також зазначає про суперечності між показаннями ОСОБА_17 , наданими під час судового розгляду, та іншими матеріалами кримінального провадження. 

Крім того, сторона захисту посилається на показання членів колегії суддів у справі ОСОБА_12 - ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , які повідомили, що ОСОБА_7 не звертався до них та не спілкувався з приводу призначення ОСОБА_12 покарання, не пов`язаного з позбавленням волі. На думку сторони захисту, такі показання спростовують висновки суду про причетність ОСОБА_7 до інкримінованого кримінального правопорушення. 

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами.

Насамперед суд першої інстанції не залишив показання ОСОБА_7 поза увагою, а навів їх зміст та надав їм оцінку у взаємозв`язку з іншими дослідженими доказами. Зокрема, суд критично оцінив його твердження про непричетність до висловлення прохання та одержання неправомірної вигоди, оскільки вони не узгоджувалися зі змістом зафіксованих під час НС(Р)Д розмов та іншими доказами, якими суд установив неодноразове обговорення ОСОБА_7 з ОСОБА_11 розміру неправомірної вигоди, порядку її одержання та подальшого поводження з коштами. 

Доводи ОСОБА_7 про побутовий характер відповідних розмов, відсутність умислу на одержання неправомірної вигоди та обставини його спілкування з ОСОБА_11 колегія суддів уже перевірила вище.

Щодо показань ОСОБА_11 колегія суддів враховує, що суд першої інстанції оцінював їх не ізольовано, а у сукупності з іншими дослідженими доказами. Зокрема, надані ним показання підтверджуються дослідженими матеріалами кримінального провадження, насамперед протоколами НС(Р)Д, у яких зафіксовано безпосереднє спілкування ОСОБА_11 з ОСОБА_7 . 

Зокрема, ОСОБА_11 у судовому засіданні повідомляв, що саме ОСОБА_7 визначав суми коштів, які мали бути передані за ухвалення бажаного рішення, а він доводив відповідні умови до відома знайомого на ім`я ОСОБА_21 , одержував від нього кошти для ОСОБА_7 та зберігав їх у себе до прийняття необхідного судового рішення. Надані ОСОБА_11 показання суд першої інстанції оцінив у сукупності із зафіксованими під час НС(Р)Д розмовами між ним та ОСОБА_7 , які підтверджували істотні для обвинувачення обставини його показань. 

Наявність у ОСОБА_11 власного матеріального інтересу та приховування ним частини одержаних коштів не залишилися поза оцінкою суду першої інстанції. Суд розмежував кошти, призначені ОСОБА_7 , винагороду ОСОБА_11 за посередницькі дії та кошти, які останній мав намір залишити собі. Ці обставини не спростовують тієї частини його показань, яка узгоджується з матеріалами НС(Р)Д.

Конфлікт між ОСОБА_11 та ОСОБА_7 сам по собі не є підставою для відхилення показань ОСОБА_11 , достовірність яких суд перевіряв у зіставленні з іншими доказами, насамперед матеріалами НС(Р)Д.

Не є самостійною підставою для визнання показань ОСОБА_11 недостовірними й посилання сторони захисту на укладення ним угоди про визнання винуватості, однією з умов якої було надання викривальних показань щодо ОСОБА_7 . Наявність такої процесуальної домовленості підлягала врахуванню під час оцінки заінтересованості свідка, однак не звільняла суд від перевірки достовірності повідомлених ним відомостей у сукупності з іншими доказами.

Показання ОСОБА_17 щодо передачі та повернення коштів могли бути перевірені судом за матеріалами НС(Р)Д, якими фіксувалися відповідні зустрічі та розмови. Тому наявні розбіжності між його показаннями та показаннями ОСОБА_11 щодо окремих сум і кількості передач коштів суд обґрунтовано оцінював разом з іншими доказами.

Відмова в задоволенні клопотання про одночасний допит ОСОБА_11 та ОСОБА_17 сама по собі не свідчить про неповноту встановлення фактичних обставин, оскільки показання кожного з них суд мав можливість перевірити за іншими доказами, зокрема матеріалами НС(Р)Д.

Для встановлення обставин, які мали значення для висновків суду першої інстанції, визначальним було не точне відтворення кожним зі свідків усіх випадків передачі коштів та їх сум, а встановлення тієї частини фактичних обставин, яка стосувалася призначення відповідних коштів для ОСОБА_7 , його обізнаності про їх одержання ОСОБА_11 та погодженого між ними порядку поводження з ними.

Встановивши відмінності між фактичними сумами, одержаними ОСОБА_11 , та тими сумами, про які був обізнаний ОСОБА_7 , суд першої інстанції не поклав усі одержані ОСОБА_11 кошти у вину ОСОБА_7 , а розмежував їх залежно від установленого призначення та обізнаності останнього. Отже, наявні розбіжності не були залишені судом поза увагою та не перешкодили встановленню обставин у тому обсязі, в якому вони підтверджувалися сукупністю доказів.

Колегія суддів також перевірила посилання сторони захисту на показання ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , які входили до складу колегії суддів під час апеляційного розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_12 .

ОСОБА_19 повідомила, що ОСОБА_7 не звертався до неї та не спілкувався з приводу призначення ОСОБА_12 покарання, не пов`язаного з позбавленням волі. Аналогічні показання надала ОСОБА_20 . Суд першої інстанції навів ці показання у вироку, а отже твердження про їх неврахування не відповідає змісту судового рішення. 

Водночас наведені показання мають оцінюватися в межах тих обставин, щодо яких вони були надані. Вони підтверджують відсутність безпосереднього звернення ОСОБА_7 до ОСОБА_19 та ОСОБА_20 з приводу ухвалення певного рішення у справі ОСОБА_12 , однак самі по собі не спростовують установлених судом обставин щодо змісту домовленостей між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 .

Суд першої інстанції не поклав в основу вироку висновок про те, що ОСОБА_19 чи ОСОБА_20 були учасниками домовленостей щодо неправомірної вигоди або що ОСОБА_7 фактично досяг із ними домовленості про ухвалення необхідного рішення. Навпаки, оцінюючи досліджені розмови, суд виходив із того, що ОСОБА_7 усвідомлював неможливість одноособового ухвалення рішення колегією та говорив ОСОБА_11 про можливість спробувати погодити відповідне рішення з іншими членами колегії. 

Тому показання ОСОБА_19 та ОСОБА_20 про відсутність звернень до них ОСОБА_7 не суперечать обставинам, які суд першої інстанції поклав в основу висновків щодо його поведінки.

Наведені в апеляційних скаргах доводи не свідчать про неправильну чи вибіркову оцінку показань ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_17 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , оскільки суд першої інстанції перевірив їх у взаємозв`язку з іншими дослідженими доказами та врахував наявні між ними розбіжності.

Висновок колегії суддів щодо доводів апеляційних скарг про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження

Наведені стороною захисту доводи не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин, за якими ОСОБА_7 висловив прохання надати неправомірну вигоду, погоджував її розмір і порядок одержання через ОСОБА_11 , був обізнаний про одержання ним коштів та діяв з умислом на одержання неправомірної вигоди за вчинення дій з використанням наданої йому влади.

Перевірка доводів сторони захисту щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність

Загальна характеристика кримінального правопорушення

Диспозиція ч. 1 ст. 368 КК України передбачає кримінальну відповідальність, зокрема, за одержання службовою особою неправомірної вигоди, а так само прохання надати таку вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення такою службовою особою в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.

Частина 3 зазначеної статті передбачає кримінальну відповідальність за діяння, передбачене частиною першою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода у великому розмірі або вчинене службовою особою, яка займає відповідальне становище, а також за наявності інших передбачених цією частиною кваліфікуючих ознак.

Об`єктивна сторона інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення полягала у висловленні прохання надати та одержанні неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах третьої особи дій з використанням наданої йому влади.

Суб`єкт цього кримінального правопорушення є спеціальним - службова особа. У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_7 , перебуваючи на посаді судді Кропивницького апеляційного суду, був представником влади та відповідно належав до службових осіб, які займають відповідальне становище.

Суб`єктивна сторона кримінального правопорушення характеризується умисною формою вини. Умислом особи має охоплюватися усвідомлення того, що вона просить надати або одержує неправомірну вигоду за вчинення чи невчинення дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.

Кваліфікуючими ознаками, які суд першої інстанції визнав доведеними у діях ОСОБА_7 , є вчинення кримінального правопорушення службовою особою, яка займає відповідальне становище, та неправомірна вигода у великому розмірі.

Саме з урахуванням наведених положень кримінального закону колегія суддів перевіряє доводи апеляційних скарг щодо правильності кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 368 КК України.

Щодо доводів апеляційних скарг про відсутність умислу ОСОБА_7 на одержання неправомірної вигоди

Сторона захисту в апеляційних скаргах стверджує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у ОСОБА_7 умислу на одержання неправомірної вигоди. На обґрунтування цього зазначає, що розмови між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , які суд поклав в основу своїх висновків, мали побутовий характер, відбувалися під час спільного вживання алкогольних напоїв та не відображали справжніх намірів ОСОБА_7 . Сам ОСОБА_7 стверджував, що значної частини таких розмов не пам`ятає, підтримував спілкування з ОСОБА_11 з огляду на їх приятельські стосунки та насправді не мав наміру вчиняти будь-які протиправні дії.

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами.

Суд першої інстанції перевірив аналогічну версію сторони захисту та обґрунтовано відхилив її, виходячи не з окремих висловлювань ОСОБА_7 , а з послідовності його поведінки протягом тривалого періоду та змісту подальших розмов із ОСОБА_11 .

Зокрема, твердження ОСОБА_7 про те, що він не пам`ятав домовленостей, які обговорювалися під час спільного вживання алкогольних напоїв, суд першої інстанції зіставив зі змістом його наступних розмов із ОСОБА_11 . Так, після первинних розмов між ними питання щодо розміру неправомірної вигоди, порядку її одержання та подальших дій неодноразово обговорювалися знову. Суд першої інстанції, зокрема, врахував розмову від 17.07.2023, під час якої ОСОБА_7 погоджував порядок одержання та зберігання коштів до судового засідання. Саме сукупність цих обставин суд визнав такою, що спростовує твердження про те, що ОСОБА_7 не пам`ятав домовленостей щодо неправомірної вигоди, висловлених ним під час попередніх розмов.

На відсутність підстав вважати відповідні висловлювання випадковими або такими, що не відображали справжніх намірів ОСОБА_7 , вказує й подальший розвиток подій. Як уже встановлено вище, предмет і умови домовленостей між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 неодноразово обговорювалися протягом травня - вересня 2023 року, при цьому ОСОБА_7 висловлював власну позицію щодо прийнятного розміру неправомірної вигоди, погоджував порядок одержання та зберігання коштів, а надалі обговорював із ОСОБА_11 їх фактичне одержання та повернення.

Показовою у цьому контексті є також розмова від 10.09.2023. Під час неї ОСОБА_7 , заперечуючи твердження ОСОБА_11 щодо домовленості про 8 000 доларів США, не заперечував самого факту попередніх домовленостей щодо неправомірної вигоди, а наполягав, що йшлося саме про 10 000 доларів США. При цьому він прямо зазначав, що добре пам`ятає попередню розмову.

Зазначене не узгоджується з доводами апеляційних скарг про те, що відповідні розмови мали виключно побутовий характер, не відображали справжніх намірів ОСОБА_7 або були ним забуті. Йдеться не про одну випадкову розмову, зміст якої міг бути зумовлений конкретними обставинами її проведення, а про послідовне обговорення протягом кількох місяців одного й того самого питання, під час якого ОСОБА_7 пам`ятав попередні домовленості, повертався до їх змісту, уточнював умови та наполягав на визначеному ним розмірі неправомірної вигоди.

При цьому сам по собі довід про вживання алкогольних напоїв під час окремих розмов не спростовує встановлених судом першої інстанції обставин щодо усвідомленого характеру поведінки ОСОБА_7 . Сторона обвинувачення, заперечуючи проти відповідних доводів, зазначала, що твердження про перебування ОСОБА_7 у стані алкогольного сп`яніння підтверджувалося лише його показаннями та показаннями ОСОБА_11 .

Водночас колегія суддів враховує, що суд першої інстанції не обмежився встановленням самого факту чи відсутності факту вживання алкогольних напоїв. Вирішальне значення він надав змісту та послідовності зафіксованих переговорів і подальшій поведінці ОСОБА_7 , яка свідчила про збереження ним у пам`яті попередніх домовленостей та продовження їх обговорення.

Суд першої інстанції також звернув увагу, що ОСОБА_7 , будучи суддею та усвідомлюючи звернення третьої особи щодо справи, яка перебувала під його головуванням, не вжив передбачених законом заходів реагування на можливе втручання у його діяльність, натомість неодноразово продовжував обговорення з ОСОБА_11 можливості одержання неправомірної вигоди за ухвалення рішення в інтересах третьої особи.

Не підтверджує відсутності умислу ОСОБА_7 і його посилання на те, що він нібито лише підтримував розмови з ОСОБА_11 , щоб не втратити з ним приятельських стосунків або спонукав останнього припинити обговорення цього питання. Суд першої інстанції встановив, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 дійсно існували тривалі дружні стосунки, однак зафіксовані розмови мали спокійний характер, а матеріали провадження не містили відомостей про примус чи шантаж ОСОБА_7 . Натомість саме ОСОБА_7 визначав прийнятний для нього розмір неправомірної вигоди та брав участь в обговоренні порядку її одержання та подальшого поводження з коштами.

Не змінює такого висновку й конфлікт між ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , який виник 10.09.2023. Суд першої інстанції встановив, що відповідний конфлікт був пов`язаний із неузгодженістю розміру неправомірної вигоди, а не зі свідомою відмовою ОСОБА_7 від попередніх домовленостей. При цьому погрози, які в подальшому висловлював ОСОБА_11 , не були адресовані безпосередньо ОСОБА_7 , останній їх не чув, а тому вони не могли впливати на його поведінку.

Наведені обставини у своїй сукупності спростовують доводи про те, що зафіксовані під час НС(Р)Д висловлювання ОСОБА_7 були лише випадковими розмовами, не відповідали його справжнім намірам або підтримувалися ним виключно з огляду на приятельські стосунки з ОСОБА_11 .

Суд першої інстанції, оцінюючи суб`єктивну сторону інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, дійшов висновку, що він розумів характер своїх дій, усвідомлював, що висловлене ОСОБА_11 прохання буде передано представнику зацікавлених осіб, а також розумів, що ОСОБА_11 одержав та зберігав кошти саме для нього за вчинення дій із використанням наданої йому влади. Наявність відповідного умислу суд пов`язав, зокрема, з неодноразовим висловленням ОСОБА_7 прохання щодо неправомірної вигоди та його наполяганням на її конкретному розмірі.

Отже, доводи апеляційних скарг про те, що розмови ОСОБА_7 з ОСОБА_11 не відображали його справжніх намірів, а тому не підтверджують наявності умислу на одержання неправомірної вигоди, не спростовують висновків суду першої інстанції, які ґрунтуються не на окремих висловлюваннях, а на сукупності та послідовності дій ОСОБА_7 протягом усього періоду розвитку відповідних домовленостей.

Щодо правильності кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 368 КК України

Сторона захисту не погоджується з кваліфікацією дій ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 368 КК України та вважає, що встановлені судом першої інстанції обставини не містять усіх необхідних ознак складу цього кримінального правопорушення.

Зокрема, захист посилається на те, що ОСОБА_7 не мав можливості одноособово забезпечити ухвалення рішення на користь ОСОБА_12 , оскільки відповідне кримінальне провадження розглядалося колегією суддів. При цьому матеріали кримінального провадження не містять доказів досягнення ОСОБА_7 домовленостей з іншими членами колегії щодо ухвалення такого рішення, що підтверджується, зокрема, показаннями ОСОБА_19 та ОСОБА_20 . Крім того, сторона захисту звертає увагу, що за результатами апеляційного розгляду бажане для ОСОБА_12 рішення фактично ухвалено не було. 

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.

Частина 3 ст. 368 КК України передбачає кримінальну відповідальність, зокрема, за одержання службовою особою неправомірної вигоди, а так само прохання надати таку вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення такою службовою особою в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, за наявності передбачених цією частиною кваліфікуючих ознак.

Суд першої інстанції при наданні правової оцінки діям ОСОБА_7 врахував колегіальний характер ухвалення судового рішення у справі ОСОБА_12 та не виходив із того, що ОСОБА_7 мав можливість одноособово забезпечити прийняття бажаного рішення.

Навпаки, суд установив, що ОСОБА_7 усвідомлював неможливість одноособового прийняття необхідного рішення та під час розмов із ОСОБА_11 зазначав про намір спробувати погодити його з іншими членами колегії. Водночас суд дійшов висновку, що відповідні розмови у сукупності з іншими дослідженими доказами підтверджують одержання ОСОБА_7 неправомірної вигоди через ОСОБА_11 за вчинення дій з використанням наданої йому влади як судді Кропивницького апеляційного суду в інтересах ОСОБА_12 . 

Довід сторони захисту про те, що ОСОБА_7 не міг одноособово ухвалити необхідне рішення, фактично не суперечить установленим судом першої інстанції обставинам. Розбіжність полягає у правовій оцінці цієї обставини, оскільки сторона захисту вважає, що вона виключає наявність складу кримінального правопорушення, тоді як суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_7 просив надати та одержав неправомірну вигоду саме у зв`язку з можливістю вчинення ним дій як суддею та головуючим у складі колегії, яка здійснювала апеляційний розгляд справи ОСОБА_12 .

Такий висновок суд першої інстанції пов`язав із тим, що апеляційна скарга сторони захисту ОСОБА_12 перебувала на розгляді колегії суддів Кропивницького апеляційного суду під головуванням ОСОБА_7 , а зафіксовані зустрічі та розмови між ОСОБА_7 і ОСОБА_11 відбувалися напередодні призначених судових засідань та стосувалися одержання неправомірної вигоди за прийняття рішення в інтересах ОСОБА_12 . 

При цьому суд першої інстанції окремо звернув увагу на зв`язок між одержанням неправомірної вигоди та фактичним вчиненням або невчиненням дії, за яку така вигода надавалася. Суд виходив із того, що фактичне виконання чи невиконання суб`єктом кримінального правопорушення обумовленої дії перебуває поза межами об`єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України. У зв`язку із цим для кваліфікації не має значення, чи було фактично вчинено відповідну дію та чи мав суб`єкт намір її вчинити. 

Тому залишення 28.09.2023 апеляційної скарги сторони захисту ОСОБА_12 без задоволення, а вироку суду першої інстанції - без змін, не спростовує правильності кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 368 КК України.

За висновком суду першої інстанції, об`єктивна сторона кримінального правопорушення полягала у висловленні ОСОБА_7 через залученого ним ОСОБА_11 прохання надати неправомірну вигоду та в її подальшому одержанні, а не у фактичному ухваленні на користь ОСОБА_12 обумовленого судового рішення. 

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у діях ОСОБА_7 ознак об`єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. Колегіальний порядок ухвалення судового рішення та фактичне неприйняття рішення на користь ОСОБА_12 такого висновку не спростовують.

Не дають підстав для іншого висновку й доводи про відсутність у діях ОСОБА_7 суб`єктивної сторони кримінального правопорушення. Обставини щодо спрямованості та усвідомленого характеру його дій уже перевірені колегією суддів під час оцінки доводів про відсутність умислу.

Щодо призначеного ОСОБА_7 покарання та застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна

Вироком Вищого антикорупційного суду ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 368 КК України призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців із позбавленням права обіймати посади у системі правосуддя (судді, прокурора та адвоката) на строк 3 роки з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. 

Апеляційні скарги не містять самостійної вимоги про пом`якшення призначеного ОСОБА_7 основного покарання чи доводів про його явну несправедливість через суворість. Сторона захисту просить скасувати обвинувальний вирок та закрити кримінальне провадження, пов`язуючи таку вимогу насамперед із недоведеністю винуватості ОСОБА_7 , невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильним, на її думку, застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Оскільки вирок оскаржується в цілому, колегія суддів враховує, що при призначенні ОСОБА_7 покарання суд першої інстанції взяв до уваги ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, відсутність заподіяної майнової шкоди, наявність у нього постійного місця проживання та реєстрації, позитивні характеристики за місцем проживання і колишнім місцем роботи, а також те, що він є пенсіонером. Обставин, які пом`якшують або обтяжують покарання, суд не встановив.

Посилання ОСОБА_7 в апеляційній скарзі на його позитивну характеристику, тривалий стаж роботи на посаді судді, майновий стан та родинні зв`язки не свідчать про неправильність призначеного покарання. До того ж у самій апеляційній скарзі ці обставини наведені ним у контексті обґрунтування необхідності залишення запобіжного заходу у виді застави на період можливого касаційного оскарження судового рішення, а не як підстава для пом`якшення призначеного покарання.

Сторона захисту, не заперечуючи того, що санкцією ч. 3 ст. 368 КК України передбачено обов`язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна, вважає неправильним застосування такого покарання щодо окремого майна, зазначеного в резолютивній частині вироку.

Зокрема, ОСОБА_7 посилається на те, що належну йому 1/2 частку будинку по АДРЕСА_1 він набув у порядку спадкування після смерті матері ще у 2007 році, тоді як інша 1/2 частка цього будинку належить його сестрі ОСОБА_22 . 

Крім того, сторона захисту зазначає, що у належній ОСОБА_7 частині будинку зареєстровані та проживають його доньки, які, за твердженням сторони захисту, іншого житла не мають, при цьому на утриманні однієї з них перебувають неповнолітня та малолітня діти. На думку ОСОБА_7 , конфіскація належної йому частки будинку призведе до порушення житлових прав зазначених осіб.

Також сторона захисту не погоджується з конфіскацією земельної ділянки площею 0,0329 га з кадастровим номером 3510100000:05:042:0084. На обґрунтування цього зазначає, що ця земельна ділянка була подарована ОСОБА_7 його донькою ОСОБА_23 після поділу належної їй земельної ділянки площею 0,1058 га, а особливості розташування утворених унаслідок поділу ділянок, на думку сторони захисту, зумовлюють те, що конфіскація належної ОСОБА_7 ділянки порушить права ОСОБА_23 та її дітей на користування земельною ділянкою за її цільовим призначенням.

Окремі заперечення сторона захисту наводить і щодо конфіскації транспортних засобів, належних ОСОБА_7 . Зокрема, в апеляційній скарзі зазначено обставини та час набуття ним автомобілів Renault Megane та Mitsubishi Outlander.

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами.

Водночас сама сторона захисту зазначає, що конфіскація майна є видом додаткового покарання та що санкція ч. 3 ст. 368 КК України передбачає її застосування при призначенні покарання у виді позбавлення волі.

У зв`язку із цим посилання сторони захисту на положення ст. 91 КПК України щодо необхідності доказування обставин, які підтверджують, що майно, яке підлягає спеціальній конфіскації, одержане внаслідок вчинення кримінального правопорушення, є нерелевантним до вирішення питання про правильність призначення ОСОБА_7 додаткового покарання.

Суд першої інстанції не застосовував до зазначених у вироку будинку, земельної ділянки та транспортних засобів спеціальну конфіскацію і не пов`язував можливість їх конфіскації з необхідністю доведення їх злочинного походження чи використання під час вчинення кримінального правопорушення. Конфіскацію цього майна застосовано саме як вид додаткового покарання, передбаченого санкцією ч. 3 ст. 368 КК України.

Суд першої інстанції, вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, виходив із того, що санкція ч. 3 ст. 368 КК України передбачає це додаткове покарання як обов`язкове, а вчинене ОСОБА_7 кримінальне правопорушення має корисливий характер. З огляду на це суд дійшов висновку про необхідність конфіскації всього належного ОСОБА_7 на праві власності майна. 

За таких обставин посилання сторони захисту на спосіб та час набуття ОСОБА_7 відповідного майна не спростовує правильності застосування конфіскації як виду додаткового покарання. На відміну від спеціальної конфіскації, застосування конфіскації майна як покарання не ставиться у залежність від того, чи було конкретне майно набуте внаслідок вчинення кримінального правопорушення, використане під час його вчинення або отримане як винагорода за нього.

Тому обставини, що 1/2 частку будинку ОСОБА_7 набув у порядку спадкування ще у 2007 році, земельну ділянку - за договором дарування, а транспортні засоби були придбані ним до вчинення інкримінованого кримінального правопорушення, самі по собі не є підставою для виключення цього майна з обсягу конфіскації. Сам захист підтверджує належність зазначеного майна саме ОСОБА_7 на праві власності.

Посилання сторони захисту на проживання у будинку доньок ОСОБА_7 та дітей однієї з них не спростовують того, що власником 1/2 частки будинку, яка підлягає конфіскації, є саме ОСОБА_7 . Наведені в апеляційній скарзі обставини свідчать про проживання та реєстрацію інших осіб у цьому житлі, але не про належність їм права власності на конфісковану частку.

Призначене ОСОБА_7 додаткове покарання стосується лише належної йому 1/2 частки будинку та не поширюється на іншу 1/2 частку, власником якої, за доводами самої апеляційної скарги, є ОСОБА_22 .

Земельна ділянка з кадастровим номером 3510100000:05:042:0084 площею 0,0329 га була передана ОСОБА_7 за договором дарування від 14.05.2021 та зареєстрована за ним на праві власності. Обставини її утворення внаслідок поділу іншої земельної ділянки та можливі незручності для користування сусідніми ділянками не спростовують належності конфіскованої земельної ділянки ОСОБА_7 .

Не впливають на правильність застосування конфіскації й наведені в апеляційній скарзі відомості про час та підстави придбання автомобілів Renault Megane і Mitsubishi Outlander. Оскільки сторона захисту не заперечує належність цих транспортних засобів ОСОБА_7 на праві власності, а конфіскація застосована як додаткове покарання, а не як спеціальна конфіскація, час їх придбання та відсутність зв`язку з кримінальним правопорушенням не є обставинами, які виключають можливість їх конфіскації.

Наведені в апеляційній скарзі обставини щодо часу та способу набуття майна, а також його використання іншими особами не спростовують установленого факту належності конфіскованого майна ОСОБА_7 на праві власності.

У зв`язку із цим колегія суддів не вбачає підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції передбаченого санкцією ч. 3 ст. 368 КК України додаткового покарання у виді конфіскації всього належного ОСОБА_7 на праві власності майна.

Щодо порядку виконання рішення суду

Судові рішення суду апеляційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ч. 4 ст. 532 КПК України). Вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов`язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України (ст. 533 КПК України). У разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, підлягає безумовному виконанню (ч. 1 та 2 ст. 534 КПК України).

Згідно з пунктом 1 підрозділу 1 «Підстави для приймання до СІЗО ув`язнених і засуджених» розділу ІІ «Підстави та порядок приймання до СІЗО ув`язнених і засуджених» Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджених наказом Міністерства юстиції України № 1769/5 від 14.06.2019, підставами для приймання до СІЗО та тримання ув`язнених і засуджених є, зокрема, вирок суду, що набрав законної сили, про засудження до покарання у виді позбавлення волі стосовно засудженого, який не перебував під вартою.

Отже, з урахуванням того, що рішенням суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення та вироком суду першої інстанції ОСОБА_7 призначено покарання у вигляді позбавлення волі на тривалий строк, з метою забезпечення виконання рішення суду, колегія суддів вважає за необхідне взяти обвинуваченого під варту негайно в залі Кропивницького районного суду Кіровоградської області для виконання вироку.

Щодо інших доводів сторін

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16.12.2021 у справі № 11-164сап21 висловила позицію, згідно з якою, зокрема, у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Отже, колегія суддів не вважає за необхідне окремо надавати детальну відповідь на інші доводи, які не мають суттєвого значення для вирішення апеляційних скарг. Такий підхід узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини, зокрема з рішенням у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, від 18.07.2006.

Висновки суду за результатами розгляду апеляційних скарг

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 411 КПК України вирок та ухвала підлягають скасуванню чи зміні із зазначених підстав лише тоді, коли невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження вплинула чи могла вплинути на вирішення питання про винуватість або невинуватість обвинуваченого, на правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність, на визначення міри покарання або застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

Колегія суддів не встановила передбачених КПК України підстав для скасування чи зміни оскаржуваного вироку з наведених в апеляційних скаргах мотивів.

Керуючись ст. 376, 404, 405, 407, 412, 418, 419, 424, 426, 532 КПК України, колегія суддів

 

П О С Т А Н О В И Л А:

 

Апеляційні скарги залишити без задоволення, а вирок Вищого антикорупційного суду від 12.01.2026 - без змін.

Взяти ОСОБА_7 під варту негайно в залі Кропивницького районного суду Кіровоградської області для виконання вироку

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Касаційного кримінального суду Верховного Суду протягом трьох місяців із дня її проголошення.

 

 

 

Головуюча суддя       ОСОБА_2 

 

Судді ОСОБА_3 

 

ОСОБА_4