Справа № 757/11061/18-к

Провадження №11-кп/991/145/26

Головуючий суддя 1 інст. ОСОБА_1 

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2026 року місто Київ

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:

головуючого судді ОСОБА_2 ,

суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,

прокурора    ОСОБА_6 , 

захисника ОСОБА_7 , 

представник потерпілого ДП «Державний проектний інститут «Запоріжцивільпроект» ОСОБА_8 та обвинувачений ОСОБА_9 не з`явилися, 

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спеціального судового провадження в залі Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_9 та захисника обвинуваченого ОСОБА_9 - ОСОБА_7 на вирок Вищого антикорупційного суду від 08 червня 2026 року в кримінальному провадженні №52017000000000008 від 04 січня 2017 року про обвинувачення:

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, українця, уродженця м.Миколаєва, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , який проживає за наявною у суду, але не підтвердженою належними доказами, інформацією, за адресою: АДРЕСА_2 , який на час вчинення інкримінованих йому кримінальних правопорушень займав посади заступника директора з комерційних питань та виконувача обов`язків директора «ДПІ «Запоріжцивільпроект», раніше не судимого, 

за ч.3 ст.27 ч.3 ст.15 ч.5 ст.191, ч.3 ст.27 ч.3 ст.28 ч.1 ст.366 КК України,

в с т а н о в и л а:

І. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції 

Вироком Вищого антикорупційного суду від 08 червня 2026 року ОСОБА_9 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.27 ч.3 ст.15 ч.5 ст.191, ч.3 ст.27 ч.2 ст.28 ч.1 ст.366 КК України; йому призначено покарання: за ч.3 ст.27 ч.3 ст.15 ч.5 ст.191 КК України у виді позбавлення волі на строк 7 (сім) років 6 (шість) місяців, з позбавленням права обіймати посади, пов`язані зі здійсненням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах державної, комунальної та приватної власності, строком на 3 (три) роки та з конфіскацією усього майна, яке є в його власності, за ч.3 ст.27 ч.2 ст.28 ч.1 ст.366 КК України у виді обмеження волі на строк 3 (роки) з позбавленням права обіймати посади, пов`язані зі здійсненням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах державної, комунальної та приватної власності, строком на 3 (три) роки; на підставі п.2 ч.1 ст.49 та ч.5 ст.74 КК України ОСОБА_9 звільнено від призначеного покарання за ч.3 ст.27 ч.2 ст.28 ч.1 ст.366 КК України у зв`язку із закінченням строків давності; зараховано строк попереднього ув`язнення з 24 листопада 2016 року до 29 листопада 2016 року включно, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі; строк відбування покарання ОСОБА_9 у виді позбавлення волі обчислювати з моменту фактичного його затримання після набрання вироком законної сили; строк відбування додаткового покарання ОСОБА_9 у виді позбавлення права обіймати посади, пов`язані зі здійсненням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах державної, комунальної та приватної власності, вирішено обчислювати з моменту відбуття основного покарання у виді позбавлення волі. 

Стосовно обвинуваченого ОСОБА_9 здійснювалось спеціальне судове провадження відповідно до ухвали Вищого антикорупційного суду від 05 травня 2020 року.

Формулювання обвинувачення, визнаного судом першої інстанції доведеним

« ОСОБА_9 протягом листопада 2014 - вересня 2015 року (більш точної дати та часу судом не було встановлено) здійснив організацію незакінченого замаху на заволодіння майном ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект», шляхом зловживання службовою особою ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» (в.о. директора ОСОБОЮ-2) своїм службовим становищем, за попередньою змовою групою осіб, у складі ОСОБА_9 , ОСОБИ-1, ОСОБИ-2, ОСОБИ-4, вчиненому в особливо великих розмірах, тобто вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 27 ч. 3 ст. 15 ч. 5 ст. 191 КК України, а також організував складання та видачу службовою особою ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» завідомо неправдивих офіційних документів, а саме: 

-договору підряду від 30 січня 2015 року № 06ПР/15 з додатками та додаткової угоди № 1 від 20 березня 2015 року, укладених ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» з ТОВ «Веста Марк»; 

-договору підряду від 03 лютого 2015 року № 1/2015 з додатками та додаткової угоди №1 від 20 березня 2015 року, укладених ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» з ПП «Проектбудстандарт»;

-актів здачі-приймання виконаних проектних робіт по етапу № 1 від 02 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, укладених ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» з ТОВ «Веста Марк»;

-актів здачі-приймання виконаних проектних робіт по етапу №1 від 02 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, укладених ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» з ПП «Проектбудстандарт»,

тобто вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 27 ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 366 КК України КК України.

За результатами зазначених умисних дій ОСОБА_9 утворилася безпідставна заборгованість ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» перед ПП «Проектбудстандарт» у розмірі 18 875 000,50 грн, яку було стягнуто за рішенням Господарського суду Запорізької області суду на користь ПП «Проектбудстандарт», а на підставі наказу цього суду від 29 липня 2015 у справі № 908/2946/15 09 вересня 2015 року було відкрито державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України виконавче провадження ВП № 48691283 про стягнення з ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» на користь ПП «Проектбудстандарт» заборгованості у розмірі 18 875 000,50 грн. та судового збору у розмірі 73 080,00 грн.

Реалізувати майно ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» в межах виконавчого провадження ОСОБА_9 не зміг з причин, що не залежали від його волі, оскільки злочинну діяльність групи осіб за попередньою змовою було викрито працівниками правоохоронних органів, а виконавчий документ - наказ Господарського суду Запорізької області від 29 липня 2015 року, по справі № 908/2946/15 був повернутий ПП «Проектбудстандарт» постановою головного державного виконавця ОСОБА_10 від 30 червня 2016 року (т.16, а.с.96-97).»

Висновки суду першої інстанції щодо недоведеності частини обвинувачення 

«В процесі розгляду даного кримінального провадження представником сторони обвинувачення не доведено (не знайшло підтвердження), що ОСОБА_9 скоїв злочини у складі організованою ним групою осіб (ч. 3 ст. 28 КК України), а також твердження, що замах на заволодіння майном ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» відбувся шляхом організації ОСОБА_9 складення і видачі службовою особою ПП «Проектбудстандарт» - ОСОБОЮ-3 у складі організованої групи завідомо неправдивих офіційних документів - договору підряду від 03 лютого 2015 року № 1/2015 з усіма додатками та проєктної документації «Типового проекту багатоповерхового житлового комплексу з розвиненою інфраструктурою із застосуванням сучасних енергозберігаючих технологій», шляхом зловживання службовою особою ПП «Проектбудстандарт» - ОСОБОЮ-3 своїм службовим становищем, тобто не доведено під час судового розгляду та змагального процесу поза розумним сумнівом перебування ОСОБИ - 3 в групі осіб, яка була організована ОСОБА_9 . Досліджені судом матеріали не свідчать, що поведінка ОСОБИ-3 була частиною узгоджених дій згідно розробленого ОСОБА_9 планом, а тому, в цій частині обвинувачення щодо ОСОБИ-3 не підтвердилося. Зазначений висновок суду підтверджується і відсутністю згадки у судових дебатах прокурора про роль ОСОБИ-3 в межах групи та обставиною укладення з ОСОБОЮ-3 угоди про визнання винуватості за ч. 1 ст. 366 КК України, про що було повідомлено ОСОБОЮ-3 під час допиту у суді.»

ІІ. Короткий зміст вимог апеляційних скарг сторони захисту та заперечень на них сторони обвинувачення

06 липня 2026 року до Вищого антикорупційного суду надійшла апеляційна скарга обвинуваченого ОСОБА_9 , у якій він просить скасувати вирок Вищого антикорупційного суду від 08 червня 2026 року та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Вважає вирок незаконним та необґрунтованим, ухваленим з грубими порушеннями КПК України. На його думку, судовий розгляд у суді першої інстанції відбувався односторонньо та упереджено, матеріали кримінального провадження не містять жодного належного та допустимого доказу події кримінального провадження. Так, 10 вересня 2025 року, 23 грудня 2025 року та 23 січня 2026 року він звертався до Вищого антикорупційного суду з клопотаннями про здійснення дистанційного судового провадження та про продовження судового розгляду кримінального провадження за загальними правилами, проте колегія суддів у їх задоволенні відмовила. Факт його звернення із відповідними клопотаннями підтверджує відсутність у нього наміру ухилятися від суду, а також наявність реальної та усвідомленої волі брати безпосередню участь у судовому розгляді, реалізовуючи гарантовані Конституцією України та КПК України права на захист і справедливий суд. Суд першої інстанції не звернув уваги, що продовження розгляду справи за правилами спеціального судового провадження за наявності обвинуваченого суперечить принципам змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів та забезпечення права на захист, передбаченим ст.7, 22, 23, 42 КПК України, а також практиці Європейського суду з прав людини щодо необхідності забезпечення реальної участі обвинуваченого у кримінальному процесі. Суд першої інстанції жодного разу не постановляв письмових ухвал за результатами розгляду клопотань, з огляду на що йому невідомі мотиви їх постановлення. Таким чином суд першої інстанції фактично позбавив його можливості особисто брати участь у судовому розгляді, реалізовувати права, гарантовані ст.42, 44, 349, 351, 352, 364 КПК України. У клопотаннях він повідомляв свою актуальну адресу місця проживання та вважає, що, після отримання судом від нього відповідних клопотань фактичні підстави, які були покладені в основу ухвали про здійснення спеціального судового провадження, істотно змінилися. Натомість колегія суддів проігнорувала зазначені обставини, не навела жодних мотивів, чому його участь у режимі відеоконференції є неможливою або перешкоджає здійсненню судового розгляду, а також не пояснила, з яких причин продовження спеціального судового провадження відповідає вимогам закону. КПК України не містить заборони на участь особи, стосовно якої здійснюється спеціальне судове провадження, у судових засіданнях у режимі відеоконференції у разі добровільного виявлення нею такого бажання. Суд не звертався до компетентних органів іноземної держави, не вчиняв інших процесуальних дій, спрямованих на забезпечення його участі у судовому розгляді. Фактично суд порушив принцип безпосередності дослідження доказів та змагальності сторін. Безпідставне позбавлення особи можливості бути почутою судом є істотним порушенням права на захист та принципу справедливого судового розгляду. У зв`язку з тим, що він неодноразово звертався до суду із клопотаннями про його участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, проте отримував відмови через те, що подані ним клопотання не скріплені ЕП, заявляв колегії суддів відвід. Однак, надіславши до суду клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, підписане КЕП, він знову отримав відмову суду в доступі до справи, в якій його засуджено. Такими діями та процесуальними рішеннями, на його думку, суд не бажав бути незалежним арбітром у справі. З урахуванням викладених обставин стає очевидним, що процесуальна поведінка суду у цьому кримінальному провадженні виходить за межі допустимого суддівського розсуду та набуває ознак системного і свідомого обмеження його прав, формує обґрунтовані сумніви у його неупередженості. У сукупності зазначені обставини дають обґрунтовані підстави вважати, що суд допустив упереджене ставлення до нього як обвинуваченого та фактично перейняв функції сторони обвинувачення, що є підставою для відводу складу суду відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 75 КПК України. Саме тому висновок суду про відсутність обставин, які викликають сумнів у його неупередженості, є передчасним, необґрунтованим та таким, що зроблений без належної оцінки всіх доводів заяви про відвід, а відтак не відповідає вимогам ст.6 Конвенції, ст.75, 370 КПК України та усталеній практиці Європейського суду з прав людини. Тому вважає, що судовий розгляд не відповідав вимогам законності, змагальності, рівності сторін та безсторонності суду, а вирок не може вважатися законним, обґрунтованим і справедливим, та на підставі ст.412, 415 КПК України підлягає скасуванню із призначенням нового судового розгляду в суді першої інстанції в іншому складі суду.

07 липня 2026 року до Вищого антикорупційного суду надійшла апеляційна скарга захисника обвинуваченого ОСОБА_9 - ОСОБА_7 , в якій він просить вирок Вищого антикорупційного суду від 08 червня 2026 року у справі №757/11061/18-к скасувати, закрити кримінальне провадження №52017000000000008 від 04 січня 2017 року щодо ОСОБА_9 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.27 ч.3 ст.15 ч.5 ст.191, ч.3 ст.27 ч.3 ст.28 ч.1 ст.366 КК України, на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України за відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення. Вважає, що вирок підлягає скасуванню через невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, оскільки вони не підтверджуються допустимими доказами, дослідженими під час судового розгляду та через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Так, у ході судового розгляду захистом було заявлено письмове клопотання про визнання недопустимими доказами документів, зібраних під час здійснення досудового розслідування у даному кримінальному провадженні слідчим відділом Управління СБ України в Запорізькій області, який не мав законних повноважень здійснювати досудове розслідування згідно положень ст.216 КПК України. У постанові від 24 травня 2021 року у справі № 640/5023/19 Об`єднана палата ККС ВС сформувала висновки щодо належної правової процедури реалізації Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками повноважень, передбачених ч.5 ст.36 КПК України, та про наслідки її недотримання. Однак, у вироку суд зазначив, що норми КПК України нібито взагалі не визначають наслідків порушення правил підслідності, а також про те, що розслідування кримінального провадження слідчим відділом Управління СБ України в Запорізькій області не обмежило права обвинуваченого. Неповна оцінка зазначеного клопотання та використання оспорюваних доказів для обґрунтування винуватості свідчать про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону і ставлять під сумнів законність та обґрунтованість вироку. Також суд неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність у частині кваліфікації за ч.3 ст.27, ч.2 ст.28, ч.1 ст.366 КК України. Вирок містить прямий висновок про те, що прокурором не доведено ознаки організованої групи, а обвинувачення щодо участі ОСОБИ-3 (в.о. директора ПП «Проектбудстандарт») у відповідній групі не підтвердилося. Незважаючи на це, ОСОБА_9 засуджено як організатора службового підроблення, вчиненого за попередньою змовою групою осіб. Така кваліфікаційна конструкція не співвідноситься з ч.2 ст.28 КК України, яка вимагає спільного вчинення кримінального правопорушення кількома особами, та з диспозицією ст.366 КК України, яка передбачає дії спеціального суб`єкта - службової особи, що складає, видає або вносить завідомо неправдиві відомості до офіційного документа. Вирок не містить належного пояснення того, яким чином встановлені судом фактичні ролі учасників узгоджуються саме з такою формою співучасті за ст.366 КК України. Висновки суду щодо організаторської ролі ОСОБА_9 та наявності незакінченого замаху на заволодіння майном не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. Суд поклав у основу вироку електронні файли, листування, телефонні з`єднання і показання свідків, однак значна частина цих доказів носить непрямий характер. Телефонний трафік підтверджує контакти, але не зміст комунікації; свідчення працівників підприємства переважно підтверджують присутність та фактичний вплив інших осіб, але не містять прямих даних про надання саме ОСОБА_9 конкретних вказівок щодо складання завідомо неправдивих документів, господарського спору, виконавчого провадження чи реалізації майна. Суд використав показання допитаних свідків переважно для підтвердження окремих проміжних обставин, однак поширив їх доказове значення на ті факти, про які вони безпосередньо не повідомляли. Зокрема, жоден із них не підтвердив, що ОСОБА_9 розробив злочинний план, залучив до його реалізації інших осіб, розподілив між ними ролі, надавав конкретні злочинні вказівки або контролював їх виконання. Показання ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 стосувалися переважно перебування ОСОБА_16 на підприємстві та кадрової ситуації, можливого огляду чи фотографування майна та загального фінансово-господарського стану підприємства. Водночас у змісті вироку відсутні відомості про надання ОСОБА_9 вказівок ОСОБА_16 , ОСОБА_17 або ОСОБА_18 , організацію укладення договорів, визначення суми заборгованості чи підготовку майна до подальшої реалізації. Показання ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 та ОСОБА_22 підтверджували лише окремі технічні обставини щодо строків створення проєктної документації, її походження та отримання ОСОБА_17 архівних матеріалів; показання ОСОБА_23 - обставини зустрічі ОСОБА_24 з ОСОБА_16 . Проте жоден із цих свідків не підтвердив участі ОСОБА_9 у передачі документації, оформленні неправдивих актів, організації судового стягнення чи існуванні єдиного злочинного плану, у зв`язку із чим висновок суду про його організаторську роль не випливає безпосередньо з наведених показань. Суд першої інстанції взагалі не звернув уваги на питання допустимості доказів, хоча матеріали справи не містять жодного оригіналу письмового доказу, жодного належним чином оформленого висновку експерта чи інших первинних документів, які могли б підтверджувати обставини, покладені в основу обвинувачення. За таких обставин висновки суду ґрунтуються виключно на копіях документів та інших неналежних і недопустимих доказах, що суперечить вимогам процесуального закону щодо належності, допустимості та достовірності доказів і виключає можливість визнання встановлених судом обставин доведеними. Зазначив також доводи про перешкоджання обвинуваченому у доступі до правосуддя, які відповідають доводам апеляційної скарги обвинуваченого. 

16 липня 2026 року на електронну адресу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду надійшли заперечення прокурора, в яких він просить апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_9 та його захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Вищого антикорупційного суду від 08 червня 2026 року - без змін. Зазначає, що апеляційна скарга ОСОБА_9 ґрунтується на доводах щодо: процесуального порушення, пов`язаного з відмовою суду першої інстанції у задоволенні клопотань про дистанційну участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів і про перехід до розгляду за загальними правилами та щодо необґрунтованої відмови у задоволенні заяви про відвід колегії суддів. Разом з тим, обставини, покладені в основу апеляційної скарги обвинуваченого, були предметом ретельної та повної оцінки суду першої інстанції, який навів вичерпну мотивацію відмови у підрозділі «Щодо відсутності підстав для розгляду провадження за загальними правилами» розділу 9 вироку, де колегія суддів проаналізувала поведінку обвинуваченого до моменту звернення з клопотаннями; правову природу участі в судовому засіданні у режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів як не гарантованого, а «умовного» права; відсутність об`єктивних перешкод для явки обвинуваченого до суду та дійшла обґрунтованого висновку про зловживання обвинуваченим правом на дистанційне провадження шляхом штучного посилання на воєнний стан як «непереборну» обставину. Судом було констатовано, що така поведінка обвинуваченого направлена на подальше ухилення від суду. З 04 січня 2017 року він перебуває у розшуку, що встановлено у розділі 8 вироку - «Щодо вчинення стороною обвинувачення всіх можливих передбачених законом заходів з метою дотримання прав обвинуваченого». Понад вісім років: з січня 2017 року до вересня 2025 року обвинувачений цілком свідомо не вживав жодних заходів для комунікації з судом або органом досудового розслідування, не з`являвся до суду, не подавав жодних клопотань, не оскаржував запобіжного заходу, що свідчить про свідоме ухилення від явки до суду. На його думку, не заслуговують на увагу і доводи обвинуваченого про порушення ч.4 ст.323 КПК України у зв`язку із його «з`явленням», адже ця норма передбачає перехід до загальних правил судового розгляду у разі, якщо обвинувачений «з`явився або був доставлений до суду». Ані фізичне з`явлення обвинуваченого до суду, ані його доставлення не відбулися. Дистанційна комунікація з судом за допомогою кваліфікованого електронного підпису чи направлення письмових клопотань не тотожна з`явленню до суду в розумінні наведеної норми. Що ж до забезпечення належної реалізації права на захист під час спеціального судового провадження, то у ході досудового розслідування інтереси ОСОБА_9 представляв адвокат ОСОБА_25 , який особисто отримував процесуальні документи, ознайомлювався з матеріалами кримінального провадження та речовими доказами. Довід про нібито необґрунтоване відхилення судом заяви про відвід колегії суддів (ухвала Вищого антикорупційного суду від 16 березня 2026 року) також не заслуговує на увагу і має бути відхилений судом апеляційної інстанції з підстав того, що причиною подання такої заяви стало не існування об`єктивних сумнівів у неупередженості суду, а його незгода з правомірними процесуальними рішеннями колегії суддів. Твердження обвинуваченого про упередженість суду також спростовується, тим фактом, що колегія покращила його становище та перекваліфікувала злочин з ч.3 ст.28 КК України на ч.2 ст.28 КК України (підрозділ 6.2 вироку «Щодо групи осіб та зміни кваліфікації»), визнала неналежними низку доказів сторони обвинувачення (розділ 9 вироку «Мотиви суду щодо неналежності доказів»), стягнула з обвинуваченого лише половину судових витрат на залучення експертів з урахуванням його ролі і майнового стану (розділ 10 вироку, підрозділ про процесуальні витрати). Отже, варто констатувати відсутність фактичних підстав для скасування вироку на підставі приписів п.2 ч.2 ст.412 та ч.1 ст.415 КПК України як такого, що ухвалений незаконним складом суду, адже заявлений обвинуваченим відвід був лише проявом незгоди з прийнятими процесуальними рішеннями. 

Щодо недопустимості доказів, зібраних, на думку захисника, неуповноваженим органом, то він посилається на те, що зазначені доводи були предметом ретельного розгляду та оцінки судом першої інстанції. Правова позиція, викладена у справі №640/5023/19, на його переконання, не є релевантною до обставин цієї справи. Стаття 216 КПК України не наділяє органи досудового розслідування виключною компетенцією розпочинати кримінальне провадження і не встановлює обов`язку передати матеріали до іншого органу; норми КПК України взагалі не визначають наслідків порушення правил підслідності, чіткого процесуального порядку її зміни та строків передачі матеріалів. Порушення правил підслідності не є автоматичною підставою для визнання доказів недопустимими; кожен доказ повинен оцінюватися автономно з урахуванням істотності порушення та впливу на права обвинуваченого. У даному випадку суд обґрунтовано зазначив у підрозділі «Щодо підслідності» розділу 9 вироку, що стороною захисту не доведено, а судом не встановлено, що розслідування слідчим відділом Управління СБ України в Запорізькій області істотно обмежило права обвинуваченого ОСОБА_9 порівняно з ситуацією, якщо б розслідування здійснювалося НАБУ. Вирішальним, на його переконання, є те, що закінчення стадії досудового розслідування відбувалося за участі детективів НАБУ, котрим нормативно підслідний інкримінований ОСОБА_9 злочин. Захист обвинуваченого ОСОБА_9 протягом всього розгляду цієї справи здійснювався адвокатом ОСОБА_7 - автором самої апеляційної скарги, що констатовано у розділі 8 вироку. Адвокат брав активну участь в усіх стадіях процесу, приймав активну участь у допитах свідків сторони обвинувачення, заявляв клопотання, наводив свою правову позицію в судових дебатах, ініціював та проводив допит свідків захисту, навіть понятих. Це підтверджує, що право на професійний правовий захист ОСОБА_27 було реалізовано у повному обсязі. Що стосується незабезпечення особистої участі ОСОБА_9 у судовому розгляді, то гарантія участі обвинуваченого у судовому провадженні за приписами ч.1 ст.20 КПК України не є абсолютною і у випадку свідомого ухилення обвинуваченого від явки до суду вона може реалізовуватися через процедуру спеціального судового провадження, передбачену ст.297-1 - 297-5 КПК України. Доводи ж захисника, що суд «не надав такої оцінки, яка б відповідала стандарту пропорційності та реального забезпечення права бути почутим», спростовуються самим текстом вироку, у якому суд надав розгорнуту оцінку цим обставинам у підрозділі «Щодо відсутності підстав для розгляду провадження за загальними правилами» розділу 9 вироку. Суд, встановив факт свідомого ухилення обвинуваченого протягом понад 8 років та факт зловживання правом на дистанційне провадження через посилання на воєнний стан як штучну «непереборну» обставину. Щодо помилкової кваліфікації дій обвинуваченого як організатора службового підроблення, то ці доводи є хибними. Суд першої інстанції у підрозділі 6.2 вироку «Щодо групи осіб та зміни кваліфікації» зазначив: «група осіб за попередньою змовою може бути віднесена як до простої, так і до складної форм співучасті, залежно від того, чи існує у ній розподіл ролей під час вчинення злочину». Досліджені судом матеріали справи довели поза розумним сумнівом, що поведінка осіб, які фігурують у провадженні, була узгодженою, цілеспрямованою та послідовною, а змова на скоєння злочинів була досягнута до виконання об`єктивної сторони, при цьому ОСОБА_9 відводилася роль організатора. Доводи захисника про те, що «диспозиція ст.366 КК України передбачає дії спеціального суб`єкта - службової особи», не спростовують правильності кваліфікації дій ОСОБА_9 . Суд у підрозділі 6.1 вироку «Щодо суб`єкту» обґрунтовано роз`яснив, що відсутність у ОСОБА_9 статусу службової особи не є перешкодою для кваліфікації його дій за відповідними статтями, оскільки йому інкримінується саме організація вчинення злочину службовими особами ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» та ПП «Проектбудстандарт». У ролі виконавців службового підроблення виступали ОСОБА-2 та ОСОБА-3, які на момент вчинення діянь мали статус службових осіб. Це узгоджується з ч.2 ст.29 КК України та усталеною судовою практикою щодо співучасті в злочинах зі спеціальним суб`єктом. Позиція захисника про виключення обвинувачення щодо ОСОБИ-3 з організованої групи» також не підривають правильності кваліфікації. Адже у підрозділі 6.2 вироку Суд встановив, що до складу групи осіб за попередньою змовою входили ОСОБА_9 , ОСОБА-1, ОСОБА-2, ОСОБА-4, тобто чотири особи, що з очевидністю відповідає кількісній ознаці ч.2 ст.28 КК України (дві або більше особи). 

Стандарт доведеності поза розумним сумнівом не вимагає, щоб кожен окремий факт підтверджувався прямими доказами. Кожен доказ не можна розглядати за принципом «ізольованого тлумачення». Разом з цим, у цьому провадженні наявні не лише непрямі докази. Прямим доказом організаційної ролі ОСОБА_9 є вміст його електронної поштової скриньки ІНФОРМАЦІЯ_2 , зокрема лист від 14 квітня 2015 року, надісланий ОСОБА_9 невстановленій особі на адресу ІНФОРМАЦІЯ_3 («20150414________3»), у якому, ОСОБА_9 власноруч виклав весь механізм злочину. Цей документ отриманий двома незалежними процесуальними способами: у результаті НСРД на підставі ухвали слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області від 10 червня 2016 року №10/3283т та у результаті обшуку за місцем проживання ОСОБА_9 від 08 червня 2016 року з подальшим оглядом електронної поштової скриньки за його ж участі. Організаторська роль ОСОБА_9 підтверджується також системою фінансових звітів, які, ОСОБА-2, щомісячно надсилав на електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_2 з відомостями про використання коштів (заробітна плата, орендна плата за квартиру, витрати на діяльність інституту - файли 20141114____15_10_14_58, 20141212____15_11_14_15, 20150115____642482044 та інші, на диску в т.8, а.с.7). Систематичне надсилання таких звітів після звільнення ОСОБА_9 з посади (17 вересня 2014 року) є прямим свідченням внутрішнього фінансового контролю з боку обвинуваченого. Телефонний трафік у цьому провадженні є не окремим фактом, а складовою частиною ланцюга доказів, який у сукупності доводить систематичну координацію дій співучасників. Аналіз мобільних з`єднань ОСОБА_9 за період з 02 квітня 2014 року по 18 листопада 2015 року свідчить про 270 вх./вих. з`єднань з «бек-офісом» на вул. Єсеніна, 1 у м. Кривий Ріг, при тому що жодний з учасників групи не був там офіційно працевлаштований, а сам обвинувачений з 17 вересня 2014 року вже не працював У ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект». Пояснити такий інтенсивний трафік з офісом, у якому знаходилися документи діяльності ДП, ТОВ «Веста Марк», можна лише через координацію дій співучасників. Виділення матеріалів кримінального провадження №52017000000000008 з кримінального провадження №12015080010001339 було здійснено прокурором з дотриманням вимог ст.217 КПК України, всі матеріали засвідчені органом досудового розслідування відповідно до вимог ДСТУ 4163-2003. У свою чергу за ч.4 ст.99 КПК України зазначає, що вилучені та виготовлені у процесуальний спосіб матеріали є оригіналами документів у цьому кримінальному провадженні. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №214/3642/16-к. Використання судом належним чином завірених копій, отриманих у процесуальний спосіб не становить порушень вимог КПК України та не може бути підставою для скасування вироку. Доводи обох апеляційних скарг не містять жодного нового аргументу, який не був би предметом ретельного розгляду і мотивованого відхилення судом першої інстанції у вироку. Обвинувачений і його захисник фактично намагаються переоцінити ті самі обставини та докази, оцінку яким уже надав суд першої інстанції у передбаченому законом порядку, що не є підставою для скасування вироку в силу приписів ст.409, 411 КПК України, та не є ціллю і механізмом апеляційного перегляду.

ІІІ. Узагальнений виклад позицій учасників апеляційного розгляду

Захисник обвинуваченого ОСОБА_9 - ОСОБА_7 апеляційні скарги підтримав, просив їх задовольнити з підстав, зазначених у них. Надав пояснення, аналогічні доводам скарг. Додатково пояснив, що у матеріалах провадження також відсутні технічні записи судових засідань Печерського районного суду міста Києва та Верховного Суду, що є істотним порушенням кримінального процесуального законодавства.

У судовому засіданні прокурор заперечував проти задоволення апеляційних скарг, просив суд відмовити в їх задоволенні, враховуючи доводи заперечення.

Обвинувачений ОСОБА_9 подавав через електронну пошту клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, у задоволенні якого відмовлено у зв`язку з розглядом кримінального провадження за процедурою спеціального судового провадження (in absentia), яке не передбачає такого формату участі обвинуваченого та неможливістю перевірити особу обвинуваченого. Скасування процедури розгляду за правилами спеціального судового провадження можливе лише з моменту затримання обвинуваченого або з моменту добровільного з`явлення його особисто до суду (ч.5 ст.297-4 КПК України). Також судом враховано положення ч.3 ст.400 КПК України щодо можливості подання апеляційної скарги обвинуваченим. Така позиція колегії суддів узгоджується з правовими висновками ВП ВС, які викладені у постанові від 19 лютого 2026 року у справі №990SCGC/47/25.

IV. Встановлені судом апеляційної інстанції обставини

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, захисника обвинуваченого ОСОБА_9 - ОСОБА_7 , перевіривши доводи апеляційних скарг, із врахуванням ч.3 ст.404 КПК України, дослідивши частину доказів за клопотаннями сторони захисту, колегія суддів доходить таких висновків.

У відповідності до ч.1 ст.404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

За вимогами ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до ч.1 ст.94 КПК України суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Положення ч.3 ст.404 КПК України визначають, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Колегія суддів при визначенні кола доказів, які необхідно повторно дослідити, врахувала висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 18 липня 2022 року у справі №698/937/13, згідно з якими для повторного дослідження судом апеляційної інстанції обставин, установлених під час кримінального провадження, кримінальний процесуальний закон визнає обов`язковою наявність (сукупність) як відповідного процесуального приводу (клопотання учасника судового провадження), так і однієї із закріплених у законі умов (неповнота дослідження зазначених обставин або наявність певних порушень у ході їх дослідження), які можна розглядати як фактичну підставу для такого дослідження. При цьому, сама лише незгода учасника судового провадження з оцінкою певних конкретних доказів не може слугувати підставою для їхнього обов`язкового повторного дослідження. Відмова ж у задоволенні клопотання за відсутності аргументованих доводів щодо необхідності повторного дослідження доказів у справі не свідчить про порушення судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону або неповноту судового розгляду.

Згідно приписів ст.23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо, що є важливою гарантією права на справедливий суд. Принцип безпосередності дослідження доказів на стадії апеляційного розгляду діє в ситуації, коли апеляційний суд скасовує виправдувальний вирок і постановляє обвинувальний вирок. Якщо апеляційний суд робить лише іншу юридичну оцінку ситуації, але не ставить під сумнів установлені судом першої інстанції фактичні обставини справи, це не вимагає нового безпосереднього дослідження доказів цим судом (постанови Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі №428/2648/15-к, від 04 квітня 2021 року у справі №676/1504/18, від 16 червня 2021 року у справі №742/3592/15-к та від 13 квітня 2023 року у справі №552/4179/20).

Повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду (постанова Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі №712/2341/15-к). У разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засад безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції постанова Верховного Суду від 06 грудня 2021 року у справі №756/4855/17).

Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що під час судового розгляду судом першої інстанції, за участі учасників судового провадження, у тому числі за процедурою спеціального судового провадження стосовно обвинуваченого ОСОБА_9 , досліджені письмові докази з дотриманням засад безпосередності, допитані свідки, доказам надана обґрунтована і вмотивована правова оцінка в ухваленому за результатами судового розгляду вироку із викладенням мотивів такої оцінки. 

Оскільки стороною захисту не наведено переконливих підстав для необхідності повторного дослідження всіх доказів, наявних у матеріалах кримінального провадження, під час апеляційного розгляду колегією суддів досліджено частину письмових документів як доказів з метою перевірки доводів апеляційних скарг, а саме: вступну та резолютивну частину рішення Господарського суду Запорізької області від 03 червня 2015 року у справі №908/2946/15 (т.4, а.с.5-8); лист Державної податкової інспекції у Жовтневому районі м.Запоріжжя ГУ ДФС у Запорізькій області (т.4, а.с.141); лист ДП «Зовнішторгвидав України» (т.4, а.с.147); лист Державної фінансової інспекції в Запорізькій області (т.4, а.с.163-164); лист Мінрегіону в частині порядку розроблення типових проектів житлових будинків та їх комплексів (т.4, а.с.186-188); висновок експерта №86п від 08 квітня 2016 року в частині суб`єкта та дати її проведення, п.2 висновку (т.12, а.с.60-72); висновок експерта №36 від 18 жовтня 2016 року в частині суб`єкта та дати її проведення та висновків (т.12, а.с.81-97); висновок експерта №130/16 від 05 липня 2016 року в частині суб`єкта та дати її проведення та висновків (т.13, а.с.95-123); протокол огляду від 12 травня 2016 року в частині огляду книги реєстрації договорів, книги реєстрації договорів субпідрядів, книги реєстрації актів готовності (т.13, а.с.215-223); протокол огляду від 09 червня 2016 року в частині листа з а.с.80 (т.14, а.с.77-81); протокол огляду від 24 червня 2016 року (т.14, а.с.82-148) в частині додатку з а.с.84, запис 17 (Додаток №1, фото 19, 20, а.с.102), в частині частині того, що оглядалося та в частині тексту по додаткам (Додаток №2, фото 4, а.с.120); їх наявність на диску (т.8, а.с.7, папка 20150414________3); наказ №25 від 29 квітня 2014 року в частині дати, номеру, мети п.2, 3, 5 та в частині того, хто видав наказ (т.17, а.с.40-41); наказ №34 від 13 травня 2014 року (т.17, а.с.42); наказ №81 від 15 грудня 2014 року (т.24, а.с.134); наказ №1 від 15 січня 2015 року (т.24, а.с.135); договір №1/2015 від 03 лютого 2015 року з додатками в частині підписантів, учасників, предмету, ціни, строків (т.24, а.с.138-153); договір №06ПР/15 від 30 січня 2015 року з додатками та додаткову угоду до нього в частині підписантів, учасників, предмету, ціни, строків (т.24, а.с.154-167); акт здачі-приймання виконаних проектних робіт по етапу №1 від 03 квітня 2015 року на суму 18 875 000,50 грн (т.24, а.с.171).

Щодо доводів про фактичне позбавлення обвинуваченого особистої участі у судовому розгляді (в режимі відеоконференцзв`язку), порушення права на захист та принципу справедливого судового розгляду

Колегія суддів вважає, що зазначені стороною захисту доводи не можуть бути підставою для скасування вироку виходячи із матеріалів даного кримінального провадження.

Так, відповідно до ч.2 ст.323 КПК України судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у ч.2 ст.297-1 КПК України, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та/або оголошений в міжнародний розшук.

Процедури «in absentia» неминуче припускають деякий відступ від загальних правил кримінального процесу. Особливе значення при цьому надається питанню про забезпечення прав відсутнього в залі судового засідання підсудного. У прецедентній практиці Європейського суду були вироблені критерії, яким має відповідати таке провадження. При цьому Європейський суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував на необхідності забезпечення процесуальних прав і гарантій осіб, що беруть участь у кримінальному процесі. До таких прав, що підлягають безумовному дотриманню, насамперед, відносяться: право бути присутнім під час розгляду справи, право на захисника, право бути вислуханим, право оскаржити заочний вирок.

Щодо права бути присутнім під час розгляду справи, то судом першої інстанції було створено всі можливості для участі обвинуваченого у розгляді кримінального провадження: він завчасно викликався у судові засідання, але на розгляд не з`являвся, при цьому держава Україна не створила будь-яких перешкод у явці його до суду. Неучасть обвинуваченого у судовому засіданні - особистий вибір обвинуваченого. Що ж до його участі в режимі відеоконференцзв`язку, то такий розгляд  є не гарантованим правом, а можливістю за певних умов, які можуть бути визнані судом поважними. Задоволення клопотання про таку участь обвинуваченого є правом, а не обов`язком суду. Крім цього, відповідно до ч.2 ст.336 КПК України суд ухвалює рішення про здійснення дистанційного судового провадження за власною ініціативою або за клопотанням сторони чи інших учасників кримінального провадження. У разі якщо сторона кримінального провадження чи потерпілий заперечує проти здійснення дистанційного судового провадження, суд може ухвалити рішення про його здійснення лише вмотивованою ухвалою, обґрунтувавши в ній прийняте рішення. 

Так, з матеріалів кримінального провадження слідує, що клопотання про проведення судового засідання у режимі відеоконференцзв`язку від 10 вересня 2025 року не містило електронного підпису у зв`язку з чим судом залишене без розгляду.

Клопотання обвинуваченого про участь у режимі відеоконференцзв`язку від 23 грудня 2025 року розглянуто судом 19 січня 2026 року (т.25, а.с.102). та від 23 січня 2026 року - 26 січня 2026 року (т.25, а.с.142). При цьому прокурор заперечував проти розгляду кримінального провадження в режимі відеоконференцзв`язку із обвинуваченим і суд врахував цю позицію, а також переховування обвинуваченого від суду за відсутності перешкод для особистої явки, проведення спеціального судового розгляду кримінального провадження. 

Упродовж усього періоду досудового розслідування інтереси ОСОБА_9 представляв адвокат ОСОБА_25 , який особисто отримував процесуальні документи, ознайомлювався з матеріалами кримінального провадження та речовими доказами, а впродовж судового розгляду його інтереси представляв адвокат ОСОБА_7 , беручи активну участь у розгляді справи: подавав клопотання, висловлював свою думку з приводу доказів сторони обвинувачення, допитував свідків, виступав у дебатах тощо. Тобто право на захисника державою Україна забезпечено.

Відповідно до ч.3 ст.400 КПК України якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин, передбачених ст.138 КПК України, та надсилає апеляційну скаргу разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції з дотриманням правил, передбачених ст.399 КПК України.

З матеріалів справи вбачається, що 24 листопада 2016 року ОСОБА_9 було вручено повідомлення про підозру, а 26 листопада 2016 року слідчим суддею Солом`янського районного суду м. Києва відносно ОСОБА_9 було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави в розмірі 413 400 гривень (т.3, а.с.46-52, т.18, а.с. 198-204). 29 листопада 2016 року ОСОБА_9 звільнений з-під варти у зв`язку з внесенням за нього застави у визначеному судом розмірі (т.18, а.с.205). 04 січня 2017 року ОСОБА_9 оголошений у розшук, оскільки за місцем проживання протягом тривалого часу не проживає, його місцеперебування невідоме, за викликами до слідчого не з`являється (т.3, а.с.70). З 11 грудня 2017 року відносно ОСОБА_9 проводилося спеціальне досудове розслідування - in absentia, згідно з ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 11 грудня 2017 року, справа №760/26808/17. З положень цієї ухвали вбачається, що ОСОБА_9 понад шість місяців переховуються від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, зник, повістки не отримує, телефон вимкнув, намагався залишити територію України (т.3, а.с.55). Зазначені обставини беззаперечно свідчать, що ОСОБА_9 обізнаний про наявність кримінального провадження відносно нього, розумів про суть та обсяг пред`явленої йому підозри органом досудового розслідування. Стороною обвинувачення були здійснені всі можливі передбачені законом заходи щодо дотримання прав підозрюваного ОСОБА_9 на захист та доступ до правосуддя під час досудового розслідування, зокрема його інтереси представляв захисник ОСОБА_25 , а його неявка на виклики органу досудового розслідування, слідчих суддів, пов`язана виключно з його діями. 13 грудня 2019 року до Вищого антикорупційного суду надійшло кримінальне провадження щодо ОСОБА_9 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.27 ч.3 ст.15 ч.5 ст. 191, ч.3 ст.27 ч.3 ст.28 ч.1 ст.366 КК України. Права та інтереси ОСОБА_9 захищалися адвокатом ОСОБА_7 , який був залучений судом 17 січня 2020 року з Центру з надання безоплатної правової допомоги (т.2, а.с.185). 

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України не передбачає такого поняття як «з`явлення до суду в режимі відеоконференцзв`язку», а положення ч.5 ст.297-4 КПК України пов`язують скасування ухвали про здійснення спеціального судового провадження виключно з моментом затримання обвинуваченого або його добровільного з`явлення безпосередньо до суду.

Колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції, що обвинувачений був обізнаний про наявність кримінального провадження стосовно нього, розумів суть та обсяг пред`явленої йому підозри органом досудового розслідування. Однак, протягом тривалого часу, поки відбувався розгляд кримінального провадження стосовно нього, не виявив бажання з`явитися до суду особисто, не подавав клопотань, не оскаржував запобіжного заходу, а лише почав комунікувати з судом, коли розгляд справи за його обвинуваченням завершувався. 

Колегія суддів вважає неспроможними доводи сторони захисту про те, що воєнний стан є непереборною обставиною, яка заважає обвинуваченому з`явитися до суду, оскільки підозру йому було вручено задовго до введення воєнного стану і розгляд кримінального провадження триває уже понад 8 років, що, навпаки, свідчить про факт свідомого ухилення. Також колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується із твердженнями обвинуваченого про те, що саме відмова розгляду кримінального провадження у режимі відеоконференцзв`язку якимось чином позбавила його можливості реалізовувати права, гарантовані ст.42, 44, 349, 351, 352, 364 КПК України, оскільки він мав можливість з`явитися до суду. 

Зазначення обвинуваченим адреси, за якою він начебто зараз проживає: АДРЕСА_2 , не є підставою для виклику його у судове засідання судом у порядку міжнародного співробітництва, оскільки у справі здійснюється спеціальний судовий розгляд та суду не надано доказів дійсного його там проживання. Крім того, суд не зміг би переконатися у добровільності надання ним пояснень чи показань у режимі відеоконференцзв`язку, враховуючи можливе його перебування у зазначеній ним країні.

Щодо доводів про наявність підстав для відводу складу суду 

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, незгода учасника судового провадження з процесуальними рішеннями суду, а також відмова у задоволенні його клопотань не можуть бути підставою для відводу судді в розумінні п.4 ч.1 ст.75 КПК України та не свідчать про наявність обставин, які викликають сумнів у неупередженості суду.

Постановляючи ухвалу про відмову в допуску обвинуваченого до участі в засідання у режимі відеоконференцзв`язку, суд діяв у межах та у спосіб, що передбачені ч.5 ст.297-4 та ст.336 КПК України. Спеціальне судове провадження за законом припиняється лише у разі затримання або безпосереднього добровільного з`явлення особи до суду, виконання колегією суддів прямих імперативних вимог закону не може розцінюватися як прийняття сторони обвинувачення чи прояв упередженості. Суб`єктивне сприйняття особою процесуальних дій суду не є правовою підставою для відводу складу суду. Також і прокурор наводить приклади, які нівелюють доводи обвинуваченого про упередженість суду: колегія суддів першої інстанції переглянула кваліфікацію інкримінованого злочину з ч.3 ст.28 КК України на ч.2 ст.28 КК України, покращивши становище обвинуваченого (підрозділ 6.2 вироку «Щодо групи осіб та зміни кваліфікації»), визнала неналежними низку доказів сторони обвинувачення (розділ 9 вироку «Мотиви суду щодо неналежності доказів»), стягнула з обвинуваченого лише половину судових витрат на залучення експертів з урахуванням його ролі і майнового стану (розділ 10 вироку, підрозділ про процесуальні витрати). 

З огляду на це, колегія суддів констатує відсутність, передбачених п.2 ч.2 ст.412 та ч.1 ст.415 КПК України, підстав для скасування вироку як такого, що ухвалений незаконним складом суду. 

Щодо доводів про недопустимість доказів сторони обвинувачення, зібраних, на їх думку, неуповноваженим органом досудового розслідування, та наданих у копіях

Згідно матеріалів кримінального провадження - постанови в.о. прокурора Запорізької області про доручення здійснення досудового розслідування іншому органу досудового розслідування від 09 жовтня 2015 року було доручено здійснення досудового розслідування обставин кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 КК України, внесеному до ЄРДР за №12015080010001339 від 03 вересня 2015 року, слідчому відділу Управління СБ України в Запорізькій області, замість СВ ЗМУ ГУ МВС України (т.4, а.с.57-58).

Постановою Заступника Генерального прокурора України - керівника САП ОСОБА_26 від 19 вересня 2016 року, було доручено здійснення досудового розслідування обставин кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 КК України, внесеному до ЄРДР за №12015080010001339 від 03 вересня 2015 року, детективам Національного антикорупційного бюро України (т.15, а.с.18-19).

Переважна більшість матеріалів досудового розслідування зібрана слідчим відділом Управління СБ України в Запорізькій області.

Відповідно до ч.2 ст.214 КПК України досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР. За правилами ч.1 ст.214 КПК України слідчий невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування.

При цьому кримінальний процесуальний закон не передбачає обов`язкової вимоги щодо дотримання правил підслідності при внесенні відомостей до ЄРДР, а ст.214 КПК України не містить вказівки про можливість не вносити відомості, якщо кримінальне правопорушення не підслідне відповідному органу розслідування.

На початкових етапах досудового розслідування відомості про подію злочину є фрагментарними, та іноді унеможливлюють одразу встановити належний орган досудового розслідування з огляду на недостатність необхідних фактичних даних.

Відповідно до положень ч.1 ст.218 КПК України досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.

Крім того, як зазначено у ч.2 ст.218 КПК України, якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування якого не віднесене до його компетенції, він проводить розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.

Зазначена норма спрямована, насамперед, для уникнення ситуації, коли несвоєчасне проведення слідчим відповідних процесуальних дій може призводити до беззворотньої втрати важливих доказів, а відтак - неможливості забезпечення виконання основних завдань кримінального провадження.

Частина 2 ст.218 КПК України у редакції, яка діяла у період розслідування кримінального провадження не детективами НАБУ, не містила посилання на час, у межах якого прокурор мав визначити підслідність за іншим органом досудового розслідування. Встановлення часового терміну, протягом якого прокурор повинен визначити підслідність, було закріплено лише на підставі Закону України №1888-IX від 17 листопада 2021 року «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо запровадження діяльності Бюро економічної безпеки України та пов`язаного з цим удосконалення роботи деяких державних правоохоронних органів», який набрав чинності 25 листопада 2021 року. Тому не можна стверджувати, що за відсутності постанови керівника САП про визначення підслідності кримінального провадження за НАБУ, проведення досудового розслідування кримінального провадження проведено без відповідних повноважень (постанова ВС від 30 березня 2023 року у справі №303/1425/18).

Також стороною захисту не доведено, а судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, що здійснення досудового розслідування слідчим відділом Управління СБ України в Запорізькій області призвело до будь-якого істотного обмеження чи порушення конвенційних чи конституційних прав і свобод обвинуваченого, порівняно з тим, якби таке розслідування проводилося НАБУ. Сама по собі зміна суб`єкта розслідування за відсутності підтверджених фактів негативного впливу на процесуальні права особи (зокрема, на право на захист, змагальність сторін чи справедливий судовий розгляд) не є самостійною та безумовною підставою для визнання отриманих у справі доказів недопустимими. 

Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 серпня 2022 року у справі №756/10060/17 (провадження 13-3 кс 22) вказує, що в основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права.

На користь відповідного висновку свідчить зміст ст.87 КПК України, якою визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з ч.1 ст.87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини (абзац 6 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Частинами 2 та 3 ст.87 КПК України передбачено безальтернативний обов`язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування та прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; в результаті обшуку житла чи іншого володіння особи, якщо до проведення даної слідчої дії не було допущено адвоката (абзац 7 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

З наведеного слідує, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини - заборони катування й нелюдського поводження (ст.3 Конвенції, ч.1 ст.28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п.«с» ч.3 ст.6 Конвенції, ст.59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п.«d» ч.3 ст.6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст.8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів (ч.1 ст.63 Конституції України) (абзац 8 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України (абзац 9 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання (абзац 10 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Разом з тим стороною захисту не наведено та судом не встановлено таких підстав для визнання доказів недопустимими. Також колегія суддів враховує, що фінальний етап досудового розслідування у даному кримінальному провадженні, оцінку зібраних доказів, а також його завершення та складання обвинувального акта було здійснено саме детективами НАБУ - тобто уповноваженим органом у межах його предметної підслідності, визначеної ст.216 КПК України.

Крім того, колегія суддів не погоджується із доводами сторони захисту щодо недопустимості доказів через відсутність оригіналів документів та констатує, що виділення матеріалів кримінального провадження №52017000000000008 з кримінального провадження №12015080010001339 відбулося з дотриманням ст.217 КПК України, а їхнє засвідчення виконано органом досудового розслідування. Оскільки ці документи вилучені та виготовлені у процесуальний спосіб, відповідно до ч.4 ст.99 КПК України вони мають силу оригіналу у цьому кримінальному провадженні.

Щодо доводів у частині допущення судом інших порушень

Щодо доводів сторони захисту про те, що суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність кваліфікувавши дії обвинуваченого  у частині кваліфікації за ч.3 ст.27, ч.2 ст.28, ч.1 ст.366 КК України, колегія суддів зазначає таке.

«Згідно зі сталою практикою Верховного Суду вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб характеризується тим, що між особами ще до початку злочину відбулася змова про спільне його вчинення. Форма змови може бути: вербальна (словесна), усна чи письмова або у формі конклюдентних дій - для наявності співучасті значення не має. Змова про вчинення злочину може відбутися задовго до вчинення злочину чи прямо перед його вчиненням. Головною рисою спільної дії (бездіяльності) співучасників є те, що дії (бездіяльність) кожного з них є складовою частиною загальної діяльності з вчинення злочину. Вони діють разом, роблячи свій внесок у вчинення злочину. Дії (бездіяльність) кожного із учасників за конкретних обставин є необхідною умовою для вчинення злочинних дій (бездіяльності) іншим співучасником та настання спільного злочинного результату» (постанова ВС від 10 листопада 2025 року у справі №278/2203/15-к). Тому відсутність показань свідків про створення організованої групи для вчинення злочину не може бути підставою для виправдання обвинуваченого за наявності інших доказів.

Відповідно до ч.2 ст.28 КК України кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення.

Доводи сторони захисту, що відсутні підстави для кваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_9 - за попередньою змовою групою осіб у епізоді щодо підписання недостовірних документів від імені в.о.директора ПП «Проектбудстандарт» - 03 лютого 2015 року, на думку колегії суддів не може бути підставою для іншої кваліфікації, оскільки вказаний договір підписали службові особи, а сам ОСОБА_9 організував вчинення злочину та на той час перебував на посаді заступника директора з комерційних питань «ДПІ «Запоріжцивільпроект» (звільнений 17 червня 2016 року т.16, а.с.219).  

Колегія суддів апеляційної інстанції цілком поділяє позицію суду першої інстанції щодо кваліфікації дій обвинуваченого у цій частині обвинувачення, оскільки об`єктивна сторона цього триваючого злочину реалізовувалася поетапно, діяльність усіх членів групи є цілісною і не може фрагментуватися залежно від їхнього статусу на різних етапах. Це свідчить про повну суб`єктивну та об`єктивну взаємопов`язаність їхніх дій у межах кримінального правопорушення, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, проте без ознак стійкого злочинного об`єднання. Таким чином, правова кваліфікація дій обвинуваченого за ч.2 ст.28 КК України є єдино правильною, обґрунтованою та повністю відповідає вимогам матеріального закону про кримінальну відповідальність.

Щодо кваліфікації дій ОСОБА_9 за ч.3 ст.27 КК України, колегія суддів зазначає, що основне завдання організатора при організації вчинення злочину полягає у спрямуванні, об`єднанні та координації зусиль інших осіб (як окремих виконавців, так і інших співучасників) на його вчинення. Така діяльність може здійснюватися у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення або в інший спосіб. Так, матеріалами справи підтверджено поза розумним сумнівом, що саме ОСОБА_9 сформував злочинний план штучного створення заборгованості ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект», який виклав у електронному листі та файлі «Институт Гражданпроект.docx», що є однією з складовою дій з організації злочину (файл 20150414___3, який знаходиться на диску, який міститься у т.8 на а.с.7 та його роздруківка у т.14, а.с.120). 

Реальність цього плану та подальше його виконання підтверджуються подальшими діями ОСОБА_9 , зокрема, зі змісту цього плану: «...назначен наш директор...» та в межах його реалізації було призначено ОСОБА_9 ОСОБУ-2 на посаду заступника директора з питань виробництва ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» 15 липня 2014 року.

Крім того, про роль ОСОБА_9 як організатора в межах діяльності групи осіб за попередньою змовою свідчить залучення до цієї групи ОСОБИ-1, ОСОБИ-2, ОСОБИ-4 та розподіл обов`язків між ними, що було повно та всебічно з`ясовано судом першої інстанції та описано у вироку. Так, пособницькі дії ОСОБИ-1 (оцінка майна підприємства, зміна засновників ТОВ «Веста Марк») сприяли укладенню між ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект» та ТОВ «Веста Марк» завідомо фіктивного договору підряду на виконання проєктних робіт та інших необхідних підробних документів щодо виконання вказаного договору, як способу заволодіння майном ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект». ОСОБА-2 мала виконати усю об`єктивну сторону за інкримінованим ОСОБА_9 та організованим ним злочином за ч.5 ст.191 КК України та використати надані їй повноваження в.о. директора ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект», шляхом укладення та підписання завідомо неправдивих офіційних документів - договору підряду від 30 січня 2015 року №06ПР/15 з додатками та додаткову угоду №1 від 20 березня 2015 року з ТОВ «Веста Марк» (т.24, а.с.154-167), договору підряду від 03 лютого 2015 року №1/2015 з додатками та додаткову угоду №1 від 20 березня 2015 року з ПП «Проектбудстандарт» (т.24, а.с.138-153); актів здачі-приймання виконаних проєктних робіт по етапу №1 від 02 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, укладених з ТОВ «Веста Марк»; актів здачі-приймання виконаних проєктних робіт по етапу №1 від 03 квітня 2015 року з ПП «Проектбудстандарт» на загальну вартість робіт (послуг) 18 875 000,50 грн (т.24, а.с.171), чим створить видимість економічної доцільності та прибутковості укладення зазначених договорів для ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект».

ОСОБІ-2 ОСОБА_9 було доручено вирішувати поточні питання реалізації плану в частині судового розгляду позову до ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект», у свою чергу, ОСОБА-2 залучила до цього ОСОБУ-4, яка в межах пособницької діяльності, маючи відповідні юридичні знання, супроводжувала процес штучного створення боргу ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект», у тому числі в господарському суді та виконавчій службі.

Крім того, про організаційну роль ОСОБА_9 в межах діяльності групи осіб свідчить і звітування ОСОБИ-2 про хід реалізації злочинного плану та про фінансові витрати групи, зокрема звіти про використання ОСОБОЮ-2 грошових коштів: за жовтень-грудень 2014 року, за 9 місяців, інформація щодо заблокованих рахунків та приватизації ДП, щодо дій державного виконавця з реалізації нерухомого майна підприємства тощо.

Отже, очолювана ОСОБА_9 група діяла за попередньою змовою під керівництвом обвинуваченого, який організував, об`єднав та координував дії інших осіб, спрямованих на вчинення злочинів. Узгоджений характер і послідовність їхніх вчинків свідчать про те, що всі вони діяли за спільним планом, використовуючи свої повноваження, досвід та знання.

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду констатував, що у разі, коли особа усвідомлює, що можливо буде вчинюватися певне кримінально-каране діяння і розуміє свою роль у спільному вчиненні такого діяння із іншою особою, то це є достатніми підставами, які свідчать про досягнення спільного умислу між співучасниками. Колегія суддів ККС також звернула увагу на те, що у разі спільного вчинення кримінального правопорушення, співвиконавці можуть діяти як послідовно, так і паралельно. Вони можуть розподілити між собою ролі і хтось один або кілька співвиконавців можуть виконувати більшу частину дій, аніж інші. Такий розподіл ролей є частиною попередньої домовленості між особами, або ж може бути скоординований вже у ході вчинення конкретного злочину з урахуванням розвитку подій. Однак дії всіх співвиконавців є спільними і отримують кримінально-правову оцінку із покликанням на кваліфікуючу ознаку, яка вказує на вчинення кримінально-караного діяння у співучасті (постанова ВС від 02 вересня 2025 року у справі №753/19118/19).

Тому колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо кваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_9 за ч.3 ст.27 ч.3 ст.15 ч.5 ст.191 КК України та ч.3 ст.27 ч.2 ст.28 ч.1 ст.366 КК України, та кваліфікуючих його дій ознак, а тому відсутні підстави для задоволення клопотання захисника про закриття кримінального провадження №52017000000000008 від 04 січня 2017 року щодо ОСОБА_9 на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України за відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.

На думку колегії суддів, доводи захисника про відсутність технічних записів судових засідань Печерського районного суду міста Києва та Верховного Суду не можуть бути предметом даного апеляційного провадження, оскільки здійснюється перевірка законності постановлення вироку Вищим антикорупційним судом та в Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду відсутні повноваження надавати оцінку діяльності Верховного Суду.

Інші факти, встановлені судом апеляційної інстанції

В описовій та мотивувальній частинах оскаржуваного вироку від 08 червня 2026 року суд здійснює правовий аналіз доказів із посиланням на конкретні аркуші тому №3. Разом з тим, фактичні матеріали цього тому у теперішньому вигляді не відповідають тим сторінкам, на які посилається суд у вироку. Також суд першої інстанції у пункті 7 вироку послався на постанову слідчого від 05 листопада 2015 року про повернення мобільного телефону, вилученого під час обшуку за фактичним місцезнаходженням ДП «ДПІ «Запоріжцивільпроект», володільцю, зазначивши сторінки (т.10, а.с.47-49). Під час перевірки матеріалів кримінального провадження колегією суддів апеляційної інстанції встановлено, що на а.с.49 вказаного тому міститься оптичний диск. Суд апеляційної інстанції розцінює вказане як технічні описки, які не мають вирішального впливу на законність та обґрунтованість ухваленого рішення, які можуть бути виправлені за заявою учасників провадження чи з ініціативи суду. 

V. Висновки суду апеляційної інстанції за результатом апеляційного розгляду кримінального провадження 

Відповідно до ч.1 ст.407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції має право, у тому числі, залишити вирок без змін. 

Керуючись ст.86, 87, 370, 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні клопотання ОСОБА_7 про закриття кримінального провадження відмовити.

У задоволенні апеляційних скарг обвинуваченого ОСОБА_9 та його захисника ОСОБА_7 відмовити.

Вирок Вищого антикорупційного суду від 08 червня 2026 року, яким ОСОБА_9 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.27 ч.3 ст.15 ч.5 ст.191, ч.3 ст.27 ч.2 ст.28 ч.1 ст.366 КК України, залишити без змін. 

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом трьох місяців.

Головуючий суддя ОСОБА_2 

судді: ОСОБА_3 

ОСОБА_4