справа № 383/1024/17

провадження №11-кп/991/131/26

 

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА

 

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

26 жовтня 2026 року м.Київ

 

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

обвинуваченої ОСОБА_5 (в режимі відеоконференції),

її захисника ОСОБА_6 ,

обвинуваченої ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),

її захисника ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції),

прокурора ОСОБА_9 (в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві апеляційну скаргу захисника обвинуваченої ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_6 на вирок Вищого антикорупційного суду від 07 травня 2026 року у кримінальному провадженні №12015120110000591 від 24 вересня 2015 року за обвинуваченням

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м.Києва, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191, ч.3 ст.209, ч.1 ст.366 Кримінального кодексу України,

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки с.Леськи, Черкаської області, проживає за адресою: АДРЕСА_2 , у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.5 ст.191 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИЛА:

 

Зміст оскаржуваного рішення і встановлені судом першої інстанції обставини.

Вироком Вищого антикорупційного суду від 07 травня 2026 року ОСОБА_5 визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191, ч.2 ст.209, ч.1 ст.366 Кримінального кодексу України (далі - КК).

За ч.2 ст.209 КК ОСОБА_5 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських повноважень, на строк 2 роки та з конфіскацією чверті належного їй майна. На підставі ст.49 КК її звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення цього кримінального правопорушення у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

За ч.1 ст.366 КК призначено покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік, на підставі ст.49 КК звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення цього кримінального правопорушення у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Також, за ч.5 ст.191 КК ОСОБА_5 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських повноважень, на строк 3 роки та з конфіскацією половини належного їй майна.

За сукупністю кримінальних правопорушень, з урахуванням покарання, призначеного вироком Вищого антикорупційного суду від 06 березня 2024 року у справі №991/493/22, у порядку ч.4 ст.70 КК особі визначено остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді позбавлення волі на строк 9 років з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських повноважень, на строк 3 роки та з конфіскацією половини належного їй майна.

Строк відбування покарання у виді позбавлення волі суд постановив обчислювати з моменту затримання ОСОБА_5 після набрання вироком законної сили. До набрання вироком законної сили до ОСОБА_5 застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою та постановлено затримати її негайно.

Цим же вироком ОСОБА_7 визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення нею кримінального правопорушення. У цій частині вирок в апеляційному порядку не оскаржено.

Суд відмовив у застосуванні до ТОВ «Вел-Авто-Транс» заходів кримінально-правового характеру, цивільний позов державного підприємства «Дослідне господарство «Червоний землероб» Кіровоградської державної сільськогосподарської дослідної станції Національної академії аграрних наук України задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_5 на користь цього підприємства майнову шкоду у розмірі 23 126 607,89 грн. Позовні вимоги, пред`явлені до ОСОБА_7 щодо стягнення 25 422 768,90 грн, залишено без розгляду.

Вироком також вирішено питання щодо речових доказів та арештів майна. Арешт мобільного телефону Alcatel Onetouch, вилученого у ОСОБА_7 , скасовано, телефон постановлено повернути ОСОБА_7 . Інші речові докази та документи, вилучені під час обшуків і тимчасових доступів до речей і документів та надані стороною обвинувачення до суду, постановлено залишити в матеріалах кримінального провадження. Арешти майна, належного ОСОБА_5 та ТОВ «Вел-Авто-Транс», суд залишив чинними з огляду на призначене ОСОБА_5 додаткове покарання у виді конфіскації майна та задоволення цивільного позову.

З ОСОБА_5 на користь держави стягнуто документально підтверджені процесуальні витрати на залучення експертів у розмірі 38 700,52 грн.

Суд першої інстанції визнав доведеним, що державне підприємство «Дослідне господарство «Червоний землероб» Кіровоградської державної сільськогосподарської дослідної станції Національної академії аграрних наук України (далі - ДПЧЗ) було державним підприємством, майно якого належало державі та перебувало у господарському віданні підприємства.

У 2015 році ДПЧЗ виростило, зокрема, пшеницю, ячмінь та соняшник. На той час у межах зведеного виконавчого провадження здійснювалося примусове виконання судових рішень про стягнення з ДПЧЗ заборгованості, а на його майно та кошти накладено арешт.

ОСОБА_5 була директором та одним із засновників ТОВ «Вел-Авто-Транс», а також засновником ТОВ «Деметра-ЛК» і була зацікавлена у результатах діяльності останнього.

06 серпня 2015 року між ДПЧЗ та ТОВ «Вел-Авто-Транс» укладено договір зберігання зерна №06-08-15, а 10 серпня 2015 року - договір зберігання зерна без номера, за умовами яких сільськогосподарська продукція ДПЧЗ передавалася на відповідальне зберігання ТОВ «Вел-Авто-Транс». Від імені цього товариства відповідні документи підписувала ОСОБА_5 як його директор.

Суд першої інстанції встановив, що під виглядом передачі на відповідальне зберігання зі складів ДПЧЗ фактично вибули 299,37 т ячменю, 646,58 т пшениці та 2 509,04 т соняшника загальною вартістю 23 126 607,89 грн, якими ОСОБА_5 заволоділа з використанням свого службового становища та які надалі реалізували іншим суб`єктам господарювання.

Щодо ячменю суд установив, що зерно, оформлене як передане на зберігання ТОВ «Вел-Авто-Транс», фактично вивозилося зі складів ДПЧЗ у напрямку портової інфраструктури та реалізовувалося компанії «ФА Інтертрейдинг АГ» з використанням документів ТОВ «Дримтаун». На підтвердження цього висновку суд послався на накладні, товарно-транспортні накладні, відомості щодо транспортних засобів і водіїв, документи про приймання вантажу та оплату його перевезення.

У період з 11 по 29 серпня 2015 року оформлено передачу на зберігання ТОВ «Вел-Авто-Транс» 646,58 т озимої пшениці, після чого ОСОБА_5 організувала її вивезення зі складів ДПЧЗ до с. Ротмістрівка та подальшу реалізацію.

Стосовно соняшника суд установив, що 2 509,04 т цієї сільськогосподарської продукції також оформлювалися як передані на відповідальне зберігання ТОВ «Вел-Авто-Транс», однак фактично надалі реалізовувалися іншим суб`єктам господарювання, у тому числі від імені ТОВ «Деметра-ЛК».

Зокрема, досліджено документи щодо поставок ТОВ «Деметра-ЛК» соняшника ТОВ «Катеринопільський елеватор» та ТОВ «Кернел-Трейд», зіставив обсяги поставленого товару з обсягами продукції власного виробництва ТОВ «Деметра-ЛК», а також дослідив договори, накладні, товарно-транспортні накладні, податкові та банківські документи.

За встановленими судом обставинами ТОВ «Деметра-ЛК» поставило ТОВ «Катеринопільський елеватор» 1 024,32 т соняшника, з яких 895,6 т вартістю 7 975 858,13 грн становив соняшник ДПЧЗ. Також суд установив реалізацію ТОВ «Деметра-ЛК» соняшника ТОВ «Кернел-Трейд», частина якого належала ДПЧЗ.

Оцінюючи наведені обставини у сукупності, суд першої інстанції виходив із того, що укладені договори зберігання та оформлення передачі зерна на зберігання створювали зовнішню правову форму вибуття майна ДПЧЗ, тоді як фактичне переміщення та подальша реалізація відповідних обсягів зерна свідчили про відсутність наміру зберігати його для наступного повернення поклажодавцю.

Подальше документальне оформлення руху сільськогосподарської продукції суд також оцінив як складову встановленого механізму заволодіння.

Зокрема, актом повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року від імені ТОВ «Вел-Авто-Транс» та ДПЧЗ оформлено повернення 2 524,03 т соняшника, 887,6 т пшениці та 299,37 т ячменю. Суд дійшов висновку, що відомості цього акта про фактичне повернення майна не відповідали дійсності, оскільки сільськогосподарська продукція фактично вибула з володіння ДПЧЗ та реалізовувалася третім особам.

ОСОБА_5 підписала зазначений акт як директор ТОВ «Вел-Авто-Транс» та засвідчила його печаткою товариства. Судом визнано цей акт офіційним документом та зроблено висновок про внесення до нього ОСОБА_5 завідомо неправдивих відомостей, у зв`язку з чим її дії кваліфіковано за ч.1 ст.366 КК.

При цьому суд виходив із того, що ОСОБА_5 як директор ТОВ «Вел-Авто-Транс» безпосередньо обізнана з фактичною долею зерна, брала участь в оформленні його прийняття, переміщенні та подальшій реалізації, а тому усвідомлювала невідповідність відомостей акта фактичним обставинам.

Щодо обвинувачення за ст.209 КК суд першої інстанції не визнав самостійною легалізацією безпосередню реалізацію зерна, оскільки відповідні дії охоплювалися способом заволодіння майном за ч.5 ст.191 КК. Натомість суд визнав самостійними діями з легалізації наступні фінансові операції з коштами, одержаними від реалізації зерна ДПЧЗ. Суд установив, що кошти, одержані ТОВ «Деметра-ЛК» від покупців зерна, надалі переміщувалися через рахунки пов`язаних суб`єктів, у тому числі ТОВ «Кайросагро», надходили на рахунки ФОП ОСОБА_5 та знімалися готівкою.

Доведеними суд визнав операції на загальну суму 1 229 000 грн., з яких 399 000 грн. знято з рахунку ФОП ОСОБА_5 у ПАТ «Банк Восток», а 830 000 грн. - з її рахунку у ПАТ «Сбербанк». З огляду на встановлений обсяг таких дій суд змінив правову оцінку пред`явленого ОСОБА_5 обвинувачення за ст.209 КК та визнав її винуватою за ч.2 цієї статті.

Суд першої інстанції також перевірив доводи сторони захисту про господарський характер правовідносин між ДПЧЗ і ТОВ «Вел-Авто-Транс», виконання договорів зберігання та повернення зерна, відсутність у ОСОБА_5 службових повноважень щодо майна ДПЧЗ, недоведеність корисливого мотиву та мети, а також доводи щодо необхідності допиту колишнього директора ДПЧЗ ОСОБА_10 , однак не визнав їх такими, що спростовували сукупність досліджених доказів та встановлений механізм заволодіння майном.

 

Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

Не погоджуючись із вироком у частині, що стосується ОСОБА_5 , її захисник адвокат ОСОБА_6 звернувся з апеляційною скаргою, за вимогами якої просив вирок Вищого антикорупційного суду від 07 травня 2026 року скасувати, визнати ОСОБА_5 невинуватою у пред`явленому їй обвинуваченні за ч.5 ст.191, ч.2 ст.209, ч.1 ст.366 КК та виправдати у зв`язку з недоведеністю наявності в її діях складів кримінальних правопорушень. Крім того, захисник просив повторно дослідити всі докази у кримінальному провадженні.

В обґрунтування апеляційної скарги захисник посилався на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.

На його переконання відносини між ДПЧЗ та ТОВ «Вел-Авто-Транс» мали господарський характер, укладені договори зберігання виконані, а передана на зберігання сільськогосподарська продукція повернута державному підприємству.

На підтвердження цього захисник посилався на акт повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року, чинність укладених правочинів, презумпцію їх правомірності та відсутність судових рішень про визнання договорів зберігання недійсними.

Суд першої інстанції необґрунтовано надав звичайним господарським операціям кримінально-правову оцінку та не довів наявності у ОСОБА_5 умислу на заволодіння майном ДПЧЗ, корисливого мотиву і відповідної мети.

Також сторона захисту заперечувала можливість кваліфікації дій ОСОБА_5 за ч.5 ст.191 КК з огляду на те, що вона не була службовою особою ДПЧЗ, не мала організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських повноважень щодо цього підприємства, майно ДПЧЗ їй особисто не ввірялося, а її службове становище директора ТОВ «Вел-Авто-Транс», на думку захисту, не надавало їй можливості розпоряджатися державним майном чи впливати на службових осіб ДПЧЗ.

Окремим доводом апеляційної скарги зазначено неповноту судового розгляду та порушення права ОСОБА_5 на захист через недопит ОСОБА_10 , який у відповідний період був директором ДПЧЗ. На думку захисту показання ОСОБА_10 мали істотне значення для з`ясування обставин укладення та виконання договорів зберігання, фактичної передачі та повернення зерна, проте суд першої інстанції не забезпечив його допит, у тому числі в режимі відеоконференції.

Щодо обвинувачення за ч.2 ст.209 КК сторона захисту стверджувала про відсутність належних доказів того, що грошові кошти у загальному розмірі 1 229 000 грн., операції з якими суд визнав доведеними, походили саме від реалізації зерна ДПЧЗ.

Поставлено під сумнів доведеність того, що відповідні кошти особисто знімала ОСОБА_5 , звернуто увагу на істотну різницю між сумою 1 229 000 грн, за якою суд визнав доведеною легалізацію, і загальною вартістю зерна 23 126 607,89 грн, заволодіння яким поставлено їй у вину за ч.5 ст.191 КК.

Доводи апеляційної скарги щодо ч.1 ст.366 КК ґрунтуються на позиції захисту про реальне виконання договорів зберігання та достовірність акта повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року. За таких обставин захисник вважав необґрунтованим висновок суду про внесення ОСОБА_5 до офіційного документа завідомо неправдивих відомостей.

Не погоджувався захисник і з вирішенням питання цивільного позову через відсутність підстав покладати на ОСОБА_5 обов`язок відшкодування всієї майнової шкоди у розмірі 23 126 607,89 грн., оскільки матеріали щодо інших осіб, яким інкримінували спільне з ОСОБА_5 вчинення відповідних дій, виділено в окремі кримінальні провадження.

В апеляційній скарзі також наведено доводи про упереджений характер кримінального переслідування ОСОБА_5 , пов`язуючи його з її попередніми зверненнями до правоохоронних органів та інших державних органів щодо інших подій, суд першої інстанції не надав цим обставинам належної оцінки.

Захисник стверджував, що докази сторони обвинувачення у своїй сукупності не доводять поза розумним сумнівом протиправного заволодіння ОСОБА_5 2 509,04 т соняшника, 646,58 т пшениці та 299,37 т ячменю ДПЧЗ, подальшого вчинення нею дій з легалізації одержаних від реалізації цього майна коштів та службового підроблення, у зв`язку з чим наполягав на необхідності скасування обвинувального вироку щодо неї та ухвалення виправдувального вироку.

 

Позиції учасників судового провадження

Обвинувачена ОСОБА_5 та її захисник ОСОБА_6 підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити з наведених у ній підстав.

Сторона захисту наполягала на тому, що досліджені судом першої інстанції докази не підтверджують поза розумним сумнівом заволодіння ОСОБА_5 майном ДПЧЗ, використання нею службового становища як способу такого заволодіння, завідомої неправдивості відомостей акта повернення матеріальних цінностей та злочинного походження коштів, операції з якими суд кваліфікував за ч.2 ст.209 КК.

Також підтримали заявлене в апеляційній скарзі клопотання про повторне дослідження доказів, вважаючи, що суд першої інстанції неповно встановив фактичні обставини кримінального провадження та неправильно оцінив досліджені докази.

Прокурор САП ОСОБА_9 заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив вирок Вищого антикорупційного суду від 07 травня 2026 року щодо ОСОБА_5 залишити без змін.

Прокурор зазначав, що доводи апеляційної скарги переважно повторюють позицію сторони захисту, яку суд першої інстанції перевірив та мотивовано відхилив. При цьому клопотання про повторне дослідження всіх доказів не містить конкретизації, які саме докази досліджено неповно чи з порушеннями, у чому полягали відповідні порушення та чим зумовлена необхідність повторного дослідження.

На переконання прокурора, спосіб заволодіння майном полягав у використанні ОСОБА_5 повноважень директора ТОВ «Вел-Авто-Транс» для оформлення прийняття зерна ДПЧЗ на зберігання, після чого це зерно фактично не зберігалося для повернення державному підприємству, а переміщувалося та реалізовувалося третім особам, у тому числі через ТОВ «Деметра-ЛК».

Сторона обвинувачення вважала, що чинність договорів зберігання у цивільно-правовому розумінні не спростовує встановленого судом фактичного механізму заволодіння, а акт повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року не підтверджує реального повернення зерна, оскільки за дослідженими документами значна його частина на той час уже вибула та перебувала у ланцюгах подальшої реалізації.

Щодо недопиту ОСОБА_10 прокурор зазначав, що суд першої інстанції вживав заходів для забезпечення його явки, однак цей свідок не з`явився з об`єктивних причин. При цьому вирок не ґрунтується на показаннях ОСОБА_10 , наданих під час досудового розслідування.

Стосовно кваліфікації дій ОСОБА_5 за ч.2 ст.209 КК прокурор звертав увагу на те, що суд першої інстанції відмежував безпосередню реалізацію зерна, яка охоплювалася способом заволодіння за ч.5 ст.191 КК, від наступних самостійних фінансових операцій із коштами, одержаними від реалізації цього майна, та визнав доведеними такі операції на загальну суму 1 229 000 грн.

Щодо ч.1 ст.366 КК прокурор виходив із того, що завідомо неправдивий характер відомостей акта повернення матеріальних цінностей підтверджується встановленою судом фактичною долею зерна, а обізнаність ОСОБА_5 про невідповідність змісту акта дійсності випливає з її безпосередньої участі у відповідних господарських операціях.

Прокурор також вважав правильним вирішення цивільного позову, оскільки з ОСОБА_5 стягнуто не всю заявлену потерпілим шкоду, а вартість саме того майна у розмірі 23 126 607,89 грн, заволодіння яким суд визнав доведеним у межах пред`явленого їй обвинувачення.

Обвинувачена ОСОБА_7 та її захисник ОСОБА_8 зазначили, що апеляційна скарга не стосується інтересів ОСОБА_7 , у зв`язку з чим не висловлювали позиції щодо її обґрунтованості та залишили питання вирішення апеляційної скарги по суті на розсуд суду.

Інші учасники судового провадження у судове засідання не з`явилися. З урахуванням положень ч.4 ст.405 КПК та позиції сторін захисту та обвинувачення їхня неявка за умови належного повідомлення про дату, час та місце апеляційного розгляду і відсутності рішення суду про обов`язковість їхньої явки не перешкоджала проведенню апеляційного розгляду.

 

Мотиви та висновки суду.

Перевіряючи вирок суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить із визначених ст.404 КПК меж апеляційного перегляду.

Оцінюючи клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до положень ч.3 ст.404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, лише за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями. Крім того, суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, лише якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_6 просив повторно дослідити всі докази у кримінальному провадженні, пов`язуючи необхідність такого дослідження з доводами про неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, неправильну оцінку доказів та недоведеність наявності у діях ОСОБА_5 складів інкримінованих їй кримінальних правопорушень.

Водночас заявлене клопотання охоплює весь доказовий масив кримінального провадження та не містить конкретизації, які саме обставини щодо окремих доказів суд першої інстанції дослідив неповно або з порушеннями, у чому полягали відповідні порушення та яким чином повторне дослідження конкретного доказу може їх усунути.

Наведені стороною захисту заперечення переважно стосуються оцінки судом першої інстанції змісту досліджених доказів, їх взаємозв`язку та висновків, зроблених за результатами такої оцінки, що саме по собі не свідчить про наявність передбачених ч.3 ст.404 КПК підстав для їх повторного дослідження.

За наведених обставин передбачених ч.3 ст.404 КПК підстав для повторного дослідження всіх доказів у кримінальному провадженні колегією суддів не встановлено, тому у задоволенні відповідного клопотання сторони захисту відмовлено.

Водночас відмова у повторному дослідженні всього доказового масиву не означає звуження змісту апеляційної перевірки лише до формального зіставлення доводів скарги з висновками вироку. Апеляційний перегляд не є повторенням усього судового розгляду, однак суд апеляційної інстанції зобов`язаний перевірити істотні доводи сторони, які можуть впливати на висновок про законність, обґрунтованість і вмотивованість судового рішення.

При цьому сама по собі незгода сторони захисту з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, не зумовлює необхідності їх повторного безпосереднього дослідження. Така незгода підлягає перевірці шляхом оцінки того, чи відповідають висновки суду змісту досліджених доказів, чи враховані вони у взаємозв`язку, чи усунуті істотні суперечності та чи наведені у вироку належні мотиви прийняття одних доказів і відхилення інших, про що судом роз`яснено учасникам під час судового засідання при вирішенні вищевказаного клопотання.

Відповідно до ч.1 ст.404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Тому предметом апеляційної перевірки у цьому кримінальному провадженні є законність, обґрунтованість і вмотивованість вироку Вищого антикорупційного суду від 07 травня 2026 року в частині, що стосується ОСОБА_5 , у межах доводів апеляційної скарги її захисника ОСОБА_6 .

З огляду на зміст апеляційної скарги та доводи, наведені учасниками судового провадження під час апеляційного розгляду, суд перевіряє доводи сторони захисту щодо недоведеності заволодіння ОСОБА_5 майном ДПЧЗ та правової природи відносин, пов`язаних із передачею зерна на зберігання, фактичного повернення зерна та достовірності акта повернення матеріальних цінностей, статусу ОСОБА_5 як службової особи, використання нею службового становища та неправильності правової кваліфікації її дій за ч.5 ст.191 КК, недопиту ОСОБА_10 , неправильності правової кваліфікації її дій за ч.2 ст.209 та ч.1 ст.366 КК, неправильного вирішення цивільного позову та упередженості кримінального переслідування.

Щодо доведеності заволодіння майном ДПЧЗ та правової природи договірних відносин.

Сторона захисту наполягала, що відносини між ДПЧЗ та ТОВ «Вел-Авто-Транс» мали господарський характер, виникли на підставі чинних договорів зберігання, які виконувалися сторонами, а тому передача зерна цьому товариству та подальші господарські операції не можуть свідчити про заволодіння майном державного підприємства. На підтвердження такої позиції захист посилався, зокрема, на презумпцію правомірності правочину та відсутність судових рішень про визнання відповідних договорів недійсними.

Підстав погодитися з таким доводом суд апеляційної інстанції не вбачає.

Наявність між сторонами цивільно-правових або господарських відносин сама по собі не виключає кримінально-правової оцінки фактичних дій їх учасників. Перевіряючи обґрунтованість висновку суду першої інстанції про заволодіння чужим майном, слід враховувати, що значення має не лише юридична форма, у якій оформлено передачу майна, а й фактичний зміст правовідносин, спрямованість дій їх учасників та подальша доля переданого майна.

Суд першої інстанції не визнавав договори зберігання недійсними та не пов`язував кримінальну відповідальність ОСОБА_5 із самим фактом їх укладення. Висновок про заволодіння майном ґрунтувався на тому, що під виглядом виконання договорів зберігання зерно ДПЧЗ передавалося ТОВ «Вел-Авто-Транс», однак фактичні подальші дії з відповідним майном не відповідали змісту зобов`язання зі зберігання та повернення поклажодавцю.

Так, за договором зберігання від 10 серпня 2015 року ДПЧЗ мало передати ТОВ «Вел-Авто-Транс» на відповідальне зберігання 3 000 т насіння соняшника та 1 000 т пшениці. Договором передбачалася можливість залучення третіх осіб до зберігання, а за певних умов - реалізації продукції з наступним поверненням поклажодавцю отриманих коштів після відрахування витрат зберігача. Отже, саме по собі переміщення зерна до приміщень третьої особи чи залучення іншого суб`єкта до його зберігання також не було достатнім для висновку про заволодіння. Вирішальне значення для оцінки обґрунтованості вироку мають встановлені судом подальші дії з конкретними партіями зерна та відсутність їх зв`язку з виконанням зобов`язань перед ДПЧЗ.

Щодо ячменю суд першої інстанції встановив, що зерно, оформлене як таке, що передавалося ТОВ «Вел-Авто-Транс» на зберігання, фактично перевозилося безпосередньо зі складів ДПЧЗ до портової інфраструктури в Одеській області та надалі реалізовувалося компанії «ФА Інтертрейдинг АГ» з використанням документів ТОВ «Дримтаун». Перевезення здійснювали, зокрема, водії ПП «Самсон-Плюс», а його оплату проводило ТОВ «Вел-Авто-Транс», у тому числі за рахунок коштів, які надходили від ТОВ «Деметра-ЛК». Окрему партію ячменю перевозив також водій ТОВ «Деметра-ЛК».

За таких обставин суд першої інстанції виходив не лише з оформлення накладних про передачу ячменю на зберігання, а зіставив їх із відомостями про фактичні маршрути перевезення, осіб, які здійснювали перевезення, місця розвантаження та оплату транспортних послуг. Сукупність цих даних дала суду підстави дійти висновку, що відповідний ячмінь не переміщувався для зберігання з метою подальшого повернення ДПЧЗ, а вибував у межах іншого господарського ланцюга, спрямованого на його реалізацію.

Щодо пшениці суд установив, що протягом 11-29 серпня 2015 року за численними накладними оформлено передачу ТОВ «Вел-Авто-Транс» на зберігання 646,58 т озимої пшениці вартістю 1 828 087,84 грн. Разом із тим досліджені судом матеріали свідчили, що після такого оформлення відповідна пшениця не залишилася у розпорядженні зберігача для виконання зобов`язання перед ДПЧЗ, а надалі реалізовувалася іншим особам.

Водночас сама по собі передача зерна до с.Ротмістрівка не доводила його заволодіння, оскільки така адреса передбачалася документами як одне з можливих місць його зберігання. Тому суд першої інстанції обґрунтовано надав визначальне значення не самому переміщенню до складських приміщень, а встановленій подальшій реалізації зерна та відсутності його повернення ДПЧЗ у межах виконання договору зберігання. Саме сукупність цих обставин відрізняє звичайне виконання господарського договору від фактичного обернення чужого майна на користь інших осіб.

Найбільш докладно подальший рух майна встановлено щодо насіння соняшника. Суд першої інстанції дослідив відомості про обсяги власного виробництва ТОВ «Деметра-ЛК», договори поставки, накладні, товарно-транспортні накладні, документи покупців та банківські операції і зіставив їх з обсягом соняшника ДПЧЗ, переданого ТОВ «Вел-Авто-Транс» на зберігання.

Так, за договором із ТОВ «Катеринопільський елеватор» ТОВ «Деметра-ЛК» поставило 1 024,32 т соняшника, за що отримало 9 182 917,85 грн. Із цього обсягу суд ідентифікував 895,6 т вартістю 7 975 858,13 грн як соняшник ДПЧЗ, який за документами мав перебувати на зберіганні у ТОВ «Вел-Авто-Транс».

Також ТОВ «Деметра-ЛК» поставило ТОВ «Кернел-Трейд» 1 235,21 т соняшника вартістю 10 087 234,32 грн, з яких 1 097,4 т вартістю 8 693 991,87 грн суд відніс до соняшника ДПЧЗ, при цьому встановлений обсяг власного врожаю ТОВ «Деметра-ЛК» становив 564 т, що не відповідав значно більшому обсягу соняшника, який товариство надалі реалізовувало від власного імені.

Ці висновки узгоджувалися й з іншими документами щодо господарської діяльності ТОВ «Деметра-ЛК». Зокрема, досліджені декларації про обсяги зерна відображали значні надходження та реалізацію соняшника протягом осені 2015 року та січня 2016 року, а матеріали судово-економічного дослідження документально підтверджували реалізацію товариством соняшника ТОВ «Катеринопільський елеватор», ТОВ «Кернел-Трейд» та іншим суб`єктам господарювання.

Отже, висновок суду першої інстанції про заволодіння майном не ґрунтувався на припущенні, що будь-яке переміщення зерна за межі ДПЧЗ автоматично означало його викрадення чи заволодіння ним. Суд простежив подальшу долю відповідних партій майна та встановив їх включення до господарських операцій інших суб`єктів як товару, яким вони розпоряджалися від власного імені, у тому числі шляхом продажу та одержання за нього коштів.

Перевірка наведеної у вироку оцінки відомостей щодо ячменю, пшениці та соняшника свідчить, що суд першої інстанції встановив взаємопов`язану послідовність операцій: зерно ДПЧЗ документально оформлювалося як передане ТОВ «Вел-Авто-Транс» на зберігання, після чого відповідні партії переміщувалися та реалізовувалися іншим суб`єктам господарювання не як майно, що зберігалося для ДПЧЗ, а в межах власних господарських операцій пов`язаних товариств.

Саме тому посилання сторони захисту на чинність договорів зберігання та відсутність судових рішень про визнання їх недійсними не спростовує встановлених судом фактичних обставин. Предметом кримінально-правової оцінки є не дійсність відповідних правочинів як така, а фактичні дії з майном, переданим на їх виконання.

З урахуванням наведеного підстав погодитися з доводом сторони захисту про те, що господарська форма відносин між ДПЧЗ і ТОВ «Вел-Авто-Транс» сама по собі виключала можливість заволодіння майном ДПЧЗ, немає. Висновок суду першої інстанції про вибуття майна ДПЧЗ поза межами належного виконання договорів зберігання обґрунтовано його подальшим документально простеженим рухом, реалізацією третім особам та одержанням відповідних коштів, доводи апеляційної скарги цієї оцінки не спростовують.

Питання ж про те, чи було відповідне зерно надалі фактично повернуто ДПЧЗ та яке доказове значення має акт повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року, підлягає окремій оцінці.

Так, сторона захисту посилалася на акт повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року як на доказ належного виконання ТОВ «Вел-Авто-Транс» зобов`язань за договором зберігання та фактичного повернення зерна ДПЧЗ.

Відповідно до змісту цього акта ТОВ «Вел-Авто-Транс» в особі директора ОСОБА_5 повернуло, а ДПЧЗ в особі директора ОСОБА_10 отримало насіння соняшника в кількості 2 524,03 т, пшеницю в кількості 887,6 т та ячмінь у кількості 299,37 т.

Суд першої інстанції обґрунтовано не визнав самого лише факту складання та підписання цього документа достатнім підтвердженням реального повернення зазначених у ньому матеріальних цінностей. Зміст офіційного документа підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами, які відображають фактичний рух майна до і після дати його складання.

При цьому сторона захисту обґрунтовано звертала увагу на те, що підпис від імені ОСОБА_10 в акті не визнано підробленим. Однак достовірність підпису особи та достовірність відомостей, викладених у підписаному нею документі, є різними питаннями. Підписання документа директором ДПЧЗ підтверджує його участь у його оформленні, проте саме по собі не доводить фактичного переміщення відповідних обсягів зерна та їх реального прийняття державним підприємством.

Як установив суд першої інстанції на час складання акта частина майна, зазначеного в ньому як повернуте ДПЧЗ, уже фактично вибула з того господарського обороту, який відповідав би виконанню договору зберігання.

Так, весь обсяг ячменю, який у акті від 23 листопада 2015 року зазначено як повернутий ДПЧЗ, раніше було вивезено зі складів державного підприємства та спрямовано до портової інфраструктури для подальшої реалізації. Досліджені судом документи відображають його перевезення до складів ТОВ «Транс-Сервіс» та подальший рух як товару, призначеного для продажу. За таких обставин відомості акта про повернення ДПЧЗ 299,37 т ячменю не узгоджуються з установленою фактичною долею цього зерна.

Аналогічна невідповідність установлена щодо насіння соняшника. До 23 листопада 2015 року частина соняшника, який за актом нібито повертався ДПЧЗ, уже була реалізована ТОВ «Деметра-ЛК» третім особам. Зокрема, поставки соняшника ТОВ «Кернел-Трейд» здійснювалися ще у жовтні 2015 року, тобто задовго до складання акта повернення.

Щодо пшениці суд першої інстанції виходив із того, що після вивезення зі складів ДПЧЗ вона не залишалася у зберігача для наступного повернення державному підприємству, а частково реалізовувалася третім особам. Перевіряючи цей висновок у межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції враховує, що достовірність акта повернення оцінювалася першою інстанцією не ізольовано та не виключно за обсягом пшениці, реалізованої до 23 листопада 2015 року, а у взаємозв`язку з документально встановленим рухом відповідних партій зерна і подальшим виконанням договорів зберігання. Отже, сам по собі довід захисту про підписання акта не спростовує наведених у вироку мотивів.

Важливим є й те, що акт від 23 листопада 2015 року не містить самостійного підтвердження фактичного фізичного переміщення зазначених у ньому обсягів зерна від ТОВ «Вел-Авто-Транс» до ДПЧЗ. Його зміст фіксує твердження сторін про повернення майна, однак не спростовує інших досліджених судом доказів щодо реальної долі відповідних сільськогосподарських культур.

При цьому матеріали кримінального провадження містять й інші документи, складені вже після зазначеної дати, у яких відображалися подальші операції з урожаєм ДПЧЗ, його передача, зберігання та переміщення. Суд першої інстанції врахував ці документи у сукупній оцінці доводу про остаточне повернення зазначеного в акті зерна саме 23 листопада 2015 року, апеляційна скарга не обґрунтовує, чому такий спосіб перевірки був неправильним.

Тому посилання сторони захисту на акт повернення як на самодостатній доказ виконання договору зберігання не враховує необхідності співставлення його змісту з усією сукупністю фактичних даних про рух зерна.

Самої лише наявності акта, підписаного представниками обох сторін договору, недостатньо для автоматичного визнання викладених у ньому відомостей достовірними, якщо вони суперечать об`єктивним даним про фактичний рух майна.

За встановлених судом першої інстанції обставин відомості акта від 23 листопада 2015 року про повернення ТОВ «Вел-Авто-Транс» та отримання ДПЧЗ 2 524,03 т соняшника, 887,6 т пшениці та 299,37 т ячменю обґрунтовано оцінені як такі, що не узгоджуються з установленою фактичною долею відповідних сільськогосподарських культур.

Отже, довід сторони захисту про те, що акт повернення матеріальних цінностей підтверджує належне виконання договору зберігання та спростовує факт заволодіння майном ДПЧЗ, є необґрунтованим.

Оцінка ж правового значення складання та підписання цього акта саме як офіційного документа, а також наявності у діях ОСОБА_5 ознак кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.366 КК, буде наведена окремо.

Окремо сторона захисту заперечувала правильність кваліфікації дій ОСОБА_5 за ч.5 ст.191 КК, посилаючись на те, що вона не була службовою особою ДПЧЗ, не мала організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських повноважень щодо діяльності цього підприємства, не могла впливати на прийняття його посадовими особами управлінських рішень та не мала повноважень щодо розпорядження належним ДПЧЗ майном. Зерно державного підприємства не було ввірене ОСОБА_5 особисто та не перебувало у її віданні, а тому використання нею повноважень директора ТОВ «Вел-Авто-Транс», на думку сторони захисту, не утворювала способу заволодіння чужим майном, передбаченого ст.191 КК.

Наведені доводи не дають підстав для іншої правової оцінки встановлених обставин.

Відповідно до ч.3 ст.18 КК службовими особами є, зокрема, особи, які постійно чи тимчасово обіймають на підприємствах, в установах або організаціях посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.

ОСОБА_5 з 29 січня 2014 року обіймала посаду директора ТОВ «Вел-Авто-Транс». Відповідно до наданих їй повноважень вона діяла від імені товариства, представляла його у відносинах із третіми особами, укладала правочини, підписувала документи щодо їх виконання, акти приймання-передачі, накладні та інші документи, пов`язані з господарською діяльністю товариства. Отже, за характером та обсягом наданих їй повноважень ОСОБА_5 була службовою особою юридичної особи приватного права.

При цьому для кваліфікації заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем не вимагається, щоб особа обіймала посаду саме на підприємстві, якому належить відповідне майно, або щоб це майно було їй особисто ввірене чи перебувало безпосередньо у її віданні.

Визначальним є те, чи використала службова особа офіційно надані їй за посадою повноваження як засіб заволодіння чужим майном.

Такий підхід узгоджується з правовою оцінкою, наданою судами у кримінальному провадженні №991/493/22, у якому також вирішувалося питання щодо використання ОСОБА_5 службового становища директора ТОВ «Вел-Авто-Транс» під час заволодіння майном ДПЧЗ.

Так, ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 17 вересня 2024 року відхилено доводи сторони захисту про те, що відсутність у ОСОБА_5 повноважень щодо майна ДПЧЗ, його неввіреність їй та неперебування у її віданні виключали можливість кваліфікації її дій за ст.191 КК.

Постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - ККС ВС) від 22 травня 2025 року у справі №991/493/22 (провадження №51-5553км24) цей висновок залишено без змін. Верховний Суд зазначив, що кваліфікація діяння як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем не обумовлена обов`язковою наявністю у службової особи компетенції саме щодо майна, яке є предметом заволодіння, або фактом перебування такого майна у її віданні. Принциповим є використання службовою особою свого службового становища для здійснення заволодіння майном.

У тій справі суди виходили з того, що без використання ОСОБА_5 своїх повноважень директора ТОВ «Вел-Авто-Транс» обраний спосіб заволодіння зерном ДПЧЗ був би неможливим, оскільки відповідний договір між юридичними особами не був би укладений, а ТОВ «Вел-Авто-Транс» не набуло б можливості подальшого розпорядження зерном.

Наведена правова позиція є застосовною й у цьому кримінальному провадженні з огляду на подібність юридично значущих обставин щодо використання ОСОБА_5 службового становища директора ТОВ «Вел-Авто-Транс».

Суд першої інстанції у цій справі не виходив із того, що ОСОБА_5 мала будь-які владні чи управлінські повноваження щодо працівників ДПЧЗ. Значення для правової оцінки мало використання нею власних повноважень директора ТОВ «Вел-Авто-Транс».

Як установлено вище, передача зерна ДПЧЗ оформлювалася через договори зберігання, стороною яких виступало ТОВ «Вел-Авто-Транс», від імені цього товариства діяла ОСОБА_5 . Саме вона мала повноваження укладати відповідні правочини, підписувати документи щодо прийняття та руху майна, організовувати господарську діяльність товариства та діяти від його імені у відносинах з іншими особами.

Унаслідок укладення та виконання цих договорів зерно ДПЧЗ оформлено як передане ТОВ «Вел-Авто-Транс» на відповідальне зберігання. Надалі відповідні партії зерна, як установлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, використовувалися не для належного виконання зобов`язання зі зберігання та повернення, а переміщувалися та реалізовувалися іншим суб`єктам господарювання.

Отже, службове становище ОСОБА_5 мало безпосередній функціональний зв`язок із механізмом заволодіння майном ДПЧЗ. Без використання повноважень директора ТОВ «Вел-Авто-Транс» вона не могла б від імені цього товариства укласти договори, на підставі яких зерно було передано з державного підприємства, прийняти відповідне майно у господарський оборот товариства та забезпечити подальше оформлення операцій із ним.

За таких обставин використання службового становища полягало не у впливі ОСОБА_5 на службових осіб ДПЧЗ як на підлеглих і не у здійсненні нею повноважень власника державного майна, а у використанні власної компетенції директора юридичної особи, яка виступила стороною правовідносин, через які майно вибуло з володіння державного підприємства.

Не змінює цього висновку й довід про те, що зерно ДПЧЗ не було ввірене ОСОБА_5 особисто.

Майно передавалося ТОВ «Вел-Авто-Транс» за договорами зберігання, тобто надходило у володіння юридичної особи, від імені якої ОСОБА_5 діяла як директор. Саме в силу службового становища вона була наділена повноваженнями діяти від імені товариства щодо прийняття цього майна, оформлення відповідних господарських операцій та організації діяльності товариства, пов`язаної з таким майном.

Тому відсутність передання зерна безпосередньо ОСОБА_5 як фізичній особі не виключає використання нею службового становища директора товариства як способу заволодіння чужим майном.

Водночас саме по собі обіймання посади директора не є достатнім для кваліфікації дій особи за ст.191 КК. Необхідним є встановлення того, що відповідні службові повноваження реально використовувалися у механізмі заволодіння майном.

Обґрунтованість висновку першої інстанції про такий зв`язок підтверджується наведеною у вироку сукупністю обставин: укладенням ОСОБА_5 від імені ТОВ «Вел-Авто-Транс» договорів, на підставі яких зерно ДПЧЗ передавалося товариству; оформленням документів щодо прийняття та руху цього майна; подальшим переміщенням відповідних партій зерна поза межами належного виконання договорів зберігання; їх реалізацією іншим суб`єктам господарювання, у тому числі через пов`язані з ОСОБА_5 юридичні особи.

Наведена у вироку послідовність дій дає достатні підстави погодитися з тим, що службові повноваження ОСОБА_5 були використані не лише як формальна передумова її участі у господарських відносинах, а як необхідний інструмент реалізації механізму заволодіння майном ДПЧЗ.

Встановлені судом обставини також не дають підстав вважати, що дії ОСОБА_5 обмежувалися добросовісним виконанням звичайних господарських функцій директора товариства. Як уже зазначалося, фактична доля зерна не відповідала змісту зобов`язань зі зберігання та повернення, а відповідні господарські документи використовувалися для оформлення операцій, у результаті яких майно ДПЧЗ вибуло з його володіння та було реалізоване іншим особам.

Отже, твердження сторони захисту про відсутність у ОСОБА_5 службових повноважень щодо ДПЧЗ не спростовує висновків суду першої інстанції. Для кваліфікації її дій значення мало не те, чи могла вона як службова особа розпоряджатися майном державного підприємства, а те, чи використала вона власні службові повноваження директора ТОВ «Вел-Авто-Транс» для реалізації способу заволодіння цим майном.

З огляду на встановлені обставини висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_5 , будучи службовою особою ТОВ «Вел-Авто-Транс», використала надані їй службові повноваження як засіб заволодіння майном ДПЧЗ, є обґрунтованим.

Ураховуючи встановлений особливо великий розмір майна, вчинення діяння за попередньою змовою групою осіб та наведені вище обставини використання ОСОБА_5 службового становища, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильну правову кваліфікацію її дій за ч.5 ст.191 КК.

Також сторона захисту вважала істотним порушенням права ОСОБА_5 на захист те, що суд першої інстанції не допитав як свідка ОСОБА_10 , який у відповідний період обіймав посаду директора ДПЧЗ, підписував договори зберігання з ТОВ «Вел-Авто-Транс» та акт повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року.

В апеляційній скарзі захисник зазначав, що допит ОСОБА_10 мав істотне значення для з`ясування обставин укладення та виконання договорів зберігання, фактичного повернення зерна, а також обставин складання та підписання акта від 23 листопада 2015 року. Крім того, сторона захисту вказувала, що суд першої інстанції, пославшись на стан здоров`я ОСОБА_10 , не перевірив можливості його участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Наведені доводи не свідчать про таке порушення права на захист, яке могло вплинути на законність та обґрунтованість вироку.

Як установлено судом першої інстанції, ОСОБА_10 неодноразово викликався до суду для допиту, однак у судове засідання не з`явився. При цьому суд не використав як доказ винуватості ОСОБА_5 показання ОСОБА_10 , отримані під час досудового розслідування, тобто висновки щодо її винуватості не ґрунтувалися на відомостях, які сторона захисту не мала можливості поставити під сумнів шляхом перехресного допиту.

Водночас саме по собі те, що ОСОБА_10 був безпосереднім учасником укладення договорів та підписання окремих документів, не означає, що без його допиту встановлення відповідних обставин було неможливим.

Факти укладення договорів зберігання між ДПЧЗ та ТОВ «Вел-Авто-Транс», підписання їх ОСОБА_10 від імені ДПЧЗ та ОСОБА_5 від імені ТОВ «Вел-Авто-Транс», а також факт підписання акта повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року суд першої інстанції не заперечував.

Спірним у цьому кримінальному провадженні було інше: чи відповідали оформлені сторонами документи фактичному руху зерна, чи зберігалося воно для ДПЧЗ та чи було реально повернуто державному підприємству.

Ці обставини суд першої інстанції встановлював не на підставі припущень щодо можливих пояснень ОСОБА_10 , а шляхом дослідження значного масиву об`єктивних доказів, зокрема договорів, накладних, товарно-транспортних документів, банківських операцій, документів покупців та перевізників, відомостей про рух конкретних партій зерна, а також інших матеріалів, які дозволяли простежити фактичну долю відповідного майна.

Саме ці докази стали підставою для висновку про те, що окремі партії зерна, які за документами мали перебувати на зберіганні та надалі бути повернуті ДПЧЗ, фактично переміщувалися та реалізовувалися іншим суб`єктам господарювання.

За таких обставин можливі пояснення ОСОБА_10 щодо мети укладення договорів, домовленостей між сторонами або підстав підписання ним окремих документів підлягали б оцінці поряд з іншими доказами та не мали наперед установленої сили.

Не можна погодитися і з тим, що сам факт підписання ОСОБА_10 акта повернення матеріальних цінностей робив його допит необхідною умовою для встановлення достовірності відомостей, зазначених у цьому документі. Як уже зазначалося, підписання документа підтверджує участь особи в його оформленні, але не виключає перевірки того, чи відповідав зафіксований у ньому господарський факт реальним обставинам.

У цьому контексті суд першої інстанції мав право оцінити зміст акта у сукупності з іншими доказами та дійти висновку щодо його достовірності незалежно від того, чи був допитаний один із його підписантів.

Разом із тим окремий мотив суду першої інстанції про те, що сторона захисту не зазначила, які саме показання ОСОБА_10 міг би надати для спростування обвинувачення, не видається переконливим. З огляду на його роль у відповідних правовідносинах інтерес сторони захисту до його допиту був зрозумілим та об`єктивно пов`язаним з обставинами справи.

Однак недосконалість цього мотиву сама по собі не свідчить про істотне порушення вимог КПК.

Для такого висновку необхідно встановити, що недопит ОСОБА_10 реально позбавив сторону захисту можливості довести обставини, які могли мати істотне значення для вирішення питання про винуватість ОСОБА_5 , або що без його показань суд зробив висновки, які не мали достатнього підтвердження іншими доказами.

Таких обставин під час апеляційного перегляду не встановлено.

Захист, наполягаючи на необхідності допиту ОСОБА_10 , не навів конкретних фактичних даних, які він міг би повідомити і які були б здатні спростувати встановлені документально маршрути переміщення зерна, його подальшу реалізацію, господарські операції з відповідними партіями та рух отриманих коштів.

Посилання захисту на те, що ОСОБА_10 міг підтвердити реальність укладених договорів та факт підписання акта повернення, також не спростовує висновків вироку, оскільки самі ці факти судом не заперечувалися.

Так само не свідчить про істотне порушення права на захист незабезпечення допиту ОСОБА_10 в режимі відеоконференції. Вирішальне значення має не сама процесуальна форма, у якій теоретично міг бути проведений його допит, а те, чи призвела відсутність такого допиту до неповноти судового розгляду, здатної вплинути на правильність вирішення справи.

З огляду на характер доказів, покладених в основу вироку, та обсяг обставин, встановлених незалежно від можливих показань ОСОБА_10 , підстав вбачати такий наслідок немає.

Додатково суд враховує, що питання про недопит цієї ж особи вже було предметом судової перевірки у пов`язаному кримінальному провадженні. Постановою ККС ВС від 22 травня 2025 року у справі №991/493/22 (провадження №51-5553км24) також перевірено, зокрема, довід захисту ОСОБА_5 про порушення її права на захист унаслідок відмови судів у виклику та допиті директора ДПЧЗ, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження. Верховний Суд зазначив, що сторона захисту не обґрунтувала, яким чином така відмова перешкодила чи могла перешкодити ухваленню законного та обґрунтованого рішення, тоді як доводи про господарський характер відповідних операцій одержали судову оцінку на підставі сукупності інших безпосередньо досліджених доказів. За цих обставин ККС ВС не встановив істотного порушення вимог кримінального процесуального закону в розумінні ст.412 КПК.

Наведений висновок має значення для оцінки процесуальних наслідків недопиту ОСОБА_10 , однак не підміняє перевірки обставин цього кримінального провадження. На відміну від пов`язаного провадження, де відмову в допиті розглянуто у зв`язку з виділенням матеріалів щодо директора ДПЧЗ та зупиненням провадження через його мобілізацію, у цій справі суд першої інстанції неодноразово викликав ОСОБА_10 , проте його допит не відбувся. Водночас і тут визначальним залишається те, чи вплинула відсутність його показань на можливість перевірки істотних доводів захисту та обґрунтованість висновків вироку. З огляду на досліджені судом першої інстанції документи щодо руху зерна, його реалізації та розрахунків, а також відсутність опори вироку на недосліджені показання ОСОБА_10 , підстав для такого висновку не встановлено.

За наведених обставин недопит ОСОБА_10 не позбавив сторону захисту можливості спростовувати обвинувачення, подавати власні докази, ставити під сумнів достовірність документів та наводити альтернативну оцінку фактичних обставин, а тому не може розцінюватися як істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке могло перешкодити суду першої інстанції ухвалити законний та обґрунтований вирок.

Сторона захисту також не погоджувалася з висновком суду першої інстанції про наявність у діях ОСОБА_5 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.209 КК. В апеляційній скарзі зазначалося, що суд визнав доведеними фінансові операції лише на суму 1 229 000 грн, однак, на думку захисту, не навів належних доказів походження цих коштів саме від реалізації зерна ДПЧЗ та їх особистого використання ОСОБА_5 .

Наведені доводи не спростовують висновків вироку.

Насамперед слід врахувати, що суд першої інстанції не ототожнив заволодіння зерном та його первинну реалізацію з подальшою легалізацією майна, одержаного злочинним шляхом.

Аналізуючи висунуте ОСОБА_5 обвинувачення за ст.209 КК суд дійшов висновку, що операції з вивезення зерна та його продажу, які одночасно становили спосіб і фактичне завершення заволодіння майном ДПЧЗ, не можуть повторно утворювати об`єктивну сторону легалізації того самого майна. У цій частині обвинувачення суд визнав необґрунтованим та виключив відповідні дії з кримінально-правової оцінки за ст.209 КК.

Відтак висновок про винуватість ОСОБА_5 за ч.2 ст.209 КК ґрунтувався на встановленні подальших самостійних фінансових операцій із коштами, одержаними вже внаслідок реалізації такого майна.

Суд першої інстанції встановив дві групи таких операцій на загальну суму 1 229 000 грн.

Перша стосувалася коштів, одержаних ТОВ «Деметра-ЛК» від ТОВ «Кернел-Трейд» за реалізований соняшник, походження якого суд пов`язав із зерном ДПЧЗ. Надалі ці кошти перераховувалися через ТОВ «Кайросагро» на рахунок фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 .

З цього рахунку ОСОБА_5 18 вересня 2015 року зняла готівкою 100 000 грн, а 09 жовтня 2015 року - 299 000 грн, тобто загалом 399 000 грн.

Інша група стосувалася коштів, які після надходження від реалізації зерна ДПЧЗ також перераховані на рахунок фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 . У період з 16 листопада 2015 року по 18 березня 2016 року з цього рахунку нею послідовно знімалися готівкові кошти у сумах 95 000 грн, 200 000 грн, 30 000 грн, 5 000 грн, 100 000 грн, 200 000 грн та 200 000 грн, тобто загалом 830 000 грн.

Таким чином, сума фінансових операцій, які суд визнав самостійними стосовно предикатного кримінального правопорушення, становила 1 229 000 грн.

При цьому зв`язок зазначених коштів із майном, одержаним унаслідок попереднього кримінального правопорушення, встановлено не лише з огляду на часову послідовність банківських операцій.

Висновок ґрунтувався на простеженому русі коштів від покупців зерна до ТОВ «Деметра-ЛК», надалі через інших суб`єктів господарювання до рахунків фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 та їх подальшому знятті готівкою.

Тому довід сторони захисту про відсутність доказів походження всієї суми 1 229 000 грн саме від реалізації зерна ДПЧЗ не враховує, що суд оцінював не окремий факт надходження коштів на рахунок, а весь документально підтверджений ланцюг їх руху.

Необґрунтованим є й довід про те, що суд не встановив особистого вчинення таких операцій ОСОБА_5 .

Відповідні грошові кошти надходили на рахунки фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 , а подальші операції полягали у знятті готівкових коштів саме з цих рахунків. Апеляційна скарга не спростовує наведеної у вироку оцінки сукупності банківських документів, відомостей про рахунки та проведені операції, на підставі яких суд першої інстанції дійшов висновку про участь ОСОБА_5 у використанні відповідних коштів.

Та обставина, що сума таких операцій (1 229 000 грн) є меншою за загальну вартість майна ДПЧЗ у розмірі 23 126 607,89 грн, не свідчить про суперечність вироку. Це зумовлено тим, що за ст.209 КК суд оцінив лише подальші самостійні операції з частиною коштів, уже одержаних унаслідок предикатного кримінального правопорушення.

Показовим у цьому контексті є й те, що суд першої інстанції не погодився з первинною кваліфікацією обвинувачення в повному обсязі. Зокрема, він виключив із обвинувачення дії, які фактично збігалися зі способом заволодіння майном, а також не визнав доведеними кваліфікуючі ознаки великого чи особливо великого розміру за ст.209 КК.

Це свідчить про самостійну оцінку судом обвинувачення та відмежування тих дій, які становили предикатне кримінальне правопорушення, від наступних фінансових операцій з майном злочинного походження.

Щодо суб`єктивної сторони суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 знала про злочинне походження відповідних коштів, оскільки сама брала участь у вчиненні предикатного кримінального правопорушення та надалі використовувала кошти, одержані від реалізації його предмета.

За таких обставин знання про походження коштів не ґрунтувалося на припущенні чи лише на її зв`язку з відповідними юридичними особами, а випливало з установленої участі ОСОБА_5 у попередньому заволодінні майном та подальших операціях із коштами, одержаними від його реалізації.

Отже, підстав вважати, що суд першої інстанції неправильно визначив предмет, об`єктивну чи суб`єктивну сторону кримінального правопорушення, передбаченого ст.209 КК, не встановлено.

Дії ОСОБА_5 щодо подальшого використання коштів, одержаних унаслідок заволодіння майном ДПЧЗ, шляхом здійснення окремих фінансових операцій на загальну суму 1 229 000 грн обґрунтовано відмежовані від предикатного кримінального правопорушення та правильно кваліфіковані за ч.2 ст.209 КК.

Сторона захисту не погоджувалася з висновком суду першої інстанції про наявність у діях ОСОБА_5 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.366 КК, посилаючись на те, що акт повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року відображав реальне виконання договору зберігання, був підписаний представниками обох сторін та підтверджував фактичне повернення зерна ДПЧЗ.

Наведена позиція захисту не спростовує висновків суду.

Як встановлено вище, акт повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року містив відомості про те, що ТОВ «Вел-Авто-Транс» в особі ОСОБА_5 повернуло, а ДПЧЗ в особі ОСОБА_10 отримало насіння соняшника в кількості 2 524,03 т, пшеницю в кількості 887,6 т та ячмінь у кількості 299,37 т.

Разом із тим зміст цього документа не відповідав установленій фактичній долі зазначеного в ньому майна.

До моменту складання акта частина зерна, яке в ньому зазначалося як повернуте ДПЧЗ, уже вибула з того господарського обороту, який відповідав би виконанню договору зберігання, та була реалізована іншим суб`єктам господарювання.

Зокрема, весь обсяг ячменю, який у акті зазначався як повернутий ДПЧЗ, фактично був раніше вивезений зі складів державного підприємства та спрямований до портової інфраструктури для подальшої реалізації. Частина соняшника ще до 23 листопада 2015 року була реалізована третім особам, у тому числі через ТОВ «Деметра-ЛК». Щодо пшениці суд першої інстанції також установив її подальше вибуття та реалізацію.

Отже, відомості акта про фактичне повернення всього зазначеного в ньому обсягу зерна ДПЧЗ суперечили встановленим об`єктивним даним про рух відповідного майна.

При цьому факт підписання акта ОСОБА_10 не змінює оцінки достовірності зафіксованих у ньому відомостей.

Як уже зазначалося, справжність підпису особи на документі та правдивість відомостей, які цей документ посвідчує, є різними обставинами. Сам факт підписання документа представниками обох сторін не виключає можливості встановлення того, що відображений у ньому господарський факт у дійсності не відбувся.

Висновок суду першої інстанції про те, що акт повернення матеріальних цінностей є офіційним документом у розумінні кримінального закону, також є обґрунтованим.

Документ складений у межах господарських відносин між юридичними особами, від імені яких діяли їх керівники, містив відомості про виконання зобов`язання з повернення матеріальних цінностей та був здатний спричинити наслідки правового характеру, зокрема підтвердити припинення обов`язку зберігача щодо повернення майна поклажодавцю.

ОСОБА_5 підписала цей акт саме як директор ТОВ «Вел-Авто-Транс» та засвідчила його печаткою товариства. Отже, при його складанні та видачі вона діяла не як приватна фізична особа, а як службова особа юридичної особи, використовуючи надані їй за посадою повноваження.

Не викликає сумніву й те, що відомості про повернення зерна мали істотне правове значення. За своїм змістом акт мав підтверджувати виконання ТОВ «Вел-Авто-Транс» обов`язку щодо повернення майна, отриманого за договором зберігання, та відповідно відсутність у зберігача подальших зобов`язань щодо цього майна.

Тому внесення до такого документа відомостей про господарську операцію, яка фактично не відбулася у зазначеному обсязі, не може розглядатися як технічна неточність або помилка у документальному оформленні.

Щодо суб`єктивної сторони цього кримінального правопорушення суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_5 усвідомлювала недостовірність відомостей, зазначених в акті.

Такий висновок узгоджується з установленими судом обставинами її безпосередньої участі у попередніх операціях із відповідним майном.

ОСОБА_5 як директор ТОВ «Вел-Авто-Транс» укладала договори, на підставі яких зерно ДПЧЗ передавалося товариству, діяла від його імені у відповідних господарських правовідносинах та була безпосередньо пов`язана з подальшим рухом і реалізацією зерна через пов`язаних суб`єктів господарювання.

Наведені судом першої інстанції обставини безпосередньої участі ОСОБА_5 у прийнятті, переміщенні та подальшій реалізації відповідного зерна давали обґрунтовані підстави для висновку про її обізнаність із фактичною долею цього майна.

Це стосується, зокрема, партій зерна, реалізація яких відбулася ще до складання акта від 23 листопада 2015 року. Враховуючи встановлену послідовність таких операцій, суд першої інстанції мотивовано дійшов висновку, що, підписуючи документ про повернення зерна ДПЧЗ, ОСОБА_5 усвідомлювала невідповідність зафіксованих у ньому відомостей фактичним обставинам. Доводи апеляційної скарги не виявляють помилок у наведеному обґрунтуванні.

Отже, висновок першої інстанції про завідомість неправдивості відомостей ґрунтується не на змісті акта як такому, а на оціненій судом сукупності попередніх дій обвинуваченої щодо прийняття, переміщення та реалізації відповідного майна.

Мотиви вироку щодо умисного характеру дій ОСОБА_5 також враховують послідовність подій. Акт від 23 листопада 2015 року з`явився вже після фактичного вибуття частини зерна та його реалізації, за своїм змістом він створював документальне підтвердження того, що ТОВ «Вел-Авто-Транс» виконало свої зобов`язання і повернуло майно ДПЧЗ, хоча фактичні обставини свідчили про інше.

Така сукупність обставин узгоджується з висновком суду першої інстанції про умисний характер внесення до документа неправдивих відомостей.

При цьому для встановлення складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.366 КК, не має самостійного вирішального значення мотив подальшого використання відповідного документа. Достатнім є встановлення того, що службова особа усвідомлювала неправдивість відомостей та умисно внесла їх до офіційного документа або видала такий документ.

З огляду на зміст наведених у вироку доказів підстав для іншої оцінки відповідних обставин у межах апеляційної скарги не встановлено.

Отже, наведені у вироку й перевірені під час апеляційного розгляду обставини обґрунтовують висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_5 , будучи службовою особою ТОВ «Вел-Авто-Транс», підписала та видала офіційний документ, який містив завідомо неправдиві відомості про повернення ДПЧЗ матеріальних цінностей.

Тому доводи апеляційної скарги не спростовують правильності правової кваліфікації дій ОСОБА_5 за ч.1 ст.366 КК.

Окремо захист не погодився з рішенням суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_5 на користь ДПЧЗ майнової шкоди у розмірі 23 126 607,89 грн.

В апеляційній скарзі зазначалося, що за версією сторони обвинувачення відповідне заволодіння вчинялося ОСОБА_5 спільно з іншими особами, матеріали щодо яких виділено в окремі кримінальні провадження. На думку захисту, за таких обставин до ухвалення судових рішень щодо інших осіб неможливо встановити обсяг відповідальності кожного з учасників, а тому цивільний позов у цій частині мав бути залишений без розгляду.

Такі доводи не дають підстав для зміни вироку в частині вирішення цивільного позову.

Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала.

У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції встановив конкретний епізод заволодіння майном ДПЧЗ, за який винуватою визнано ОСОБА_5 , а також визначив точний розмір майнової шкоди, заподіяної саме цим епізодом.

Йдеться про заволодіння 2 509,04 т насіння соняшника, 646,58 т пшениці та 299,37 т ячменю загальною вартістю 23 126 607,89 грн.

Отже, на відміну від ситуації, коли через виділення матеріалів щодо інших осіб неможливо встановити ані конкретний обсяг завданої шкоди, ні її зв`язок з діями обвинуваченого, у цій справі такі обставини встановлені.

Сума 23 126 607,89 грн не була визначена судом як умовна частка загальної шкоди, заподіяної усіма особами у межах усього кримінального провадження. Вона відповідає вартості конкретного майна ДПЧЗ, заволодіння яким безпосередньо охоплювалося обвинуваченням ОСОБА_5 та визнано доведеним вироком.

Саме це відрізняє зазначений епізод від іншої частини цивільного позову, пов`язаної з обвинуваченням ОСОБА_7 , щодо якої суд першої інстанції ухвалив виправдувальний вирок і залишив відповідні позовні вимоги без розгляду.

Те, що суд установив вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення за попередньою змовою з іншою особою чи особами, матеріали щодо яких виділено в окремі провадження, не усуває причинного зв`язку між її власними умисними протиправними діями та завданою ДПЧЗ шкодою.

Іншими словами, питання про можливу кримінальну та цивільно-правову відповідальність інших осіб не змінює того, що в межах цього провадження встановлено факт завдання ДПЧЗ майнової шкоди у конкретному розмірі та участь ОСОБА_5 у діях, наслідком яких ця шкода стала.

При цьому суд першої інстанції не поклав солідарного обов`язку з відшкодування шкоди на осіб, щодо яких обвинувальні вироки не постановлені. Стягнення у розмірі 23 126 607,89 грн здійснено виключно з ОСОБА_5 , винуватість якої у відповідному епізоді встановлена вироком.

Тому доводи апеляційної скарги, побудовані на неможливості покладення солідарної відповідальності разом з особами, матеріали щодо яких виділено в окремі провадження, не стосуються фактичного способу вирішення цивільного позову в цій справі.

Крім того, залишення цивільного позову без розгляду не є обов`язковим наслідком самого лише факту виділення матеріалів щодо інших можливих співучасників в окремі провадження.

Вирішальним є те, чи має суд можливість на підставі встановлених у конкретному провадженні обставин визначити наявність шкоди, її розмір, протиправність поведінки особи, причинний зв`язок між такою поведінкою та шкодою, а також вину особи, з якої заявлено вимогу про її відшкодування.

У вироку наведено мотиви встановлення цих елементів щодо ОСОБА_5 , а наведені в апеляційній скарзі заперечення їх не спростовують.

Доводи захисту не містять обґрунтування того, яка саме частина суми 23 126 607,89 грн не пов`язана з установленим вироком епізодом заволодіння ОСОБА_5 майном ДПЧЗ або чому встановлений розмір шкоди не відповідає вартості 2 509,04 т соняшника, 646,58 т пшениці та 299,37 т ячменю.

Не наведено й обставин, які б свідчили, що стягнення зазначеної суми фактично охоплює шкоду від інших епізодів, винуватість ОСОБА_5 у яких цим вироком не встановлена.

За наведеного суд першої інстанції мав достатні фактичні та правові підстави для вирішення цивільного позову по суті в частині вимог, безпосередньо пов`язаних із кримінальним правопорушенням, у вчиненні якого ОСОБА_5 визнано винуватою.

Відтак стягнення з ОСОБА_5 на користь ДПЧЗ майнової шкоди у розмірі 23 126 607,89 грн відповідає встановленим у кримінальному провадженні обставинам, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування або зміни вироку в цій частині.

В апеляційній скарзі сторона захисту також посилалася на упереджений характер кримінального переслідування ОСОБА_5 , пов`язуючи його з подіями, що передували цьому кримінальному провадженню.

Зокрема, в апеляційній скарзі зазначалося, що 25 вересня 2014 року ОСОБА_5 зверталася до народного депутата України та прокурора Черкаської області із повідомленнями про можливе вчинення кримінальних правопорушень іншими особами, у тому числі працівниками правоохоронних органів. На думку захисту, подальше кримінальне переслідування ОСОБА_5 могло бути пов`язане з цими зверненнями та мати характер помсти.

Самі по собі наведені обставини не підтверджують такого висновку.

Факт попереднього звернення особи до правоохоронних органів або інших державних органів із заявами про можливі кримінальні правопорушення не свідчить автоматично про незаконність подальшого кримінального провадження щодо неї.

Для встановлення упередженого чи штучного характеру кримінального переслідування необхідні конкретні дані, які б вказували на причинний зв`язок між такими зверненнями та подальшими процесуальними діями, фальсифікацію доказів, їх штучне створення, незаконне спрямування розслідування проти певної особи або інше істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

В апеляційній скарзі не наведено обставин, які б свідчили про залишення судом першої інстанції без належної оцінки конкретних даних такого характеру.

Водночас висновки про винуватість ОСОБА_5 ґрунтуються не на самому факті здійснення щодо неї кримінального переслідування, а на сукупності досліджених судом доказів, зокрема договорах, накладних, товарно-транспортних документах, банківських документах, матеріалах щодо руху та реалізації зерна, висновках експертів та інших доказах, зміст яких перевірено судом першої інстанції.

Апеляційна скарга не містить конкретних відомостей про те, що зазначені докази були сфальсифіковані, штучно створені або отримані саме внаслідок неправомірного переслідування ОСОБА_5 через її попередні звернення.

Не наведено також даних, які б свідчили, що особи, щодо дій яких ОСОБА_5 зверталася у 2014 році, впливали на формування доказової бази у цьому кримінальному провадженні або визначали його процесуальний результат.

Отже, твердження про зв`язок між попередніми зверненнями обвинуваченої та її подальшим кримінальним переслідуванням ґрунтується на припущенні.

Саме по собі припущення про можливий мотив переслідування не спростовує належності, допустимості чи достовірності конкретних доказів, покладених в основу вироку.

Для оцінки законності та обґрунтованості вироку визначальним є те, чи доведені встановлені судом фактичні обставини належними та допустимими доказами і чи дають вони підстави для відповідної правової кваліфікації дій ОСОБА_5 .

Як уже встановлено під час апеляційного перегляду, доводи сторони захисту щодо недоведеності заволодіння майном ДПЧЗ, фактичного повернення зерна, використання ОСОБА_5 службового становища, а також неправильності кваліфікації її дій за ст.191, 209 та 366 КК не знайшли підтвердження.

Тому наведені в апеляційній скарзі обставини, пов`язані з попередніми зверненнями ОСОБА_5 до правоохоронних органів та народного депутата України, не дають підстав вважати, що обвинувальний вирок став наслідком упередженого кримінального переслідування, проте не оцінки досліджених у цьому кримінальному провадженні доказів.

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції не встановив підстав для висновку про недоведеність винуватості ОСОБА_5 у кримінальних правопорушеннях, за які її засуджено вироком суду першої інстанції.

Доводи сторони захисту про виключно господарський характер відносин між ДПЧЗ та ТОВ «Вел-Авто-Транс» не спростовують установлених обставин фактичного вибуття зерна з володіння державного підприємства та його подальшої реалізації третім особам. Наявність чинних договорів зберігання сама по собі не виключає кримінально-правової оцінки фактичних дій, вчинених під час їх виконання.

Посилання на акт повернення матеріальних цінностей від 23 листопада 2015 року також не спростовує висновків вироку, оскільки зафіксовані в ньому відомості про повернення зерна не узгоджуються з установленою на підставі інших доказів фактичною долею відповідних партій сільськогосподарської продукції.

Твердження про відсутність у ОСОБА_5 статусу службової особи ДПЧЗ не впливає на правильність кваліфікації її дій за ч.5 ст.191 КК, оскільки використаним нею службовим становищем були повноваження директора ТОВ «Вел-Авто-Транс», за допомогою яких реалізовано механізм заволодіння майном державного підприємства.

Недопит ОСОБА_10 не призвів до такої неповноти судового розгляду, яка могла перешкодити ухваленню законного та обґрунтованого вироку. Факти укладення ним договорів та підписання відповідних документів судом не заперечувалися, тоді як фактичний рух і подальша реалізація зерна встановлені на підставі сукупності інших доказів.

Висновок про винуватість ОСОБА_5 за ч.2 ст.209 КК стосується самостійних фінансових операцій із коштами на загальну суму 1 229 000 грн, здійснених після одержання майна внаслідок предикатного кримінального правопорушення. Суд першої інстанції відмежував ці дії від самого заволодіння майном та виключив з обвинувачення ті операції, які фактично збігалися з об`єктивною стороною кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК.

Доводи щодо неправильної кваліфікації за ч.1 ст.366 КК ґрунтуються на твердженні про достовірність акта повернення матеріальних цінностей. Однак установлені обставини свідчать, що ОСОБА_5 як службова особа ТОВ «Вел-Авто-Транс» підписала офіційний документ, який містив завідомо неправдиві відомості про повернення ДПЧЗ майна.

Не встановлено й підстав для зміни вироку в частині цивільного позову. Розмір шкоди у сумі 23 126 607,89 грн відповідає вартості конкретного майна, заволодіння яким у межах цього епізоду визнано доведеним щодо ОСОБА_5 , а виділення матеріалів щодо інших осіб в окремі провадження не перешкоджало визначенню розміру шкоди, безпосередньо пов`язаної з її діями.

Твердження про упереджений характер кримінального переслідування не підтверджені конкретними даними про штучне створення, фальсифікацію доказів або інший неправомірний вплив на результати цього кримінального провадження та не спростовують встановлених на підставі досліджених доказів обставин.

Зміст оскаржуваного вироку свідчить, що суд першої інстанції детально встановив обставини кожного інкримінованого ОСОБА_5 кримінального правопорушення, визначив фактичний механізм заволодіння майном ДПЧЗ, простежив подальший рух відповідних партій зерна та коштів, одержаних від їх реалізації, надав оцінку доказам сторін і навів мотиви, з яких відхилив версію сторони захисту.

При цьому суд не обмежився відтворенням висунутого обвинувачення, а здійснив його самостійну перевірку. Частину інкримінованих ОСОБА_5 дій за ст.209 КК виключено з обвинувачення, окремі кваліфікуючі ознаки не визнано доведеними, ОСОБА_7 за пред`явленим їй обвинуваченням виправдано, а цивільний позов вирішено з урахуванням установленої винуватості кожної з обвинувачених та конкретного розміру шкоди, пов`язаної з відповідними епізодами.

Наведене свідчить, що висновок про винуватість ОСОБА_5 сформований не внаслідок формального прийняття позиції сторони обвинувачення, а за результатами безпосереднього дослідження та оцінки значного масиву взаємопов`язаних доказів, їх співставлення між собою та перевірки доводів і альтернативних пояснень сторони захисту.

В апеляційній скарзі містяться також інші аргументи, які не потребують окремого детального аналізу, оскільки не мають вирішального значення для оцінки законності, обґрунтованості та вмотивованості оскаржуваного вироку. Відповідно до практики ЄСПЛ п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди наводити мотиви ухвалених рішень, однак не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент сторони; межі цього обов`язку залежать від характеру рішення, змісту доводів сторін та обставин конкретної справи. Такий підхід викладений, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ у справах «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява №18390/91, §29, від 09 грудня 1994 року, та «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine), заява №4909/04, §58, від 10 лютого 2010 року.

Таким чином, за наслідками апеляційного розгляду надано відповіді на всі істотні доводи апеляційної скарги, а інші аргументи не спростовують висновків суду першої інстанції.

Рішення про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191, ч.2 ст.209 та ч.1 ст.366 КК, прийнято за наслідками безпосереднього дослідження належних та допустимих доказів і відповідає стандарту доведення поза розумним сумнівом.

Відтак, під час ухвалення оскаржуваного вироку судом дотримано передбачені кримінальним процесуальним законодавством вимоги, порушень норм КПК, які могли б стати підставою для скасування вироку, в тому числі за вимогами та обставинами, викладеними в апеляційній скарзі, колегією суддів не встановлено, у зв`язку з чим оскаржуваний вирок є законним, обґрунтованим та таким, що підлягає залишенню без змін, а вимоги апеляційної скарги - без задоволення.

Керуючись статтями 370, 404, 405, 407, 419, 532 КПК, колегія суддів

 

ПОСТАНОВИЛА:

 

Апеляційну скаргу захисника обвинуваченої ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Вирок Вищого антикорупційного суду від 07 травня 2026 року щодо ОСОБА_5 залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.

 

Судді:

 

 

 

 

 

_______________ _______________ _______________

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3