Document No. 92240833

Справа № 991/4519/20

Провадження № 11-сс/991/518/20

Слідчий суддя: Мовчан Н. В.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2020 року м. Київ

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду у складі колегії суддів:

головуючого судді - Калугіної І. О.,

суддів - Никифорова А. С., Семенникова О. Ю.,

секретар судового засідання - Лисиця Ю. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційну скаргу прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора на ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 12 червня 2020 року про відмову в задоволенні клопотання старшого детектива Національного антикорупційного бюро України про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Такелі Матчинського району Республіки Таджикистан, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 ,

який підозрюється у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28 ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 209, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 205 КК України, у кримінальному провадженні, внесеному 26 липня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 52018000000000748,

за участю:

прокурора - Перова А. В.,

захисника підозрюваного ОСОБА_1 - адвоката Сініченка І. С.

В С Т А Н О В И Л А:

Зміст оскаржуваного рішення та встановленні обставини судом першої інстанції

Національним антикорупційним бюро України (далі - НАБУ) здійснюється досудове розслідування, а прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора (далі - САП) - процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні, внесеному 26 липня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 52018000000000748, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28 ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 209, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 205, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 364-1, ч. 1 ст. 28 ч. 2 ст. 366 Кримінального кодексу (далі - КК України).

13 серпня 2016 року детективом НАБУ складено, а прокурором САП погоджено, повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28 ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 209, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 205 КК України.

03 червня 2020 року у вказаному кримінальному провадженні детектив НАБУ, за погодженням із прокурором САП, звернувся до слідчого судді Вищого антикорупційного суду із клопотанням про обрання ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 12 червня 2020 року у задоволенні клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні вказаного клопотання, слідчий суддя дійшов висновку, що ОСОБА_1 не було належно повідомлено про підозру, а тому він не має статусу підозрюваного у цьому кримінальному провадженні та відповідно, до нього не може бути застосовано або обрано будь-який запобіжний захід.

Вимоги апеляційної скарги, доповнення до неї та узагальнені доводи особи, яка її подала

Не погоджуючись із ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 12 червня 2020 року прокурор САП подав апеляційну скаргу до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду.

В апеляційній скарзі та доповненнях до неї прокурор САП ставить вимогу про скасування оскаржуваної ухвали та постановлення нової, якою обрати підозрюваному ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги прокурор САП зазначає, що оскаржуване рішення ухвалене з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а висновки слідчого судді, викладені в ньому, не відповідають фактичним обставинам справи. Слідчий суддя відповідно до тексту рішення дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні клопотання через ненабуття ОСОБА_1 статусу підозрюваного. Однак, оскільки за наслідками вжитих органом досудового розслідування заходів станом на 13 серпня 2016 року встановити місцезнаходження ОСОБА_1 не вдалось, тому у порядку, передбаченому ч. 1 ст. 42 та ч. 2 ст.135 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), повідомлення про підозру ОСОБА_1 було надіслано поштою за відомим місцем його проживання та реєстрації: АДРЕСА_1 . Постановою детектива від 13 серпня 2016 року ОСОБА_1 було оголошено в розшук, а постановою детектива від 07 листопада 2017 року - у міжнародний розшук. Відомості щодо розшуку ОСОБА_1 були опубліковані на офіційних веб-сайтах МВС та НАБУ. Також, зазначає, що слідчим суддею 13 жовтня 2016 року та 07 червня 2017 року задовольнялися клопотання та надавався дозвіл на затримання підозрюваного ОСОБА_1 з метою його приводу для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, що не вбачалось би за можливе за умов відсутності у ОСОБА_1 статусу підозрюваного. Окрім іншого, ухвалою від 18 грудня 2017 року слідчим суддею Солом`янського районного суду міста Києва надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування відносно ОСОБА_1 , що також передбачає наявність статусу підозрюваного у останнього та його оголошення у міжнародний розшук. Вказана ухвала є чинною та нескасованою. На виконання саме цієї ухвали, слідчим суддею Вищого антикорупційного суду було здійснено виклик підозрюваного ОСОБА_1 у порядку ст. 297-5 КПК України. Крім того, в оскаржуваній ухвалі зазначено про те, що стороною обвинувачення не вжито заходів до звернення із запитом про міжнародну правову допомогу для вручення підозри ОСОБА_1 незважаючи на здобуті відомості про його переховування на території Автономної Республіки Крим (далі - АРК), однак вказана вимога може бути використана коли місцезнаходження підозрюваного є достеменно відомим. Натомість відомим на той час, як і натепер є лише факт переховування особи у тому числі за межами України. До того, направлення запиту про міжнародну правову допомогу щодо вчинення процесуальних дій на тимчасово окупованій території АРК було б порушенням приписів закону та визнанням належності вказаної території до іншої держави, формою посягання на територіальну цілісність України, що за певних умов утворює склад злочину, передбачений ст. 110 КК України. Окрім того, зазначає, що законодавче обґрунтування, наведене в ухвалі слідчого судді не відповідає вимогам КПК України, що регулюють питання здійснення повідомлення про підозру особі, здійснення спеціального досудового розслідування та обрання запобіжного заходу особі, яка переховується від органу досудового розслідування.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор у повному обсязі підтримав апеляційну скаргу з наведених у ній підстав, просив її задовольнити.

Адвокат у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а ухвалу слідчого судді - без змін.

ОСОБА_1 у судове засідання не прибув, будучи повідомленим про час та місце розгляду апеляційної скарги належним чином.

Мотиви суду

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши доводи прокурора та заперечення адвоката, дослідивши матеріали, які надійшли від слідчого судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга прокурора не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Одним із методів державної реакції на порушення, що носять кримінально-правовий характер, є заходи забезпечення кримінального провадження, передбачені ст. 131 КПК України, які виступають важливим елементом механізму здійснення завдань кримінального провадження при розслідуванні злочинів.

Згідно ч. 1 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та суду; знищення, схову або спотворення будь-якої із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконного впливу на свідків та інших підозрюваних у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином; вчиненню іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, в якому підозрюється, обвинувачується.

Підставою застосування запобіжного заходу, відповідно до ч. 2 ст. 177 КПК України є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосовування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Аналіз вказаних норм закону, дає підстави вважати, що запобіжні заходи під час досудового розслідування застосовуються (обираються) слідчим суддею лише щодо особи, яка, відповідно до вимог КПК України має статус підозрюваного.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 42 КПК України підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок не встановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.

Частиною 1 статті 276 КПК України передбачено, що повідомлення про підозру обов`язково здійснюється в порядку, передбаченому статтею 278 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 278 КПК України письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.

Частиною 1 статті 111 КПК України визначено, що повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією, за допомогою якої слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд повідомляє певного учасника кримінального провадження про дату, час та місце проведення відповідної процесуальної дії або про прийняте процесуальне рішення чи здійснену процесуальну дію.

Відповідно до ч. 3 ст. 111 КПК України повідомлення у кримінальному провадженні здійснюється у випадках, передбачених цим Кодексом, у порядку, передбаченому главою 11 цього Кодексу, за винятком положень щодо змісту повідомлення та наслідків неприбуття особи.

У главі 11, зокрема, в ч.ч. 1,2 ст. 135 КПК України визначено, що особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв`язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою. У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім`ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи.

Відповідно до ч. 1 ст. 136 КПК України належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом є розпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні, відеозапис вручення особі повістки, будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом.

Згідно із ч. 1 ст. 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством, аналіз якого свідчить, що унормування кримінальних процесуальних відносин відбувається шляхом чіткого та імперативного визначення процедур, регламентації прав їх учасників для попередження свавільного використання владними органами своїх повноважень і забезпечення умов справедливого судочинства.

Зазначеному імперативному принципу відповідає використана у КПК України вищезазначена процедура щодо вручення повідомлення особі.

Перевіряючи доводи клопотання органу досудового розслідування на предмет вручення повідомлення про підозру ОСОБА_1 колегія суддів встановила, що 13 серпня 2016 року детективом НАБУ складено, а прокурором САП погоджено, повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28 ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 209, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 205 КК України.

13 серпня 2016 року органом досудового розслідування засобами поштового зв`язку було направлено письмове повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28 ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 209, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 205 КК України за відомим місцем проживання та реєстрації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).

13 серпня 2016 року детективом винесено постанову про оголошення розшуку ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що його місцезнаходження невідоме та стосовно нього здобуто дані про ухилення від органу досудового розслідування.

На виконання вказаної постанови інформація про розшук підозрюваного розміщена на сайті МВС України. Крім того, інформація про розшук осіб у кримінальному провадженні щодо розкрадання газу ПАТ «Укргазвидобування», у тому числі, ОСОБА_1 , розміщена на сайті НАБУ.

Постановами прокурора САП від 15 лютого 2017 року матеріали досудових розслідувань № 52015000000000002 від 04 грудня 2015 року об`єднано із кримінальним провадженням № 32015100000000149 від 19 червня 2015 року, а матеріали досудових розслідувань № 32015100000000149 від 19 червня 2015 року об`єднано із кримінальним провадженням № 42015110000000121.

З матеріалів доданих до клопотання встановлено, що в ході проведення оперативно-розшукових заходів в рамках оперативно-розшукової справи «Розшук» № 18/2016 від 08 серпня 2016 року здобуто відомості про переховування ОСОБА_1 на території Російської Федерації та АРК, тому постановою детектива НАБУ від 07 листопада 2017 року оголошено міжнародний розшук ОСОБА_1 .

Постановою прокурора САП від 26 липня 2018 року виділено з матеріалів кримінального провадження № 42015110000000121 від 19 березня 2015 року в окреме провадження матеріали досудового розслідування, у тому числі, відносно підозрюваного ОСОБА_1 за фактом вчинення ним кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 4 ст. 28 ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 364-1, ч. 4 ст. 28 ч. 2 ст. 366, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 205, ч. 4 ст. 28 ч. 3 ст. 209 КК України. Виділеному кримінальному провадженню в ЄРДР присвоєний номер № 52018000000000748.

Як вбачається з матеріалів судового провадження, органами досудового розслідування письмове повідомлення про підозру ОСОБА_1 було направлено засобами поштового зв`язку, про що свідчить опис до поштового відправлення та фіскальний чек поштової установи, разом з тим матеріали судової справи не містять відомостей про результати вручення даного повідомлення ОСОБА_1 , що не відповідає вищезазначеній процедурі вручення повідомлення.

Будь-яких інших документів, які б свідчили про те, що службовими особами НАБУ було вручене повідомлення про підозру або вжито всіх можливих та необхідних заходів для її вручення ОСОБА_1 у спосіб, передбачений КПК України, як то вручення дорослому члену його сім`ї чи іншій особі, яка з ним проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання ОСОБА_1 або адміністрації, надано не було.

Визначення змісту поняття «підозра» обумовлює необхідність врахування практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань застосування кримінального процесуального законодавства (ч. 5 ст. 9 КПК України).

Так, згідно з практикою ЄСПЛ «підозра» є частиною більш широкого поняття «обвинувачення», яке відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України являє собою твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод за тлумаченням ЄСПЛ вміщено концепцію терміна «кримінальне обвинувачення», яка характеризується скоріше матеріальним, аніж формальним характером (справа «Девеєр проти Бельгії», рішення від 27 лютого 1980 року, скарга № 6903/75). У справі «Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини» (рішення від 15 липня 1982 року, скарга № 8130/78) ЄСПЛ констатував, що кримінальне обвинувачення може бути визначено як «офіційне повідомлення особи компетентним органом про те, що вона підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення».

Також, ЄСПЛ як висунення обвинувачення визнаються, зокрема, такі обставини: арешт особи (рішення у справі «Вемгоф проти Німеччини» від 27 червня 1968 року), офіційне повідомлення про намір здійснення стосовно особи кримінального переслідування (рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» від 27 червня 1968 року), початок досудового слідства проти конкретної особи чи арешт банківських рахунків конкретної особи (рішення у справі «Рінгайзен проти Австрії» від 16 липня 1971 року).

Більш того, зобов`язання щодо інформування обвинуваченого про характер і причину обвинувачення лежить виключно на стороні обвинувачення й не може бути виконано за допомогою пасивного надання інформації без звернення на неї уваги сторони захисту (рішення у справах «Mattoccia v. Italy», п.65; «Chichlian and Ekindjian v. France», п.71). Обвинувачений повинен дійсно отримати інформацію. Правової презумпції отримання недостатньо (рішення у справі «C. v. Italy (dec.)»). Незрозуміла й неофіційна інформація не є достатньою (рішення у справах «Т. v. Italy», п.28, і «Шомоді проти Італії», п.75).

Таким чином, колегія суддів зазначає, що повідомлення про підозру від 13 серпня 2016 року ОСОБА_1 у передбаченому КПК України порядку не вручене, у зв`язку з чим ОСОБА_1 не набув статусу підозрюваного в даному кримінальному провадженні.

При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованим посилання прокурора як на підтвердження обізнаності ОСОБА_1 з висунутою відносно нього підозрою та кримінальним переслідуванням, зокрема на відомості, отримані в ході проведення оперативно-розшукових заходів (НСРД), оскільки повідомлення про підозру було складено за часом пізніше ніж отримані дані за результатом НСРД, та розцінює дані посилання прокурора як припущення.

Отже, з матеріалів провадження вбачається, що слідчий суддя при розгляді клопотання в повній мірі дотримався вищевказаних приписів та дослідивши додані до клопотання документи у сукупності з вищевикладеними обставинами дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 через недотримання процедури про вручення підозри від 13 серпня 2016 року не набув статусу підозрюваного в даному кримінальному провадженні, а тому до нього не може бути обрано запобіжний захід.

В світлі вищенаведеного, колегія суддів зазначає, що при апеляційному розгляді встановлено недотримання порядку вручення підозри від 13 серпня 2016 року ОСОБА_1 , у зв`язку з чим підстави обґрунтованості підозри не переглядаються.

Що стосується доводів прокурора з приводу того, що судом надавався дозвіл на затримання ОСОБА_1 , а також дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування, що на думку сторони обвинувачення підтверджують факт набуття ним статусу підозрюваного, то колегія суддів вважає зазначити таке.

Обов`язок доведення викладених у клопотанні обставин, законодавець покладає на сторону, яка звернулася з таким клопотанням. Таким чином, при зверненні до суду з клопотанням про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, сторона обвинувачення має довести, зокрема наявність обґрунтованої підозри, набуття відповідною особою статусу підозрюваного.

Відповідно до вимог чинного КПК України слідчий суддя, суд приймає рішення виключно на підставі наданих йому матеріалів, досліджених та перевірених в судовому засіданні.

Додані до клопотання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою матеріали не містять відомостей щодо належного повідомлення ОСОБА_1 про підозру від 13 серпня 2016 року.

Обґрунтовуючи те, що ОСОБА_1 не набув статусу підозрюваного в даному кримінальному провадженні, слідчий суддя зазначив про відсутність в матеріалах клопотання даних про направлення повідомлення про підозру шляхом використання міжнародної правової допомоги з огляду на те, що органом досудового розслідування здобуто відомості про переховування ОСОБА_1 на території Російської Федерації та АРК.

При цьому, колегія суддів не може погодитись з вказаним висновком, з огляду на те, що статтею 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія АРК та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; 3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.

Статтею 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що на тимчасово окупованій території України діють тільки державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у той час, як будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом, а будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами та/або особами є недійсним і не створює правових наслідків.

Відповідно до ст. 9 КПК України під час кримінального провадження прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Отже, враховуючи вищезазначені положення, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для направлення повідомлення про підозру ОСОБА_1 до АРК шляхом використання міжнародної правової допомоги, з огляду недійсності її результатів. Обставини, передбачені ч. 4 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відповідно до якої передбачено встановлення зв`язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України, не є застосовними, у цій ситуації.

Крім того, ч. 7 ст. 135 КПК України передбачено, що повістка про виклик особи, яка проживає за кордоном, вручається згідно з міжнародним договором про правову допомогу, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого - за допомогою дипломатичного (консульського) представництва.

Міжнародним актом для діяльності правоохоронних органів при міжнародному співробітництві, учасниками якої є Україна та Російська Федерація, є Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року з урахуванням Протоколу до неї від 28 березня 1997 року (далі - Конвенція).

Відповідно до ст. 6 Конвенції Договірні Сторони надають один одному правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема складання і пересилання документів, проведення обшуків, вилучення, пересилання і видачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення карного переслідування, розшуку і видачі осіб, що вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень по цивільним справам, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів.

Стаття 7 Конвенції визначає зміст і форма доручення про надання правової допомоги.

Так, відповідно до п. г ч. 1 ст. 7, ч. 2 Конвенції у дорученні про надання правової допомоги повинно бути зазначено імена і прізвища сторін, свідків, підозрюваних, підсудних, засуджених або потерпілих, їх місце проживання і місцеперебування, громадянство, заняття, а по кримінальних справах також місце і дата народження і, по можливості, прізвища й імена батьків; для юридичних осіб - їх найменування і місцезнаходження. У дорученні про вручення документа повинні бути також зазначена точна адреса одержувача і найменування документа, що вручається.

Враховуючи те, що у органів досудового розслідування відомостей про точне місце проживання та перебування ОСОБА_1 на території Російської Федерації не здобуто, тому і правові підстави для направлення підозри ОСОБА_1 в Російську Федерацію шляхом використання міжнародної правової допомоги були відсутні.

Однак, враховуючи обставини справи колегія суддів вважає, що ці порушення в даному випадку не є істотними, оскільки постановляючи рішення, слідчий суддя прийшов до правильного висновку про відмову у задоволенні клопотання.

Оскарження ухвал слідчого судді здійснюється в апеляційному порядку (ст. 310 КПК України).

За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді суд апеляційної інстанції має право, зокрема, скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу (п. 2 ч. 3 ст. 407 КПК України).

Підставою для скасування судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є , зокрема, невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону (п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 409 КПК України).

Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 411 КПК України судове рішення вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, якщо , зокрема, висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду .

Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України).

При цьому, істотних порушень вимог КПК України, які б давали підстави для скасування ухвали слідчого судді, по справі не вбачається.

Рішення слідчого судді є законним та обґрунтованим, яке ухвалено на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, що підтверджені достатніми даними, дослідженими судом, а тому апеляційна скарга прокурора САП з урахуванням усіх викладених в ній доводів, задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 309, 376, 392, 404, 405, 407, 418, 419, 422 КПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 12 червня 2020 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддя: І. О. Калугіна

Судді: А. С. Никифоров

О. Ю. Семенников