- Presiding judge (HACC AC) : Bodnar S.B.
- Judge (HACC AC) : Pankulych V.I., Semennykov O.Yu.
- Secretary : Dubyna T.Yu.
- Lawyer : Biriukovoi O.M.
Справа № 991/1231/19
Провадження №11-кп/991/58/20
ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД
АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 жовтня 2020 року м. Київ
Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:
головуючого судді Боднара С.Б.
суддів Панкулича В.І., Семенникова О.Ю.
за участю:
секретаря судового засідання Дубини Т.Ю.
обвинуваченого ОСОБА_1
захисника Бірюкової О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційну скаргу захисника Бірюкової Олени Миколаївни, яка діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 , на ухвалу колегії суддів Вищого антикорупційного суду від 14 вересня 2020 року, якою частково задоволено клопотання прокурора п`ятого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Пономаренка Віталія Павловича про арешт майна в межах кримінального провадження № 52017000000000353 від 26 травня 2017 року, за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України, та за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України,
ВСТАНОВИЛА:
Ухвалою колегії суддів Вищого антикорупційного суду від 14 вересня 2020 року частково задоволено клопотання прокурора п`ятого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Пономаренка Віталія Павловича про арешт майна в межах кримінального провадження № 52017000000000353 від 26 травня 2017 року, за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України, та за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.
Накладено арешт у вигляді позбавлення права на відчуження майна, яке належить ОСОБА_1 , а саме:
квартири загальною площею 65,4 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1454262680000);
1/6 частини квартири загальною площею 100,1 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1454242580000);
земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 3211300000:69:029:0758, площею 0,1 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 146030332113);
земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 3211300000:69:029:0759, площею 0,4832 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 105117832113);
земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 3211300000:69:029:0187, площею 0,094 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 104965032113);
індивідуального житлового будинку загальною площею 136,7 м2, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , на земельній ділянці з кадастровим номером: 3211300000:69:029:0187 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 104863432113);
індивідуального житлового будинку загальною площею 355,9 м2, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 44957732113);
нежилого приміщення в житловому будинку загальною площею 128 м2, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , приміщення 36 (реєстраційний номер майна 38337247);
домоволодіння загальною площею 360,8 м2, розташованого за адресою: Київська обл., м. Ржищів, вул. Воровського, б. 114 (реєстраційний номер майна 6735212);
домоволодіння загальною площею 136,7 м2, розташованого за адресою: Київська обл., м. Ржищів, вул. Воровського, б. 105 (реєстраційний номер майна 18508318);
транспортного засобу «Toyota Camry» 2019 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 .
У задоволенні решти клопотання відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, захисник Бірюкова О.М. звернулась до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого антикорупційного суду від 14 вересня 2020 року, відмовити у задоволенні клопотання прокурора про арешт майна та скасувати арешт у вигляді позбавлення права на відчуження майна накладений ухвалою суду першої інстанції.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що ухвала суду винесена з порушенням норм КПК України, а тому повинна бути скасована в частині накладення арешту у вигляді позбавлення права на відчуження майна з метою забезпечення конфіскації майна, як виду покарання за ч. 5 ст. 191 КК України. Захисник зазначає, що клопотання про арешт майна підписане неуповноваженою особою, а саме прокурором п`ятого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Пономаренком В.П., у якого відсутні повноваження прокурора в об`єднаному кримінальному провадженні № 52017000000000353. Вказує, що невірне визначення обсягу повноважень прокурора та вихід за межі його компетенції при їх реалізації призвело до порушень приписів кримінального процесуального законодавства та повинно мати наслідком визнання таких дій протиправними, а прийняте судом рішення за клопотанням такої особи - незаконним. Також захисник зазначає про те, що на підтвердження обставин, зазначених у клопотанні прокурором до суду, надано ніким не завірену Інформаційну довідку з Державного реєстру прав на нерухоме майно, що не може вважатися документом та не підтверджує право власності на майно. На думку захисту суд був зобов`язаний наполягати на отриманні від прокурора лише завірених копій документів, так як в іншому випадку ніким не завірені роздруківки з сайту не мають жодної юридичної сили, а відтак прийняття судом таких роздруківок порушує принцип змагальності сторін. Вказує, що формулювання обвинувачення пред`явленого ОСОБА_1 зазначене у клопотанні прокурора про арешт майна не відповідає обвинуваченню викладеному в обвинувальному акті, що унеможливлює якісний і повний захист особи і, як наслідок, має бути беззаперечною підставою для відмови у задоволенні клопотання прокурора. Крім того, на думку захисту клопотання про арешт майна не відповідає вимогам ст. ст. 132, 171 КПК України. Так, захисник зазначає, що прокурором в порушення вимоги ст. 132 КПК України до клопотання про арешт майна не було додано жодного доказу обставин, на які він посилається та витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання. Водночас захисник вказує, що в порушення вимог ст. 171 КПК України у клопотанні прокурора відсутнє обґрунтування необхідності арешту майна та до клопотання не додано жодного документу, які б підтверджували право власності на майно. У поданій апеляційній скарзі захисник зазначає, що ОСОБА_1 не є власником нежилого приміщення в житловому будинку загальною площею 128 м2, розташованого за адресою: АДРЕСА_5 (реєстраційний номер майна 38337247) на підтвердження чого додано Інформаційну довідку з Державного реєстру прав на нерухоме майно від 20 вересня 2020 року. Захисник вказує, що не може бути арештоване майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача, а ухвалою суду накладено арешт на майно, яке належить іншим особам, що не мають відношення до даного кримінального провадження. Разом з тим, на думку захисту, підозра у даному кримінальному провадженні є необґрунтованою, а прокурор не наділений правом на звернення з клопотанням про арешт майна на стадії судового розгляду. Вказує, що закон не передбачає порядку звернення з клопотанням про арешт майна на стадії судового розгляду, а прокурор мав би заявити таке клопотання на стадії підготовчого судового засідання.
07 жовтня 2020 року на електронну пошту Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду надійшли письмові пояснення захисника Єгорова Богдана Станіславовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 , у яких захисник просить задовольнити апеляційну скаргу адвоката Бірюкової О.М. в повному обсязі, при цьому доводи зазначені захисником в наданих поясненнях є аналогічними доводам зазначеним адвокатом Бірюковою О.М. в поданій апеляційній скарзі.
Крім того, 08 жовтня 2020 року на електронну пошту суду надійшли заперечення прокурора Пономаренка В.П., в яких останній просить розглянути апеляційну скаргу адвоката Бірюкової О.М. за відсутності прокурора, залишити ухвалу суду від 14.09.2020 без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
В судове засідання з`явились обвинувачений ОСОБА_1 та захисник Бірюкова О.М. Прокурор Пономаренко В.П. не надав до суду документів на підтвердження його повноважень у даному кримінальному провадженні, у зв`язку з чим не був допущений судом до розгляду апеляційної скарги захисника.
Заслухавши суддю-доповідача, думку обвинуваченого та захисника, які підтримали подану апеляційну скаргу та просили задовольнити її в повному обсязі, дослідивши матеріали оскарження ухвали та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга захисника Бірюкової О.М. не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів оскарження ухвали, у провадженні Вищого антикорупційного суду перебуває кримінальне провадження № 52017000000000353 від 26 травня 2017 року, за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України, та за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.
В межах даного кримінального провадження, 11 вересня 2020 року у судовому засіданні прокурор п`ятого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Пономаренко В.П. звернувся до суду з клопотанням про арешт майна, в якому просив накласти арешт у вигляді позбавлення права на відчуження та розпорядження майном зазначеним у клопотанні, яке належить ОСОБА_1 .
Підставою для подачі зазначеного клопотання стало те, що ОСОБА_1 , крім іншого, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, санкція якого передбачає можливість призначення такого виду покарання як конфіскація майна, для забезпечення якої згідно п. 3 ч. 2 ст. 170 КПК України допускається накладення арешту майна. Крім того, прокурор зазначив, що у даному кримінальному провадженні потерпілим - АТ «Українська залізниця» до початку судового розгляду пред`явлено цивільний позов до обвинуваченого ОСОБА_1 , що, у відповідності до п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України, також може слугувати підставою для арешту майна.
Ухвалою Вищого антикорупційного суду від 14 вересня 2020 року клопотання прокурора задоволено частково. Згідно ухвали суду, судом встановлено, що з клопотанням про арешт майна до суду звернувся прокурор, який відповідно до ч. 1 ст. 171 КПК України є належною особою, а викладені у його клопотанні доводи про необхідність накладення арешту на майно ОСОБА_1 , з метою забезпечення можливої конфіскації майна, як виду покарання у разі доведеності його вини є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню. Разом з тим, оцінюючи доведеність наведених у клопотанні підстав за яких прокурор обґрунтовує необхідність накладення арешту на майно обвинуваченого ОСОБА_1 , суд дійшов висновку, що з клопотанням про арешт майна для забезпечення цивільного позову повинен звертатись цивільний позивач. Крім того, на переконання суду, стороною обвинувачення не наведено жодних доводів, які б могли свідчити про ефективність позбавлення обвинуваченого ОСОБА_1 правомочності розпоряджатись майном, у зв`язку з чим дієвим та достатнім способом забезпечення виконання обвинуваченим ОСОБА_1 можливого покарання у виді конфіскації майна, що належить йому на праві власності, є встановлення лише заборони на його відчуження. Водночас суд дійшов висновку, що згідно з долученими захисником Бірюковою О.М. доказами, зокрема, копіями договору дарування від 23.08.2016, договору купівлі-продажу від 01.02.2017, витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, житловий будинок загальною площею 333,2 м2, розташований за адресою: АДРЕСА_6 , належить на праві власності ОСОБА_3 , а рибацький будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_7 , ? ОСОБА_4 . А тому, враховуючи, що зазначені житловий та рибацький будинки не належать на праві власності ОСОБА_1 , підстави для накладення арешту на ці об`єкти нерухомості відсутні. Щодо іншого майна, зазначеного прокурором у клопотанні, то, на думку суду, існування права власності на нього у ОСОБА_1 документально підтверджено, а отже із врахуванням вищенаведених судом мотивів таке майно підлягає арешту зі встановленням заборони на його відчуження.
З зазначених підстав суд постановив накласти арешт у вигляді позбавлення права на відчуження майна, що належить ОСОБА_1 , яке зазначене в оскаржуваній ухвалі, а у задоволенні решти клопотання відмовити.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, тобто, ухваленим компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбаченим цим кодексом; ухваленим судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК України; в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
У відповідності до ч. 2 ст. 131 КПК України, одним із заходів забезпечення кримінального провадження з метою досягнення його дієвості є арешт майна.
Згідно ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.
Так ч. 2 ст. 170 КПК України передбачено, що арешт майна допускається з метою збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна, як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Згідно ч. 5 ст. 170 КПК України, у випадку передбаченому п. 3 ч. 2 цієї статті, тобто з метою конфіскації майна, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд, у випадку передбаченому Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна.
Як вбачається з наданих суду матеріалів, ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України. Санкція ж ч. 5 ст. 191 КК України передбачає додаткове покарання у виді конфіскації майна.
Згідно ч. 1 ст. 171 КПК України, з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову - також цивільний позивач.
Відповідно до матеріалів оскарження ухвали з клопотанням про арешт майна обвинуваченого ОСОБА_1 в межах кримінального провадження № 52017000000000353 до Вищого антикорупційного суду звернувся прокурор п`ятого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Пономаренко В.П.
На переконання колегії суддів доводи сторони захисту про те, що зазначене клопотання підписане неуповноваженою особою, оскільки у прокурора Пономаренка В.П. відсутні повноваження прокурора в об`єднаному кримінальному провадженні № 52017000000000353 є неспроможними. Так, відповідно до відомостей, що містяться в реєстрі матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні, після внесення відомостей до ЄРДР 23 червня 2015 року прокурор Пономаренко В.П. двічі виділяв та об`єднував матеріали кримінального провадження, а саме 03 січня і 26 травня 2017 року, та у зв`язку з цими діями відповідно виносилися постанови про призначення групи прокурорів, а саме 04 січня і 26 травня 2017 року.
Кримінальне процесуальне законодавство не містить вимог щодо призначення прокурорів у кримінальному провадженні за умов його об`єднання з іншим, оскільки об`єднання матеріалів кримінального провадження жодним чином не припиняє повноважень раніше визначеного прокурора чи групи прокурорів. Не призначення прокурора в кримінальному провадженні до його об`єднання з іншим не впливає на обсяг повноважень прокурора у об`єднаному кримінальному провадженні.
А тому, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції що з клопотанням про арешт майна до суду звернувся прокурор, який відповідно до ч. 1 ст. 171 КПК України є належною особою.
За ч. 1 та ч. 2 ст. 173 КПК України, слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 цього Кодексу.
При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) достатність доказів, що вказують на вчинення особою кримінального правопорушення; 3) розмір можливої конфіскації майна, можливий розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та цивільного позову; 4) наслідки арешту майна для інших осіб; 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
Згідно з ч. 1 ст. 333 КПК України, заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються під час судового провадження згідно з положеннями розділу ІІ цього Кодексу з урахуванням особливостей, встановлених цим розділом.
Колегія суддів погоджується, що прокурором доведено наявність правових підстав для накладення арешту на майно ОСОБА_1 , необхідність накладення якого обґрунтовано обумовлена сукупністю підстав вважати, що таке майно може підлягати конфіскації як виду покарання у випадку прийняття в подальшому відповідного рішення судом, що в свою чергу виправдовує таке втручання у права та інтереси власника майна з метою забезпечення кримінального провадження.
Доводи сторони захисту стосовно того, що прокурор не наділений правом на звернення з клопотанням про арешт майна на стадії судового розгляду, оскільки закон не передбачає порядку звернення з таким клопотанням на даній стадії, а прокурор може заявити його лише на стадії підготовчого судового засідання, на думку колегії суддів, є неприйнятними виходячи з наступного.
Як вбачається з ч. 1 ст. 333 КПК України, заходи забезпечення кримінального провадження можуть застосовуватись й під час судового провадження, в такому разі їх застосування здійснюється згідно з положеннями розділу ІІ КПК України (заходи забезпечення кримінального провадження) з урахуванням особливостей, встановлених розділом IV КПК України (судове провадження у першій інстанції).
У відповідності до ч. 2 ст. 131 КПК України арешт майна є одним із заходів забезпечення кримінального провадження. Порядок, підстави та випадки застосування якого врегульовані Главою 17 КПК України (ст.170-175). Частиною 1 ст. 171 КПК України передбачено, що прокурор наділений правом звертатися з клопотанням про арешт майна як до слідчого судді так і до суду. Водночас, арешт майна з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання може застосовуватись й щодо обвинуваченого (ч. 5 ст. 170 КПК України). При цьому, згідно ч. 2 ст. 42 КПК України, обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 цього Кодексу.
Відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України судове провадження - це кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, а також за нововиявленими або виключними обставинами. Водночас слід враховувати, що заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються під час судового провадження з урахуванням особливостей, встановлених розділом IV КПК України (судове провадження у першій інстанції), який включає в себе, крім іншого, як главу 27 (підготовче провадження) так і главу 28 (судовий розгляд). Разом з тим, ч. 1 ст. 333 КПК України, яка й встановлює можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження під час судового провадження міститься саме в § 1 глави 28 КПК України, яка регулює загальні положення судового розгляду.
З огляду на вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі й арешт майна, можуть застосовуватись й під час судового розгляду кримінального провадження.
Оцінюючи доводи прокурора Пономаренка В.П. зазначені в запереченнях на апеляційну скаргу та вирішуючи питання щодо можливості апеляційного оскарження ухвали Вищого антикорупційного суду про арешт майна обвинуваченого ОСОБА_1 від 14 вересня 2020 року колегія суддів дійшла висновку, що така ухвала підлягає апеляційному оскарженню виходячи з наступного.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 392 КПК України, в апеляційному порядку можуть бути оскаржені, серед іншого, інші ухвали суду першої інстанції у випадках, передбачених КПК України. Водночас, згідно ч. 7 ст. 173 КПК України, обвинувачений має право оскаржити судове рішення щодо арешту майна.
Тобто, кримінальним процесуальним законом безпосередньо передбачено можливість оскарження ухвали суду про арешт майна постановленої на стадії судового провадження, оскільки правом на оскарження зазначеного судового рішення наділений в тому числі й обвинувачений.
Колегія суддів відхиляє доводи прокурора стосовно того, що порядок оскарження судового рішення про арешт майна передбачений ч. 1 ст. 174 КПК України, оскільки зазначена норма права передбачає лише можливість на звернення у визначених випадках до суду з клопотанням про скасування арешту майна, що не може вважатися оскарженням рішення суду про арешт майна. Так, оскарження певного судового рішення здійснюється шляхом подання до суду апеляційної інстанції відповідної скарги та не може бути переглянутим на підставі клопотань.
При цьому слід також враховувати, що прокурором в поданих запереченнях невірно зазначено номери статей на які він посилається в обґрунтування наведених ним доводів.
На переконання колегії суддів, суд першої інстанції розглядаючи клопотання прокурора дійшов обґрунтованого висновку, що саме ОСОБА_1 є власником майна зазначеного в оскаржуваній ухвалі суду, що підтверджується інформаційною довідкою із Державного реєстру прав на нерухоме майно від 11.09.2020 (а.с. 44-48), витягом з Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (а.с. 49-51) та копією реєстраційної картки транспортного засобу.
Посилання сторони захисту на те, що прокурором на підтвердження існування у ОСОБА_1 права власності на зазначене у клопотанні майно надано ніким не завірену інформаційну довідку, яка не може вважатися документом та підтверджувати право власності на таке майно, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки інформація яка міститься у вказаній довідці є загальнодоступною.
Крім того, у поданій апеляційній скарзі захисник зазначає, що ОСОБА_1 не є власником нежилого приміщення в житловому будинку загальною площею 128 м2, розташованого за адресою: АДРЕСА_5 (реєстраційний номер майна 38337247) на підтвердження чого додано Інформаційну довідку з Державного реєстру прав на нерухоме майно від 20 вересня 2020 року, відповідно до якої власником зазначеного нежилого приміщення з 31 жовтня 2017 року є ОСОБА_5 . У зв`язку з чим, на думку захисту, арешт на зазначене нежиле приміщення накладений необґрунтовано.
Проте колегія суддів критично оцінює такі доводи сторони захисту виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Разом з тим, захисником в поданій апеляційній скарзі не зазначено з яких підстав стороною захисту під час розгляду клопотання прокурора в суді першої інстанції не зазначалось, що нежиле приміщення в житловому будинку загальною площею 128 м2 (реєстраційний номер майна 38337247) належить на праві власності ОСОБА_5 , про що обвинуваченому ОСОБА_1 мало бути достовірно відомо. Крім того захисником не обґрунтовано з яких підстав інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо зазначеного нежилого приміщення не подавалась до суду першої інстанції, на підтвердження набуття права власності на зазначене приміщення ОСОБА_5 , а була сформована лише 20 вересня 2020 року та подана до суду апеляційної інстанції, хоча у сторони захисту була об`єктивна можливість сформувати таку раніше для подання до суду першої інстанції до постановлення оскаржуваної ухвали.
Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом (ст. 22 КПК України).
Більше того, принцип диспозитивності (ст. 26 КПК України), який відноситься до основних засад кримінального провадження, передбачає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, які передбачено КПК України, а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, які винесено на їх розгляд сторонами та віднесено до їх повноважень цим Кодексом.
Підставами для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції є неповнота судового розгляду; невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження; істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 409 КПК України).
А тому, враховуючи, що стороною захисту в суді першої інстанції не зазначалось та не було надано доказів на підтвердження того, що нежиле приміщення в житловому будинку загальною площею 128 м2 (реєстраційний номер майна 38337247) не належить на праві власності ОСОБА_1 , а знаходиться у власності ОСОБА_5 , хоча у захисту була об`єктивна можливість надати такі докази суду, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені обставини не можуть слугувати підставою для скасування ухвали суду першої інстанції від 14 вересня 2020 року. Проте, відповідно до ч. 1 ст. 174 КПК України арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою суду під час судового провадження за клопотанням власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Разом з тим, як було встановлено колегією суддів адвокат Бірюкова О.М. не уповноважена на захист прав на майно третіх осіб, в тому числі прав ОСОБА_5 .
Крім іншого захисник Бірюкова О.М. в поданій апеляційній скарзі зазначає, що підозра у даному кримінальному провадженні є необґрунтованою, прокурором до клопотання не додано жодного доказу обставин на які він посилається та витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, а формулювання обвинувачення пред`явленого ОСОБА_1 зазначене у клопотанні прокурора не відповідає обвинуваченню викладеному в обвинувальному акті.
Колегія суддів відхиляє такі доводи сторони захисту з огляду на наступне.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, дізнавач, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 173 КПК України, при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу).
Стандарт доказування «обґрунтована підозра» вважається досягнутим, якщо фактів та інформації достатньо, аби переконати об`єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити кримінальне правопорушення (рішення ЄСПЛ «Фокс, Кембел і Хартлі проти Сполученого Королівства», «Лабіта проти Італії», «Мюррей проти Сполученого Королівства», «Ільгар Маммадов проти Азейбарджану», «Нечипорук і Йонкало проти України»).
Разом з тим, як вже неодноразово зазначалось, заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі й арешт майна, під час судового провадження застосовуються з урахуванням особливостей, встановлених розділом IV КПК України (судове провадження у першій інстанції).
У відповідності до ч. 1 ст. 290 КПК України, визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. При цьому, обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування (ч. 4 ст. 110 КПК України). На підставі зазначеного можна дійти висновку, що обвинувальний акт складається лише у випадку визнання стороною обвинувачення достатніми зібраних під час досудового розслідування доказів для висунення обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.
Стандарт «достатніх підстав (доказів) для обвинувачення» передбачає наявність у сторони обвинувачення доказів, які демонструються причетність підозрюваного до вчинення кримінального правопорушення і є достатніми для висунення обвинувачення.
Як вбачається з матеріалів оскарження ухвали, 11 жовтня 2019 року старшим детективом Лікуновим Т.Ю. складений та затверджений прокурором Пономаренком В.П. обвинувальний акт, за яким ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України, ОСОБА_2 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.
Звернення прокурора Пономаренка Д.О. з обвинувальним актом до суду свідчить, що на переконання сторони обвинувачення зібрані під час досудового розслідування докази є достатніми для висунення обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні зазначених кримінальних правопорушень, що в свою чергу може слугувати підставою для застосування щодо нього заходів забезпечення кримінального провадження.
Водночас слід зауважити, що докази на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень надаються прокурором до суду першої інстанції на стадії дослідження доказів. Обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначаються ухвалою суду і в разі необхідності можуть бути змінені (ч. 2 ст. 349 КПК України).
Таким чином, на даному етапі потреби кримінального провадження виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою запобігання відчуження майна, а суд на даній стадії не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення наявності чи відсутності вини особи у вчиненні злочину, а лише зобов`язаний встановити достатність підстав для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.
Колегія суддів погоджується, що формулювання обвинувачення пред`явленого ОСОБА_1 , що зазначене у клопотанні прокурора про арешт майна частково не відповідає обвинуваченню викладеному в обвинувальному акті, проте зазначені обставини жодним чином не порушують право ОСОБА_1 на захист та не можуть слугувати підставою для відмови у задоволенні клопотання прокурора. Так, розглядаючи клопотання прокурора судом першої інстанції не було враховано формулювання обвинувачення зазначеного в клопотанні, а судовий розгляд проводиться лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта.
Стосовно доводів сторони захисту щодо відсутності у клопотанні прокурора обґрунтування необхідності арешту майна обвинуваченого ОСОБА_1 слід вказати, що оцінку зазначеним обставинам вже надано судом першої інстанції в оскаржуваній ухвалі. Так суд дійшов висновку, що хоча прокурор у клопотанні просив позбавити обвинуваченого ОСОБА_1 права на відчуження та розпорядження належним йому на праві власності майном, однак стороною обвинувачення не наведено жодних доводів, які б могли свідчити про ефективність позбавлення обвинуваченого ОСОБА_1 правомочності розпоряджатись таким майном. У зв`язку з цим, на переконання суду, дієвим та достатнім способом забезпечити виконання обвинуваченим ОСОБА_1 можливого покарання у виді конфіскації майна, що належить йому на праві власності, є встановлення заборони на його відчуження. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Приписи ст. 170 КПК України визначають можливість встановлення судом заборони на вчинення власником майна дій щодо його відчуження, розпорядження та/або користування ним. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження (ч. 2 ст. 170 КПК України).
Частина 11 ст. 170 КПК України вказує, що заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.
Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що не наведення прокурором у клопотанні про арешт майна жодних доводів, які б могли свідчити про ефективність позбавлення обвинуваченого ОСОБА_1 правомочності розпоряджатись майном вказує на відсутність правових підстав для позбавлення обвинуваченого такого права. Разом з тим колегія суддів погоджується, що ризиком, для запобігання якого необхідне накладення арешту на майно обвинуваченого ОСОБА_1 , є можливість відчуження цього майна обвинуваченим з метою уникнення його можливої конфіскації.
Доказів негативних наслідків від застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна, особою, яка подала апеляційну скаргу не надано та колегією суддів не встановлено.
При цьому колегія суддів враховує і те, що у відповідності до вимог ст. 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна, а також і те, що арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Істотних порушень вимог Кримінального процесуального кодексу України, які б давали підстави для скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, колегією суддів не встановлено.
У зв`язку з цим, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала суду постановлена у відповідності до вимог чинного законодавства, із з`ясуванням всіх обставин, які мають значення для вирішення справи, а відтак вважає постановлене рішення законним і обґрунтованим та не вбачає підстав для його скасування.
На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 170, 171, 173, 333, 405, 407 КПК України, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Ухвалу Вищого антикорупційного суду від 14 вересня 2020 року, якою частково задоволено клопотання прокурора Пономаренка Віталія Павловича про арешт майна в межах кримінального провадження № 52017000000000353 від 26 травня 2017 року, за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 364 КК України, та за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України, залишити без змін, а апеляційну скаргу захисника Бірюкової Олени Миколаївни - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: С.Б. Боднар
Судді: В.І. Панкулич
О.Ю. Семенников