Документ № 100109314

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 409/1465/16-к

провадження № 51-7157км18

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів Бородія В. М., Чистика А. О.,

за участю:

секретаря судового засідання Миколюка Я. О.,

прокурора Кравця В. В.,

особи, щодо якої закрито кримінальне провадження

(у режимі відеоконференції) ОСОБА_1 ,

захисника (у режимі відеоконференції) Шурхна К. А.,

інших осіб (у режимі відеоконференції) ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представників цих осіб Готіна О. М.,

та в режимі відеоконференції Овчаренка О. В., Горбатенка Я. О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу зі змінами прокурора на ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 лютого 2021 року, а також касаційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 29 жовтня 2020 року та ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 лютого 2021 року, постановлені у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 52016000000000042, за обвинуваченням

ОСОБА_1 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Кремінної Луганської області, жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

17 лютого 2016 року за постановою прокурора з кримінального провадження №42015051110000021 від 05 вересня 2015 року було виділено матеріали досудового розслідування щодо ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 369-2 КК в окреме провадження № 52016000000000042, і цього ж дня у вказаному кримінальному провадженні затверджено обвинувальний акт за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення, який направлено до суду.

15 березня 2016 року прокурор САП, з однієї сторони, та обвинувачений ОСОБА_1 , з іншої сторони, за участю захисника Шепель М. В. уклали угоду про визнання винуватості у кримінальному провадженні № 52016000000000042, яку подали для затвердження до місцевого суду.

27 липня 2016 року Білокуракинський районний суд Луганської області постановив вирок, яким затвердив угоду про визнання винуватості від 15 березня 2016 року і засудив ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 369-2 КК до узгодженого сторонами покарання у виді штрафу в розмірі 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 25 500 грн.

Цей вирок оскаржили в апеляційному порядку ОСОБА_2 і ОСОБА_3 як інші особи, права, свободи та інтереси яких зачіпаються вироком.

Ухвалами Апеляційного суду Луганської області від 31 серпня та 08 вересня 2016 року повернуто апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відповідно.

Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2017 року задоволено відповідно касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і скасовано вищевказані ухвали апеляційного суду про повернення апеляційних скарг.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 02 квітня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задовольнив частково, змінив вирок Білокуракинського районного суду Луганської області від 27 липня 2016 року, виключив з мотивувальної частини вироку вказівку про «тимчасового виконуючого обов`язки прокурора м. Сєвєродонецька Луганської області, особи, щодо якої матеріали розслідуються в окремому провадженні», замінивши її на вказівки про «іншу особу-1, матеріали щодо якої розслідуються в окремому провадженні», та «суддю Сєвєродонецького міського суду Луганської області, особу, щодо якої матеріали розслідуються в окремому провадженні», замінивши її на вказівку про «іншу особу-2, матеріали щодо якої розслідуються в окремому провадженні». У решті вирок залишено без змін.

16 травня 2019 року постановою Верховного Суду задоволено частково касаційну скаргу ОСОБА_3 , скасовано ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 02 квітня 2018 року і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Надалі кримінальне провадження було передано до Вищого антикорупційного суду.

17 березня 2020 року ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду частково задоволено апеляційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , скасовано вирок Білокуракинського районного суду Луганської області від 27 липня 2016 року і матеріали провадження направлено до Вищого антикорупційного суду для проведення судового провадження у загальному порядку.

12 червня 2020 року вироком Вищого антикорупційного суду затверджено угоду про визнання винуватості від 15 березня 2016 року зі змінами від 10 червня 2020 року, укладену між прокурором САП та обвинуваченим ОСОБА_1 , і останнього засуджено за ч. 2 ст. 369-2 КК до покарання у виді штрафу в розмірі 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 25 500 грн.

07 жовтня 2020 року ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду частково задоволено апеляційні скарги ОСОБА_1 , його захисника - Шурхна К. А., інших осіб, свободи та інтереси яких зачіпаються: ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , скасовано вирок Вищого антикорупційного суду від 12 червня 2020 року, а матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_1 направлено до Вищого антикорупційного суду для проведення судового провадження у загальному порядку.

Ухвалою Вищого антикорупційного суду від 29 жовтня 2020 року частково задоволено клопотання ОСОБА_1 , звільнено останнього від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 369-2 КК на підставі ст. 49 цього Кодексу у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження щодо нього закрито.

Не погоджуючись з указаним рішенням суду, ОСОБА_1 , прокурор, а також особи, права, свободи й інтереси, яких зачіпаються, - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 оскаржили його до апеляційного суду.

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду ухвалою від 10 лютого 2021 року залишила вищевказані апеляційні скарги без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала, та заперечення інших учасників провадження

У касаційній скарзі з урахуванням змін прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Суть доводів у касаційній скарзі прокурора зводить до вказівок на те, що апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку про законність рішення суду першої інстанції. На думку прокурора, суд другої інстанції не надав належної оцінки підставам скасування попереднього вироку у справі, який був скасований, зокрема, через неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_1 , а тому прокурор вважає, що з огляду на положення ст. 415 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) щодо обов`язковості висновків і мотивів скасування рішення під час нового розгляду, суд першої інстанції повинен був виконати вказівки, наведені в ухвалі від 07 жовтня 2020 року, задовольнити клопотання, зокрема, прокурора, повернути йому обвинувальний акт через невідповідність вимогам ст. 291 КПК, а не вирішувати клопотання обвинуваченого про його звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності. При цьому прокурор зазначає, що суд безпідставно ототожнив невідкладність розгляду такого клопотання із обов`язком закрити кримінальне провадження. Також прокурор вказує, що умови для настання обставин та підстав для закриття кримінального провадження були створені внаслідок тяганини суду першої інстанції, який всупереч ч. 1 ст. 314 КПК після отримання матеріалів кримінального провадження у п`ятиденний строк не провів підготовчого засідання.

У аналогічних за змістом касаційних скаргах ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , порушують питання про скасування ухвал судів першої і апеляційної інстанцій через допущення цими судами істотного порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і просять призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Щодо свого права на подання апеляційних і касаційних скарг у цьому кримінальному провадженні скаржники посилаються на ухвалені у цій справі рішення апеляційної і касаційної інстанцій, якими, на їх думку, констатовано, що вони є особами, прав, свобод та інтересів, яких стосується судове провадження, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 .

Скаржники вказують, що місцевий суд, усупереч вказівкам Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, про необхідність розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 в загальному порядку і вирішення питання щодо такого розгляду за участю ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , а також, порушуючи вимоги ч. 1 ст. 314 КПК, під час призначення підготовчого засідання не викликав їх як учасників судового провадження та проігнорував їх клопотання про повернення обвинувального акта прокурору.

Щодо необґрунтованого звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності і закриття стосовно нього кримінального провадження скаржники наводять доводи, які за суттю є тотожними доводам, викладеним у касаційній скарзі прокурора. Додатково в цій частині скаржники вказують на те, що з урахуванням фабули висунутого обвинувачення в кримінальному провадженні щодо них і встановлених органом досудового розслідування обставин вчинення ОСОБА_1 злочину, дії останнього підлягають кваліфікації не за ст. 369-2 КК, а за ч. 3 ст. 368 зазначеного Кодексу, що в цьому випадку позбавляє суд можливості застосувати положення ст. 49 КК.

Також, як указують ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , висновок апеляційного суду про те, що доводи їх апеляційних скарг не стосуються їх прав, суперечить вимогам ч. 2 ст. 439 КПК та висновкам судів касаційної інстанції, зробленим у рішеннях цих судів від 27 червня 2017 року і 16 травня 2019 року.

Додатково ОСОБА_2 акцентує увагу на тому, що, розглядаючи заяву сторони захисту про направлення цього кримінального провадження з Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду до іншого суду за підсудністю, суддя цієї палати Никифоров А. С. на підставі п. 4 ч. 1 ст. 75 КПК заявив собі самовідвід, який мотивував тим, що він у цій справі як член колегії 17 грудня 2019 року вніс Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду подання для вирішення питання про направлення кримінального провадження з Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду до іншого апеляційного суду за підсудністю, а це, на думку судді, підтверджує, що він визначився зі своєю позицією у справі.

Разом з тим, як вказує ОСОБА_2 , під час перегляду в апеляційному порядку ухвали від 29 жовтня 2020 року, суддя апеляційного суду Никифоров А. С. , незважаючи на свою попередню позицію, всупереч ч. 1 ст. 80 КПК не заявив собі самовідводу.

Заперечень на касаційні скарги до Верховного Суду не надходило.

Позиції учасників судового провадження у судовому засіданні

У судовому засіданні прокурор підтримав касаційну скаргу сторони обвинувачення та частково підтримав касаційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у частині доводів, що тотожні доводам касаційної скарги прокурора, просив скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , а також їх представники, навівши відповідні пояснення, підтримали касаційні скарги і частково - касаційну скаргу прокурора, в частині тотожності її доводів з доводами їх касаційних скарг, просили постановлені у кримінальному провадженні судові рішення скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

ОСОБА_1 і його захисник Шурхно К. А., заперечили проти задоволення касаційних скарг і просили постановлені у кримінальному провадженні судові рішення залишити без змін.

Крім того, до початку касаційного розгляду на адресу Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 , в якому він просить скасувати арешт на грошові кошти в сумі 15 550 грн, накладений ухвалою слідчого Краматорського районного суду від 26 жовтня 2015 року, і зобов`язати прокурора повернути ці кошти, а також повернути грошові кошти в сумі 25 500 грн, які ним були сплачені як штраф на виконання вироку Білокуракинського районного суду Луганської області від 27 липня 2016 року.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та його захисник Шурхно К. А. підтримали заявлене клопотання, прокурор просив залишити його без розгляду, а інші учасники поклалися на розсуд суду.

Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Згідно із ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

З матеріалів кримінального провадження видно, що після скасування ухвалою апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року попереднього вироку в цій справі від 12 червня 2020 року матеріали провадження надійшли до суду першої інстанції.

До початку підготовчого судового засідання ОСОБА_1 заявив клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 369-2 КК у зв`язку із закінченням строків давності.

Суд першої інстанції 29 жовтня 2020 року, перевіривши матеріали кримінального провадження, з`ясувавши у підготовчому судовому засіданні думку обвинуваченого, дійшов висновку, що заявлене останнім клопотання підлягає задоволенню, ОСОБА_1 - звільненню від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 369-2 КК на підставі ст. 49 цього Кодексу, а кримінальне провадження щодо нього - закриттю.

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що інкримінований ОСОБА_1 злочин, перебачений ч. 2 ст. 269-2 КК, відноситься згідно зі ст. 12 цього Кодексу з урахуванням вимог ч. 1 ст. 5 КК щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі, до категорії нетяжких злочинів, із дня вчинення якого (22 жовтня 2015 року) минув визначений у ч. 1 ст. 49 КК строк (особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули п`ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину).

Крім того, керувався суд положеннями п. 1 ч. 2 ст. 284, частин 1-3 ст. 285, ч. 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК, згідно з якими, якщо під час здійснення судового провадження за обвинувальним актом сторона кримінального провадження звертається до суду з клопотанням про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, суд має невідкладно розглянути таке клопотання й, у випадку наявності передбачених ст. 49 КК підстав та згоди обвинуваченого закрити кримінальне провадження, звільнивши особу від кримінальної відповідальності.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, визнав ці висновки суду першої інстанції обґрунтованими та вмотивованими, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків судів попередніх інстанцій, касаційні скарги не містять.

Відповідно до усталеної позиції Верховного Суду звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов`язком суду у разі настання обставин, передбачених ч. 1 ст. 49 КК та за наявності згоди підозрюваного, обвинуваченого, засудженого на звільнення з підстав спливу строків давності. (див., наприклад, постанови Верховного Суду від 10 червня 2021 року, справа № 640/11750/17, провадження № 51-6089км20; від 25 лютого 2021 року, справа № 192/3301/16-к; провадження № 51-3094км20 та інші).

Приписи ч. 1 ст. 285, ч. 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК і положення ст. 49 КК є імперативними нормами, які передбачають не право суду, а його обов`язок розглянути відповідне питання (див., наприклад, постанови Верховного Суду від 30 червня 2021 року, справа 362/2406/17, провадження № 51-6287км20; від 02 лютого 2021 року, справа № 175/2118/13-к, провадження № 51-3872км20 та інші).

Крім того, системний аналіз норм процесуального законодавства вказує на те, що суд повинен невідкладно розглянути клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого, якщо під час судового розгляду провадження, що надійшло до суду з обвинувальним актом, одна зі сторін цього провадження звернеться до суду з таким клопотанням, а отже, суд може звільнити особу від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності із закриттям провадження у справі як під час підготовчого судового засідання, так і під час розгляду справи по суті в загальному порядку, керуючись статтями 12, 49 КК. (див., наприклад, постанови Верховного Суду від 19 листопада 2019 року, справа № 345/2618/16-к, провадження № 51-1491км19; від 24 травня 2018 року, справа № 200/4664/14-к, провадження № 51-3302км18 та інші).

Отже, з наведеного видно, що суд касаційної інстанції дотримується послідовної практики щодо розгляду судами клопотань про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, яка вказує на те, що їх розгляд є обов`язком суду, який має відбутися невідкладно, зокрема і в підготовчому судовому засіданні, і за наявності підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності відповідно до ст. 49 КК та відсутності обставин, визначених, зокрема у частинах 2-5 цієї статті, суд зобов`язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності і закрити кримінальне провадження щодо неї.

Така практика Верховного Суду обґрунтовано була врахована судами попередніх інстанцій у цій справі.

Підстав, передбачених частинами 2-5 ст. 49 КК, які б завадили застосувати до ОСОБА_1 положення зазначеної норми у цій справі, судами попередніх інстанцій не встановлено, з чим погоджується і Верховний Суд.

З огляду на викладене, Верховний Суд відхиляє доводи прокурора, ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про те, що суд необґрунтовано звільнив ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК і безпідставно ототожнив невідкладність розгляду такого клопотання із обов`язком закрити кримінальне провадження, оскільки, як було зазначено вище, обставин, які б завадили суду застосувати положення ст. 49 КК або ж відмовити у задоволенні такого клопотання у цій справі, не встановлено.

Доводи ж скаржників стосовно того, що місцевий суд спочатку повинен був вирішити клопотання сторони обвинувачення про повернення обвинувального акта прокурору через його невідповідність вимогам ст. 291 КПК, враховуючи висновки апеляційного суду, викладені в ухвалі від 07 жовтня 2020 року, були предметом перевірки судів попередніх інстанцій і визнані судами безпідставними, з чим погоджується і Верховний Суд.

Зокрема, відхиляючи такі твердження прокурора, суд першої інстанції вказав на те, що за змістом ухвали апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року предметом апеляційного розгляду та підставами для часткового задоволення апеляційних скарг була виключно невідповідність затвердженої угоди про визнання винуватості від 15 березня 2016 року зі змінами від 10 червня 2020 року вимогам законодавства та інтересам суспільства, а тому цим рішенням матеріали кримінального провадження направлені до суду першої інстанції для розгляду в загальному порядку.

Після скасування попереднього вироку, кримінальне провадження надійшло до суду для розгляду в загальному порядку в межах обвинувального акту, а не угоди про визнання винуватості.

Крім того, суд першої інстанції в цій частині послався на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 03 липня 2019 року (справа № 273/1053/17, провадження 51-8914км18) та від 02 червня 2020 року (справа № 369/9525/17, провадження № 51-118км20), згідно з якими, відповідно до ч. 3 ст. 314 КПК у підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти такі рішення: 1) затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 цього Кодексу; 2) закрити провадження у випадку встановлення підстав, передбачених пунктами 4-8, 10 ч. 1 або ч. 2 ст. 284 цього Кодексу; 3) повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам цього Кодексу; 4) направити обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру до відповідного суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження; 5) призначити судовий розгляд на підставі обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру; 6) доручити представнику персоналу органу пробації скласти досудову доповідь.

Статтею 315 КПК визначені ті питання, які вирішує суд з метою підготовки до судового розгляду, зокрема: 1) визначає дату та місце проведення судового розгляду; 2) з`ясовує, у відкритому чи закритому судовому засіданні необхідно здійснювати судовий розгляд; 3) з`ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у судовому розгляді; 4) розглядає клопотання учасників судового провадження про здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту, витребування певних речей чи документів, здійснення судового розгляду в закритому судовому засіданні; 5) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки до судового розгляду.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що підготовче судове засідання в судовому провадженні є обов`язковою, самостійною стадією кримінального процесу, основною метою проведення якого є визначення судом можливості на законних підставах призначити кримінальне провадження до судового розгляду.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.

Кримінальний процесуальний закон не надає повноважень суду до ухвалення вироку чи іншого рішення по суті справи перевіряти правильність визначення прокурором обсягу обвинувачення, зобов`язувати його змінювати цей обсяг, у тому числі й у сторону збільшення, повертати за наслідком підготовчого судового засідання обвинувальний акт у зв`язку з неправильною кваліфікацією дій обвинуваченого тощо. Визначення обсягу обвинувачення під час направлення обвинувального акта до суду належить виключно до повноважень прокурора.

Верховний Суд не знаходить підстав відступати від таких висновків у цій справі.

Крім того, суд касаційної інстанції звертає увагу на таке.

У цій справі Верховний Суд постановою від 16 травня 2019 року скасував рішення апеляційного суду від 02 квітня 2018 року за касаційною скаргою ОСОБА_3 у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 17 березня 2020 року скасовано вирок Білокуракинського районного суду Луганської області від 27 липня 2016 року за апеляційними скаргами ОСОБА_3 і ОСОБА_2 також з підстав допущення місцевим судом істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 07 жовтня 2020 року скасовано вирок суду першої інстанції за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_1 , його захисника Шурхна К. А., а також осіб, свободи та інтереси яких зачіпаються вироком, - ОСОБА_3 , ОСОБА_2 через невідповідність угоди про визнання винуватості вимогам законодавства та інтересам суспільства.

З цього видно, що жодне попереднє рішення у цій справі не було скасовано за апеляційною або касаційною скаргою прокурора в частині неправильної кваліфікації або іншого неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, яке б було направлене на погіршення становища ОСОБА_1 .

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 416 КПК при новому розгляді в суді першої інстанції допускається застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника у зв`язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання.

У постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 23 вересня 2019 року (справа № 728/2724/16-к) зроблено висновок щодо застосування норм права, згідно з яким у разі встановлення апеляційним судом істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які є підставами для скасування вироку чи ухвали суду і призначення нового розгляду в суді першої інстанції, відповідно до вимог статей 370, 419, ч. 2 ст. 416 КПК він не може залишити поза увагою доводи, викладені в апеляційній скарзі прокурора чи потерпілого, щодо необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання, оскільки в протилежному випадку це призведе до неможливості застосування такого закону під час нового розгляду. При цьому, перевіривши обґрунтованість відповідних доводів прокурора чи потерпілого в апеляційних скаргах, апеляційний суд, крім випадку, якщо знайде їх неспроможними, під час скасування оскарженого судового рішення з підстав істотних порушень кримінального процесуального закону і призначення нового розгляду в суді першої інстанції повинен також указати на неправильність чи передчасність висновків суду в судовому рішенні, яке скасовується, про застосування чи незастосування того чи іншого закону про кримінальну відповідальність чи призначення того чи іншого покарання, як на додаткову підставу для скасування судового рішення.

У постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 14 вересня 2020 року (справа № 51-6070кмо19) зроблено правовий висновок, відповідно до якого погіршення становища обвинуваченого можливе виключно за умови, якщо з цих підстав подали апеляційну скаргу прокурор, потерпілий чи його представник, а відповідно до ст. 416 КПК таке погіршення може мати місце тільки, якщо вирок було скасовано з цих підстав (або також із цих підстав).

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції в ході нового розгляду кримінального провадження був позбавлений можливості прийняти будь-яке процесуальне рішення, яким би погіршувалось становище ОСОБА_1 , у тому числі рішення про повернення обвинувального акта прокурору у зв`язку з необхідністю кваліфікувати дії обвинуваченого за більш тяжким кримінальним правопорушенням.

На таких підставах Верховний Суд відхиляє доводи скаржників у цій частині.

Посилання прокурора на тяганину місцевого суду, яка, на його думку, створила умови для настання обставин та підстав для закриття кримінального провадження, Верховний Суд вважає необґрунтованими.

З матеріалів кримінального провадження видно, що після скасування попереднього вироку місцевого суду кримінальне провадження надійшло до суду першої інстанції 09 жовтня 2020 року і 12 жовтня 2020 ухвалою Вищого антикорупційного суду призначено підготовче засідання на 29 жовтня 2020 року.

Таким чином, судом першої інстанції дотримано приписи ч. 1 ст. 314 КПК, якою передбачено, що після отримання обвинувального акта суд не пізніше п`яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове засідання, а доводи прокурора про протилежне суперечать точному змісту згаданих положень процесуального закону.

Безпідставними Верховний Суд вважає твердження ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , що суд першої інстанції всупереч ст. 314 КПК не викликав їх як учасників судового провадження та проігнорував їх клопотання про повернення обвинувального акта прокурору.

Частиною 2 ст. 314 КПК визначено, що підготовче судове засідання відбувається за участю обвинуваченого (крім випадків, коли здійснювалося спеціальне досудове розслідування), прокурора, захисника, потерпілого, його представника та законного представника, цивільного позивача, його представника та законного представника, цивільного відповідача та його представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом для судового розгляду.

ОСОБА_3 і ОСОБА_2 не мають жодного визначеного у згаданій нормі процесуального закону статусу, а отже, місцевий суд не був зобов`язаний викликати їх у підготовче засідання.

Вказівки ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на безпідставність висновку апеляційного суду про те, що ця справа не стосується їх прав, Верховний Суд вважає необґрунтованими.

За ч. 2 ст. 24 КПК гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 03 березня 2016 року у справі № 5-347кс15, «при вирішенні питання, чи є підстави для оскарження рішення суду першої інстанції до суду вищого рівня певною особою у вказаній категорії справ, ключовим є з`ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів особи тією мірою, що надає їй, згідно із частиною 2 статті 24 КПК, право оскарження» та «особа, яка хоч і не була визнана учасником кримінального провадження, але в судовому рішенні констатувалася її співучасть у вчиненому злочині, або таку особу є можливість ідентифікувати, вправі захищати свої права, свободи та інтереси, яких стосується вирок у даному провадженні, шляхом звернення до апеляційної інстанції з його оскарженням».

У постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 639/2837/19 (провадження № 51-5394кмо19) зазначено: «дані про осіб, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором (обвинувальному акті, повідомленні про підозру, тощо) у даному чи іншому кримінальному провадженні, не можуть слугувати підставою для визнання вироку на підставі угоди про визнання винуватості однієї особи таким, що стосується прав, свобод та інтересів інших осіб. Ці процесуальні документи, на відміну від вироку суду, містять твердження сторони обвинувачення про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК), з викладенням обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні у відповідності з вимогами ст. ст. 91, 92, 277, 291 КПК».

У вказаній справі об`єднана палата також зазначила, що право на оскарження судового рішення в іншої особи, яка не була учасником судового провадження, (та у її захисника) може виникнути тільки у випадку, якщо судове рішення стосується її прав, свобод та інтересів.

Для з`ясування того, якою мірою стосується судове рішення прав та інтересів осіб, що не є учасниками кримінального провадження, у практиці використовується оціночний критерій. Такій оцінці піддаються використані у фабулі обвинувачення, визнаного судом доведеним, формулювання та словесні конструкції і словосполучення, які є визначальними для встановлення того, чи обраний спосіб викладення є лише елементом конкретизації обвинувачення або ж є констатацією правомірності/неправомірності дій осіб, яких обвинувачення у цьому кримінальному провадженні не стосується.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 23 лютого 2016 року у справі «Навальний і Офіцеров проти Росії» (Navalnyy and Ofitserov v Russia, заяви № 46632/13 і № 28671/14) підкреслив, що обставини, встановлені у провадженні, в якому не беруть участі інші обвинувачені, не повинні мати преюдиціальне значення для їх справ. Статус доказів, використаних в одній справі, повинен залишатися суто відносним, а їх сила - обмежуватися даними конкретного провадження.

З наведеного видно, що особі незалежно від того, чи брала вона участь у судовому розгляді, гарантується право оскаржити судове рішення до суду вищого рівня, якщо буде встановлено, що цим рішенням порушуються її права, свободи чи інтереси.

Попередні рішення у цій справі були скасовані, зокрема судом касаційної інстанції (ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2017 року та постанова Верховного Суду від 16 травня 2019 року) за касаційними скаргами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , оскільки в них були зазначені відомості, які навіть за відсутності прізвищ давали змогу ідентифікувати особи ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , а викладені фактичні обставини по суті були констатацією винуватості вказаних осіб у вчиненні суспільно небезпечного діяння, за відсутності обвинувального вироку щодо них.

Разом з тим в ухвалі суду першої інстанції від 29 жовтня 2020 року відсутні будь-які відомості, що прямо вказували на ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , а також відсутні обставини, які дозволяли з упевненістю ідентифікувати їх особи. Не вбачається з тексту ухвали суду першої інстанції і даних, які б указували на те, що це рішення стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .

Скаржники помилково тлумачать гарантоване право на оскарження судового рішення, яким порушуються права, свободи чи інтереси особи, незалежно від того, чи була ця особа учасником судового розгляду, яке ними було реалізовано, зокрема, в суді касаційної інстанції під час постановлення ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2017 року та постанови Верховного Суду від 16 травня 2019 року як таке, що дозволяє їм оскаржити будь-яке рішення у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 .

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що апеляційний суд дійшов вмотивованого висновку про безпідставність таких доводів апеляційних скарг ОСОБА_2 і ОСОБА_3 і обґрунтовано відхилив їх.

Неспроможними Верховний Суд вважає і доводи ОСОБА_2 про те, що суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду Никифоров А. С., незважаючи на свою попередню позицію, всупереч ч. 1 ст. 80 КПК не заявив собі самовідводу.

З матеріалів кримінального провадження видно, що ухвалою колегії суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду (до якої входив суддя Никифоров А. С.) було внесено на розгляд колегії у складі п`яти суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду подання для вирішення питання про направлення кримінального провадження № 52016000000000042 щодо ОСОБА_1 з Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду до іншого апеляційного суду за підсудністю.

Після задоволення самовідводів, заявлених суддями Калугіною І. О. та Семенниковим О. Ю. під час формування нової колегії у складі п`яти суддів для розгляду вищевказаного подання, у склад такої колегії було визначено суддю Никифорова А. С., який заявив собі самовідвід, що був задоволений ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 січня 2020 року.

Своєї рішення апеляційний суд мотивував тим, що суддя Никифоров А. С. 17 грудня 2019 року приймав рішення щодо направлення матеріалів справи до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі п`яти суддів для вирішення питань, визначених ст. 34 КПК, і це у стороннього спостерігача може викликати враження, що суддя для себе уже визначився з позицією у справі та, як наслідок, може бути упередженим, приймаючи рішення під час розгляду подання від 17 грудня 2019 року.

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі п`яти суддів ухвалою від 23 січня 2020 року відмовила у задоволенні подання від 17 грудня 2019 року колегії суддів у складі трьох суддів цієї ж палати про направлення кримінального провадження № 52016000000000042 щодо ОСОБА_1 з Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду до іншого апеляційного суду за підсудністю.

З наведеного видно, що суддя Никифоров А. С. був відведений (через задоволення самовідводу) від розгляду подання щодо підсудності цього кримінального провадження Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду, яке ним у складі колегії трьох суддів і було внесено на розгляд колегії у складі п`яти суддів.

Таким чином, підстав, передбачених статтями 75, 76 КПК, для самовідводу судді Никифорова А. С. під час перегляду кримінального провадження в апеляційному порядку по суті постановленого судом першої інстанції рішення не було, а доводи ОСОБА_2 про протилежне є безпідставними.

Щодо заявленого ОСОБА_1 клопотання Верховний Суд зазначає таке.

Як було вказано вище, відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Питання, які порушує ОСОБА_1 у своєму клопотанні, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції в межах доводів апеляційної скарги останнього, за наслідком розгляду якої суд апеляційної інстанції у своєму рішенні дав належні відповіді з наведенням мотивів і підстав їх відхилення.

Оскільки суд касаційної інстанції перевіряє рішення судів попередніх інстанцій в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд позбавлений можливості перевірити висновки суду апеляційної інстанції в цій частині і вирішити по суті питання, заявлені у клопотанні, адже з цих підстав ОСОБА_1 касаційної скарги не подавав.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що заявлене ОСОБА_1 клопотання не підлягає розгляду та задоволенню.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що ухвала суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 372, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.

Під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не було встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для скасування постановлених у кримінальному провадженні судових рішень.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу прокурора, а також касаційні скарги ОСОБА_3 і ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постановлені у кримінальному провадженні судові рішення - без змін.

На цих підставах Верховний Суд ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора, а також касаційні скарги ОСОБА_3 і ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Вищого антикорупційного суду від 29 жовтня 2020 року та ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 лютого 2021 року щодо ОСОБА_1 - без зміни.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді

М. В. Мазур В. М. Бородій А. О. Чистик