Документ № 118258767

УХВАЛА

24 січня 2024 року

м. Київ

справа № 991/366/22

провадження № 61-12631св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - держава Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року у складі колегії суддів: Михайленко В. В., Мойсака С. М., Хамзіна Т. Р. та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Михайленка Д. Г., Панаіда І. В., Панкулича В. І., у справі за позовом держави Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання необґрунтованими активів та стягнення в дохід держави грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року держава Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання необґрунтованими активів та стягнення в дохід держави грошових коштів.

Позов мотивовано тим, що Указом Президента України від 15 червня 2012 року № 394/2012 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області строком на п`ять років, а Указом Президента України від 19 грудня 2018 року № 429/2018 - на посаду судді цього ж суду безстроково.

Таким чином, відповідно до положень підпункту «ґ» пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» ОСОБА_1 є особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Під час вжиття заходів щодо виявлення необґрунтованих активів Спеціалізована антикорупційна прокуратура з`ясувала, що теща ОСОБА_1 - ОСОБА_2 набула у власність квартиру АДРЕСА_1, а його батько ОСОБА_4 - автомобіль марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 200», 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1 .

Стверджує, що вказані активи були набуті за дорученням ОСОБА_1 з метою їх подальшого фактичного використання та розпорядження ним самим.

На підтвердження своєї позиції позивач посилається на те, що:

- договір купівлі-продажу квартири від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності укладала дружина ОСОБА_1 - ОСОБА_3, яка займалася оформленням правовстановлюючих документів на об`єкт нерухомості та вчиненням інших супутніх дій;

- електронні перепустки для доступу на територію двору та житлового будинку, в якому розташована спірна квартира, оформлені на ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 ;

- ОСОБА_3 також оформила на своє ім`я та ім`я її чоловіка перепустки для доступу до паркомісць;

- виписки з банківських установ підтверджують факт використання ОСОБА_1 своїх банківських карток у терміналах та банкоматах, розташованих неподалік спірної квартири, а також оплату ним комунальних послуг та сплату оренди машиномісця за адресою вказаного об`єкта нерухомості;

- ОСОБА_1 отримує послуги доступу до мережі «Інтернет» за адресою розташування квартири від провайдера Товариства з обмеженою відповідальністю «Стрім Юкрейн»;

- автомобіль з реєстраційним номером НОМЕР_2, що належав ОСОБА_1 у період з 04 квітня до 20 листопада 2020 року, та автомобіль «TOYOTA LAND CRUISER 200», який є предметом позову, в період з 24 листопада 2020 року до 30 вересня 2021 року майже щоденно зранку або в першій половині дня та ввечері або вночі проїжджав повз камери, розташовані на перетині АДРЕСА_2 .

Вважає, що можливість придбання ОСОБА_2 спірної квартири за ціною 4 629 163,00 грн за рахунок власних грошових коштів викликає обґрунтовані сумніви, оскільки сукупний дохід від проданого нею нерухомого майна (дві квартири у місті Тернополі та одна квартира у місті Києві) за період з 2006 до 2019 роки становив 2 153 480,00 грн, а згідно з інформацією Державної фіскальної служби України за 1998 - 2020 роки ОСОБА_2 отримала дохід на загальну суму 1 095 455,00 грн, після утримання податків - 920 182,20 грн.

Також позивач ставить під сумнів спроможність ОСОБА_4 придбати за рахунок власних грошових коштів автомобіль «TOYOTA LAND CRUISER 200» вартістю 2 100 000,00 грн з огляду на те, що за відомостями податкової звітності за період з 1998 року до 2020 року ОСОБА_4 отримав сукупний дохід у розмірі 1 821 315,00 грн без врахування витрат на проживання.

Водночас згідно з даними щорічних декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, активи ОСОБА_1 та його дружини за 2018 рік складалися з внесків до Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України (далі - КНПФ НБУ) у розмірі 273 431,00 грн та готівкових коштів у сумі 480 000,00 грн, а за 2019 рік - доходи названого відповідача становили 904 359,00 грн, а його дружини ОСОБА_3 - 1 197 265,00 грн. При цьому станом на 31 грудня 2019 року грошові активи подружжя складалися з готівкових коштів та коштів на банківських рахунках у розмірі 1 664 142,00 грн, а також внесків у КНПФ НБУ у сумі 318 209,00 грн.

Таким чином, сукупний розмір законних доходів подружжя ОСОБА_6 на дату набуття спірної квартири, які могли бути використані, становив 2 581 624,00 грн, отже, різниця між вартістю активу - об`єкта нерухомості (4 646 863,00 грн) та максимально можливими законними доходами без врахування витрат на проживання (2 581 624,00 грн) становить 2 065 239,00 грн.

Крім того, згідно з відомостями щорічних декларацій сукупний розмір законних доходів подружжя ОСОБА_6 на 20 листопада 2020 року (дату набуття другого активу - автомобіля) становив 2 785 265,00 грн, а загальна сума витрат, з огляду на відомості з банківських рахунків подружжя за період з 01 січня до 20 листопада 2020 року, - 1 759 728,00 грн. Отже, станом на 20 листопада 2020 року максимальний розмір законних доходів подружжя ОСОБА_1 становив 1 025 537,00 грн.

Таким чином, різниця між вартістю спірних активів (квартири та транспортного засобу) та максимально можливими законними доходами становить 5 721 326,00 грн, що свідчить про їх необґрунтованість.

Враховуючи викладене, Спеціалізована антикорупційна прокуратура просила суд:

- визнати необґрунтованими активи вартістю 6 746 863,00 грн, а саме квартиру АДРЕСА_3 та автомобіль марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 200», 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1 ;

- стягнути з ОСОБА_1 у дохід держави грошові кошти, використані для придбання необґрунтованих активів, які не могли бути набуті за рахунок його законних доходів, у сумі 5 721 326,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року позов задоволено частково.

Визнано необґрунтованим актив у вигляді квартири АДРЕСА_3 .

Стягнено з ОСОБА_1 у дохід держави частину вартості активу, визнаного необґрунтованим, у сумі 3 621 326,00 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнено із Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 4 557,00 грн витрат, понесених на професійну правничу допомогу.

Задовольняючи частково позовні вимоги та визнаючи необґрунтованим актив ОСОБА_1 у вигляді спірної квартири, суд першої інстанції керувався тим, що:

- в умовах визнання цілого активу необґрунтованим правильним є стягнення не вартості активу, а самого активу, однак з урахуванням вимог позивача про стягнення використаних для придбання необґрунтованих активів коштів, а не самого активу, суд позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та стягнути сам актив;

- позивач просив стягнути з ОСОБА_1 5 721 326,00 грн, тобто меншу суму, ніж сукупна вартість спірних активів (квартири та автомобіля), яка становить 6 729 163,00 грн;

- офіційний сукупний дохід батька ОСОБА_1 - ОСОБА_4 за 23 роки, що передували купівлі автомобіля марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 200», становив 2 483 459,84 грн, тоді як вартість цього транспортного засобу становить 2 100 000,00 грн, що свідчить про його спроможність придбати вказаний актив за рахунок власних офіційних доходів;

- у зв`язку з цим сума активу, що підлягає стягненню, становить 3 621 326,00 грн (5 721 326,00 грн - 2 100 000,00 грн) і є неспівмірною із вартістю квартири (4 629 163,00 грн);

- визначити та виділити відповідну частину квартири пропорційно сумі, яка підлягає стягненню, є неможливим;

- враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, стягненню в дохід держави підлягає саме частина вартості активу (квартири), визнаного необґрунтованим, у сумі 3 621 326,00 грн.

Постановою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року апеляційні скарги прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та представника ОСОБА_1 - адвоката Лошакова Д. С. залишено без задоволення, а рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року - без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що під час вирішення питання про визнання активів необґрунтованими для задоволення позовних вимог достатньою є підтверджена доказами сукупність фактичних обставин, з якими закон пов`язує набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та відповідна різниця між їх вартістю та законними доходами.

Отже, висновки суду першої інстанції про доведеність позивачем відповідності набутого ОСОБА_1 майна у вигляді квартири поняттю активів згідно зі статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У грудні 2022 року ОСОБА_1, через представника ОСОБА_7, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень статей 290-292 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивовано тим, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту, адже частиною другою статті 290 ЦПК України не передбачена можливість стягнення різниці між вартістю набутих активів, що визнані судом необґрунтованими, та максимально можливими законними доходами.

Висновок судів попередніх інстанцій про доведеність придбання спірної квартири «за дорученням» не відповідає дійсним обставинам справи.

Крім того, розширювальне тлумачення судами звороту «дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження» не відповідає його справжньому та дійсному визначенню, спотворює принцип правової визначеності щодо однозначності та передбачуваності правозастосування.

Суди не встановили та в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що він мав намір чи погоджував (координував) поведінку ОСОБА_2 під час придбання нею спірної квартири, навпаки, саме дочка останньої - ОСОБА_3 вчиняла на підставі довіреності усі необхідні дії щодо вказаної нерухомості.

Сторона відповідачів довела наявність у членів сім`ї ОСОБА_2 значних, порівняно із вартістю спірної квартири, доходів та заощаджень.

Зазначає, що він не може здійснювати будь-які розпорядчі дії стосовно квартири, оскільки її власником є ОСОБА_2 .

У січні 2023 року ОСОБА_2, через представника ОСОБА_8, також подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначила, що наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень статей 290-292 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди попередніх інстанційвстановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивовано тим, що у цій справі суди застосували щодо неї завідомо недосяжний стандарт доказування, за якого вона заздалегідь не мала перспективи отримати рішення суду на свою користь, що не узгоджується зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та має для неї серйозні наслідки.

Вважає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на припущеннях, що є порушенням частини шостої статті 81 ЦПК України.

У цьому випадку вона нічого не порушила, оскільки добросовісно і відповідно до законодавства на власний розсуд без будь-яких вказівок чи доручень з боку інших осіб придбала, володіє та розпоряджається майном (квартирою), тоді як право власності є непорушним і має конституційні гарантії.

Саме по собі користування її дочкою ОСОБА_3 разом із чоловіком ОСОБА_1 спірною квартирою не свідчить про наявність у них права, яке тотожне розпорядженню об`єктом нерухомості, або придбання такого майна «за дорученням».

Вважає, що спірна квартира не відповідає ознакам активу у розумінні частини четвертої статті 290 ЦПК України.

Суди безпідставно не врахували, що, збираючи докази у цій справі, позивач фактично провів моніторинг способу життя судді та членів його сім`ї, а також її життя як особи, що не уповноважена на виконання функцій держави, що свідчить про надмірне втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи без відповідних на те повноважень (такими повноваженнями наділене виключно Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК)), тому докази позивача з цих мотивів є недопустимими.

Аргументи інших учасників справи

У січні 2023 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подали відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1, у яких просили задовольнити цю скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є незаконними та не відповідають фактичним обставинам справи.

У квітні 2023 року ОСОБА_3 також подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому просила задовольнити цю скаргу, а оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), ОСОБА_9, Коротуна В. М. від 23 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано матеріали цієї справи з Вищого антикорупційного судута зупинено дію оскаржуваного рішення суду першої інстанції до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

03 січня 2023 року справа № 991/366/22 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 26 січня 2023 року у зв`язку з відрядженням судді Бурлакова С. Ю. до Вищої ради правосуддя призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 січня 2023 року матеріали справи № 991/366/22 передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. від 13 лютого 2023 року доповнення ОСОБА_1, подане представником ОСОБА_7, до касаційної скарги на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року у цій справі повернуто без розгляду особі, яка їх подала.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. від 27 лютого 2023 року доповнення ОСОБА_1, подані повторно представником ОСОБА_7, до касаційної скарги на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року у цій справі залишено без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. від 03 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року у цій справі з огляду на усунення названим заявником недоліків її касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. від 12 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що з 29 вересня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_3 ) перебувають у зареєстрованому шлюбі. Матір`ю ОСОБА_3 та, відповідно, тещею ОСОБА_1 є ОСОБА_2, яка постійно проживає у місті Тернополі (том 1 а. с. 65, 67-68).

Указом Президента України від 15 червня 2012 року № 394/2012 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області строком на п`ять років, а Указом Президента України від 19 грудня 2018 року № 429/2018 - на посаду судді цього ж суду безстроково (том 1 а. с. 36, 37).

Отже, ОСОБА_1, будучи суддею Васильківського міськрайонного суду Київської області, є особою, уповноваженою на виконання функцій держави, а тому стосовно нього, за наявністю підстав, може вирішуватися питання щодо визнання активів необґрунтованими та стягнення їх у дохід держави.

У своїй щорічній декларації за 2018 рік ОСОБА_1 зазначив про наявність у нього та членів його сім`ї таких активів:

- квартира АДРЕСА_4, набута 05 серпня 2010 року, загальною площею 59,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_5, вартістю на дату набуття 21 458,00 грн;

- земельна ділянка, набута 03 серпня 2006 року, загальною площею 1 650 кв. м, кадастровий номер 3221484003:04:014:0023, вартістю на дату набуття 46 547,00 грн;

- земельна ділянка, набута 02 листопада 2007 року, загальною площею 2 500 кв. м, кадастровий номер 3221484003:04:014:0032, вартістю на дату набуття 63 125,00 грн;

- земельна ділянка, набута 02 листопада 2007 року, загальною площею 7 700 кв. м, кадастровий номер 3221484003:04:014:0033, вартістю на дату набуття 77 090,00 грн;

- 1/2 частка квартири АДРЕСА_6, власником якої є його дружина ОСОБА_3, набута 05 травня 2011 року, загальною площею 79,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_7, вартість на дату набуття не зазначена;

- автомобіль «Audi A6», 2012 року випуску, набутий 15 травня 2018 року, вартістю 580 000,00 грн;

- автомобіль дружини «Audi Q5», 2010 року випуску, набутий 09 грудня 2016 року, вартістю 267 495,00 грн;

- внески до КНПФ НБУ в розмірі 112 479,00 грн;

- внески дружини до КНПФ НБУ в розмірі 160 952,00 грн;

- готівкові кошти у розмірі 480 000,00 грн (том 1 а. с. 40-46).

Отже, станом на останній день звітного періоду, тобто на 31 грудня 2018 року, у ОСОБА_1 були наявні грошові активи у розмірі 753 431,00 грн.

У своїй щорічній декларації за 2019 рік ОСОБА_1 зазначив про наявність у нього та членів його сім`ї таких активів:

- заробітна плата, отримана за основним місцем роботи, у розмірі 903 329,00 грн;

- заробітна плата дружини, отримана за основним місцем роботи, у розмірі 93 132,00 грн;

- заробітна плата дружини, отримана за сумісництвом, у розмірі 12 778,00 грн;

- дохід дружини від відчуження нерухомого майна у розмірі 1 091 355,00 грн;

- бонуси у розмірі 1 528,00 грн (том 1 а. с. 47-54).

Отже, станом на останній день звітного періоду, тобто на 31 грудня 2019 року, загальний розмір доходів подружжя ОСОБА_6 становив 2 102 122,00 грн.

На підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 20 листопада 2020 року № 8047/2020/2307537 ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_12 за 2 100 000,00 грн автомобіль марки «TOYOTA», модель «LAND CRUISER 200», 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1 (том 1 а. с. 384-385).

Вказаний транспортний засіб був зареєстрований за ОСОБА_4 24 листопада 2020 року з присвоєнням державного реєстраційного номера НОМЕР_3 (том 1 а. с. 383).

У подальшому на підставі договору дарування від 16 серпня 2021 року ОСОБА_4 безоплатно відчужив своєму синові ОСОБА_1 згаданий автомобіль марки «TOYOTA», модель «LAND CRUISER 200», який 17 серпня 2021 року було зареєстровано за обдаровуваним з присвоєнням державного реєстраційного номера НОМЕР_4 (том 1 а. с. 348, 382).

Офіційний сукупний дохід ОСОБА_4 за 23 роки, що передували купівлі автомобіля марки «TOYOTA», модель «LAND CRUISER 200», становив 2 483 459,84 грн, тоді як вартість транспортного засобу становила 2 100 000,00 грн, тобто не перевищувала суму цих доходів (том 1 а. с. 101-122, том 2 а. с. 47-52).

Суди також установили, що 21 грудня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «РЕК Альфа» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 (дочка покупця), укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець продає (передає у власність), а покупець купує (приймає у власність) квартиру АДРЕСА_3 . Ціна нерухомого майна становить 4 629 163,00 грн (том 1 а. с. 127-128).

Експлікацією внутрішніх обмірів та розрахунків площ приміщень квартири АДРЕСА_1 підтверджується, що ця квартира складається з: трьох житлових кімнат, коридору, кухні, двох санвузлів, п`яти балконів (том 1 а. с. 187-188).

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк З. З. 21 грудня 2019 року провів державну реєстрацію об`єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 (том 1 а. с. 131).

21 грудня 2019 року між ТОВ «РЕК Альфа» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 (дочка покупця), укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого покупець придбала рухоме майно (меблі, побутову техніку, обладнання тощо), що розміщено та/або встановлено в квартирі АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за ціною 17 700,00 грн (том 1 а. с. 132-133).

23 грудня 2019 року між ТОВ «РЕК Альфа» (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір № 1450 оренди (найму) нежитлового приміщення, а саме машиномісця в підземному паркінгу № НОМЕР_5, розташованого в будинку АДРЕСА_2 . Загальний розмір місячної орендної плати за приміщення («Орендна плата») становить: з дати початку оренди до 30 червня 2020 року включно - 4 083,33 грн, крім того, податок на додану вартість (далі - ПДВ) - 816,67 грн, разом - 4 900,00 грн; з 01 липня 2020 року до дати закінчення оренди місячна орендна плата становить еквівалент 300 доларів США за офіційним курсом гривні до долара США, визначеним НБУ на 15 число календарного місяця, в якому орендар зобов`язаний здійснити платіж (том 1 а. с. 136-144).

01 липня 2020 року між ТОВ «РЕК Альфа» (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір № 1506 оренди (найму) нежитлового приміщення, а саме машиномісця в підземному паркінгу № НОМЕР_6, розташованого в будинку АДРЕСА_2 . Загальний розмір місячної орендної плати за приміщення («Орендна плата») становить: з дати початку оренди до 31 грудня 2020 року включно - 4 083,33 грн, крім того, ПДВ - 816,67 грн, разом - 4 900,00 грн; з 01 січня 2021 року до дати закінчення оренди місячна орендна плата становить еквівалент 200 доларів США за офіційним курсом гривні до долара США, визначеним НБУ на 15 число календарного місяця, в якому орендар зобов`язаний здійснити платіж (том 1 а. с. 145-152).

У наданих ТОВ «РЕК Альфа» платіжних дорученнях щодо оплати оренди нежитлових приміщень (машиномісць НОМЕР_9) орендарем (власником) цих приміщень, окрім ОСОБА_2, зазначено ОСОБА_1 (том 1 а. с. 158-185).

Згідно з листом ТОВ «Житло Комфорт Сервіс» від 14 травня 2021 року № 74 укладенням з цим товариством договорів про надання житлово-комунальних послуг та отриманням електронних перепусток для доступу на територію двору і в будинок АДРЕСА_8, займалася ОСОБА_3 на підставі доручення від власника. 23 грудня 2019 року ОСОБА_3 отримала 4 електронні перепустки на ім`я ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_5 (том 1 а. с. 191-192).

У заявці від 23 грудня 2019 року на отримання електронної перепустки на територію ЖК «Ізумрудний» фактичною адресою проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зазначена квартира АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 225-226).

Комплексною системою відеоспостереження міста Києва «Смарт сіті» зафіксовано переміщення автомобілів з реєстраційними номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_3 ( НОМЕР_4 ) поблизу спірного об`єкта нерухомості (оптичні диски, том 1 а. с. 387, 388).

Листами ТОВ «Житло Комфорт Сервіс» від 18 травня 2021 року № 75 та від 29 листопада 2021 року № 185 з додатками до них підтверджується, що в період з 21 грудня 2019 року до 17 травня 2021 року та з 01 червня до 26 листопада 2021 року системою контролю управління доступу пішого проходу на прибудинкову територію ЖК «Ізумрудний» було зафіксовано використання перепусток, виданих на ім`я ОСОБА_3 (65 разів) та ОСОБА_1 (169 разів). Також системою автоматичної парковки для заїзду на прибудинкову територію та виїзду з прибудинкової території названого комплексу зафіксовано використання перепусток, за якими значаться належні сім`ї ОСОБА_1 автомобілі «Audi A6», реєстраційний номер НОМЕР_2, та «Audi Q5», реєстраційний номер НОМЕР_7 ( ОСОБА_3 використала перепустку 136 разів, а ОСОБА_1 - 221 раз) (том 1 а. с. 263-273, 279-289).

Згідно з відомостями про рух коштів, наданими Акціонерним товариством (далі - АТ) Комерційний банк «ПриватБанк», з карткового рахунку ОСОБА_1 здійснювалася оплата за орендовані паркомісця в житловому будинку АДРЕСА_2 та за житлово-комунальні послуги. Крім того, зафіксовано регулярне використання терміналів самообслуговування та розрахунки банківською карткою поблизу спірного об`єкта нерухомості (квартири), а саме у місті Києві на вулицях: АДРЕСА_9 та АДРЕСА_10 ; АДРЕСА_11 ; АДРЕСА_5 ; Механізаторів (Генерала Шаповала) (оптичний диск, том 1 а. с. 293).

Відомостями про рух коштів, наданими АТ «Універсал Банк», підтверджується, що рахунок ОСОБА_1 № НОМЕР_8 поповнювався через термінал № 8753886, що розташований поблизу спірного об`єкта нерухомості, а саме за адресою: АДРЕСА_9 (оптичний диск, том 1 а. с. 306).

Згідно з листом АТ «Укрпошта» від 19 травня 2021 року № 33-К-3763 на ім`я ОСОБА_1 06 січня 2021 року надходило поштове відправлення на адресу: АДРЕСА_12 (том 1 а. с. 334-336).

З 09 січня 2020 року ТОВ «Стрім Юкрейн» як провайдер телекомунікацій надає послуги фізичній особі ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_12 (том 1 а. с. 338-339, 341).

Отже, як підтверджується матеріалами справи і не заперечується сторонами, ОСОБА_1 користується згаданою квартирою та паркомісцями у ЖК «Ізумрудний», де розташоване спірне житло, сплачує комунальні послуги та послуги інтернет зв`язку.

ОСОБА_2 не мала фінансової можливості придбати за офіційні доходи квартиру АДРЕСА_1, оскільки отриманий нею із законних джерел сукупний дохід за 22 роки, що передували купівлі об`єкта нерухомості, в тому числі від реалізації власного рухомого та нерухомого майна, становив 2 320 359,17 грн, тоді як вартість спірного активу - квартири - становила 4 629 163,00 грн (том 2 а. с. 88-95, 102-105).

Водночас сукупний розмір законних доходів ОСОБА_1, які складаються із сум задекларованих доходів названого відповідача та його дружини у розмірі 2 102 122,00 грн і наявних у них грошових активів у розмірі 753 431,00 грн, становив 2 855 553,00 грн.

З урахуванням викладеного суди виснували, що сукупність наявних у матеріалах справи доказів підтверджує факт необґрунтованості активу у вигляді спірної квартири, яку ОСОБА_2 набула у власність фактично за дорученням ОСОБА_1 (особи, уповноваженої на виконання функцій держави), і що останній спроможний прямо чи опосередковано вчиняти щодо цього активу дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним, у той час як вартість згаданої квартири не відповідає законним доходам кожного окремо взятого відповідача.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційних скарг рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині вирішення питання про визнання необґрунтованим активу у вигляді квартири та стягнення у дохід держави частини вартості активу, визнаного необґрунтованим.

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

За приписами частин першої та четвертої статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій-четвертій статті 403 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Законом України від 31 жовтня 2019 року № 263-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів», який набрав чинності 28 листопада 2019 року (далі - Закон № 263-IX), запроваджено інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Наявність такого інституту стала можливою згідно з Конвенцією Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) проти корупції від 2005 року, Рекомендаціями Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF), відповідно до яких країни повинні створювати механізми, які б дозволяли без винесення обвинувального вироку конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом, або інструментів злочину.

Відповідно до підпункту «ґ» пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суб`єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є, зокрема, судді, судді Конституційного Суду України, Голова, заступник Голови, члени, інспектори Вищої ради правосуддя, посадові особи секретаріату Вищої ради правосуддя, Голова, заступник Голови, члени, інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, посадові особи секретаріату цієї Комісії, посадові особи Державної судової адміністрації України, присяжні (під час виконання ними обов`язків у суді).

Згідно з частиною першою статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов`язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Пунктом 12 частини першої статті 346 ЦК України до підстав припинення права власності віднесено визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Позовна давність у чотири роки застосовується за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (частина п`ята статті 258 ЦК України).

Згідно з частиною сьомою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави починається від дня набуття оспорюваних активів відповідачем.

Особливості позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави передбачені главою 12 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 290 ЦПК України позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави подається та представництво держави в суді здійснюється прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави щодо активів працівника Національного антикорупційного бюро України, прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури чи активів, набутих іншими особами в передбачених цією статтею випадках, звернення до суду та представництво держави в суді здійснюються прокурорами Генеральної прокуратури України за дорученням Генерального прокурора.

Згідно з частиною другою статті 290 ЦПК України позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави пред`являється щодо:

- активів, набутих після дня набрання чинності Законом № 263-IX, якщо різниця між їх вартістю і законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у п`ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день набрання чинності зазначеним Законом, але не перевищує межу, встановлену статтею 368-5 Кримінального кодексу України;

- активів, набутих після дня набрання чинності Законом № 263-IX, якщо різниця між їх вартістю і законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у п`ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день набрання чинності зазначеним Законом, а кримінальне провадження за статтею 368-5 Кримінального кодексу України, предметом злочину в якому були ці активи, закрите на підставі пунктів 3, 4, 5, 8, 10 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України і відповідне рішення набуло статусу остаточного;

- доходів, отриманих від активів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї частини.

Частиною четвертою статті 290 ЦПК України визначено, що позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави може бути пред`явлено до особи, яка, будучи особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, набула у власність активи, зазначені у частині другій цієї статті, та/або до іншої фізичної чи юридичної особи, яка набула у власність такі активи за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними.

При визначенні різниці між вартістю набутих активів і законними доходами відповідно до частини другої цієї статті не враховуються активи, враховані при кваліфікації діяння у триваючому кримінальному провадженні за статтею 368-5 Кримінального кодексу України, у рішенні про закриття кримінального провадження, крім випадків його закриття на підставі пунктів 3, 4, 5, 8, 10 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України, або у вироку суду за зазначеною статтею Кримінального кодексу України, які набрали законної сили (частина шоста статті 290 ЦПК України).

Пунктом 1 частини восьмої статті 290 ЦПК України визначено, що термін «активи» означає грошові кошти (у тому числі готівкові кошти, кошти, що перебувають на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах), інше майно, майнові права, нематеріальні активи, у тому числі криптовалюти, обсяг зменшення фінансових зобов`язань, а також роботи чи послуги, надані особі, уповноваженій на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування.

Під «набуттям активів» слід розуміти набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність, а також набуття активів у власність іншою фізичною або юридичною особою, якщо доведено, що таке набуття було здійснено за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (пункт 2 частини восьмої статті 290 ЦПК України).

При цьому згідно з пунктом 3 частини восьмої статті 290 ЦПК України особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції».

Фактичне володіння через третіх осіб (частина четверта статті 290, пункт 2 частини восьмої статті 290 ЦПК України) «за дорученням»: 1) вказує на відносини, відмінні від визначених цивільним законодавством відносин довірителя і повіреного; 2) означає набуття суб`єктом декларування активів через третіх осіб з метою приховання факту набуття цих активів; 3) вчинення дії «за дорученням» може бути встановлене із сукупності вторинних ознак, які дозволяють дійти висновку, що третя особа діяла в інтересах суб`єкта декларування, а суб`єкт декларування, в свою чергу, отримує вигоду від набутого активу, тоді як «можливість прямо чи опосередковано вчиняти щодо активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження» означає: 1) можливість контролювати певне майно через неформалізоване право розпорядження ним шляхом фактичної можливості визначення долі цього майна як безпосередньо, так і через третіх осіб, на яких оформлено відповідне право власності; 2) трактується ширше передбаченої статті 16 ЦК України складової права власності.

Відповідно до пункту 5 частини восьмої статті 290 ЦПК України термін «законні доходи» означає доходи, правомірно отримані особою із законних джерел, зокрема джерел, визначених пунктами 7 і 8 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

Суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті за рахунок законних доходів (стаття 291 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 292 ЦПК України активи, визнані судом відповідно до статті 291 цього Кодексу необґрунтованими, стягуються в дохід держави. Якщо суд відповідно до статті 291 цього Кодексу визнає необґрунтованими частину активів, в дохід держави стягується частина активів відповідача, яка визнана необґрунтованою, а у разі неможливості виділення такої частини - її вартість. У разі неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими, на відповідача покладається обов`язок сплатити вартість таких активів або стягнення звертається на інші активи відповідача, які відповідають вартості необґрунтованих активів.

Політико-правовий підхід допускає існування різних конструкцій конфіскації. Як наслідок, у світовій практиці сформувалося два різновиди конфіскації: проти особи (особиста конфіскація, in personam); проти речі (речова конфіскація, in rem).

Традиційно зазначені різновиди конфіскації розмежовуються:

- процедурою вилучення майна: конфіскація in personam застосовується в кримінальному судочинстві (або в тому яке кваліфікується як кримінальне), а in rem - в цивільному судочинстві;

- стандартами доказування, які застосовуються - для конфіскації in personam має застосовуватися кримінально-правовий стандарт «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Натомість у конфіскації in rem використовується стандарт «баланс ймовірностей» (balance of probabilities).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що:

- обговорюваний порядок, незважаючи на термінологію, яка використовується у національному законодавстві, має мало спільного з виключно адміністративною конфіскацією, а, навпаки, стосується попередньої наявності кримінального обвинувачення державної посадової особи, і тому за своєю суттю є цивільною процедурою in rem, яка спрямована на повернення майна, набутого незаконним шляхом або походження якого неможливо пояснити і яке належить державним посадовим особам та їхньому близькому оточенню;

- тягар доведення законності походження майна, яке, як стверджувалось, було отримано незаконним шляхом, міг бути законним чином перекладений на відповідачів цих некримінальних проваджень щодо конфіскації, у тому числі цивільних проваджень in rem. У випадку, коли рішення про конфіскацію було видано в результаті цивільного провадження in rem, яке стосувалося доходів від серйозних злочинів, у таких процедурах суду не потрібні докази «поза сумнівом» щодо незаконності походження майна. Натомість доказ щодо балансу вірогідностей або високої ймовірності незаконного походження майна в поєднанні з неможливістю власником цього майна довести протилежне був достатній для перевірки критерію пропорційності відповідно до статті 1 Протоколу № 1 Конвенції. Національні органи влади відповідно до Конвенції надалі отримали свободу дій у питанні застосування конфіскаційних заходів не лише стосовно осіб, безпосередньо обвинувачених у злочинах, а й членів їхніх сімей та інших близьких родичів, які могли володіти та неформально управляти незаконно набутим майном від імені підозрюваних правопорушників, а також будь-кого, хто не мав необхідного статусу добросовісності (bona fide) (рішення ЄСПЛ від 12 травня 2015 року у справі «GOGITIDZE AND OTHERS v. GEORGIA» («Гогітідзе та інші проти Грузії»), заява № 36862/05, § 91, 105).

Українська модель конфіскації in rem отримала своє вираження в конструкції «необґрунтовані активи», що мають досить нетиповий правовий режим. Такий специфічний правовий режим:

- виявляється в досить суттєвих особливостях правового регулювання. Матеріально-правове регулювання конструкції необґрунтованих активів відбувається частково в ЦК України; ЦПК України; Законі України «Про запобігання корупції». У ЦК України міститься тільки фрагментарне регулювання певних аспектів позовної давності, кваліфікацію рішення про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави як спростування презумпції правомірності набуття права власності та підстави припинення права власності;

- характеризується суб`єктами, до яких може бути пред`явлений позов про визнання активів необґрунтованими, - публічні особи та «пов`язані» з ними особи (частина четверта статті 290 ЦПК України). Тобто правовий режим необґрунтованих активів є свого роду додатковим обмеженням для публічних фізичних осіб. Натомість для звичайних суб`єктів така конструкція нехарактерна і невластива;

- законодавець не здійснює конструювання правового режиму необґрунтованих активів через використання конструкції недійсності. З урахуванням сутності та призначення конструкції недійсності правочину очевидно, що вона не розрахована на її використання при визнанні необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, оскільки в цьому разі достатньо спростувати презумпцію правомірності набуття права власності (частина друга статті 328 ЦК України).

Наведені правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 991/2396/22 (провадження № 61-8529св23).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

При цьому абзацом другим частини другої статті 81 ЦПК України визначено, що у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов`язаний навести у позові фактичні дані, які підтверджують зв`язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної частиною другою статті 290 цього Кодексу різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. У разі визнання судом достатньої доведеності зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача.

У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави суд виносить рішення на користь тієї сторони, сукупність доказів якої є більш переконливою порівняно з сукупністю доказів іншої сторони (частина четверта статті 89 ЦПК України).

І.Предметом спору у цій справі є визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави. Ефективні способи захисту в цій категорії справ визначені статтями 290-292 ЦПК України.

Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23).

Тлумачення статті 20 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20, провадження № 61-13760сво21).

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати:

1) з яких саме правовідносин сторін виник спір;

2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором;

3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача;

4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).

Звертаючись до суду, у своїй позовній заяві позивач у справі просив:

1) визнати необґрунтованими активи вартістю 6 746 863,00 грн, а саме:

- квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 142,3 кв. м;

- транспортний засіб марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 200», 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1 ;

2) стягнути з ОСОБА_1 у дохід держави грошові кошти, використані для придбання необґрунтованих активів, які не могли бути набуті за рахунок його законних доходів, у сумі 5 721 326,00 грн.

Конструкція статті 292 ЦПК України містить вичерпні та чіткі наслідки визнання активів необґрунтованими та варіанти їх стягнення в дохід держави:

1) стягнення безпосередньо активів, визнаних судом необґрунтованими;

2) стягнення частини активів відповідача, яка визнана необґрунтованою;

3) стягнення вартості частини активів відповідача, яка визнана необґрунтованою у разі неможливості її виділення.

Позивач заявив вимогу про визнання необґрунтованими активів у вигляді квартири та транспортного засобу. При цьому позивач не заявляв вимоги про стягнення безпосередньо самих активів, а лише просив стягнути з ОСОБА_1 у дохід держави грошові кошти, використані для придбання необґрунтованих активів, які не могли бути набуті за рахунок його законних доходів.

Разом із цим наведені вище норми права орієнтують суд на стягнення самого активу (його частини) у разі визнання його необґрунтованим. І лише неможливість виділення частини активу у разі його неподільності передбачає можливість стягнення його вартості. Нормами чинного законодавства не передбачена можливість стягнення різниці між вартістю набутих активів, що визнані судом необґрунтованими, та максимально можливими законними доходами.

ІІ. У справі, яка переглядається, позов пред`явлено до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси, і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Відповідно до статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов`язку. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов`язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, зокрема від участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача (див. пункт 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17, провадження № 12-280гс18).

Належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок майна якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20, провадження № 12-31гс22).

Отже, належним суб`єктним складом відповідачів є склад відповідачів, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення.

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).

Предметом позову у цій справі є, зокрема, матеріально-правова вимога позивача до відповідача ОСОБА_1 про стягнення з названого відповідача в дохід держави грошових коштів, використаних для придбання необґрунтованих активів, які не могли бути набуті за рахунок його законних доходів, у сумі 5 721 326,00 грн.

Рішенням Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 рокупозов держави Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано необґрунтованим актив у вигляді квартири АДРЕСА_3 . Стягнено з ОСОБА_1 у дохід держави частину вартості активу, визнаного необґрунтованим, у сумі 3 621 326,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Однак ані мотивувальна, ані резолютивна частини вказаного рішення не вирішують питання участі у справі ОСОБА_2, за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру, як належної сторони у спорі, тобто відповідача, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

ІІІ. Враховуючи зазначене, з проблематики цієї справи постає ряд серйозних питань щодо розгляду справ з визнання необґрунтованими активів, відсутність відповіді на які суттєво впливає на ефективність цивільного процесу та однозначне розуміння як судом, так і учасниками цивільного процесу обраних способів захисту та процесуальної співучасті учасників процесу:

- чи може бути заявлено вимогу про стягнення не самого активу, який може бути визнано необґрунтованим, а грошових коштів, використаних для придбання необґрунтованих активів, які не могли бути набуті за рахунок його законних доходів;

- чи можливо стягнути різницю між вартістю набутих активів, що визнані судом необґрунтованими, та максимально можливими законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

- чи може бути пред`явлено позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави до публічної особи та/або іншої фізичної чи юридичної особи у випадку, якщо позивач не заявляє вимоги про стягнення безпосередньо самих необґрунтованих активів, які належать таким іншим особам, а просить стягнути в дохід держави грошові кошти (вартість активу або його частини) лише з публічної особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Висновок щодо підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно із частиною першою статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.

Елементами верховенства права є, зокрема, принципи правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) (див., наприклад, рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини), від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010 (абзац другий підпункту 4.1. пункту 4 мотивувальної частини), від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини), від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017 (абзац шостий пункту 2.1 мотивувальної частини), від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018 (абзац дев`ятий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини)).

Принцип юридичної визначеності є істотно важливим у питаннях довіри до судової системи загалом та дієвості верховенства права (правовладдя) (див., наприклад, абзац перший підпункту 2.1.1 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020).

ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» («Brumarescu v. Romania»), заява № 28342/95, пункт 61).

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає не тільки виконуваність судових рішень, а й стабільність правового регулювання. Завданням правозастосовної практики є, серед іншого, формування такого застосування норм права, яке забезпечує рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права, що поліпшує громадське сприйняття справедливості, а також підвищує довіру до відправлення правосуддя.

Завжди існуватиме потреба у роз`ясненні нечітких норм або тих, що потребують пристосування до обставин, що змінюються. Багато законів неминуче сформульовані у термінах, що тією чи іншою мірою є нечіткими, та тлумачення й застосування яких є питанням практики. Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, що залишаються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» («Vyerentsov v. Ukraine»), заява № 20372/11, пункт 65).

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Потенційно справи про визнання необґрунтованими активів можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й судах апеляційної та першої інстанцій, а також виникнути у майбутньому, враховуючи, що Закон № 263-IX, яким запроваджено інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, набрав чинності тільки 28 листопада 2019 року. Вже сьогодні на розгляді у судах попередніх інстанцій перебувають щонайменше шість справ вказаної категорії, які можуть перебувати у майбутньому на розгляді у суді касаційної інстанції, а саме: № 991/2175/23, № 991/4164/23, № 991/5169/23, № 991/6770/23, № 991/9734/23, № 991/9779/23.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що суди допустили істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; суди допустили явну й грубу помилку у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа матиме принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 404 ЦПК України касаційний суд може за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи вирішити питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Порядок передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду врегульований, зокрема, статтею 404 ЦПК України.

Колегія суддів вважає, що передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з урахуванням таких аспектів розгляду справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, що свідчить про виключність цієї правової проблеми, зокрема, необхідність визначення:

а) чи може бути заявлено вимогу про стягнення не самого активу, який може бути визнано необґрунтованим, а грошових коштів, використаних для придбання необґрунтованих активів, які не могли бути набуті за рахунок його законних доходів;

б) чи можливе стягнення різниці між вартістю набутих активів, що визнані судом необґрунтованими, та максимально можливими законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

в) чи може бути пред`явлено позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави до публічної особи та/або іншої фізичної чи юридичної особи у випадку, якщо позивач не заявляє вимоги про стягнення безпосередньо самих необґрунтованих активів, які належать таким іншим особам, а просить стягнути в дохід держави грошові кошти (вартість активу або його частини) лише з публічної особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

ЄСПЛ зауважив, що якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA», № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі «S.W. v. THE UNITED KINGDOM», № 20166/92, § 36).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «VYERENTSOV v. UKRAINE», № 20372/11, § 65; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «DEL RIO PRADA v. SPAIN», № 42750/09, § 93).

З огляду на наведене колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що справа містить зазначену виключну правову проблему, тому дійшла висновку про наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Справу за позовом держави Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3,про визнання необґрунтованими активів та стягнення в дохід держави грошових коштів, за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк В. В. Сердюк