- Головуюча суддя (АП ВАКС): Чорна В.В.
24 квітня 2024 року Справа № 991/1874/24
Провадження № 11-сс/991/274/24
ОКРЕМА ДУМКА
судді ОСОБА_1 у провадженні № 11-сс/991/274/24 за апеляційною скаргою
представника власника майна ОСОБА_2 - адвоката
ОСОБА_3 на ухвалу слідчого судді Вищого
антикорупційного суду від 15.03.2024 р. про арешт майна
24.04.2024 року більшістю членів колегії суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду прийнято рішення про часткове задоволення апеляційної скарги представника власника майна ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3, ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 15.03.2024 р. скасовано в частині накладення арешту на частку майна ОСОБА_2, яке є спільною сумісною власністю подружжя, а саме: житлового будинку загальною площею 60,9 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 ; квартири загальною площею 102,7 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 ; чотирьох земельних ділянок з відповідними кадастровими номерами. У цій частині постановлено нову ухвалу, якою відмовлено у задоволенні клопотання про накладення арешту на майно. В іншій частині апеляційну скаргу представника власника майна залишено без задоволення, а ухвалу слідчого судді - без змін.
Постановляючи вказану ухвалу, колегією суддів зроблено суперечливі висновки, покладені в основу рішення про часткове задоволення апеляційної скарги, тоді як у її задоволенні слід було відмовити. Зокрема, колегія суддів не погодилась з висновками слідчого судді щодо накладення арешту на все майно, яке набуте під час шлюбу, перебуває у спільній сумісній власності подружжя та зареєстровано на дружину підозрюваного - ОСОБА_2, та дійшла висновку про скасування оскаржуваної ухвали в частині накладення арешту на частку житлового будинку, квартири та чотирьох земельних ділянок.
Зазначене рішення обґрунтовано тим, що при вирішенні питання про накладення арешту на майно, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, зокрема з метою його подальшої конфіскації як виду покарання, підлягає арешту не все майно, а лише та його частина, яка може бути конфіскована - зокрема, частка підозрюваного ОСОБА_4 у спільній сумісній власності подружжя, права на яке зареєстровані за його дружиною ОСОБА_2 . Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що з урахуванням вимог ч. ч. 1, 2 ст. 73 СК України, безпідставним є накладення слідчим суддею арешту на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя та набуте ОСОБА_2 під час шлюбу з підозрюваним. В ухвалі також зазначено, що оскільки частка житлового будинку, квартири та земельних ділянок, виходячи з презумпції, наведеної у ч. 1 ст. 70 СК України, може належати ОСОБА_2, то хоч питання виділення часток і не вирішене на час постановлення слідчим суддею оскаржуваної ухвали, проте на вказану частку не може бути накладено арешт з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання ОСОБА_4 та як відшкодування завданої ним шкоди, оскільки відповідне рішення суперечитиме ч. 5 ст. 170 КПК України (п.п. 8.3, 8.6, 8.9.2).
На мою думку, такий висновок є хибним, оскільки зроблений внаслідок неправильного системного тлумачення норм цивільного та сімейного законодавства, а також відповідних правових позицій Верховного Суду.
Так, відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності.
Такий же підхід до питання належності особам, які є подружжям, на праві власності майна, набутого ними під час шлюбу, закріплюють ч.ч. 1, 3, 4 ст. 368 ЦК України. Зокрема, ними визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмові формі.
Отже, щодо майна, набутого за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. При вирішенні питання щодо поділу майна суд, серед іншого, має встановити обставини придбання спірного майна. Водночас, критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є час його набуття, джерело набуття, мета придбання тощо.
У відповідності до ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна чоловіка та дружини є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Частиною 1 ст. 73 СК України визначено, що за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
Як вбачається з матеріалів провадження, підозрюваний ОСОБА_4 з 11.11.2011 року і до цього часу перебуває у шлюбі з ОСОБА_2, за якою зареєстровано житловий будинок, квартиру та чотири земельні ділянки, набуті під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 .
Враховуючи набуття вищевказаного майна під час перебування у шлюбі з підозрюваним, в силу вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України та ст. 60 СК України, презюмується, що воно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. При цьому, ані представником ОСОБА_2 - адвокатом ОСОБА_3, ані нею особисто не було надано доказів на спростування цього висновку (наявності укладеного між подружжям шлюбного договору, спеціального договору або ж доказів про те, що таке майно було набуте в інший спосіб, визначений законом - наприклад, шляхом отримання спадщини, придбання за власні кошти, та інше).
На підставі поданих прокурором доказів слідчим суддею правильно встановлено, що вказане майно було оформлено у власність ОСОБА_2 у період її перебування у шлюбі, а отже, є спільною сумісною власністю подружжя. Вказане відповідає змісту ст. 60 СК України.
Арешт на майно, титульним власником якого є ОСОБА_2, накладено з метою забезпечення можливої конфіскації майна, належного на праві спільної сумісної власності підозрюваному ОСОБА_4, про що прямо зазначено в оскаржуваній ухвалі.
При цьому, перебування майна у спільній сумісній власності подружжя не створює обов`язку слідчого судді при розгляді клопотання про арешт майна визначати, яка саме його частина належить кожному з них, в тому числі підозрюваному, оскільки це не передбачено нормами кримінального процесуального законодавства України, натомість, має встановлюватися в порядку цивільного судочинства.
Крім того, режим спільної сумісної власності, на відміну від режиму спільної часткової власності, не передбачає виділу часток кожного власника в натурі. Зазначене унеможливлює ідентифікацію конкретної частки підозрюваного у спільному майні, через що обтяження майна в цілому є єдиним можливим, реальним та ефективним заходом забезпечення кримінального провадження з метою можливого виконання конфіскації майна у випадку призначення такого виду покарання.
Отже, для накладення арешту на майно, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя, не потрібно встановлювати в порядку кримінального судочинства належну саме підозрюваному частку у цьому майні. Не є обов`язковою і наявність у титульного власника такого майна процесуального статусу підозрюваного.
Під час розгляду апеляційної скарги колегією суддів встановлено, що на момент постановлення слідчим суддею оскаржуваної ухвали поділ майна подружжя в порядку, передбаченому ст. 367 ЦК України, не проводився, та частки у ньому, відповідно до ст. 364 ЦК України, в натурі не виділялись. Відтак, арешт має застосовуватися до майна подружжя без зазначення частки, у відповідності до ч. 3 ст. 368 ЦК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 09.04.2020 р. у справі № 676/2199/19.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 не є стороною кримінального провадження, а тому зареєстроване за нею майно не підлягає арешту, також не є слушними, оскільки незалежно від реєстрації майна на ім`я одного із подружжя, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважається спільним на загальних підставах.
Виходячи з того, що завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження, а також зважаючи на обставини, що розслідуються у межах цього кримінального провадження, враховуючи можливість конфіскації майна ОСОБА_4 за вироком суду у разі доведення його вини, заявлена стороною обвинувачення мета (забезпечення конфіскації майна як виду покарання та відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення) може бути досягнута через застосування саме такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна підозрюваного з метою запобігання ризику відчуження вказаного майна.
Відтак, вжитий слідчим суддею захід забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту майна застосований не до особистого майна ОСОБА_2, а до майна підозрюваного, яке перебуває у спільній сумісній власності з нею.
Обґрунтовуючи своє рішення в частині задоволення апеляційної скарги, посилаючись на постанову Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 04.10.2022 р. у справі № 752/7440/18, колегія суддів наголосила, що у межах кримінального провадження неприпустимим є вирішення спору про право власності на майно шляхом поділу його з виділенням часток, та зробила висновок, що з огляду на наведене, у разі вирішення питання щодо накладення арешту на майно, яке перебуває у спільній сумісній власності, зокрема з метою конфіскації як виду покарання, підлягає арешту не все майно, а лише та його частина, яка може бути конфіскована. Вказана позиція, за твердженням колегії, узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 р. у справі № 2-3392/11.
Однак, такі висновки колегії не відповідають змісту правових позицій, наведених у вказаних рішеннях Верховного Суду.
Зокрема, у постанові від 04.10.2022 р. у справі № 752/7440/18 Верховний Суд, переглядаючи вирок Вищого антикорупційного суду від 30.07.2021 р. та ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 06.06.2022 р., відхилив доводи сторони захисту щодо неправомірності конфіскації майна, на яке має право дружина засудженого, оскільки питання щодо конфіскації майна вирішено судом в межах своїх повноважень, відтак, порушень вимог кримінального процесуального закону не вбачається. При цьому, Верховним Судом наголошено, що докази, які б вказували, що під час конфіскації було вилучено майно, яке не належить засудженому, не надані, натомість спори щодо виділення частки майна зі спільної сумісної власності вирішуються в інший спосіб, при цьому в межах кримінального провадження є неприпустимим вирішення спору про право власності на майно шляхом поділу його з виділенням часток. Згідно з ч. 12 ст. 100 КПК України, спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства. Підставою для виділення частки майна в праві спільної сумісної власності має бути вимога співвласника майна або державного чи приватного виконавця.
Що стосується постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 р. у справі № 2-3392/11, то вказана справа є цивільною та стосується вирішення питання щодо порушення правил предметної підсудності. Зокрема, позивачі звернулися до суду з вимогою про скасування арешту належного їм майна, який накладено постановою прокурора в межах кримінального провадження за обвинуваченням особи, якій спірне майно не належить. Місцевий суд відмовив у задоволенні позову, зазначивши, що питання зняття арешту, накладеного в межах кримінального провадження, повинно вирішуватися в порядку КПК України і не може бути предметом розгляду в порядку цивільного судочинства. Однак, апеляційний суд скасував це рішення та частково звільнив з-під арешту спірне майно. Вирішуючи питання юрисдикційної належності спору, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що у межах кримінальної справи позивачі не набули процесуального статусу обвинувачених, а як власники майна чинним на той час КПК України 1960 року не були наділені процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, які ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, тому згідно ч. 1 ст. 19 ЦПК України вирішуються судом цивільної юрисдикції. Натомість, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.05.2013 р. у справі № 6-26цс13 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 р. у справі № 372/2904/17-ц, від 21.08.2019 р. у справі № 911/1247/18, від 08.11.2019 р. у справі № 643/3614/17.
Відтак, Верховним Судом чітко сформовано позицію про те, що поза межами цивільного провадження неприпустимо визначати частки подружжя у спільній сумісній власності.
Натомість, колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду в ухвалі від 24.04.2024 р. не лише невірно розтлумачила зміст позиції, сформованої у вищенаведених рішеннях Верховного Суду, але й зробила неправильний висновок про те, що суд має визначити відповідні частки подружжя в порядку кримінального судочинства. Такий підхід фактично означає втручання кримінального суду в іншу - цивільну - юрисдикцію, що є неприпустимим.
З огляду на наведене, апеляційну скаргу слід було залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 15.03.2024 р. - без змін.
Суддя
Апеляційної палати
Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1