- Головуючий суддя (АП ВАКС): Семенников О.Ю.
справа № 991/5561/24
провадження № 11-кп/991/128/24
ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД
АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 жовтня 2024 року м.Київ
Суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1, перевіривши матеріали апеляційної скарги адвоката ОСОБА_2, поданої в інтересах ОСОБА_3, на вирок Вищого антикорупційного суду від 20 вересня 2024 року,
ВСТАНОВИВ:
Вироком Вищого антикорупційного суду від 20 вересня 2024 року затверджено угоду про визнання винуватості від 17 червня 2024 року із уточненнями, укладену між прокурором третього відділу управління процесуального керівництва, підтримання публічного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_4 та підозрюваним ОСОБА_5 за участю захисників ОСОБА_6, ОСОБА_7, підозрюваним ОСОБА_8 за участю захисника ОСОБА_6, підозрюваним ОСОБА_9 за участю захисника ОСОБА_6 та підозрюваним ОСОБА_10 за участю захисників ОСОБА_7, ОСОБА_6, у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №52024000000000292 від 17 червня 2024 року.
За цим вироком
- ОСОБА_5 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.255, ч.3 ст.27 - ч.3 ст.212, ч.4 ст.27 - ч.2 ст.364 КК, на підставі ст.70, ч.3 ст.72 КК, шляхом часткового складання покарань остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки 9 місяців та штрафу у розмірі 83 259 397,28 грн., з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з експортом та імпортом товарів до України, строком на 2 роки 8 місяців, з штрафом у розмірі 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 гривень та з конфіскацією майна, відповідно до ч.2-4 ст.75 КК звільнено ОСОБА_5 від відбування покарання у виді 4 років 9 місяців позбавлення волі з випробуванням та визначено іспитовий строк тривалістю 3 роки;
- ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.255, ч.3 ст.212 КК, на підставі ст.70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з експортом та імпортом товарів до України, строком на 2 роки та з конфіскацією майна, за ч.2-4 ст.75 КК звільнено ОСОБА_8 від відбування покарання у виді 5 років позбавлення волі з випробуванням та визначено іспитовий строк тривалістю 3 роки;
- ОСОБА_10 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.255, ч.3 ст.212 КК, на підставі ст.70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з експортом та імпортом товарів до України, строком на 2 роки та з конфіскацією майна, відповідно до ч.2-4 ст.75 КК звільнено ОСОБА_10 від відбування покарання у виді 5 років позбавлення волі з випробуванням та визначено іспитовий строк тривалістю 3 роки;
- ОСОБА_9 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.255, ч.3 ст.212 КК, на підставі ст.70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною з експортом та імпортом товарів до України, строком на 2 роки та з конфіскацією майна, відповідно до ч.2-4 ст.75 КК звільнено ОСОБА_9 від відбування покарання у виді 5 років позбавлення волі з випробуванням та визначено іспитовий строк тривалістю 3 роки;
відповідно до ст.76 КК на осіб покладено відповідні обов`язки, вирішено питання щодо запобіжних заходів, процесуальних витрат тощо.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону адвоката ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 звернувся з апеляційною скаргою, за вимогами якої просив суд скасувати вирок Вищого антикорупційного суду від 20 вересня 2024 року та призначити новий судовий розгляду кримінального провадження №52024000000000292 від 17 червня 2024 року щодо обвинувачення ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_9 в суді першої інстанції зі стадії підготовчого судового засідання.
В обґрунтування істотного порушення вимог кримінального процесуального закону адвокат в апеляційній скарзі стверджував, що цим обвинувальним вироком суд в порушення ч.1 ст.17 КПК фактично визнав ОСОБА_3 винним у вчиненні кримінального правопорушення без доведення вини останнього у порядку, передбаченому КПК, чим порушив права та інтереси останнього.
На етапі вирішенні питання щодо відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач перевіряє апеляційну скаргу на предмет прийнятності та відсутності підстав для перешкод призначення її до апеляційного розгляду, що передбачені пунктами 1-4 частини 3 та частиною 4 статті 399 КПК.
Однією з таких перешкод є подання апеляційної скарги особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу (п.2 ч.3 ст.399 КПК).
КПК визначає вичерпний перелік осіб, які можуть оскаржити вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним про визнання винуватості - ними є обвинувачений, його захисник, законний представник та прокурор (ч.4 ст.394 КПК).
Частиною 2 статті 24 КПК гарантується право на перегляд вироку, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.
У разі подання апеляційної скарги на вирок на підставі угоди іншою особою (захисником чи представником іншої особи), суддя-доповідач суду апеляційної інстанції, вирішуючи відповідно до вимог ст.398 КПК питання про відкриття апеляційного провадження, має впевнитися, що: (1) у тексті вироку зазначено такі дані, які прямо вказують на дану конкретну особу, або визнані встановленими такі обставини, які дозволяють апеляційному суду (судді-доповідачеві) з впевненістю ідентифікувати іншу особу; (2) крім того, вирок має стосуватися прав, свобод та інтересів цієї іншої особи. Дані, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором (обвинувальний акт, повідомлення про підозру тощо), не можуть слугувати підставою для визнання вироку на підставі угоди про визнання винуватості однієї особи таким, що стосується прав, свобод та інтересів інших осіб (постанова Об`єднаної палати ККС ВС від 18 травня 2020 року у справі №639/2837/19).
Так, суддя-доповідач першочергово має перевірити зміст резолютивної частини вироку на предмет того, чи стосується вирок прав, свобод та інтересів іншої особи (її майна) - чи вирішено питання про її винуватість та покарання, стягнуто з неї грошові кошти, покладено будь-які обов`язки, вирішено питання про її майно чи щодо заходів забезпечення кримінального провадження, застосованих щодо іншої особи чи її майна.
У цьому провадженні адвокат оскаржує вирок на підставі угоди про визнання винуватості через наявність в мотивувальній частині вироку даних, які на його думку можуть ідентифікувати ОСОБА_3 та підтверджують вчинення ним злочинів за ч.1 ст.255, ч.3 ст.212 КК. Саме з наведених мотивів на думку адвоката оскаржуваний вирок стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_3 .
Враховуючи наведене вище та доводи апеляційної скарги, суддя-доповідач в межах перевірки апеляційної скарги на прийнятність має встановити чи стосуються оскаржуваний вирок прав, свобод та інтересів ОСОБА_3 та чи можливо його ідентифікувати з тексту вироку.
Так, зі змісту оскаржуваного вироку вбачається, що резолютивна частина стосується осіб обвинувачениї ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_9, щодо виключно яких вирішено питання винуватості, призначено покарання, покладено відповідні обов`язки та вирішено інші процесуальні питання.
У резолютивній частині оскаржуваного вироку даних про ОСОБА_3 немає.
Щодо тверджень апелянта про встановлення вчинення злочину (винуватості) особою ОСОБА_3 в мотивувальній частині вироку суддя-доповідач зазначає наступне.
Вирок на підставі угоди повинен відповідати загальним вимогам до обвинувальних вироків з урахуванням особливостей, передбачених ч.3 ст.475 КПК.
На відміну від вироків, ухвалених за результатами розгляду по суті (в мотивувальній частині яких у разі визнання особи винуватою зазначається «формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним», із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення (п.2 ч.3 ст.374 КПК)), мотивувальна частина вироку на підставі угоди має містити лише «формулювання обвинувачення та статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачувалася особа» (ч.3 ст.475 КПК).
Тобто мотивувальна частина вироку на підставі угоди не містить обставин обвинувачення (кримінального правопорушення), які встановлювались судом і визнаються доведеними при розгляді по суті - у ній міститься лише те формулювання, яке беззастережно визнається обвинуваченим. До того ж докази при затвердженні угоди не надаються і не досліджуються.
Це додатково підтверджується змістом:
1) частини 1 статті 471 КПК, відповідно до якої в угоді про визнання винуватості зазначаються беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення;
2) пункту 1 частини 4 статті 474 КПК, за яким перед ухваленням рішення про затвердження угоди про визнання винуватості суд під час судового засідання повинен з`ясувати в обвинуваченого, чи цілком він розуміє, що він має право на судовий розгляд, саме під час якого прокурор зобов`язаний довести кожну обставину щодо кримінального правопорушення, у вчиненні якого його обвинувачують;
3) статтями 474 та 314 КПК, згідно з якими якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування, обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду та розгляд щодо угоди проводиться судом під час підготовчого судового засідання. У підготовчому судовому засіданні суд має право рішення затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 КПК (частини 1 та 2 статті 474, пункт 1 частини 3 статті 314 КПК).
Враховуючи те, що у цій справі угода про визнання винуватості укладена на стадії досудового розслідування та розглянута у підготовчому судовому засіданні, то матеріали справи не містять і не можуть містити будь-яких доказів, які б давали суду можливість встановити обставини правопорушення, коло його учасників тощо.
На переконання судді-доповідача мотивувальною частиною вироку (при викладенні формулювання обвинувачення, відомостей про укладену угоду (її реквізитів, змісту та визначеної міри покарання) не можна вирішити питання про винуватість іншої особи, щодо якої немає відповідного висновку в резолютивній частині. При цьому саме по собі зазначення даних чи дій іншої особи при викладенні фактичних обставин злочину, у вчинення якого обвинувачується особа-сторона угоди, не може свідчити про автоматичне встановлення винуватості іншої особи, питання про винуватість якої не вирішується. У протилежному випадку неможливо було б викласти фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення декількома особами або вчинених у співучасті та перевіряти правильність кваліфікації злочину (як того вимагає п.1 ч.7 ст.474 КПК).
У цьому провадженні суд першої інстанції не досліджував докази та не надавав будь-яку оцінку діям ОСОБА_3, а викладення формулювання обвинувачення, (як і відображення у тексті вироку зазначених в угоді певних зобов`язань обвинувачених щодо надання показань) є вимогою КПК, стосується лише осіб обвинувачених та не є відповідним фактом встановлення судом вини особи у вчиненні якогось правопорушення.
Крім цього, вирок за угодою не має жодного преюдиційного значення для осіб, які не були учасниками такої угоди, та не є доказом їх вини.
Так, нормами КПК не передбачено, що вирок на підставі угоди має преюдиційне значення для кримінального провадження відносно інших осіб. Крім цього, оскаржуваним вироком не встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, тому він не має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів відповідно до ст.90 КПК.
Такий висновок судді-доповідача узгоджується з усталеною практикою ККС ВС, яка сформована як за наслідками перегляду по суті вироків щодо інших осіб, так і за наслідками розгляду ухвал судів апеляційної інстанції про неприйнятність апеляційних скарг інших осіб на вирок за угодою.
Так, виходячи з узагальненої позиції ККС ВС зазначення у формулюванні обвинувачення інформації стосовно співучасті обвинуваченого-сторони угоди з іншою особою (чи вчинення обвинуваченим-стороною угоди дій в інтересах іншої особи), яке визнано судом доведеним, стосується лише обвинуваченого-сторони угоди. Викладені у вироку на підставі угоди обставини обвинувачення, відповідно до ст.17 КПК, не можуть бути використані на підтвердження винуватості будь-яких інших осіб, крім обвинуваченого-сторони угоди (ухвали ККС ВС від 25 серпня 2021 року у справі №991/3848/21, від 04 жовтня 2021 року у справі №991/3848/21, від 18 жовтня 2021 року у справі №991/3848/21); вирок, ухвалений на підставі угоди стосовно однієї із декількох осіб, не має преюдиціального значення для кримінального провадження відносно інших осіб, а визнання винуватості однією із осіб не є доказом винуватості інших. Чинний КПК не звільняє сторону обвинувачення від доказування відповідних обставин у кримінальному провадженні щодо однієї особи в разі наявності судового рішення стосовно іншої особи (ухвали ККС ВС від 23 січня 2024 року у справі №991/6004/21, від 04 січня 2024 року у справі №991/2288/21, від 25 серпня 2023 року у справі №755/1730/20, від 25 січня 2024 року у справі №554/8321/23, від 29 лютого 2024 року у справі №755/17727/23, від 04 березня 2024 року у справі №991/8851/21, постанови ККС ВС від 24 травня 2023 року у справі №202/11070/22, від 21 вересня 2023 року у справі №712/3637/22); вирок щодо однієї особи на підставі угоди про визнання винним за ч.1 ст.205-1 КК не є доказом на підтвердження винуватості іншої особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.212 КК, відповідно до положень ст.84 КПК (постанова ККС ВС від 19 листопада 2019 року у справі №759/10575/16-к); право обвинуваченого на визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення та укладення угоди про визнання винуватості передбачено діючим кримінальним процесуальним законом і може бути вільно використано ним відповідно до принципу диспозитивності незалежно від невизнання своєї вини іншими особами у кримінальному провадженні (постанова ККС ВС від 26 травня 2021 року у справі №263/15273/17); якщо інші особи у кримінальному провадженні не визнали своєї вини, то це не може вплинути на реалізацію права обвинуваченого на укладення угоди про визнання винуватості та не є підставою для скасування вироку на підставі цієї угоди (постанова ККС ВС від 15 березня 2020 року у справі №344/2514/19).
Відтак, оскаржуваний вирок стосується винуватості та створює відповідні правові наслідки щодо осіб обвинувачених та не стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_3, не має преюдиційного значення і не може бути використаний при розгляді кримінального провадження щодо іншої особи як доказ вини, зокрема стосовно ОСОБА_3 .
Крім того, як убачається з постанови ОП ККС ВС від 18 травня 2020 року (справа №639/2837/19, провадження №51-5394кмо19), для з`ясування того, якою мірою стосується судове рішення прав та інтересів осіб, які не є учасниками кримінального провадження, у практиці касаційного суду простежується використання оціночного критерію, що є цілком обґрунтованим з огляду на індивідуальний характер кожного кримінального провадження. Водночас, такій оцінці піддаються використані у фабулі обвинувачення, визнаного судом доведеним, формулювання та словесні конструкції і словосполучення, які є визначальними для встановлення того, чи обраний спосіб викладення є лише елементом конкретизації обвинувачення або ж є констатацією правомірності/неправомірності дій осіб, яких обвинувачення у цьому кримінальному провадженні не стосується.
Так, в мотивувальній частині оскаржуваного вироку, в тому числі при формулюванні обвинувачення особам відсутні жодні посилання на персональні дані ОСОБА_3, у вироку йдеться про ряд осіб, які за версією сторони обвинувачення входили до складу організованої групи, дані щодо яких повністю знеособлені - всі вони позначені як «Особа», при чому апелянт не зазначає яку «Особу» з відповідним порядковим номером він ідентифікує як ОСОБА_3 .
В той же час, наведення зазначеного переліку осіб необхідне для повної правової кваліфікації діянь обвинувачених як «участь у злочинній організації» та «участь у злочинах, вчинюваних такою організацією»; ОСОБА_3 з тексту вироку неможливо ідентифікувати без дослідження процесуальних документів, складених стороною обвинувачення чи відповідних доказів.
Отже, вирок не містить даних, які б могли ідентифікувати ОСОБА_3 як особу яка вчинила кримінальне правопорушення, а посилання на посаду чи інші дані, які зустрічаються в тексті вироку є лише обов`язковим елементом конкретизації обвинувачення пред`явленого ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_9,, без зазначення яких неможливо повно сформулювати обвинувачення, при чому таке зазначення не дає можливості ідентифікувати осіб, про що правомірно зазначено в оскуржуваному вироку (а.с. 17 т.9).
При цьому, зазначення в мотивувальній частині оскаржуваного вироку про те, що ОСОБА_10, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 зобов`язуються надавати правдиві та детальні показання щодо причетності та ролі ОСОБА_3 у вчиненні ним кримінальних правопорушень, тобто у майбутньому, не можна вважати таким, що встановлює наперед винуватість останнього.
Враховуючи, що дослідження та оцінки правомірності дій ОСОБА_3 суд не здійснював, тим більше не вирішував наперед питання про його права, свободи чи інтереси, не встановлював преюдиційних фактів щодо нього, твердження адвоката про те, що суд у вироку фактично встановив винуватість ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення без доведення вини останнього є безпідставними, оскільки дані про осіб, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором (обвинувальному акті, повідомленні про підозру тощо) та у вироку суду в іншому кримінальному провадженні, не можуть слугувати підставою для визнання оскаржуваного вироку таким, що стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_3 .
Відповідно до вимог п.2 ч.3 ст.399 КПК апеляційна скарга повертається, якщо її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.
Враховуючи наведене, оскільки кримінальне провадження щодо ОСОБА_3 судом не розглядалося, відомості про нього у вироку відсутні, то судове рішення не стосується його прав та інтересів, а відтак, адвокат ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 не наділений правом у даному кримінальному провадженні подавати апеляційну скаргу, у зв`язку з чим вона підлягає поверненню особі, яка її подала.
При цьому повернення апеляційної скарги не може сприйматись як обмеження доступу до правосуддя, оскільки право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги.
Відповідно до положень ч.7 ст.399 КПК повернення апеляційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою в порядку, передбаченому КПК.
На підставі викладеного, керуючись ст.399 КПК, суддя
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_2, подану в інтересах ОСОБА_3, на вирок Вищого антикорупційного суду від 20 вересня 2024 року повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення апеляційної скарги разом з апеляційною скаргою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати особі, яка подала апеляційну скаргу.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її постановлення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її постановлення, а у разі постановлення ухвали без виклику особи, яка її оскаржує, з дня отримання нею копії судового рішення.
Суддя ОСОБА_1