Документ № 122603154

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 991/366/22

провадження № 61-12631св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - держава Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року у складі колегії суддів Михайленко В. В., Мойсака С. М., Хамзіна Т. Р. та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року у складі колегії суддів Михайленка Д. Г., Панаіда І. В., Панкулича В. І. у справі за позовом держави Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3,про визнання необґрунтованими активів та стягнення в дохід держави грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року держава Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання необґрунтованими активів та стягнення в дохід держави грошових коштів.

Позов мотивовано тим, що Указом Президента України від 15 червня 2012 року № 394/2012 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області строком на п`ять років, а Указом Президента України від 19 грудня 2018 року № 429/2018 - на посаду судді цього ж суду безстроково.

Таким чином, відповідно до положень підпункту «ґ» пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» ОСОБА_1 є особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Під час вжиття заходів щодо виявлення необґрунтованих активів Спеціалізована антикорупційна прокуратура з`ясувала, що теща ОСОБА_1 - ОСОБА_2 набула у власність квартиру АДРЕСА_1, а його батько ОСОБА_4 - автомобіль марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 200», 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1 .

Стверджує, що вказані активи були набуті за дорученням ОСОБА_1 з метою їх подальшого фактичного використання та розпорядження ним самим.

На підтвердження своєї позиції позивач посилається на те, що:

- договір купівлі-продажу квартири від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності укладала дружина ОСОБА_1 - ОСОБА_3, яка займалася оформленням правовстановлюючих документів на об`єкт нерухомості та вчиненням інших супутніх дій;

- електронні перепустки для доступу на територію двору та житлового будинку, в якому розташована спірна квартира, оформлені на ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 ;

- ОСОБА_3 також оформила на своє ім`я та ім`я її чоловіка перепустки для доступу до паркомісць;

- виписки з банківських установ підтверджують факт використання ОСОБА_1 своїх банківських карток у терміналах та банкоматах, розташованих неподалік спірної квартири, а також оплату ним комунальних послуг та сплату оренди машиномісця за адресою вказаного об`єкта нерухомості;

- ОСОБА_1 отримує послуги доступу до мережі «Інтернет» за адресою розташування квартири від провайдера Товариства з обмеженою відповідальністю «Стрім Юкрейн»;

- автомобіль з реєстраційним номером НОМЕР_2, що належав ОСОБА_1 у період з 04 квітня до 20 листопада 2020 року, та автомобіль «TOYOTA LAND CRUISER 200», який є предметом позову, в період з 24 листопада 2020 року до 30 вересня 2021 року майже щоденно зранку або в першій половині дня та ввечері або вночі проїжджав повз камери, розташовані на перетині АДРЕСА_2 .

Вважає, що можливість придбання ОСОБА_2 спірної квартири за ціною 4 629 163,00 грн за рахунок власних грошових коштів викликає обґрунтовані сумніви, оскільки сукупний дохід від проданого нею нерухомого майна (дві квартири у місті Тернополі та одна квартира у місті Києві) за період з 2006 року до 2019 року становив 2 153 480,00 грн, а згідно з інформацією Державної фіскальної служби України за 1998-2020 роки ОСОБА_2 отримала дохід на загальну суму 1 095 455,00 грн, після утримання податків - 920 182,20 грн.

Також позивач ставить під сумнів спроможність ОСОБА_4 придбати за рахунок власних грошових коштів автомобіль «TOYOTA LAND CRUISER 200» вартістю 2 100 000,00 грн з огляду на те, що за відомостями податкової звітності за період з 1998 року до 2020 року ОСОБА_4 отримав сукупний дохід у розмірі 1 821 315,00 грн без врахування витрат на проживання.

Водночас згідно з даними щорічних декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, активи ОСОБА_1 та його дружини за 2018 рік складалися з внесків до Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України (далі - КНПФ НБУ) у розмірі 273 431,00 грн та готівкових коштів у сумі 480 000,00 грн, а за 2019 рік - доходи названого відповідача становили 904 359,00 грн, а його дружини ОСОБА_3 - 1 197 265,00 грн. При цьому станом на 31 грудня 2019 року грошові активи подружжя складалися з готівкових коштів та коштів на банківських рахунках у розмірі 1 664 142,00 грн, а також внесків у КНПФ НБУ у сумі 318 209,00 грн.

Таким чином, сукупний розмір законних доходів подружжя ОСОБА_6 на дату набуття спірної квартири, які могли бути використані, становив 2 581 624,00 грн, отже, різниця між вартістю активу - об`єкта нерухомості (4 646 863,00 грн) та максимально можливими законними доходами без врахування витрат на проживання (2 581 624,00 грн) становить 2 065 239,00 грн.

Крім того, згідно з відомостями щорічних декларацій сукупний розмір законних доходів подружжя ОСОБА_6 на 20 листопада 2020 року (дату набуття другого активу - автомобіля) становив 2 785 265,00 грн, а загальна сума витрат, з огляду на відомості з банківських рахунків подружжя за період з 01 січня до 20 листопада 2020 року, - 1 759 728,00 грн. Отже, станом на 20 листопада 2020 року максимальний розмір законних доходів подружжя ОСОБА_3 становив 1 025 537,00 грн.

Таким чином, різниця між вартістю спірних активів (квартири та транспортного засобу) та максимально можливими законними доходами становить 5 721 326,00 грн, що свідчить про їх необґрунтованість.

Враховуючи викладене, Спеціалізована антикорупційна прокуратура просила суд:

-визнати необґрунтованими активи вартістю 6 746 863,00 грн, а саме квартиру АДРЕСА_3 та автомобіль марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 200», 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1 ;

-стягнути з ОСОБА_1 у дохід держави грошові кошти, використані для придбання необґрунтованих активів, які не могли бути набуті за рахунок його законних доходів, у сумі 5 721 326,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Вищий антикорупційний суд рішенням від 13 липня 2022 рокупозов задовольнив частково.

Визнав необґрунтованим актив у вигляді квартири АДРЕСА_3 .

Стягнув із ОСОБА_1 у дохід держави частину вартості активу, визнаного необґрунтованим, у сумі 3 621 326,00 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Стягнув із Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 4 557,00 грн витрат, понесених на професійну правничу допомогу.

Задовольняючи частково позовні вимоги та визнаючи необґрунтованим актив ОСОБА_1 у вигляді спірної квартири, суд першої інстанції керувався тим, що:

- в умовах визнання цілого активу необґрунтованим правильним є стягнення не вартості активу, а самого активу, однак з урахуванням вимог позивача про стягнення використаних для придбання необґрунтованих активів коштів, а не самого активу, суд позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та стягнути сам актив;

- позивач просив стягнути з ОСОБА_1 5 721 326,00 грн, тобто меншу суму, ніж сукупна вартість спірних активів (квартири та автомобіля), яка становить 6 729 163,00 грн;

- офіційний сукупний дохід батька ОСОБА_1 - ОСОБА_4 за 23 роки, що передували купівлі автомобіля марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 200», становив 2 483 459,84 грн, тоді як вартість цього транспортного засобу становить 2 100 000,00 грн, що свідчить про його спроможність придбати вказаний актив за рахунок власних офіційних доходів;

- у зв`язку з цим сума активу, що підлягає стягненню, становить 3 621 326,00 грн (5 721 326,00 грн - 2 100 000,00 грн) і є неспівмірною із вартістю квартири (4 629 163,00 грн);

- визначити та виділити відповідну частину квартири пропорційно сумі, яка підлягає стягненню, є неможливим;

- враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, стягненню в дохід держави підлягає саме частина вартості активу (квартири), визнаного необґрунтованим, у сумі 3 621 326,00 грн.

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду постановою від 14 грудня 2022 року апеляційні скарги прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та представника ОСОБА_1 - адвоката Лошакова Д. С. залишила без задоволення, а рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що під час вирішення питання про визнання активів необґрунтованими для задоволення позовних вимог достатньою є підтверджена доказами сукупність фактичних обставин, з якими закон пов`язує набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та відповідна різниця між їх вартістю та законними доходами.

Отже, висновки суду першої інстанції про доведеність позивачем відповідності набутого ОСОБА_1 майна у вигляді квартири поняттю активів згідно зі статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У грудні 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_7 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень статей 290-292 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту, адже частиною другою статті 290 ЦПК України не передбачена можливість стягнення різниці між вартістю набутих активів, що визнані судом необґрунтованими, та максимально можливими законними доходами.

Висновки судів попередніх інстанцій про доведеність придбання спірної квартири «за дорученням» не відповідають дійсним обставинам справи.

Крім того, розширювальне тлумачення судами звороту «дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження» не відповідає його справжньому та дійсному визначенню, спотворює принцип правової визначеності щодо однозначності та передбачуваності правозастосування.

Суди не встановили та в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що він мав намір чи погоджував (координував) поведінку ОСОБА_2 під час придбання нею спірної квартири, навпаки, саме дочка останньої - ОСОБА_3 вчиняла на підставі довіреності усі необхідні дії щодо вказаної нерухомості.

Сторона відповідачів довела наявність у членів сім`ї ОСОБА_2 значних, порівняно із вартістю спірної квартири, доходів та заощаджень.

Зазначає, що він не може здійснювати будь-які розпорядчі дії стосовно квартири, оскільки її власником є ОСОБА_2 .

У січні 2023 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_8 також подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначила, що наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень статей 290-292 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди попередніх інстанційвстановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивувала тим, що у цій справі суди застосували щодо неї завідомо недосяжний стандарт доказування, за якого вона заздалегідь не мала перспективи отримати рішення суду на свою користь, що не узгоджується зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та має для неї серйозні наслідки.

Вважає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на припущеннях, що є порушенням частини шостої статті 81 ЦПК України.

У цьому випадку вона нічого не порушила, оскільки добросовісно і відповідно до законодавства на власний розсуд без будь-яких вказівок чи доручень з боку інших осіб придбала, володіє та розпоряджається майном (квартирою), тоді як право власності є непорушним і має конституційні гарантії.

Саме собою користування її дочкою ОСОБА_3 разом із чоловіком ОСОБА_1 спірною квартирою не свідчить про наявність у них права, яке тотожне розпорядженню об`єктом нерухомості, або придбання такого майна «за дорученням».

Вважає, що спірна квартира не відповідає ознакам активу у розумінні частини четвертої статті 290 ЦПК України.

Суди безпідставно не врахували, що під час збору доказів у цій справі позивач фактично провів моніторинг способу життя судді та членів його сім`ї, а також її життя як особи, що не уповноважена на виконання функцій держави, що свідчить про надмірне втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи без відповідних на те повноважень (такими повноваженнями наділене виключно Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - Національне агентство)), тому докази позивача з цих мотивів є недопустимими.

Аргументи інших учасників справи

У січні 2023 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подали відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1, у яких просили задовольнити цю скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є незаконними та не відповідають фактичним обставинам справи.

У квітні 2023 року ОСОБА_3 також подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому просила задовольнити цю скаргу, а оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М. ухвалою від 23 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребував матеріали цієї справи з Вищого антикорупційного судута зупинив дію оскаржуваного рішення суду першої інстанції до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

03 січня 2023 року справа № 991/366/22 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 26 січня 2023 року у зв`язку з відрядженням судді Бурлакова С. Ю. до Вищої ради правосуддя призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 січня 2023 року матеріали справи № 991/366/22 передано судді-доповідачу Петрову Є. В.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 лютого 2023 року доповнення ОСОБА_1, подане представником ОСОБА_7, до касаційної скарги на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року у цій справі повернув без розгляду особі, яка його подала.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 27 лютого 2023 року доповнення ОСОБА_1, подані повторно представником ОСОБА_7, до касаційної скарги на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року у цій справі залишив без розгляду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 03 квітня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року у цій справі з огляду на усунення названим заявником недоліків її касаційної скарги.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 12 грудня 2023 року призначив справу до судового розгляду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 24 січня 2024 року передав справу № 991/366/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку, встановленому частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, а саме у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовної практики.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 квітня 2024 року повернула цивільну справу № 991/366/22 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду з огляду на те, що мотиви, зазначені в ухвалі від 24 січня 2024 року, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, а правові питання, які виникли у цій справі, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду може розтлумачити самостійно.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

З 29 вересня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_3 ) перебувають у зареєстрованому шлюбі. Матір`ю ОСОБА_3 та, відповідно, тещею ОСОБА_1 є ОСОБА_2, яка постійно проживає у місті Тернополі (том 1, а. с. 65, 67, 68).

Указом Президента України від 15 червня 2012 року № 394/2012 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області строком на п`ять років, а Указом Президента України від 19 грудня 2018 року № 429/2018 - на посаду судді цього ж суду безстроково (том 1, а. с. 36, 37).

Отже, ОСОБА_1, будучи суддею Васильківського міськрайонного суду Київської області, є особою, уповноваженою на виконання функцій держави, а тому стосовно нього, за наявністю підстав, може вирішуватися питання щодо визнання активів необґрунтованими та стягнення їх у дохід держави.

У своїй щорічній декларації за 2018 рік ОСОБА_1 зазначив про наявність у нього та членів його сім`ї таких активів:

-квартира АДРЕСА_4, набута 05 серпня 2010 року, загальною площею 59,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_5, вартістю на дату набуття 21 458,00 грн;

-земельна ділянка, набута 03 серпня 2006 року, загальною площею 1 650 кв. м, кадастровий номер 3221484003:04:014:0023, вартістю на дату набуття 46 547,00 грн;

-земельна ділянка, набута 02 листопада 2007 року, загальною площею 2 500 кв. м, кадастровий номер 3221484003:04:014:0032, вартістю на дату набуття 63 125,00 грн;

-земельна ділянка, набута 02 листопада 2007 року, загальною площею 7 700 кв. м, кадастровий номер 3221484003:04:014:0033, вартістю на дату набуття 77 090,00 грн;

-1/2 частка квартири АДРЕСА_6, власником якої є його дружина ОСОБА_3, набута 05 травня 2011 року, загальною площею 79,3 кв. м, за адресою: АДРЕСА_7, вартість на дату набуття не зазначена;

-автомобіль «Audi A6», 2012 року випуску, набутий 15 травня 2018 року, вартістю 580 000,00 грн;

-автомобіль дружини «Audi Q5», 2010 року випуску, набутий 09 грудня 2016 року, вартістю 267 495,00 грн;

-внески до КНПФ НБУ в розмірі 112 479,00 грн;

-внески дружини до КНПФ НБУ в розмірі 160 952,00 грн;

-готівкові кошти у розмірі 480 000,00 грн (том 1, а. с. 40-46).

Отже, станом на останній день звітного періоду, тобто на 31 грудня 2018 року, у ОСОБА_1 були наявні грошові активи у розмірі 753 431,00 грн.

У своїй щорічній декларації за 2019 рік ОСОБА_1 зазначив про наявність у нього та членів його сім`ї таких активів:

- заробітна плата, отримана за основним місцем роботи, у розмірі 903 329,00 грн;

- заробітна плата дружини, отримана за основним місцем роботи, у розмірі 93 132,00 грн;

- заробітна плата дружини, отримана за сумісництвом, у розмірі 12 778,00 грн;

- дохід дружини від відчуження нерухомого майна у розмірі 1 091 355,00 грн;

- бонуси у розмірі 1 528,00 грн (том 1, а. с. 47-54).

Отже, станом на останній день звітного періоду, тобто на 31 грудня 2019 року, загальний розмір доходів подружжя ОСОБА_6 становив 2 102 122,00 грн.

На підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 20 листопада 2020 року № 8047/2020/2307537 ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_12 за 2 100 000,00 грн автомобіль марки «TOYOTA», модель «LAND CRUISER 200», 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1 (том 1, а. с. 384, 385).

Вказаний транспортний засіб був зареєстрований за ОСОБА_4 24 листопада 2020 року з присвоєнням державного реєстраційного номера НОМЕР_3 (том 1, а. с. 383).

Надалі на підставі договору дарування від 16 серпня 2021 року ОСОБА_4 безоплатно відчужив своєму синові ОСОБА_1 згаданий автомобіль марки «TOYOTA», модель «LAND CRUISER 200», який 17 серпня 2021 року було зареєстровано за обдаровуваним з присвоєнням державного реєстраційного номера НОМЕР_4 (том 1, а. с. 348, 382).

Офіційний сукупний дохід ОСОБА_4 за 23 роки, що передували купівлі автомобіля марки «TOYOTA», модель «LAND CRUISER 200», становив 2 483 459,84 грн, тоді як вартість транспортного засобу становила 2 100 000,00 грн, тобто не перевищувала суму цих доходів (том 1, а. с. 101-122, том 2, а. с. 47-52).

Суди також з`ясували, що 21 грудня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «РЕК Альфа» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 (дочка покупця), укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець продає (передає у власність), а покупець купує (приймає у власність) квартиру АДРЕСА_3 . Ціна нерухомого майна становить 4 629 163,00 грн (том 1, а. с. 127, 128).

Експлікацією внутрішніх обмірів та розрахунків площ приміщень квартири АДРЕСА_1 підтверджується, що ця квартира складається з трьох житлових кімнат, коридора, кухні, двох санвузлів, п`яти балконів (том 1, а. с. 187, 188).

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк З. З. 21 грудня 2019 року провів державну реєстрацію об`єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 (том 1, а. с. 131).

21 грудня 2019 року між ТОВ «РЕК Альфа» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 (дочка покупця), укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого покупець придбала рухоме майно (меблі, побутову техніку, обладнання тощо), що розміщено та/або встановлено в квартирі АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за ціною 17 700,00 грн (том 1, а. с. 132, 133).

23 грудня 2019 року між ТОВ «РЕК Альфа» (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір № 1450 оренди (найму) нежитлового приміщення, а саме машиномісця в підземному паркінгу № НОМЕР_5, розташованого в будинку АДРЕСА_2 . Загальний розмір місячної орендної плати за приміщення («Орендна плата») становить: з дати початку оренди до 30 червня 2020 року включно - 4 083,33 грн, крім того, податок на додану вартість (далі - ПДВ) - 816,67 грн, разом - 4 900,00 грн; з 01 липня 2020 року до дати закінчення оренди місячна орендна плата становить еквівалент 300,00 доларів США за офіційним курсом гривні до долара США, визначеним НБУ на 15 число календарного місяця, в якому орендар зобов`язаний здійснити платіж (том 1, а. с. 136-144).

01 липня 2020 року між ТОВ «РЕК Альфа» (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір № 1506 оренди (найму) нежитлового приміщення, а саме машиномісця в підземному паркінгу № НОМЕР_6, розташованого в будинку АДРЕСА_2 . Загальний розмір місячної орендної плати за приміщення («Орендна плата») становить: з дати початку оренди до 31 грудня 2020 року включно - 4 083,33 грн, крім того, ПДВ - 816,67 грн, разом - 4 900,00 грн; з 01 січня 2021 року до дати закінчення оренди місячна орендна плата становить еквівалент 200,00 доларів США за офіційним курсом гривні до долара США, визначеним НБУ на 15 число календарного місяця, в якому орендар зобов`язаний здійснити платіж (том 1, а. с. 145-152).

У наданих ТОВ «РЕК Альфа» платіжних дорученнях щодо оплати оренди нежитлових приміщень (машиномісць НОМЕР_9) орендарем (власником) цих приміщень, окрім ОСОБА_2, зазначено ОСОБА_1 (том 1, а. с. 158-185).

Згідно з листом ТОВ «Житло Комфорт Сервіс» від 14 травня 2021 року № 74 укладенням з цим товариством договорів про надання житлово-комунальних послуг та отриманням електронних перепусток для доступу на територію двору і в будинок АДРЕСА_8, займалася ОСОБА_3 на підставі доручення від власника. 23 грудня 2019 року ОСОБА_3 отримала 4 електронні перепустки на ім`я ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_5 (том 1, а. с. 191, 192).

У заявці від 23 грудня 2019 року на отримання електронної перепустки на територію ЖК «Ізумрудний» фактичною адресою проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зазначена квартира АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 225, 226).

Комплексною системою відеоспостереження міста Києва «Смарт сіті» зафіксовано переміщення автомобілів з реєстраційними номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_3 ( НОМЕР_4 ) поблизу спірного об`єкта нерухомості (оптичні диски, том 1, а. с. 387, 388).

Листами ТОВ «Житло Комфорт Сервіс» від 18 травня 2021 року № 75 та від 29 листопада 2021 року № 185 з додатками до них підтверджується, що в період з 21 грудня 2019 року до 17 травня 2021 року та з 01 червня до 26 листопада 2021 року системою контролю управління доступу пішого проходу на прибудинкову територію ЖК «Ізумрудний» було зафіксовано використання перепусток, виданих на ім`я ОСОБА_3 (65 разів) та ОСОБА_1 (169 разів). Також системою автоматичної парковки для заїзду на прибудинкову територію та виїзду з прибудинкової території названого комплексу зафіксовано використання перепусток, за якими значаться належні сім`ї ОСОБА_3 автомобілі «Audi A6», реєстраційний номер НОМЕР_2, та «Audi Q5», реєстраційний номер НОМЕР_7 ( ОСОБА_3 використала перепустку 136 разів, а ОСОБА_1 - 221 раз) (том 1, а. с. 263-273, 279-289).

Згідно з відомостями про рух коштів, наданими Акціонерним товариством (далі - АТ) Комерційний банк «ПриватБанк», з карткового рахунку ОСОБА_1 здійснювалася оплата за орендовані паркомісця в житловому будинку АДРЕСА_2 та за житлово-комунальні послуги. Крім того, зафіксовано регулярне використання терміналів самообслуговування та розрахунки банківською карткою поблизу спірного об`єкта нерухомості (квартири), а саме у місті Києві на вулицях: АДРЕСА_9 та АДРЕСА_10 ; АДРЕСА_11 ; АДРЕСА_5 ; АДРЕСА_14 (оптичний диск, том 1, а. с. 293).

Відомостями про рух коштів, наданими АТ «Універсал Банк», підтверджується, що рахунок ОСОБА_1 № НОМЕР_8 поповнювався через термінал № 8753886, що розташований поблизу спірного об`єкта нерухомості, а саме за адресою: АДРЕСА_9 (оптичний диск, том 1, а. с. 306).

Згідно з листом АТ «Укрпошта» від 19 травня 2021 року № 33-К-3763 на ім`я ОСОБА_1 06 січня 2021 року надходило поштове відправлення на адресу: АДРЕСА_12 (том 1, а. с. 334-336).

З 09 січня 2020 року ТОВ «Стрім Юкрейн» як провайдер телекомунікацій надає послуги фізичній особі ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_12 (том 1, а. с. 338, 339, 341).

Отже, як підтверджується матеріалами справи і не заперечують сторони, ОСОБА_1 користується згаданою квартирою та паркомісцями у ЖК «Ізумрудний», де розташоване спірне житло, сплачує комунальні послуги та послуги інтернет-зв`язку.

ОСОБА_2 не мала фінансової можливості придбати за офіційні доходи квартиру АДРЕСА_1, оскільки отриманий нею із законних джерел сукупний дохід за 22 роки, що передували купівлі об`єкта нерухомості, в тому числі від реалізації власного рухомого та нерухомого майна, становив 2 320 359,17 грн, тоді як вартість спірного активу (квартири) становила 4 629 163,00 грн (том 2, а. с. 88-95, 102-105).

Водночас сукупний розмір законних доходів ОСОБА_1, які складаються із сум задекларованих доходів названого відповідача та його дружини у розмірі 2 102 122,00 грн і наявних у них грошових активів у розмірі 753 431,00 грн, становив 2 855 553,00 грн.

З урахуванням викладеного суди виснували, що:

- сукупність наявних у матеріалах справи доказів підтверджує факт необґрунтованості активу у вигляді спірної квартири, яку ОСОБА_2 набула у власність фактично за дорученням ОСОБА_1 (особи, уповноваженої на виконання функцій держави), і що останній спроможний прямо чи опосередковано вчиняти щодо цього активу дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним, у той час як вартість згаданої квартири не відповідає законним доходам кожного окремо взятого відповідача;

- різниця між вартістю об`єкта нерухомості та законними доходами ОСОБА_1 становить 1 773 310,00 грн (4 629 163,00 грн [вартість квартири] - 2 855 553,00 грн [законні доходи відповідача] = 1 773 310,00 грн), що перевищує визначену у частині другій статті 290 ЦПК України мінімальну межу виміру - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на день набрання чинності Законом № 263-IX(1 003 500,00 грн);

- ОСОБА_1 не використовував свої законні доходи (2 855 553,00 грн) для придбання спірного активу у вигляді квартири, у зв`язку з чим ці грошові кошти не підлягають відрахуванню від ціни необґрунтованого активу при стягненні частини його вартості в дохід держави;

-у зв`язку з цим сума активу, що підлягає стягненню, становить 3 621 326,00 грн (5 721 326,00 грн [сума, яку просив стягнути позивач] - 2 100 000,00 грн [вартість транспортного засобу] = 3 621 326,00 грн) і є неспівмірною із вартістю квартири (4 629 163,00 грн).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційних скарг рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині вирішення питання про визнання необґрунтованим активу у вигляді квартири та стягнення у дохід держави частини вартості активу, визнаного необґрунтованим, а тому на підставі положень наведеної частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає їх тільки у вказаній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Законом України від 31 жовтня 2019 року № 263-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів», який набрав чинності 28 листопада 2019 року (далі - Закон № 263-IX), запроваджено інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Наявність такого інституту стала можливою згідно із Конвенцією Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) проти корупції від 2005 року, Рекомендаціями Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF), відповідно до яких країни повинні створювати механізми, які б дозволяли без винесення обвинувального вироку конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом, або інструментів злочину.

Відповідно до підпункту «ґ» пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суб`єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є, зокрема, судді, судді Конституційного Суду України, Голова, заступник Голови, члени, інспектори Вищої ради правосуддя, посадові особи секретаріату Вищої ради правосуддя, Голова, заступник Голови, члени, інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, посадові особи секретаріату цієї Комісії, посадові особи Державної судової адміністрації України, присяжні (під час виконання ними обов`язків у суді).

Згідно з частиною першою статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов`язані щорічно до 01 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному вебсайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Пунктом 12 частини першої статті 346 ЦК України до підстав припинення права власності віднесено визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Позовна давність у чотири роки застосовується за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (частина п`ята статті 258 ЦК України).

Згідно з частиною сьомою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави починається від дня набуття оспорюваних активів відповідачем.

Особливості позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави передбачені главою 12 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 290 ЦПК України позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави подається та представництво держави в суді здійснюється прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави щодо активів працівника Національного антикорупційного бюро України, прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури чи активів, набутих іншими особами в передбачених цією статтею випадках, звернення до суду та представництво держави в суді здійснюються прокурорами Генеральної прокуратури України за дорученням Генерального прокурора.

Згідно з частиною другою статті 290 ЦПК України позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави пред`являється щодо:

- активів, набутих після дня набрання чинності Законом № 263-IX, якщо різниця між їх вартістю і законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у п`ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день набрання чинності зазначеним Законом, але не перевищує межу, встановлену статтею 368-5 Кримінального кодексу України;

- активів, набутих після дня набрання чинності Законом № 263-IX, якщо різниця між їх вартістю і законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у п`ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день набрання чинності зазначеним Законом, а кримінальне провадження за статтею 368-5 Кримінального кодексу України, предметом злочину в якому були ці активи, закрите на підставі пунктів 3, 4, 5, 8, 10 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України і відповідне рішення набуло статусу остаточного;

- доходів, отриманих від активів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї частини.

У частині четвертій статті 290 ЦПК України визначено, що позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави може бути пред`явлено до особи, яка, будучи особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, набула у власність активи, зазначені у частині другій цієї статті, та/або до іншої фізичної чи юридичної особи, яка набула у власність такі активи за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними.

При визначенні різниці між вартістю набутих активів і законними доходами відповідно до частини другої цієї статті не враховуються активи, враховані при кваліфікації діяння у триваючому кримінальному провадженні за статтею 368-5 Кримінального кодексу України, у рішенні про закриття кримінального провадження, крім випадків його закриття на підставі пунктів 3, 4, 5, 8, 10 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України, або у вироку суду за зазначеною статтею Кримінального кодексу України, які набрали законної сили (частина шоста статті 290 ЦПК України).

У пункті 1 частини восьмої статті 290 ЦПК України визначено, що термін «активи» означає грошові кошти (у тому числі готівкові кошти, кошти, що перебувають на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах), інше майно, майнові права, нематеріальні активи, у тому числі криптовалюти, обсяг зменшення фінансових зобов`язань, а також роботи чи послуги, надані особі, уповноваженій на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування.

Під «набуттям активів» слід розуміти набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність, а також набуття активів у власність іншою фізичною або юридичною особою, якщо доведено, що таке набуття було здійснено за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (пункт 2 частини восьмої статті 290 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини восьмої статті 290 ЦПК України особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції».

Фактичне володіння через третіх осіб (частина четверта статті 290, пункт 2 частини восьмої статті 290 ЦПК України) «за дорученням»: 1) вказує на відносини, відмінні від визначених цивільним законодавством відносин довірителя і повіреного; 2) означає набуття суб`єктом декларування активів через третіх осіб з метою приховання факту набуття цих активів; 3) вчинення дії «за дорученням» може бути встановлене із сукупності вторинних ознак, які дозволяють дійти висновку, що третя особа діяла в інтересах суб`єкта декларування, а суб`єкт декларування, у свою чергу, отримує вигоду від набутого активу, тоді як «можливість прямо чи опосередковано вчиняти щодо активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження», означає: 1) можливість контролювати певне майно через неформалізоване право розпорядження ним шляхом фактичної можливості визначення долі цього майна як безпосередньо, так і через третіх осіб, на яких оформлено відповідне право власності; 2) трактується ширше передбаченої статтею 16 ЦК України складової права власності.

Відповідно до пункту 5 частини восьмої статті 290 ЦПК України термін «законні доходи» означає доходи, правомірно отримані особою із законних джерел, зокрема джерел, визначених пунктами 7 і 8 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

Суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті за рахунок законних доходів (стаття 291 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 292 ЦПК України активи, визнані судом відповідно до статті 291 цього Кодексу необґрунтованими, стягуються в дохід держави. Якщо суд відповідно до статті 291 цього Кодексу визнає необґрунтованими частину активів, у дохід держави стягується частина активів відповідача, яка визнана необґрунтованою, а у разі неможливості виділення такої частини - її вартість. У разі неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими, на відповідача покладається обов`язок сплатити вартість таких активів або стягнення звертається на інші активи відповідача, які відповідають вартості необґрунтованих активів.

Політико-правовий підхід допускає існування різних конструкцій конфіскації. Як наслідок, у світовій практиці сформувалося два різновиди конфіскації: проти особи (особиста конфіскація, in personam); проти речі (речова конфіскація, in rem).

Традиційно зазначені різновиди конфіскації розмежовуються:

- процедурою вилучення майна - конфіскація in personam застосовується в кримінальному судочинстві (або в тому, яке кваліфікується як кримінальне), а in rem - в цивільному судочинстві;

- стандартами доказування, які застосовуються - для конфіскації in personam має застосовуватися кримінально-правовий стандарт «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Натомість у конфіскації in rem використовується стандарт «баланс ймовірностей» (balance of probabilities).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що:

- обговорюваний порядок, незважаючи на термінологію, яка використовується у національному законодавстві, має мало спільного з виключно адміністративною конфіскацією, а, навпаки, стосується попередньої наявності кримінального обвинувачення державної посадової особи, і тому за своєю суттю є цивільною процедурою in rem, яка спрямована на повернення майна, набутого незаконним шляхом або походження якого неможливо пояснити і яке належить державним посадовим особам та їхньому близькому оточенню;

- тягар доведення законності походження майна, яке, як стверджувалось, було отримано незаконним шляхом, міг бути законним чином перекладений на відповідачів цих некримінальних проваджень щодо конфіскації, у тому числі цивільних проваджень in rem. У випадку, коли рішення про конфіскацію було видано в результаті цивільного провадження in rem, яке стосувалося доходів від серйозних злочинів, у таких процедурах суду не потрібні докази «поза сумнівом» щодо незаконності походження майна. Натомість доказ щодо балансу вірогідностей або високої ймовірності незаконного походження майна в поєднанні з неможливістю власником цього майна довести протилежне був достатній для перевірки критерію пропорційності відповідно до статті 1 Протоколу № 1 Конвенції. Національні органи влади відповідно до Конвенції надалі отримали свободу дій у питанні застосування конфіскаційних заходів не лише стосовно осіб, безпосередньо обвинувачених у злочинах, а й членів їхніх сімей та інших близьких родичів, які могли володіти та неформально управляти незаконно набутим майном від імені підозрюваних правопорушників, а також будь-кого, хто не мав необхідного статусу добросовісності (bona fide) (рішення ЄСПЛ від 12 травня 2015 року у справі «Gogitidze and others v. Georgia» («Гогітідзе та інші проти Грузії»), заява № 36862/05, § 91, 105).

Українська модель конфіскації in rem отримала своє вираження в конструкції «необґрунтовані активи», що мають досить нетиповий правовий режим. Такий специфічний правовий режим:

- виявляється в досить суттєвих особливостях правового регулювання. Матеріально-правове регулювання конструкції необґрунтованих активів відбувається частково в ЦК України, ЦПК України, Законі України «Про запобігання корупції». У ЦК України міститься тільки фрагментарне регулювання певних аспектів позовної давності, кваліфікації рішення про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави як спростування презумпції правомірності набуття права власності та підстави припинення права власності;

- характеризується суб`єктами, до яких може бути пред`явлений позов про визнання активів необґрунтованими, - публічні особи та «пов`язані» з ними особи (частина четверта статті 290 ЦПК України). Тобто правовий режим необґрунтованих активів є свого роду додатковим обмеженням для публічних фізичних осіб. Натомість для звичайних суб`єктів така конструкція нехарактерна і невластива;

- законодавець не здійснює конструювання правового режиму необґрунтованих активів через використання конструкції недійсності. З урахуванням сутності та призначення конструкції недійсності правочину очевидно, що вона не розрахована на її використання при визнанні необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, оскільки в цьому разі достатньо спростувати презумпцію правомірності набуття права власності (частина друга статті 328 ЦК України).

Наведені правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 991/2396/22 (провадження № 61-8529св23).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Водночас в абзаці другому частини другої статті 81 ЦПК України визначено, що у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов`язаний навести у позові фактичні дані, які підтверджують зв`язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної частиною другою статті 290 цього Кодексу різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. У разі визнання судом достатньої доведеності зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача.

У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави суд виносить рішення на користь тієї сторони, сукупність доказів якої є більш переконливою порівняно з сукупністю доказів іншої сторони (частина четверта статті 89 ЦПК України).

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що сукупність наявних у матеріалах справи доказів підтверджує факт необґрунтованості активу у вигляді спірної квартири, яку ОСОБА_2 набула у власність фактично за дорученням ОСОБА_1, тобто особи, уповноваженої на виконання функцій держави, і що останній спроможний прямо чи опосередковано вчиняти щодо цього активу дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним, водночас вартість згаданої квартири не відповідає законним доходам кожного окремо взятого відповідача, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про наявність підстав для визнання необґрунтованим активу у вигляді спірної квартири та, з урахуванням заявлених прокурором вимог і принципу диспозитивності, стягнули у дохід держави лише частину вартості такого активу.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання ОСОБА_1 на те, що висновки судів попередніх інстанцій про доведеність придбання спірної квартири «за дорученням» не відповідають дійсним обставинам справи, а розширювальне тлумачення звороту «дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження» спотворює принцип правової визначеності щодо однозначності та передбачуваності правозастосування, не заслуговують на увагу, оскільки суди встановили, що на момент вчинення договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 не володіла грошовими коштами у сумі 4 629 163,00 грн, які могли бути використані для її придбання, тоді як незважаючи на наявність у ОСОБА_1 на праві власності у місті Києві іншого житла (квартири АДРЕСА_13 ), останній вчиняв дії (систематично використовував спірну нерухомість для проживання, сплачував житлово-комунальні послуги та орендну плату за два машиномісця у підземному паркінгу за відсутності у тещі транспортного засобу), які вказують на його безпосередній зв`язок зі спірним активом.

Отже, прямий спосіб набуття квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2, яка проживає в іншому населеному пункті (місті Тернополі), одночасно виступає опосередкованим способом набуття цього активу ОСОБА_1 та вказує на його причетність до майна, що фактично свідчить про надання по суті ним доручення ОСОБА_2 для придбання квартири та вчинення щодо цього активу дій, тотожних за змістом здійсненню права розпорядження, про що правильно вказали суди попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15 (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14-364цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 (провадження № 14-499цс19) зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) зазначено, що під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) вказано, що розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Вирішення питання щодо пропорційності обраного позивачем способу захисту легітимній меті його використання має визначатися з урахуванням встановлених у справі фактичних обставин. При цьому не слід керуватися буквальним тлумаченням норми статті 290 ЦПК України про те, що в разі визнання необґрунтованим активу саме він (а не його вартість) має бути стягнутий у дохід держави.

Так, якщо актив після його набуття збільшується у вартості, то в такому разі стягнення активу призведе до погіршення становища відповідача та непропорційного втручання в його права, адже стягненими виявляться і обґрунтовані (законні) активи відповідача. Справедливим у зазначеному випадку буде стягнення його первісної вартості, тобто вартості на момент його набуття. І навпаки, якщо актив після набуття зменшився у вартості, то стягнення його первісної вартості також може призвести до погіршення становища відповідача, тому в цьому випадку справедливим може бути стягнення самого активу.

Отже, на відміну від інших категорій спорів, самостійним і автономним способом захисту інтересів держави в цьому випадку є саме визнання активу (чи його частини) необґрунтованим з подальшим стягненням його (чи його частини, його вартості чи вартості його частини) в дохід держави.

З огляду на наведене у змагальному процесі на підставі аргументів сторін суд має встановити, який саме спосіб захисту буде пропорційним легітимній меті його застосування: стягнення активу чи стягнення його вартості (грошових коштів).

У цій справі під час стягнення коштів при одночасному визнанні необґрунтованим активом квартири право власності на підставі положень ЦК України припиняється саме щодо коштів, які стягнуті, а не щодо квартири. При цьому суди попередніх інстанцій не могли стягнути більше, ніж просив позивач, навіть якщо за законом він мав на це право.

Таким чином, враховуючи те, що у справі, яка переглядається, позовні вимоги прокурора щодо визнання спірного активу у вигляді квартири необґрунтованим та стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів, використаних для його придбання, які не могли бути набуті за рахунок законних доходів: 1) відповідають легітимній меті - спрямовані на вилучення вартості необґрунтованого активу; 2) вони є придатними для захисту інтересу держави; 3) під час судового розгляду відповідачі не надали доказів поліпшення квартири чи зменшення її у вартості, - обраний прокурором спосіб захисту інтересу держави у вигляді стягнення грошових коштів, використаних для придбання квартири, які не могли бути набуті за рахунок законних доходів, є ефективним та таким, що відповідає вимогам закону.

Український інститут «цивільної» конфіскації об`єднує ознаки світових механізмів конфіскації без обвинувального вироку суду (англ. non conviction based forfeiture, NCB - вилучити активи, раніше отримані як доходи з джерел, які неможливо законно обґрунтувати, та зменшити вигоду від використання посади задля отримання незаконних доходів) і механізм необґрунтованих активів (англ. unexplained wealth mechanism, UWM, основна функція - зобов`язати пояснити законне походження свого майна).

У застосованій національним законодавством моделі «цивільної конфіскації» державні органи не повинні доводити зв`язок майна з предикатним злочином. У конфіскації в рамках кримінального процесу держава зобов`язана довести, що майно є або предметом, або засобом вчинення злочину. Чинне законодавство ж передбачає, що правоохоронні органи доводять, а суд вирішує на основі принципу «переваги доказів», що активи набуті чиновником прямо або опосередковано з незрозумілих джерел, не конкретизуючи, який саме злочин/інша неправомірна поведінка були джерелом отриманих доходів.

Отже, оскільки у цій справі прокурор довів відповідність спірної квартири ознакам активу, визначеного статтею 290 ЦПК України, а також відсутність доказів законності джерел придбання цього активу, то суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про наявність підстав для часткового задоволення позову, навівши в оскаржуваних рішеннях достатні та обґрунтовані для такого висновку мотиви.

З наведених вище мотивів Верховний Суд відхиляє аргументи ОСОБА_1 про те, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведених вище постановах суду касаційної інстанції, на які послався ОСОБА_1 у касаційній скарзі.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної ОСОБА_1 у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Посилання обох касаційних скарг на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах положень статей 290-292 ЦПК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) також не заслуговують на увагу, оскільки такий висновок сформований, зокрема, у наведеній вище постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 991/2396/22 (провадження № 61-8529св23).

Аргументи ОСОБА_2 про те, що суди попередніх інстанцій застосували щодо неї завідомо недосяжний стандарт доказування, за якого вона заздалегідь не мала перспективи отримати рішення суду на свою користь, що не узгоджується зі статтею 6 Конвенції та має для неї серйозні наслідки, є неспроможними, оскільки у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (в результаті цивільного провадження in rem) суд ухвалює рішення на користь тієї сторони, сукупність доказів якої є більш переконливою порівняно з сукупністю доказів іншої сторони. Доказ щодо балансу вірогідностей або високої ймовірності незаконного походження майна в поєднанні з неможливістю власником цього майна довести протилежне є достатнім для перевірки критерію пропорційності відповідно до статті 1 Протоколу № 1 Конвенції.

Посилання ОСОБА_2 на те, що вона добросовісно і відповідно до законодавства на власний розсуд придбала та володіє спірним майном (квартирою), тоді як право власності є непорушним і має конституційні гарантії, не заслуговують на увагу, оскільки у цій справі при визнанні необґрунтованим активом квартири суди лише стягнули з ОСОБА_1 грошові кошти, а отже, право власності ОСОБА_2 на вказане житло не припинилося.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що під час збору доказів у цій справі позивач фактично провів моніторинг способу життя судді та членів його сім`ї, а також її життя як особи, що не уповноважена на виконання функцій держави, що свідчить про надмірне втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи без відповідних на те повноважень (такими повноваженнями наділене виключно Національне агентство), тому надані позивачем докази з цих мотивів є недопустимими, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу.Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Водночас суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

Дійсно, Закон України «Про запобігання корупції» передбачає такий правовий механізм, як моніторинг способу життя суб`єктів декларування.

Відповідно до статті 51-4 Закону України «Про запобігання корупції» Національне агентство здійснює вибірковий моніторинг способу життя суб`єктів декларування з метою встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім`ї майну і одержаним ними доходам згідно з декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що подається відповідно до цього Закону. Моніторинг способу життя суб`єктів декларування здійснюється Національним агентством на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб`єктів декларування задекларованим ними майну і доходам. Порядок здійснення моніторингу способу життя суб`єктів декларування визначається Національним агентством. Моніторинг способу життя здійснюється із додержанням законодавства про захист персональних даних та не повинен передбачати надмірного втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи. Встановлення невідповідності рівня життя суб`єкта декларування задекларованим ним майну і доходам є підставою для здійснення повної перевірки його декларації. У разі встановлення невідповідності рівня життя Національним агентством надається можливість суб`єкту декларування протягом десяти робочих днів надати письмове пояснення за таким фактом. У разі виявлення за результатами моніторингу способу життя ознак корупційного правопорушення або правопорушення, пов`язаного з корупцією, Національне агентство інформує про них спеціально уповноважені суб`єкти у сфері протидії корупції. Особливості моніторингу способу життя суддів, суддів Конституційного Суду України встановлюються статтею 52-2 цього Закону.

Водночас стаття 52-2 Закону України «Про запобігання корупції» визначає порядок здійснення повної перевірки декларації, поданої суддею, суддею Конституційного Суду України, моніторингу способу життя судді, судді Конституційного Суду України.

Отже, суб`єктом проведення моніторингу способу життя суб`єктів декларування, в тому числі суддів, є Національне агентство.

У разі встановлення того, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, набула необґрунтовані активи або що такі активи набула інша особа за її дорученням чи в інших передбачених статтею 290 ЦПК України випадках, Національне агентство має право порушувати перед Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою або у визначених законом випадках - перед Офісом Генерального прокурора питання щодо звернення до суду з позовом про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (підпункт 5-7 частини першої статті 12 Закону України «Про запобігання корупції»).

Натомість інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави передбачений іншими нормами законодавства. Виявляти необґрунтовані активи та збирати докази їх необґрунтованості уповноважені Національне антикорупційне бюро України та Спеціалізована антикорупційна прокуратура, а у визначених законом випадках - Державне бюро розслідувань та Генеральна прокуратура України(частина п`ята статті 290 ЦПК України).

Аналіз зазначених норм дозволяє дійти висновку, що результати проведення Національним агентством моніторингу способу життя суб`єкта декларування може бути підставою для ініціювання звернення до суду з позовом про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, однак вказана процедура не є обов`язковою передумовою для початку вжиття заходів щодо виявлення таких активів.

З огляду на зазначене твердження заявника щодо порушення моніторингу способу життя судді та «пов`язаних» з ним осіб не мають під собою правового підґрунтя, адже моніторинг і цивільний позов про визнання активів необґрунтованими не є взаємопов`язаними між собою правовими процедурами.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру, зокрема, покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу ІІІ ЦПК України.

За змістом абзацу п`ятого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у разі представництва інтересів держави у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

У пункті 3 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», який є спеціальним законом, зокрема, у сфері збереження, захисту та розкриття банківської таємниці, передбачено, що інформація щодо юридичних та фізичних осіб, що становить банківську таємницю, розкривається банками, в тому числі, органам прокуратури України - на їхні запити щодо банківських рахунків клієнтів та операцій, проведених на користь чи за дорученням клієнта, у тому числі операцій без відкриття рахунків, а саме відомості на конкретно визначену дату або за конкретний проміжок часу та стосовно конкретної юридичної або фізичної особи, фізичної особи - підприємця про: наявність рахунків, номери рахунків, залишок коштів на рахунках, операції списання з рахунків та/або зарахування на рахунки, призначення платежу, ідентифікаційні дані контрагента (для фізичних осіб - прізвище, ім`я та по батькові, ідентифікаційний номер платника податку; для юридичних осіб - повне найменування, ідентифікаційний код у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), номер рахунку контрагента та код банку контрагента.

Зазначені вище норми законів України «Про прокуратуру» та «Про банки і банківську діяльність» не розмежовують можливість звернення органів прокуратури із запитом у кримінальних провадженнях або в інших справах, у яких ними здійснюється представництво інтересів держави.

Під час судового розгляду встановлено, що інформація щодо судді ОСОБА_1 та «пов`язаних» з ним осіб отримана прокурором на підставі запитів, в межах передбаченої законом процедури та власних повноважень, при цьому, оскільки прокурор отримав відповідні докази самостійно, підстав для звернення до суду з відповідним клопотанням у нього не було.

Таким чином, враховуючи наведені положення законодавства, суди обґрунтовано визнали надані прокурором документи і матеріалиналежними та допустимими доказами, оскільки вони одержані з дотриманням порядку, встановленого законом, і містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, суди всебічно, повно та об`єктивно надали оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної ОСОБА_2 у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Інші наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які з дотриманням вимог статей 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК Україниперевірили їх та обґрунтовано спростували, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»(«Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки Верховний Суд ухвалою від 23 грудня 2022 року зупинив дію оскаржуваного рішення суду першої інстанції, то необхідно поновити його дію.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявників.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 грудня 2022 року в частині задоволених позовних вимог про визнання необґрунтованим активу у вигляді квартири АДРЕСА_1 та стягнення у дохід держави частини вартості активу, визнаного необґрунтованим, залишити без змін.

Поновити дію рішення Вищого антикорупційного суду від 13 липня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк В. В. Сердюк