ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 991/665/23

провадження № 51-895 км 26

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засудженого ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника    ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 , а також прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який брав участь у кримінальному провадженні в судах першої та апеляційної інстанцій, на вирок Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 27 січня 2026 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 52019000000000238, за обвинуваченням 

ОСОБА_6 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 210, ч. 2 ст. 364 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами 

першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Вищого антикорупційного суду від 27 червня 2024 року ОСОБА_6 визнано невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 210 та ч. 2 ст. 364 КК України, та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу цих інкримінованих кримінальних правопорушень.

Вирішено питання речових доказів та процесуальних витрат у провадженні.

Вироком Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 27 січня 2026 року вирок суду першої інстанції скасовано та ухвалено свій, яким ОСОБА_6 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу інкримінованого кримінального правопорушення на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України. Цим же вирок ОСОБА_6 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 210 КК України до покарання у виді 2 років службового обмеження з відрахуванням із суми грошового забезпечення в дохід держави 20% з позбавленням права обіймати посади та займатися діяльністю пов`язаною з організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями на підприємствах, установах та організаціях державної та комунальної власності на строк 2 роки.

Вирішено питання речових доказів та процесуальних витрат у провадженні. 

Органом досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувався у зловживанні службовим становищем, тобто в умисному, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для іншої юридичної особи використання службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України, за таких обставин. 

Так, ОСОБА_6 будучи директором ДП «Агентство місцевих доріг Полтавської області», діючи умисно, в інтересах ТОВ «УСП «Укрбудпроект», ТОВ «УСП «Інспецпроект», ТОВ «СК Автострой», ТОВ «Держдорпроект», використовуючи службове становище всупереч інтересам служби, уклав, відповідно, 22 договори на розроблення проектно-кошторисної документації (далі - ПКД) щодо 22 ділянок трьох автомобільних доріг загального користування місцевого значення (Чорнухи - Лубни, Миргород - Велика Багачка - Байрак - Поділ, Мала Рублівка - Рунівщина). Таким чином, шляхом штучного поділу трьох лінійних об`єктів на 22 ділянки було завищено вартість ПКД, унаслідок чого спричинено тяжкі наслідки у розмірі 5 521 009,41 грн. 

Крім того, за обставин, встановлених апеляційним судом та детально викладених у його вироку, ОСОБА_6 визнано винуватим та засуджено за те, що він будучи директором ДП «Агентство місцевих доріг Полтавської області» та службовою особою, умисно здійснив нецільове використання бюджетних коштів в особливо великих розмірах, спрямувавши 28 905 167,19 грн на оплату розроблення проєктно-кошторисної документації щодо капітального ремонту автомобільних доріг загального користування місцевого значення, проте фінансування таких робіт за рахунок відповідної субвенції не передбачалося. В подальшому, 26 грудня 2018 року ОСОБА_6 особисто підписав платіжні доручення про перерахування зазначених коштів на рахунки зазначених вище чотирьох юридичних осіб. 

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати вирок апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого внаслідок м`якості. Вважає, що апеляційним судом необґрунтовано не взято до уваги висновків експертів, якими підтверджувався розмір шкоди за ч. 2 ст. 364 КК України, у зв`язку з цим неправильно оцінено методику проведення експертизи, не враховано пояснення експертів щодо застосованого ними методу розрахунку та безпідставно призначено нову експертизу. З огляду на зазначене, на думку прокурора, висновок апеляційного суду про відсутність у діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України є наслідком неправильної оцінки доказів щодо заподіяної шкоди. Зазначає, що покарання призначене за ч. 2 ст. 210 КК України є надмірно м`яким та неправильним, оскільки ОСОБА_6 на момент вчинення кримінальних правопорушень не був військовослужбовцем, окрім того не визнав вини, вчинений злочин є тяжким корупційним кримінальним правопорушенням, а тому покарання необхідно призначити більш суворе - обмеження або позбавлення волі. 

У касаційній скарзі захисник просить скасувати вирок апеляційного суду в частині засудження ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 210 КК України та закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з відсутністю в діяння складу кримінального правопорушення. На думку захисника, судом апеляційної інстанції істотно порушено вимоги кримінального процесуального закону та неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність. Стверджує про відсутність у діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210 КК України, оскільки витрати на розроблення проектно-кошторисної документації є складовою капітального ремонту автомобільних доріг, а тому їх фінансування за рахунок відповідної субвенції не було нецільовим. Крім того, захисник заперечує наявність у ОСОБА_6 прямого умислу на нецільове використання бюджетних коштів, посилаючись на правомірність його дій, виконання рішення компетентного органу та відсутність нормативно визначеної заборони на відповідне використання коштів. На думку сторони захисту, апеляційний суд неправильно витлумачив положення бюджетного законодавства та фактично застосував розширене тлумачення кримінального закону на шкоду засудженому. Крім того, захисник просить оскаржуваний вирок в частині виправдання за ч. 2 ст. 364 КК України змінити, виклавши мотивувальну частину в іншій редакції, яка зазначена в касаційній скарзі.

Захисник ОСОБА_7 та засуджений ОСОБА_6 під час касаційного розгляду підтримали подану касаційну скаргу сторони захисту та заперечили проти задоволення касаційної скарги сторони обвинувачення. Вважали, що вирок апеляційного суду в частині засудження за ч. 2 ст. 210 КК України підлягає скасуванню, а кримінальне провадження закриттю на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, а в частині виправдання за ч. 2 ст. 364 КК України - зміні мотивувальної частини в зазначеній редакції скарзі.

Під час касаційного розгляду прокурор ОСОБА_5 підтримав подану ним касаційну скаргу з зазначених в ній підстав та просив задовольнити. Заперечив проти задоволення касаційної скарги сторони захисту. Вважав, що рішення апеляційного суду про засудження ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 210 КК України є вмотивованим та законним.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судове рішення суду апеляційної інстанції у межах касаційної скарги. При цьому він уповноважений лише перевіряти правильність застосування судом норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до положень ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Доводи касаційної скарги прокурора про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність судом апеляційної інстанції щодо незаконного, на думку сторони обвинувачення, виправдання ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України, є необґрунтованими. 

За приписами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Розгляд кримінальних проваджень має здійснюватися із суворим додержанням закріпленого у ст. 62 Конституції України принципу презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в порядку, передбаченому законом, і встановлено обвинувальним вироком. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КК України підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.

Положеннями ст. 368 КПК України передбачено, що суд ухвалюючи вирок, повинен вирішити , зокрема, питання чи містить діяння, у якому обвинувачується особа, склад кримінального правопорушення та чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 373 КПК України, обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

За змістом п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України у мотивувальній частині вироку наводяться докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів. При цьому суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показання свідків, потерпілих, обвинувачених, у висновку експерта, документах та речових доказах, а також, керуючись законом, дати оцінку доказам з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а в сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття процесуального рішення. Висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку у точних і категоричних судження, які б виключали сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказую.

Так, органом досудового розслідування, ОСОБА_6 обвинувачувався, зокрема, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України - зловживанні службовим становищем, тобто умисному, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для іншої юридичної особи використання службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно спричинило тяжкі наслідки.

Так, сторона обвинувачення інкримінувала ОСОБА_6 спричинення ДП «Агентство місцевих доріг Полтавської області» матеріальної шкоди у розмірі 5 521 009,41 грн, яка утворилася внаслідок завищення вартості розроблення проектно-кошторисної документації. Саме зазначений розмір спричиненої шкоди сторона обвинувачення пов`язувала з кваліфікуючою ознакою кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, розмір саме такої шкоди був визначений висновком експертів шляхом порівняння вартості фактично розробленої проектної документації з вартістю, яка, на думку експертів, мала бути визначена відповідно до ДСТУ Б Д.1.1-7:2013. При цьому висновок експертів містив розрахунок загальної суми 5 521 009,41 грн.

Водночас, суд апеляційної інстанції не обмежився лише оцінкою наявних у матеріалах кримінального провадження експертних висновків, а вжив заходів для перевірки обставин, які мають безпосереднє значення для встановлення розміру інкримінованої шкоди, на відміну суду першої інстанції, зокрема, ним було призначено комплексну судово будівельно-технічну та економічну експертизи. 

Відповідно до висновку судового експерта Черкаського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру № КСЕ-19/124-25/9358-БТ від 14 жовтня 2025 року встановлено, зокрема, відсутність у частині проектної документації необхідних даних щодо визначення класу наслідків (відповідальності), а також інші недоліки відповідної документації. Тобто цей висновок не надав можливості апеляційному суду встановити необхідні вихідні дані, від яких залежить розрахунок вартості проектно-кошторисної документації, а відтак і визначити достовірний розмір завданої шкоди.

Таким чином, висновок апеляційного суду про недоведеність розміру шкоди ґрунтується не лише на існуванні відмінностей між висновками експертів наданих як стороною обвинувачення так і стороною захисту, а й на тому, що проведена за ухвалою апеляційного суду комплексна судово будівельно-технічна та економічна експертизи не дозволила встановити необхідні для такого розрахунку обставини.

Колегія суддів відхиляє доводи прокурора про те, що наявні у матеріалах кримінального провадження висновки експертів № 24016/24017/20-71 від 19 березня 2021 року та № 3-АБ від 28 вересня 2021 року підтверджують завдання підприємству шкоди у відповідному розмірі. Зазначені висновки дійсно містяться серед доказів у кримінальному провадженні, однак сам факт їх наявності не означає автоматичного встановлення розміру тяжких наслідків, якщо інші досліджені судом докази породжують обґрунтовані сумніви щодо вихідних даних і методики, покладених в основу відповідного розрахунку.

При цьому колегія суддів бере до уваги, що висновок експерта відповідно до ст. 94 КПК України, не має наперед установленої сили та підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами. Тому посилання прокурора виключно на те, що один із проведених у справі експертних розрахунків містить конкретну суму збитків, саме по собі не спростовує висновку апеляційного суду про неможливість достовірного встановлення цієї суми.

Не можуть бути визнані достатніми для такого спростування і доводи прокурора про те, що експертні висновки сторони захисту не підтверджують відсутності збитків. Предметом доказування у кримінальному провадженні є не обов`язок сторони захисту довести відсутність шкоди, а обов`язок сторони обвинувачення довести її наявність, конкретний розмір та причинний зв`язок із діями обвинуваченого поза розумним сумнівом.

Отже, встановлення факту перерахування коштів у певному розмірі та наявність експертного розрахунку різниці між фактичною і розрахунковою вартістю робіт не є тотожним доведенню спричинення саме тих тяжких наслідків, які є обов`язковою ознакою складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.

Щодо посилань прокурора на недоліки висновку експертів № 002-БВВ/22 від 25 листопада 2022 року колегія суддів зазначає, що апеляційний суд не поклав цей висновок в основу висновку про відсутність тяжких наслідків як єдиний чи визначальний доказ. Навпаки, апеляційний суд виходив із результатів дослідження всього комплексу доказів та, зокрема, з того, що призначене ним експертне дослідження не дозволило достовірно визначити необхідні для розрахунку шкоди показники.

Тому доводи прокурора щодо методики, вихідних даних та правильності розрахунків, покладених в основу окремих експертних висновків, самі по собі не спростовують кінцевого висновку апеляційного суду. Для цього прокурор мав би навести такі дані, які б без розумного сумніву дозволяли встановити конкретний розмір майнової шкоди, а отже й наявність тяжких наслідків у розумінні ч. 2 ст. 364 КК України.

Не змінює цього висновку і посилання прокурора на те, що експерти попереджалися про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Таке попередження є процесуальною гарантією відповідальності експерта за достовірність його висновку, однак не надає самому висновку наперед установленої доказової сили та не звільняє суд від обов`язку перевірити його обґрунтованість, вихідні дані, методику дослідження та узгодженість з іншими доказами.

Так само сам факт того, що окремі експерти підтримували надані ними висновки або вважали застосовану методику правильною, не усуває необхідності оцінки судом змісту відповідного дослідження та можливості використання його результатів для достовірного встановлення розміру шкоди. Адже питання про доведеність тяжких наслідків вирішується судом на підставі всієї сукупності доказів, а не шляхом надання переваги одному експертному висновку лише з огляду на його процесуальний статус.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, що стороною обвинувачення не доведено поза розумним сумнівом конкретний розмір шкоди, який є наслідком інкримінованих ОСОБА_6 дій, а відтак - і наявність тяжких наслідків як обов`язкової ознаки складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.

Відповідно, доводи касаційної скарги прокурора в цій частині фактично зводяться до незгоди з оцінкою апеляційним судом доказів, зокрема експертних висновків, та до пропозиції надати перевагу одному з них. Проте такі питання не можуть бути предметом перевірки суду касаційної інстанції шляхом повторної оцінки доказів та встановлення інших фактичних обставин, ніж ті, що встановлені судом апеляційної інстанції.

Тому, підстав для висновку про те, що апеляційний суд неправильно застосував положення ч. 2 ст. 364 КК України, дійшовши висновку про недоведеність тяжких наслідків, колегія суддів не вбачає.

Доводи касаційної скарги сторони захисту про зміну лише мотивувальної частини вироку апеляційного суду щодо підстав виправдання ОСОБА_6 є неспроможними, оскільки суд апеляційної інстанції, не змінюючи висновку про виправдання останнього, навів іншу мотивацію такого рішення, пов`язане з недоведеністю обов`язкової ознаки складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України - тяжких наслідків. Колегія суддів висновує, що таке уточнення мотивів саме по собі не свідчить про будь-яке погіршення становища виправданого та не виходить за межі пред`явленого обвинувачення, а тому касаційна скарга в цій частині також не може визнаватись обґрунтованою.

Доводи касаційної скарги сторони захисту щодо безпідставного, на їх думку, визнання винуватим та засудження ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 210 КК України, є необґрунтованими.

Так, органом досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувався, зокрема, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210 КК України, а саме в умисному нецільовому використанні бюджетних коштів службовою особою, предметом яких були бюджетні кошти у особливо великих розмірах.

Місцевий суд, проаналізувавши надані як стороною обвинувачення так і стороною захисту докази, серед яких показання самого ОСОБА_6 , свідків, експертів, а також письмові докази, які були безпосередньо досліджені судом першої інстанції, дійшов висновку про невинуватість ОСОБА_6 в умисному нецільовому використанні бюджетних коштів службовою особою, предметом яких були бюджетні кошти у особливо великих розмірах, які були кваліфіковані органом досудового розслідування за ч. 2 ст. 210 КК України.

Не погодившись з виправдувальним вироком суду першої інстанції, прокурор подав апеляційну скаргу на нього, де, зокрема, зазначав, що саме ОСОБА_6 здійснив нецільове використання бюджетних коштів, оскільки кошти субвенції з державного бюджету були спрямовані на оплату розроблення проектно-кошторисної документації, хоча відповідний напрям використання коштів прямо не був передбачений Порядком спрямування коштів державного дорожнього фонду, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2017 року № 1085. Тобто використання 28 905 167, 19 грн на розроблення проектно-кошторисної документації не відповідало визначеним бюджетним напрямам, а ОСОБА_6 діяв з прямим умислом, оскільки був обізнаний із порядком використання бюджетних коштів.

Вироком Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 27 січня 2026 року ОСОБА_6 , зокрема, був визнаний винуватим, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210 КК України.

Так, ч. 2 ст. 210 КК передбачено відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів службовою особою, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у особливо великих розмірах.

З об`єктивної сторони вчинення вказаного вище кримінального правопорушення можливо у разі нецільового використання бюджетних коштів.

З суб`єктивної сторони, даний злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 210 КК, що має «формальний» склад, визнається закінченим з моменту вчинення діяння (дії чи бездіяльності). Таким чином, для встановлення прямого умислу на вчинення злочину з формальним складом слід з`ясувати, чи усвідомлювала особа суспільно-небезпечний характер свого діяння в момент його вчинення, а не post factum.

Згідно зі ст. 119 Бюджетного кодексу нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають: бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет); напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі) або в порядку використання бюджетних коштів; бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).

Відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону України «Про джерела фінансування дорожнього господарства України» (у редакції Закону станом на 25 березня 2018 року) управління коштами дорожніх фондів здійснюється згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2017 року № 1085 «Про затвердження Порядку спрямування коштів державного дорожнього фонду».

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2017 року № 1085 «Про затвердження Порядку спрямування коштів державного дорожнього фонду» (у редакції Закону станом на 13 березня 2018 року) бюджетні кошти спрямовуються на:

1) фінансове забезпечення будівництва, реконструкції, ремонту і утримання автомобільних доріг загального користування державного значення, а також виконання проектно-вишукувальних та науково-дослідних робіт, створення та функціонування інформаційно-аналітичної системи дорожнього господарства, забезпечення розвитку виробничих потужностей дорожніх організацій (в тому числі шляхом часткової компенсації вартості дорожньо-будівельної техніки та обладнання вітчизняного виробництва та/або відсотків за кредитами та/або лізингових платежів на придбання зазначеної техніки та обладнання в сумі не більше 1 відсотка), утримання галузевих медичних закладів для реабілітації учасників ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС; проведення конкурсів і підготовку договорів щодо виконання робіт з будівництва, реконструкції, ремонту і утримання автомобільних доріг загального користування за рахунок коштів міжнародних фінансових організацій, інших кредиторів та інвесторів, співфінансування зазначених робіт згідно з відповідними договорами, здійснення контролю за їх виконанням і прийняття доріг в експлуатацію, управління дорожнім господарством;

2) фінансове забезпечення будівництва, реконструкції, ремонту і утримання автомобільних доріг загального користування місцевого значення, вулиць і доріг комунальної власності у населених пунктах, у тому числі облаштування місць для паркування, зупинки, стоянки транспортних засобів, якими керують (перевозяться) особи з інвалідністю, у кількості, визначеній Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (у вигляді субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам).

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що автомобільні дороги: «О1710369 /Н-12/ -Мала Рублівка - Рунівщина - /М-03/ на ділянці км 0+000 - км 47+782 (загальною протяжністю 47,782 км), О1715379 Миргород - Велика Багачка - Байрак - Поділ на ділянках км 0+000 - км 16+900; км 20+450 - км 39+100 (загальною протяжністю 35,550 км) та О1723375 Чорнухи - Лубни на ділянках км 1+582 - км 5+890; км 6+700 - км 37+114 (загальною протяжністю 34,722 км), які передані на баланс ДП «Агентство місцевих доріг Полтавської області» належать саме до категорії автомобільних доріг загального користування місцевого значення, а не до автомобільних доріг загального користування державного значення.

Апеляційним судом проведений ґрунтований та достатньо докладний аналіз норм чинного законодавства, який викладений у вироку та колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком про доведеність у діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210 КК України. 

На думку колегії суддів, судом апеляційної інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_6 , будучи службовою особою, усвідомлюючи встановлений порядок використання коштів субвенції, всупереч визначеним напрямам їх використання ініціював включення до відповідного Переліку проектно-вишукувальних робіт без визначення конкретних об`єктів, а надалі одноособово уклав 22 договори на розроблення ПКД щодо трьох автомобільних доріг, які не були включені до затвердженого Переліку та щодо яких не було отримано передбачених погоджень.

Про наявність саме прямого умислу свідчить сукупність встановлених апеляційним судом обставин, зокрема те, що тільки ОСОБА_6 був ініціатором використання бюджетних коштів на виготовлення ПКД, мав вищу юридичну освіту та, з огляду на займану посаду і службові повноваження, був обізнаний із нормативними вимогами щодо використання бюджетних коштів. Крім того, у завданнях на розроблення ПКД він зазначив джерелом фінансування кошти місцевого бюджету, хоча відповідна субвенція вже була виділена Агентству, а в подальшому особисто підписав платіжні доручення на перерахування 28 905 167,19 грн, не перевіривши належним чином виконання умов договорів.

Таким чином, наведені обставини у своїй сукупності дають підстави вважати, що ОСОБА_6 не лише усвідомлював фактичний характер своїх дій, а й розумів, що бюджетні кошти використовуються поза встановленим порядком та визначеними напрямами, і бажав саме такого використання. 

Таким чином, висновок апеляційного суду про наявність у діях ОСОБА_6 прямого умислу на нецільове використання бюджетних коштів та, відповідно, складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210 КК України, на думку колегії суддів, є обґрунтованим.

Щодо доводів сторони обвинувачення про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення (ч. 2 ст. 210 КК України) та особі засудженого внаслідок м`якості, то вони на думку колегії суддів, є непереконливими.

Відповідно до вимог статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд, переглядаючи вирок суду першої інстанції, щодо ОСОБА_6 , дотримався наведених вимог матеріального права.

Повною мірою врахувавши всі обставини, суд апеляційної інстанції, усупереч твердженням прокурора, належно умотивувавши своє рішення, визнав їх такими, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, і дотримуючись принципу співмірності та індивідуалізації покарання, правильно призначив ОСОБА_6 покарання за ч. 2 ст. 210 КК України у виді 2 років службового обмеження з відрахуванням із суми грошового забезпечення в дохід держави 20% з позбавленням права обіймати посади та займатися діяльністю пов`язаною з організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями на підприємствах, установах та організаціях державної та комунальної власності на строк 2 роки.

Так, призначене ОСОБА_6 покарання відповідає приписам статей 50, 65 КК України, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів, домірним вчиненому. Правових підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через м`якість і недостатнім для досягнення його мети колегія суддів не вбачає. Це ж стосується і виду покарання у вигляді службового обмеження на строк 2 роки, оскільки ОСОБА_6 на момент вчинення кримінальних правопорушень не був військовослужбовцем, проте на момент постановлення щодо нього вироку ним був, що узгоджуються з положеннями ст. 58 КК України

Вирок апеляційного суду є законним, обґрунтованим та відповідає вимогам ст. 420 КПК України.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би підставою для скасування вироку апеляційного суду, не встановлено.

За таких обставин, касаційні скарги захисника ОСОБА_7 та прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який брав участь у кримінальному провадженні в судах першої та апеляційної інстанцій, не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 27 січня 2026 року щодо  ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги захисника ОСОБА_7 та прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який брав участь у кримінальному провадженні в судах першої та апеляційної інстанцій - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає. 

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3