Справа № 676/176/18

Провадження №11-кп/991/5/26

Головуючий-суддя 1 інст. ОСОБА_1 

О К Р Е М А У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2026 року місто Київ

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:

головуючого-судді ОСОБА_2 ,

суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,

прокурора ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

обвинуваченого ОСОБА_8 ,

захисників: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,

потерпілої ОСОБА_11 ,

представників потерпілої ОСОБА_12 , ОСОБА_13 ,

ОСОБА_14 , 

спеціаліста       ОСОБА_15 , 

захисники ОСОБА_16 та ОСОБА_17 не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду в кримінальному провадженні №52017000000000320 від 13 травня 2017 року апеляційні скаргизахисників обвинуваченого ОСОБА_8 - ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , у тому числі із змінами та доповненнями захисника ОСОБА_10 та обвинуваченого ОСОБА_8 , на вирок Вищого антикорупційного суду від 21 січня 2022 року за обвинуваченням  ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с.Свіршківці Чемеровецького району Хмельницької області, громадянина України, зареєстрованого у АДРЕСА_1 , фактично проживав у  АДРЕСА_2 , військовослужбовця, раніше не судимого, одруженого, має вищу освіту, станом на час інкримінованих дій - депутата Хмельницької обласної ради VІІ скликання,

у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.15, ч.4 ст.190, ч.4 ст.27, ч.2 ст.15, ч.4 ст.369 КК України,

в с т а н о в и л а:

У провадженні Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду знаходилися на розгляді апеляційні скарги захисників обвинуваченого ОСОБА_8 - ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , у тому числі із змінами та доповненнями захисника ОСОБА_10 та обвинуваченого ОСОБА_8 , на вирок Вищого антикорупційного суду від 21 січня 2022 року за обвинуваченням ОСОБА_8 у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.15, ч.4 ст.190, ч.4 ст.27, ч.2 ст.15, ч.4 ст.369 КК України.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 22 вересня 2026 року апеляційні скарги залишено без задоволення, а вирок - без змін.

Згідно висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, який зазначено у постанові від 21 січня 2026 року (справа №490/10876/23), окрема ухвала суду є особливим видом судового рішення, за допомогою якого реалізується процесуальний механізм фіксації судом виявлених під час судового розгляду справи порушень закону (законодавства) чи недоліків у діяльності відповідних суб`єктів з метою доведення їх до відома уповноважених органів. Унаслідок постановлення окремої ухвали не вирішується спір або пов`язані з його вирішенням процесуальні питання, вона не впливає на кінцевий результат вирішення спору. 

З огляду на особливу правову природу окремої ухвали правом на її оскарження в апеляційному або касаційному порядку наділені саме ті особи (учасники справи або особи, які не брали участі у справі), для яких окрема ухвала породжує юридично значущі наслідки та безпосередньо впливає або може вплинути на їхні права, свободи та/або інтереси, тобто їх стосується.

Об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 14 січня 2021 року (справа №686/9636/18) зроблено висновок, що згідно з приписами статей 369, 418 КПК України суд апеляційної інстанції, за наявності відповідних підстав, має процесуальні повноваження для постановлення ухвал, які не вирішують справи по суті, однак звертають увагу уповноважених органів на встановлені у кримінальному провадженні факти порушення закону, які потребують вжиття належних заходів реагування.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників апеляційного провадження, перевіривши матеріали судового провадження, колегія суддів при розгляді апеляційних скарг сторони захисту дійшла висновку про необхідність постановлення окремої ухвали щодо прийняття Франківським районним судом міста Львова рішення про поділ арештованого майна, з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Статтею 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на суддів покладено обов`язок, у тому числі справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст.60 СК України (в редакції чинній станом на 21 березня 2018 року) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ст.69 СК України).

Відповідно до ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ст.71 СК України).

Відповідно до ч.3 ст.13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Згідно ч.3 ст.16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У частині першій статті 352 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги) визначено коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, у разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків відповідного державного органу, покликаного захищати інтереси держави у відповідних відносинах».

У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 

З матеріалів справи вбачається, що на підставі ухвал слідчих суддів Солом`янського районного суду міста Києва від 22 червня 2017 року та Апеляційного суду міста Києва від 09 серпня 2017 року було накладено арешти на: квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ; годинник «Ebelautomatic» з позначкою «18К 750» з металу жовтого кольору; 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 ; 1/2 частину автомобіля MERCEDES-BENZ 250D 4 MATIC, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 ; 1/2 частину нежитлової будівлі, готельно-туристичного комплексу за адресою: АДРЕСА_6, загальною площею 744,7 м2 (реєстраційний номер 9435940, свідоцтво про право власності НОМЕР_2 від 31 грудня 2004 року, виданого виконавчим комітетом Кам`янець-Подільської міської ради); 1/2 частину готельного комплексу за адресою: АДРЕСА_7, загальною площею 510,5 м2 (реєстраційний номер 27422371, свідоцтво про право власності НОМЕР_3 від 01 червня 2009 року, виданого виконавчим комітетом Кам`янець-Подільської міської ради. Арешт на майно накладено з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання (т.3, а.с.186-198).

Судом першої інстанції призначено обвинуваченому ОСОБА_8 додаткове покарання у виді конфіскації всього його майна. 

Підставою незаконності призначення такого покарання сторона захисту зазначає відсутність в обвинуваченого майна, яке б підлягало конфіскації, виходячи з рішення Франківського районного суду м.Львова від 21 березня 2018 року (т.26, а.с.166-173).

Так, незважаючи на обізнаність про наявність судових рішень про арешт майна обвинуваченого, 10 січня 2018 року дружина обвинуваченого ОСОБА_8 - ОСОБА_18 звернулася до Франківського районного суду міста Львова з позовом про визнання права власності на частину квартири АДРЕСА_4 , на яку вже було накладено арешт у межах кримінального провадження. У свою чергу, ОСОБА_8 у межах вказаної справи подав зустрічний позов до ОСОБА_18 про визнання права власності та поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, на яке також було накладено арешт у межах кримінального провадження.

Згідно рішення Франківського районного суду м.Львова від 21 березня 2018 року (головуючий суддя - ОСОБА_19 ) позов ОСОБА_18 до ОСОБА_8 про визнання права власності на частину квартири задоволено, визнано квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 79,90 кв.м., об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_18 та ОСОБА_8 . Крім того, визнано за ОСОБА_18 право власності на 1/2 частину вказаної квартири. У свою чергу з мотивувальної частини вбачається, що суд дійшов висновку, що нежитлові будівлі, готельно-туристичного комплексу, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_8, загальною площею 744,7 кв.м.; готельний комплекс, розташований за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 510,5 кв.м. та транспортний засіб MERCEDES-BENZ GLE 250D 4 МАТІС, 2016 року випуску, д.н. НОМЕР_4 , є особистою приватною власністю ОСОБА_18 , оскільки право власності на вищезазначене нерухоме та рухоме майно було набуте ОСОБА_18 хоча і під час шлюбу з ОСОБА_8 , проте, за рахунок грошових коштів, отриманих в дар, та в якості доходу від майна, що належало їй особисто. ОСОБА_8 не приймав ніякої участі у створенні та придбанні даного майна.

Відповідно до ч.1 ст.30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Згідно зі ч.6 ст.30 ЦПК України зустрічний позов та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, незалежно від їх підсудності пред`являються в суді за місцем розгляду первісного позову. Це правило не застосовується, коли відповідно до інших визначених у цій статті правил виключної підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний позов.

Таким чином, враховуючи, що станом на 21 березня 2018 року спірне майно перебувало під арештом у межах кримінального провадження №52017000000000320 від 13 травня 2017 року, у суду загальної юрисдикції були відсутні підстави, враховуючи принцип обов`язковості судового рішення щодо арешту, вирішувати питання про визнання права власності та поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки ОСОБА_18 пред`являючи позов, у свою чергу обвинувачений ОСОБА_8 - зустрічний позов, фактично здійснили фраудаторний поділ майна подружжя, свідомо спрямований на штучне виведення майна з-під можливого звернення стягнення, приховування його від виконання майбутнього судового рішення, з порушенням, на думку колегії суддів, правил підсудності (вартість нерухомого майна у м.Кам`янець-Подільський, на думку колегії суддів, була вищою, враховуючи площу готельних комплексів). Тобто, суд першої інстанції фактично сприяв реалізації такого умислу обвинуваченого ОСОБА_8 та його дружини (їхнім діям) та забезпечив юридичні передумови для приховування майна і недопущення його подальшої конфіскації, так як відповідно даних з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.27, а.с.196-198) записи про арешт нерухомого майна, які накладені з метою конфіскації майна обвинуваченого, на час апеляційного розгляду відсутні.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

З точки зору закону не допускається вирішення в порядку цивільного судочинства питання про виділ часток у майні, на яке в межах кримінального провадження накладено арешт, оскільки таке рішення може призвести до зміни правового режиму арештованого майна та фактичного нівелювання заходу забезпечення кримінального провадження. ВП ВС у постанові від 3 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц зазначила, що під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти щодо арештованого майна, а мають оскаржити вказані дії ДВС чи постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею.

Відповідно до постанови ВС від 20 січня 2022 року у справі №145/972/16-к «факт обізнаності самого обвинуваченого та членів його родини про накладення арешту на земельні ділянки на час укладання договору дарування і, відповідно, заборону суду на їх відчуження з метою забезпечення їх можливої конфіскації у майбутньому, та намір останнього подарувати ці земельні ділянки третій особі (батьку) з метою унеможливити їх конфіскацію у зв`язку із ухваленням слідчим суддею рішення про накладення арешту, дійшов вірного висновку про те, що унаслідок таких незаконних дій було порушено публічний порядок.» «Після накладення судом арешту на об`єкт нерухомого майна, цей об`єкт набуває правового режиму обмеженого в цивільному обороті. У випадку, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин є недійсним і таким, що порушує публічний порядок. При цьому не має правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту на майно не була зареєстрована відповідно до Закону України від 01 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Вказана обставина не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що підозрюваний (третя особа) має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати це майно йому було достеменно відомо».

Також, відповідно до Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», виявивши факти невжиття чи несвоєчасного вжиття передбачених законом заходів для забезпечення можливої конфіскації майна або цивільного позову, порушення правил опису та арешту майна або якщо описане майно було розтрачене, відчужене або приховане особами, яким воно передано на зберігання, судам з метою їх усунення і запобігання слід постановляти з цього приводу окремі ухвали. Тому, колегія суддів вважає за необхідне постановити окрему ухвалу з врахуванням встановлених обставин.

Відповідно до ч.1 ст.214 КПК України слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до ЄРДР, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Враховуючи вищезазначені обставини, колегія суддів вважає за необхідне постановити окрему ухвалу, яку надіслати САП для вчинення дій у порядку ст.214 КПК України з підстави наявності обставин, які свідчать про вчинення групою осіб злочину, передбаченого ст.364 КК України, оскільки згідно з рішенням суду звільнено від арешту майно, яке підлягає конфіскації.

На підставі викладеного, керуючись ст.372 КПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

Постановити окрему ухвалу, якою в порядку вимог ст.214 КПК України звернутися до САП про вчинення злочину, передбаченого ст.364 КК України.

Копію ухвали надіслати до САП для виконання, ОСОБА_18 та ОСОБА_8 , судді Франківського районного суду міста Львова ОСОБА_19 для до відома.

Окрема ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 3 місяців.

Головуючий суддя: ОСОБА_2 

судді: ОСОБА_3 

ОСОБА_4