Cправа №991/9593/26

Провадження №11-сс/991/611/26

Суддя-доповідач: ОСОБА_1 

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 

29 вересня 2026 року місто Київ

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:

головуючого-судді ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

секретар судового засідання ОСОБА_4 ,

за участю:

підозрюваного ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

прокурора  ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу захисника підозрюваного  ОСОБА_5 - адвоката  ОСОБА_6 на ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 03 вересня 2026 року,

В С Т А Н О В И Л А:

Ухвалою слідчої судді Вищого антикорупційного суду (далі - ВАКС) від 03.09.2026 клопотання прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі - САП) ОСОБА_8 , задоволено частково. Накладено арешт із забороною відчуження, розпорядження та користування на майно, належне підозрюваному ОСОБА_5 , з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання, зокрема на грошові кошти, вилучені під час обшуку 21.07.2026 за адресою: АДРЕСА_1 , а саме на: 35 850 (тридцять п`ять тисяч вісімсот п`ятдесят) доларів США та 5 500 (п`ять тисяч п`ятсот) Євро.

Захисником підозрюваного  ОСОБА_5 - адвокатом  ОСОБА_6 на вказане рішення подано апеляційну скаргу, в якій останній посилається на такі обставини.

Під час розгляду справи судом першої інстанції неповністю з`ясовані та недоведені обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими.

Повідомлена ОСОБА_5 підозра у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України, є необґрунтованою.

Ухвалою слідчого судді від 08.07.2026 у справі № 991/8921/26 надано дозвіл на проведення обшуку у квартирі АДРЕСА_2 , що перебуває у власності ОСОБА_9 , ОСОБА_5 з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини, імовірного вчинення кримінального правопорушення, окрім вилучення грошових коштів.

Вилучені в ході обшуку грошові кошти належать дружині ОСОБА_5 та не мають жодного відношення до обставин кримінального правопорушення.

Втручання у право власності третіх осіб, правомірність набуття якого не спростована у визначеному законом порядку, суперечить ст. 41 Конституції України.

Просить ухвалу слідчого судді від 03.09.2026 скасувати, постановити нову, якою в задоволенні клопотання прокурора про арешт майна, у кримінальному провадженні № 52024000000000305 від 20.06.2024 року, відмовити в повному обсязі.

У судовому засіданні підозрюваний ОСОБА_5 та його захисник ОСОБА_6 підтримали вимоги апеляційної скарги, посилаючись на доводи, наведені у ній, прокурор ОСОБА_7 заперечив проти задоволення апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає її необґрунтованою.

У цьому провадженні встановлено такі обставини.

Детективами Національного антикорупційного бюро України здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 52024000000000305 від 20.06.2024 за підозрою, зокрема, ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України.

В рамках вказаного кримінального провадження детективи розслідують обставини вчинення службовими особами Національної гвардії України, Центральної бази виробничо-технологічної комплектації Національної гвардії України за попередньою змовою зі службовими особами, власниками (бенефіціарами) та представниками пов`язаних суб`єктів господарювання заволодіння державними коштами в особливо великому розмірі шляхом організації та забезпечення придбання на користь Центральної бази виробничо-технологічної комплектації Національної гвардії України (далі - ЦБ ВТК) майна за завищеною ціною, а також обставини подальшої легалізації отриманих в такий спосіб грошових коштів.

21.07.2026 ОСОБА_5 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України.

Санкція інкримінованої підозрюваному ОСОБА_5 статті - ч. 5 ст. 191 КК України передбачає конфіскацію майна як обов`язкове додаткове покарання, а тому, у разі ухвалення щодо підозрюваного обвинувального вироку, судом може бути застосовано до нього додаткове покарання у виді конфіскації майна.

21.07.2026 детективами НАБУ на підставі ухвали слідчого судді від 08.07.2026 у справі № 991/8921/26 проведено обшук квартири АДРЕСА_2 , що перебуває у власності  ОСОБА_9 ,  ОСОБА_5 та у фактичному користуванні останнього.

За результатами проведеного обшуку у підозрюваного  ОСОБА_5 , крім іншого, вилучено грошові кошти в доларах США у сумі 71 700 (сімдесят одна тисяча сімсот) та в Євро у сумі 11 000 (одинадцять тисяч).

На розгляд слідчого судді Вищого антикорупційного суду надійшло клопотання прокурора САП ОСОБА_8 , в якому останній просив накласти арешт на майно ОСОБА_5 , а саме грошові кошти - 71 700 (сімдесят одна тисяча сімсот) доларів США та 11 000 (одинадцять тисяч) Євро з метою конфіскації майна як виду покарання.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, слідчий суддя дійшов таких висновків: підозра є обґрунтованою; вилучені під час обшуку грошові кошти належать підозрюваному  ОСОБА_5 та його дружині ОСОБА_9 ; накладення арешту на зазначене у клопотанні прокурора майно, з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання, є необхідним для виконання завдання кримінального провадження.

Вказані висновки слідчого судді відповідають вимогам закону та встановленим обставинам.

Положеннями ч. 1 ст. 170 КПК України визначено, що арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, можливої конфіскації майна. 

Відповідно до п. п. 1, 3, 5, 6 ч. 2 ст. 173 КПК України при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: правову підставу для арешту майна; наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

Пунктом 3 ч. 2 ст. 170 КПК України передбачено, що арешт майна допускається з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи.

Згідно з ч. 5 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 3 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

У випадку визнання ОСОБА_5 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України останньому загрожує покарання у виді позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна. 

При призначенні судом покарання застосування додаткового покарання у виді конфіскація майна є безальтернативним.

Застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, дізнавач, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Поняття «обґрунтована підозра» не визначене в національному законодавстві, а отже в оцінці цього питання кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням сталої практики ЄСПЛ, про що прямо вказує ч. 5 ст. 9 КПК України.

Так, ЄСПЛ у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення від 21.04.2011) зазначив, що термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об`єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення.

У рішенні від 30.08.1990 у справі Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства ЄСПЛ вказано, що від фактів, які є причиною виникнення підозри не вимагається такого ж рівня переконливості, як від тих, що є необхідними для висунення обвинувачення чи обґрунтування обвинувального вироку. Крім того, суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права підозрюваного, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів.

Отже, стандарт доказування «обґрунтована підозра» є найнижчим стандартом доказування в кримінальному процесі та не передбачає наявності достовірного знання про вчинення особою кримінального правопорушення та не передбачає, що уповноважені органи мають оперувати доказами, достатніми для пред`явлення обвинувачення чи ухвалення обвинувального вироку, що пов`язано з меншою мірою ймовірності, необхідною на ранніх етапах кримінального провадження для обмеження прав особи.

Повідомлення про підозру - це суб`єктивне, засноване на відповідній структурі складу злочину формулювання обвинувачення у формі певної тези, яка лише у процесі розслідування може перерости у твердження у вигляді обвинувального акта. Отже, на стадії досудового розслідування слідчий суддя не уповноважений вдаватись до оцінки отриманих слідством доказів та порядку їх отримання, давати їм оцінку з точки зору їх допустимості та достатності. Повнота та всебічність проведеного розслідування теж не є тими обставинами, які мають оцінюватись слідчим суддею при дослідженні обґрунтованості підозри.

Слідчий суддя дійшов правильного висновку, що встановлені на підставі досліджених матеріалів відомості з розумною достатністю та вірогідністю пов`язують підозрюваного  ОСОБА_5 з вчиненими кримінальними правопорушеннями, передбаченими ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України.

З огляду на викладене, наявні достатні підстави вважати, що  ОСОБА_5 може бути призначене покарання у виді конфіскації майна, що обумовлює необхідність забезпечення виконання майбутнього вироку шляхом застосування такого заходу забезпечення як арешт належного йому майна.

Доводи клопотання висновку слідчого судді про обгрунтованість підозри не спростовують. 

Так, неспроможним є посилання сторони захисту на те, що висновок експерта № 2290/3179 від 05.01.2026 не містить чіткої відповіді щодо невідповідності звіту про оцінку майна вимогам нормативно-правових актів. 

Відповідно до ч. 1 ст. 101 КПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Зміст оцінки цього джерела доказів полягає у визначенні його допустимості для використання у кримінальному провадженні, а також повноти і достовірності викладених у ньому відомостей.

Для оцінки висновку експерта суд має враховувати, зокрема обсяг та якість взятих до уваги фактів, наданих експерту або встановлених під час експертного дослідження, переконливість викладених експертом доводів, переконливість пояснень, чому неможлива інша інтерпретація тієї сукупності фактів, на підставі яких робився висновок, тощо.

За приписами кримінального процесуального закону висновок експерта не має наперед встановленої сили, не має переваг перед іншими доказами, виключної обов`язковості для суду й оцінюється разом з іншими доказами за правилами, передбаченими ст. 94 КПК України.

Колегія суддів звертає увагу, що незгода сторони захисту з висновком експерта, наданого стороною обвинувачення, не свідчить про недопустимість чи неналежність такого висновку, а може бути підставою для призначення повторної або додаткової експертизи органом досудового розслідування, або проведення експертизи за ініціативою сторони захисту.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 242 КПК України слідчий або прокурор зобов`язані забезпечити проведення експертизи щодо визначення розміру матеріальних збитків, якщо потерпілий не може їх визначити та не надав документ, що підтверджує розмір такої шкоди, розміру шкоди немайнового характеру, шкоди довкіллю, заподіяного кримінальним правопорушенням.

Оскільки стороною обвинувачення для визначення розміру матеріальних збитків забезпечено проведення експертизи, колегія суддів не має підстав для висновку про невиконання нею вимог КПК України.

Щодо інших тверджень сторони захисту про не обґрунтованість підозри, колегія суддів приходить до висновку про голослівність таких тверджень, оскільки апеляційна скарга, крім оціночних суджень щодо того, які належні докази можуть бути надані стороною обвинувачення, не містить доводів на спростування висновків слідчого судді.

Посилання апеляційної скарги на порушення співробітниками НАБУ умов ухвали про проведення обшуку є безпідставними.

Відповідно до ч. 7 ст. 236 КПК України вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном.

Відповідно до ч. 5 ст. 171 КПК України клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

У разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченої статтею 235 цього Кодексу, клопотання про арешт такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується із висновком слідчого судді про те, що, оскільки вилучені під час обшуку грошові кошти не були прямо зазначені в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку від 21.07.2026, такі набули правового статусу тимчасово вилученого майна. 

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до вимог статей 170, 171 КПК України статус майна, як тимчасово вилученого, не є перешкодою для накладення на нього арешту в межах кримінального провадження, за умови дотримання стороною обвинувачення встановлених законом строків звернення з відповідним клопотанням. Оскільки прокурор звернувся до суду з клопотанням про арешт майна у строки, визначені ч. 5 ст. 171 КПК України, сам по собі факт відсутності згадки про грошові кошти в ухвалі на обшук не є самостійною підставою для відмови у задоволенні клопотання в частині належної підозрюваному частки.

Твердження апеляційної скарги про належність вилучених грошових коштів третій особі ОСОБА_9 , та посилання, що остання не має жодного стосунку до кримінального провадження, є безпідставними.

Сторона захисту не заперечує факт набуття спірних коштів за час шлюбу, в зв`язку з чим презюмується, що вилучені кошти є спільною сумісною власністю подружжя. 

Презумпція спільності права власності подружжя на майно може бути спростована. І один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на нього в судовому порядку. 

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц, провадження №14-325цс18).

При цьому для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно сторона, яка заперечує спільну власність, повинна подати позов про визнання особистою приватною власністю, а також надати належні, допустимі, достовірні та достатні докази, що підтверджують інший правовий режим цього майна.

Однак стороною захисту на надано доказів, що в судовому порядку визнано спірні кошти особистою приватною власністю дружини.

Крім того, відповідно до положень ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є виплати (страхові виплати та виплати викупних сум), одержані за договорами страхування життя та здоров`я. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю. 

Разом з тим стороною захисту не надано апеляційному суду жодного доказу на підтвердження того, що спірна сума коштів відповідно до положень ст. 57 СК України є особистою приватною власністю дружини.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на таке.

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Положеннями ч.1, 3, 4 ст. 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Як вбачається із ч. 1 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Крім того, спільна сумісна власність - це вид спільної власності, при якому частки співвласників не визначені (ст. ст. 355, 368 ЦК України).

Відповідно до приписів ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Згідно з ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Статтею 71 СК України встановлено, що якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

З наведеного слідує, що припинення права спільної сумісної власності пов`язане саме з моментом виділу частки або поділу такого майна.

Слідчий суддя, правильно встановивши, що вилучені кошти є спільною сумісною власністю подружжя, всупереч вказаним положенням закону наклав арешт лише на частину цього майна, чим фактично здійсним поділ майна подружжя.

Однак відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. 

А відтак, оскільки прокурором рішення суду не оскаржено, колегія суддів не має законних підстав для виходу за межі апеляційної скарги та вирішення питання про накладення арешту на всю суму вилучених коштів. 

Пунктом 1 ч. 3 ст. 407 КПК України визначено, що за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвалу суд апеляційної інстанції має право залишити ухвалу без змін.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків слідчого судді щодо наявності підстав для накладення арешту, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді - без змін.

Керуючись ст. ст. 170-173, 404, 405, 418, 419, 422, 424, 532 КПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу захисника підозрюваного ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 03 вересня 2026 року - без змін.

Ухвала є остаточною, набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддя ОСОБА_1 

Судді  ОСОБА_2 

ОСОБА_3