Документ № 86843064

Справа № 757/1035/18-к

Провадження № 11-сс/991/32/20

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 січня 2020 року м. Київ

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду у складі колегії суддів:

головуючого судді - Калугіної І. О.,

суддів - Глотова М. С., Чорненької Д. С.,

секретар судового засідання - Лисиця Ю. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 05 січня 2018 року, про накладення арешту на майно третіх осіб у кримінальному провадженні № 42017000000002737 від 23 серпня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України,

за участю:

особи, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_1 ,

представника особи, яка подала апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - адвоката Корень О. М.,

прокурора - Щура І. В.,

В С Т А Н О В И Л А:

Зміст оскаржуваного судового рішення та встановлені судом обставини:

Головним слідчим управлінням (далі - ГСУ) Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017000000002737 від 23 серпня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України за фактом незаконної передачі у приватну власність службовими особами Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області та Держгеокадастру у Рівненському районі земельних ділянок на території Рівненської області.

Органами досудового розслідування встановлено, що розпорядженням Голови Рівненської районної державної адміністрації № 179 від 16 березня 2009 року затверджено проекти землеустрою щодо відведення 16 земельних ділянок загальною площею 15,1414 га, для реалізації їх шляхом проведення аукціону для будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення на території Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області.

Однак, керівництвом ГУ Держземагенства у Рівненській області, з метою незаконної передачі у власність вказаних земельних ділянок, були внесені завідомо неправдиві відомості до довідок з державної статистичної звітності про наявність та розподіл їх за власниками земель, землекористувачам, угіддями (форма 6-зем). Зокрема, в даних документах зазначено, що вищевказані земельні ділянки відносяться до земель сільськогосподарського призначення, хоча фактично їх код цільового призначення - для будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади Рівненського району. Дані довідки, а саме: № 04-04/3336, № 04-04/3334 та № 04-04/3335 від 11 жовтня 2013 року підписано начальником управління Держземагенства у Рівненському районі ОСОБА_7 , а довідки № 04-04/3322, № 04-04/3319, № 04-04/3321 та № 04-04/3320 від 11 жовтня 2013 року підписані за вказівкою ОСОБА_7 його заступником ОСОБА_4 .

В подальшому, начальник ГУ Держземагенства у Рівненській області ОСОБА_5 та перший заступник цього ж управління ОСОБА_6 , достовірно знаючи, що у переданих землевпорядними організаціями ГУ Держземагенства у Рівненській області проектах містяться недостовірні відомості щодо категорії земель та складу угідь, діючи в порушення п. 4 ст. 122 Земельного кодексу України, зловживаючи службовим становищем, видали 02 грудня 2013 року накази, якими затвердили проекти землеустрою та передали у власність земельні ділянки орієнтовною площею 0,9105 га кожному, чим завдали збитків державі на загальну суму 6 580 119 грн.

Протягом 2016 року незаконно виведені з державної власності земельні ділянки на загальну суму близько 700 тис. доларів США були продані та переоформлені з підставних осіб на представників бізнесових структур для ведення комерційної діяльності.

В рамках даного кримінального провадження слідчий в особливо важливих справах ГСУ ГПУ Кутенець В. В. звернувся до Печерського районного суду міста Києва із клопотанням про арешт майна, а саме земельних ділянок з кадастровими номерами: 5624689500:10:000:0013 площею 0,8922 га; 5624689500:10:000:0011 площею 0,8922 га; 5624689500:10:000:0015 площею 0,9104 га; 5624689500:10:000:0012 площею 0,9105 га; 5624689500:10:000:0010 площею 0,9105 га; 5624689500:10:000:0014 площею 0,9103 га; 5624689500:10:000:0016 площею 0,9104 га; які знаходяться на території Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 05 січня 2018 року вказане клопотання задоволено.

Слідчий суддя у судовому рішенні зазначив, що стороною обвинувачення доведено наявність підстав для застосування такого заходу кримінального провадження з метою забезпечення спеціальної конфіскації та відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, чи стягнення з одиничної особи отриманої неправомірної вигоди, задля забезпечення дієвості та об`єктивності розслідування у вказаному кримінальному провадженні, оскільки незастосування арешту може призвести до відчуження майна.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, власник майна земельної ділянки з кадастровим номером: 5624689500:10:000:0013 площею 0,8922 га, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду.

Постановою Першого заступника Генерального прокурора Каська В. В. про доручення здійснення досудового розслідування іншому органу досудового розслідування від 08 листопада 2019 року, досудове розслідування у зазначеному кримінальному провадженні здійснюється НАБУ.

12 грудня 2019 року колегією суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду вирішено передати матеріали провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 05 січня 2018 року до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, на підставі ст. 45 КК України, ст. 33-1 КПК України та п. 20-2 ч. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Вищий антикорупційний суд».

Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала:

В апеляційній скарзі власник майна ОСОБА_1 ставить вимогу про скасування ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 05 січня 2018 року в частині накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 5624689500:10:000:0013, площею 0,8922 га, що знаходиться на території Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області та належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , з постановленням нової ухвали, якою відмовити у задоволенні клопотання слідчого в частині накладення арешту на вказану земельну ділянку.

В обґрунтування своїх вимог зазначив, що слідчий суддя, при вирішенні питання про арешт майна, не дослідив надані йому матеріали у відповідності до вимог ст. 173 КПК України, у зв`язку з чим прийшов до помилкових висновків про наявність підстав для застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження. Також, особа, яка подала апеляційну скаргу вказує про своєчасність оскарження ухвали слідчого судді, посилаючись на ті обставини, що розгляд клопотання слідчого про арешт майна відбувся без його повідомлення, а копію постановленого судом рішення була отримана 12 вересня 2019 року його представником - адвокатом Корень О. М.

Позиції учасників судового провадження:

У судовому засіданні власник майна та його представник апеляційну скаргу підтримали в повному обсязі з наведених у ній підстав, просили її задовольнити.

Прокурор в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи оскаржувану ухвалу слідчого судді законною та обґрунтованою.

Інші учасники судового провадження, у судове засідання не прибули, будучи повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги належним чином, однак відповідно до приписів ч. 4 ст. 405 КПК України їх неприбуття не перешкоджає проведенню розгляду.

Мотиви суду:

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши доводи власника майна та його представника, думку прокурора, дослідивши матеріали, які надійшли з суду першої інстанції, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до таких висновків.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Одним із методів державної реакції на порушення, що носять кримінально-правовий характер, є заходи забезпечення кримінального провадження, передбачені ст. 131 КПК України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.131 КПК України заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження, арешт майна є одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження.

Згідно ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.

Так, ч. 2 ст. 170 КПК України передбачено, що арешт майна допускається з метою збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна, як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

У випадку, передбаченому п. 2 ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або третьої особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно підлягатиме спеціальній конфіскації у випадках, передбачених КК України. Арешт накладається на майно третьої особи, якщо вона набула його безоплатно або за вищу або нижчу ринкової вартості і знала чи повинна була знати, що таке майно відповідає будь-якій із ознак, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 96-2 КК України.

У відповідності до вимог ст. 96-2 КК України, спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна; призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення; були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, - переходять у власність держави; були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 64-2 КПК України, третьою особою, щодо майна якої вирішується питання про арешт, може бути будь-яка фізична або юридична особи. Третьою особою, щодо майна якої вирішується питання про арешт, виникають з моменту звернення прокурора до суду із клопотанням про арешт майна.

Також, у випадку, передбаченому п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження.

Отже, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні або застосування щодо нього конфіскації, в тому числі і спеціальної, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.

Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.

Згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).

У кожному конкретному кримінальному провадженні слідчий суддя, застосовуючи вид обтяження, в даному випадку арешт майна, має неухильно дотримуватись вимог закону. При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов`язково переконатися в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на цій стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред`явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість в тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.

Задовольняючи дане клопотання, внесене в межах кримінального провадження № 42017000000002737, слідчий суддя дотримався наведених вимог Закону та дійшов правильного висновку про відповідність клопотання слідчого про арешт майна вимогам ст. 171 КПК України, яке, в свою чергу, містить достатньо правових підстав для його задоволення в цій частині.

Доводи скаржника про те, що оскаржувана ухвала постановлена без виклику та повідомлення власника майна, не є підставою для скасування ухвали слідчого судді, оскільки, як убачається з ч. 2 ст. 172 КПК України, клопотання слідчого, прокурора, цивільного позивача про арешт майна, яке не було тимчасово вилучене, може розглядатися без повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, якщо це є необхідним з метою забезпечення арешту майна.

Проте, слідчим суддею залишено поза увагою той факт, що слідчим у клопотанні про накладення арешту не зазначено яким способом необхідно накласти арешт на майно.

Разом з тим, в силу вимог ч. 5 ст. 173 КПК України, у разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, зокрема, заборону, обмеження розпоряджатися або користуватися майном у разі їх передбачення та вказівку на таке майно.

Згідно з вимогами ч. 11 ст. 170 КПК України, заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.

Відповідно до ч. 4 ст. 173 КПК України у разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна. Слідчий суддя, суд зобов`язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб.

Вирішуючи питання доцільності заборони або обмеження розпоряджатися або користуватися майном, колегія суддів виходить з обставин провадження, а також необхідності втручання в права та інтереси власника майна.

На переконання колегії суддів, заборона відчуження та розпорядження майном виправдає в цьому випадку ступінь втручання у право власності особи та не порушуватиме баланс між інтересами власника майна, гарантованими законом, і завданням цього кримінального провадження.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 407 КПК України за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді суд апеляційної інстанції має право, зокрема, скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.

Підставою для скасування судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону (п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 409 КПК України).

Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 411 КПК України судове рішення вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, якщо, зокрема, висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду .

Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України).

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, з ухваленням нового, яким, з урахуванням наведених вище мотивів, клопотання слідчого слід задовольнити частково.

Керуючись ст.ст. 309, 376, 404, 405, 407, 418, 419, 422 КПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 05 січня 2018 року - скасувати в частині накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 5624689500:10:000:0013, площею 0,8922 га.

Постановити в цій частині нову ухвалу, якою клопотання слідчого про арешт майна - задовольнити частково.

Накласти арешт шляхом заборони відчуження та розпорядження на земельну ділянку з кадастровим номерами 5624689500:10:000:0013, площею 0,8922 га, що знаходиться на території Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області та належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

В іншій частині клопотання слідчого про накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 5624689500:10:000:0013, площею 0,8922 га - залишити без задоволення.

В іншій частині ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 05 січня 2018 року - залишити без змін.

В іншій частині апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддя: І. О. Калугіна

Судді: М. С. Глотов

Д. С. Чорненька