Документ № 97344353

Справа № 991/2978/21

Провадження № 11-сс/991/349/21

Слідчий суддя: Хамзін Т. Р.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2021 року місто Київ

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду в складі колегії суддів:

головуючого судді - Калугіної І. О.,

суддів - Михайленка Д. Г., Семенникова О. Ю.,

секретар судового засідання - Лисиця Ю. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційну скаргу адвоката Марфіна Віталія Вікторовича, подану в інтересах власника майна ОСОБА_1 , на ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 29 квітня 2021 року про арешт майна в рамках кримінального провадження № 52018000000000385 від 17 квітня 2018 року,

за участю:

представника власника майна ОСОБА_1 - адвоката Тетарчук І. В.,

В С Т А Н О В И Л А:

Зміст оскаржуваного рішення і встановлені судом обставини

Національним антикорупційним бюро України (далі - НАБУ) здійснюється досудове розслідування, а Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою Офісу Генерального прокурора (далі - САП) - процесуальне керівництво, у кримінальному провадженні № 52018000000000385 від 17 квітня 2018 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 1 ст. 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України) за фактом розтрати службовими особами Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» - «Державна госпрозрахункова зовнішньоторговельна та інвестиційна фірма «Укрінмаш» (код ЄДРПОУ 14281072) (далі - ДП ДГЗІФ «Укрінмаш») та підприємства нерезидента «Triangle Group Incorporated» ( ОСОБА_2 ) грошових коштів КП «ШКЗ «Імульс», ДП ДГЗІФ «Укрінмаш» в особливо великих розмірах.

У рамках зазначеного кримінального провадження, 21 квітня 2021 року ОСОБА_3 (далі - підозрюваний) повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 27 ч. 5 ст. 191 КК України та ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 366 КК України.

Згодом, 29 квітня 2021 року прокурор САП звернувся до Вищого антикорупційного суду із клопотанням про арешт майна, що належить ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності із підозрюваним, а саме: автомобіль LEXUS RX 300, VIN: НОМЕР_1 , 2004 року випуску, д.н. НОМЕР_2 ; автомобіль HONDA ACCORD, VIN: НОМЕР_3 , 2005 року випуску, д.н. НОМЕР_4 .

За результатами розгляду клопотання, слідчий суддя Вищого антикорупційного суду ухвалою від 29 квітня 2021 року частково задовольнив клопотання сторони обвинувачення та наклав арешт на вказані транспортні засоби, шляхом заборони розпоряджатися цим майном. В іншій частині клопотання - відмовив.

Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

Не погоджуючись із ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 29 квітня 2021 року, адвокат Марфін В. В., діючи в інтересах ОСОБА_1 , 20 травня 2021 року подав до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційну скаргу, в якій ставить вимогу про скасування оскаржуваної ухвали та постановлення нової ухвали про залишення без задоволення клопотання сторони обвинувачення.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги посилається на те, що ОСОБА_1 не є підозрюваною чи обвинуваченою в рамках кримінального провадження № 52018000000000385 від 17 квітня 2018 року, а отже її майно не може підлягати спеціальній конфіскації. Сторона захисту вважає, що прокурор не надав слідчому судді достатніх і належних доказів тих обставин, на які послався орган досудового розслідування в клопотанні, а слідчий суддя - належним чином не оцінив їх з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення. Поряд з тим, звертає увагу, що слідчий суддя не вжив належних заходів для повідомлення власника майна про розгляд клопотання. У свою чергу вказана обставина унеможливила власника майна надати пояснення і заперечення по суті клопотання, що в цілому є порушенням право на захист.

Поряд із вказаним особа, яка подала апеляційну скаргу, в її прохальній частині просить поновити строк на апеляційне оскарження, оскільки вказаний строк був пропущений з поважних причин. Зазначає, відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 з 26 березня 2018 року зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , однак оскаржувана ухвала була направлена на адресу: АДРЕСА_2 , за якою проживає зовсім інша особа (родич). У результаті, після отримання судового рішення родичом та повідомлення ОСОБА_1 про таке отримання, остання отримала судове рішення лише 19 травня 2021 року.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні представник власника майна підтримав апеляційну скаргу в повному обсязі з наведених у ній підстав, просив її задовольнити.

Прокурор у судове засідання не прибув, будучи повідомленим про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги належним чином. До суду надав письмові заперечення, за змістом яких просить розглядати скаргу без участі прокурора. Зазначає, що арешт на транспортні засоби накладено не з метою спеціальної конфіскації, як на те посилається сторона захисту, а з метою можливої конфіскації майна підозрюваного у випадку ухвалення обвинувального вироку та стягнення завданої суми збитків, яка підозрюваним на цей час не відшкодована. Вважає ухвалу слідчого судді законною та обґрунтованою, а підстави для її скасування - відсутні.

Інші учасники судового провадження у судове засідання не прибули, будучи повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги належним чином. Однак, згідно вимог ч. 4 ст. 405 КПК України їх неприбуття не перешкоджає проведенню розгляду.

Мотиви суду

Заслухавши суддю-доповідача щодо суті ухвали слідчого судді та поданої апеляційної скарги, вислухавши доводи представника власника майна, дослідивши матеріали, які надійшли від слідчого судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до таких висновків.

Частиною 3 статті 392 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених цим Кодексом.

Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді може бути подана протягом п`яти днів з дня її проголошення, якщо інше не передбачене цим Кодексом (п. 3 ч. 2 ст. 395 КПК України).

З матеріалів судового провадження вбачається, що 29 квітня 2021 року розгляд клопотання про арешт майна, у відповідності до вимог ч. 2 ст. 172 КПК України, відбувся без участі власника майна та ухвала за результатами його розгляду була надіслана ОСОБА_1 поштовою кореспонденцією на адресу: АДРЕСА_2 .

Як стверджує адвокат Марфін В. В., оскаржуване судове рішення ОСОБА_1 було отримано лише 19 травня 2021 року від родича, який проживає за вищевказаною адресою. Додатково надав довідку про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 , зі змісту якої вбачається, що остання з 26 березня 2018 року зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

У свою чергу, апеляційна скарга до суду надіслані засобами поштового зв`язку 20 травня 2021 року.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги щодо дотримання строків апеляційного оскарження, а тому не вбачає за доцільне розглядати клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, оскільки такий строк пропущений не був.

Надаючи оцінку зазначеним в апеляційній скарзі обставинам, колегія суддів виходить з наступного.

Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, віднесено і засади недоторканості права власності. Згідно з вимогами ст. 16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення ухваленого в порядку, передбаченому КПК України.

Кримінальним процесуальним законом визначено, що обов`язок здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні покладається на слідчого суддю.

Одним із методів державної реакції на порушення, що носять кримінально-правовий характер, є заходи забезпечення кримінального провадження, передбачені ст. 131 КПК України, які виступають важливим елементом механізму здійснення завдань кримінального провадження при розслідуванні злочинів.

Під заходами забезпечення кримінального провадження прийнято розуміти передбачені КПК заходи примусового характеру, які застосовуються за наявності підстав та в порядку, встановленому законом, з метою запобігання і подолання негативних обставин, що перешкоджають або можуть перешкоджати вирішенню завдань кримінального провадження, забезпеченню його дієвості.

При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.

Згідно ч. 2 ст. 131 КПК України арешт майна є одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.

При вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя згідно з вимогами ст. 94, 132, 173 КПК України повинен врахувати правову підставу для арешту майна, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, розумність та співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.

За ч. 2, 5 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення, зокрема, конфіскації майна як виду покарання. У такому випадку арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених КК України, може призначити покарання у виді конфіскації майна.

Таким чином, зазначена в ч. 5 ст. 170 КПК України умова щодо можливості накладання арешту на майно підозрюваного з метою забезпечення його конфіскації як виду покарання не передбачає можливості арешту майна інших осіб (окрім зазначених у цій нормі), в тому числі дружини підозрюваного.

На переконання колегії суддів, слідчий суддя під час розгляду клопотання прокурора про накладення арешту на майно не в повній мірі дотримався вказаних вимог закону.

Як вбачається з оскаржуваного судового рішення, слідчий суддя обґрунтував можливість накладення арешту на зареєстровані за ОСОБА_1 транспортні засоби тим, що вони набуті нею в період шлюбу з підозрюваним. Обставин, згідно з якими зазначене майно можна віднести до її особистої власності, слідчим суддею не виявлено, а отже, на його думку були підстави вважати, що майно на яке просив накласти арешт прокурор, є об`єктами спільної сумісної власності ОСОБА_1 та підозрюваного.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 Сімейного кодексу України). Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном (ч. 1 ст. 67 цього Кодексу). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

На думку колегії суддів, слідчий суддя обґрунтовано дійшов висновку, що майно, на яке прокурор просив накласти арешт, є спільною сумісною власністю подружжя. Разом з тим, дійшов помилкового висновку про неможливість визначення частини майна підозрюваного у спільній власності подружжя та в результаті накладаючи арешт на майно, не врахував наслідки вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження саме для ОСОБА_1 , як співвласниці майна подружжя.

Колегія суддів зазначає, що накладення арешту на половину, яка, з огляду на визначену ч. 2 ст. 370 Цивільного кодексу України презумпцію рівності часток, належить ОСОБА_1 , може призвести до непропорційного втручання в її право на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідний висновок узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який рішенням у справі «Денисова та Мойсеєва проти Росії» (Denisova and Moiseyeva v. Russia) від 01 квітня 2010 року, заява № 16903/03, встановив порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з тим, що спочатку було накладено арешт на майно (а згодом здійснена і його конфіскація) дружини на підставі вироку суду, ухваленого щодо її чоловіка.

Таким чином, накладення арешту не на все майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, а лише на 1/2 частину майна, яке належить підозрюваному, на думку колегії суддів, відповідатиме умові, зазначеній у ч. 5 ст. 170 КПК України щодо можливості накладання арешту на майно з метою забезпечення конфіскації майна, як виду покарання саме підозрюваного.

Слід зазначити, що при перегляді оскаржуваного судового рішення, з урахуванням доводів апеляційної скарги щодо порушення прав ОСОБА_1 , як власника майна, на яке накладено арешт, колегією суддів враховано також те, що арештоване майно (автомобілі) не є речами індивідуального користування одного з подружжя, тобто не є виключеними з режиму спільної сумісної власності, а відсутність доказів придбання ОСОБА_1 арештованого майна за рахунок власних особистих коштів, набуття його за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування або приватизації в обґрунтування зазначених обставин апеляційної скарги підтверджує необґрунтованість доводів щодо порушення прав ОСОБА_1 саме як одноособового власника арештованого майна.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується з доводами особи, яка подала апеляційну скаргу, про невідповідність висновків слідчого судді фактичним обставинам справи та наявність істотних порушення вимог кримінального процесуального закону, які могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення щодо арешту майна.

Щодо неповідомлення слідчим суддею власника майна про розгляд клопотання про арешт майна колегія суддів зазначає наступне.

Так, арешт майна є важливим елементом здійснення завдань кримінального провадження, своєчасне застосування якого може запобігти непоправним негативним наслідкам при розслідування кримінального правопорушення. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Відповідно до ч. 2 ст. 172 КПК України клопотання слідчого, прокурора, цивільного позивача про арешт майна може розглядатися без повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо це є необхідним з метою забезпечення арешту майна. Це положення не поширюється лише на випадки розгляду клопотання про арешт тимчасово вилученого майна та надає право слідчому судді на власний розсуд, при наявності обґрунтованих підстав вважати, що майно, яке є предметом розгляду, може бути відчужено або передано на користь інших осіб з метою унеможливлення виконання судового рішення, вирішити питання про розгляд справи без повідомлення власника такого майна.

На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскільки правовою підставою для накладення арешту на майно у цьому кримінальному провадженні є забезпечення можливої конфіскації майна у майбутньому у випадку призначення такого виду покарання, з метою недопущення його відчуження, слідчим суддею обґрунтовано прийнято рішення про розгляд клопотання без повідомлення власника майна, що узгоджується з положеннями ст. 172 КПК України. Тому, зазначені в апеляційній скарзі обґрунтування щодо недоцільності розгляду клопотання слідчим суддею без повідомлення власників майна колегією суддів розцінюються критично.

В апеляційній скарзі містяться також інші дані, які не потребують детального аналізу, оскільки колегією суду надано відповіді на всі вагомі аргументи апеляційної скарги.

При цьому, колегія суддів виходить з усталеної практики ЄСПЛ, яка орієнтує, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. пункт 29 рішення у справі «RuizTorija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, № 303-A; пункт 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04).

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 407 КПК України за результатами апеляційного розгляду за скаргою на ухвалу слідчого судді суд апеляційної інстанції має право скасувати ухвалу та постановити нову ухвалу.

Суд апеляційної інстанції обмежений межами апеляційної скарги (стаття 404 КПК), тому не має можливості перевіряти ухвалу слідчого судді в іншій частині, ніж щодо тих доводів та вимог, які містяться в апеляційній скарзі та стосуються інтересів особи, яка подає апеляційну скаргу.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що слідчим суддею на підставі наявних матеріалів були помилково встановлені фактичні обставини справи, що призвело до надання їм невірної правової оцінки, а тому вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а ухвалу слідчого судді - скасувати та постановити нову ухвалу, якою клопотання прокурора про накладення арешту на майно задовольнити частково, наклавши арешт на 1/2 частину транспортних засобів, що належать підозрюваному на праві спільної сумісної власності із ОСОБА_1 , шляхом заборони розпорядження цим майном.

Керуючись ст. 376, 309, 404, 405, 407, 418, 419, 422, 424, 532 КПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу адвоката Марфіна Віталія Вікторовича, подану в інтересах власника майна ОСОБА_1 , задовольнити частково, а ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 29 квітня 2021 року - скасувати.

Постановити нову ухвалу, якою клопотання прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

Накласти арешт на майно, що належить ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на праві спільної сумісної власності із ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), шляхом заборони розпорядження цим майном, а саме:

- 1/2 частини автомобіля LEXUS RX 300, VIN: НОМЕР_1 , 2004 року випуску, д.н. НОМЕР_2 ;

- 1/2 частини автомобіля HONDA ACCORD, VIN: НОМЕР_3 , 2005 року випуску, д.н. НОМЕР_4 .

В іншій частині клопотання - відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддя І. О. Калугіна

Судді Д. Г. Михайленко

О. Ю. Семенников