Детективи НАБУ та прокурори САП все частіше інкримінують підозрюваним відмивання майна, одержаного злочинним шляхом. Це досить складне для доказування кримінальне правопорушення, формулювання якого змінювалось у кримінальному кодексі кілька разів.

У цьому матеріалі коротко розкажемо про те, що ж таке відмивання майна та які ознаки слід встановити для засудження особи за цей злочин.

Чому виникла відповідальність за легалізацію майна?

Варто почати з того, що відмивання майна стало злочином не саме по собі — це була відповідь на глобальні загрози:

• Боротьба з наркобізнесом. Історично відмивання коштів було тісно пов’язане з торгівлею наркотиками. У 1980-х роках міжнародна спільнота зрозуміла: щоб зупинити наркобаронів, недостатньо просто ловити кур’єрів, потрібно позбавити їх можливості користуватися отриманими від наркобізнесу прибутками. Україна офіційно приєдналася до цього процесу, підписавши у 1989 році Віденську конвенцію ООН.

• Глобалізація злочинності. Злочинність стала транснаціональною — гроші, отримані в одній країні, легко переказувалися в іншу. Це змусило країни створювати спільні правила гри, щоб злочинці не могли знайти «тиху гавань» для своїх активів.

• Економічна логіка. Головна ідея полягала в тому, що злочин втрачає сенс, якщо злочинець не може витратити зароблене. Криміналізація відмивання стала способом зробити злочинну діяльність економічно невигідною.

• Євроінтеграція та репутація України. Для України важливим поштовхом став шлях до Європейського Союзу. Міжнародні організації, такі як FATF та MONEYVAL, висунули вимогу: якщо країна хоче бути надійним партнером, вона повинна мати ефективні закони проти «брудних» грошей.

Таким чином, світ домовився: забрати у злочинця гроші — це так само важливо, як і посадити його за ґрати.

У чому суть легалізації майна як явища?

Легалізація (відмивання) майна — це процес перетворення «брудних» активів, отриманих від злочину, на такі, що виглядають цілком законними. Головна ідея полягає в тому, щоб злочинець міг вільно користуватися цими коштами в реальному житті, не викликаючи підозр у правоохоронних органів.

У міжнародній практиці процес відмивання грошей традиційно поділяють на три класичні стадії:

1. Розміщення (Placement). Перший етап, коли готівка, отримана від злочину, потрапляє у фінансову систему. Це часто відбувається через «конвертаційні центри» або шляхом фізичного перевезення великих сум готівки через кордон. 

2. Розшарування або Перетворення (Layering). На цій стадії злочинці створюють складні ланцюжки фінансових операцій, щоб максимально заплутати сліди та віддалити кошти від їхнього незаконного джерела. Це включає перекази між рахунками, зміну форми активів (наприклад, купівля криптовалюти) або маскування справжнього характеру доходів.

3. Інтеграція (Integration). Це — фінальна стадія, на якій кошти повертаються до власника вже як «легальні». На цьому етапі активи набуваються, використовуються або інвестуються в законний бізнес чи нерухомість, що надає їм вигляду законного походження.

Зауважимо, що це аналітична модель, а не юридична конструкція. У реальних схемах стадії можуть зливатися, повторюватися, або частина з них взагалі відсутня.

Відтак суть легалізації майна спрощено можна пояснити таким чином:

• Основна мета — надати володінню чи користуванню майном правомірного вигляду. Це маскування справжнього джерела походження грошей, щоб вони «злилися» з легальними фінансами.
• Відмивання завжди є вторинним актом. Спочатку має відбутися первинний (предикатний) злочин — наприклад, хабарництво, крадіжка чи торгівля наркотиками, внаслідок якого з'являються «брудні» гроші.
• Це не обов'язково складна схема. Це може бути звичайна купівля нерухомості, зміна форми грошей (наприклад, переведення готівки у криптовалюту) або навіть просто володіння майном, яке було «вкрадене».
• З погляду закону, явище стає злочином, коли особа усвідомлює (або за обставинами справи повинна розуміти), що майно має кримінальне минуле.

Ці аспекти відображені в об’єктивній стороні статті 209 КК України, яка охоплює всі дії — від набуття та володіння до перетворення та маскування майна.

Як змінилась стаття 209 КК України після 2020 року?

Після реформи 2020 року стаття 209 КК України про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, зазнала суттєвих змін — задля гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами.

Ключовими нововведеннями стали:

• Запровадження «автономного» відмивання. Це одна з найважливіших змін. Раніше для засудження за відмивання вимагався вирок за основний (предикатний) злочин, який згенерував дохід (наприклад, за шахрайство чи хабарництво). Тепер засудження за відмивання можливе без попереднього вироку за основний злочин: суд може встановити факт злочинного походження майна в межах того самого провадження. Достатньо довести, що майно має злочинне походження, навіть якщо самого «злодія» ще не засудили.

• Використання непрямих доказів. У тексті статті з’явилася фраза: майно, «щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом». Це дозволяє правоохоронцям використовувати непрямі докази для доведення вини. Наприклад, якщо людина без офіційних доходів оперує мільйонами, суд може зробити логічний висновок про злочинне походження цих грошей на основі сукупності обставин.

• Новий стандарт усвідомлення дій та їх наслідків. Відповідальність тепер настає не лише тоді, коли особа достеменно знала про злочинне походження грошей, а й тоді, коли вона повинна була знати про це. Це означає, що людина не може просто «заплющити очі» на очевидно підозрілу операцію — вона зобов’язана виявляти розумну обачність. Утім ідеться про обʼєктивно очевидні ознаки злочинного походження майна.

• Розширення поняття майна. Хоча в самій статті вживається термін «майно», через звернення до профільного закону це поняття тепер фактично охоплює будь-які активи: готівку, нерухомість, майнові права та навіть криптовалюти (віртуальні активи).

• Об’єднання форм діяльності. Зміни до закону об’єднали в одному пункті різні дії зі злочинним майном: набуття, володіння, використання, розпорядження, зміна форми (перетворення) або маскування його справжнього джерела.

У такий спосіб держава отримала інструменти, щоб ефективніше позбавляти злочинців самих джерел незаконних доходів та можливості їх отримувати, не чекаючи роками на фінальні вироки в складних корупційних чи економічних справах.

***

Попри це, практика застосування цієї статті лише набирає обертів і супроводжується окремими складнощами. Використання непрямих доказів та концепція «автономного» відмивання — без вироку за основний злочин — може сприйматись як загроза презумпції невинуватості. На цей закид є переконливі контраргументи у відповідних дослідженнях. Однак без інкримінування цієї статті підозрюваним практика не розвинеться. А для України це водночас і вимога євроінтеграції, і питання внутрішньої справедливості: суспільство має бачити, що корупціонери не лише несуть відповідальність за корупцію, а й втрачають активи, придбані за корупційні кошти.