Document No. 107938586

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 754/10882/17

провадження № 51-1223 км 22

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1,

суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4,

прокурора ОСОБА_5,

засудженої ОСОБА_6,

захисників ОСОБА_7, ОСОБА_8,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженої ОСОБА_6 та її захисника ОСОБА_9 на вирок Вищого антикорупційного суду від 3 червня 2021 року та ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 18 січня 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 52017000000000393 від 12 червня 2017 року, за обвинуваченням

ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки с. Чепелів Щорського району Чернігівської області, яка згідно з матеріалами провадження зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, та проживає за адресою: АДРЕСА_2,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України(далі - КК України).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Вищого антикорупційного суду від 3 червня 2021 року ОСОБА_6 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади на строк 3 роки з конфіскацією частини її майна. Вирішено питання щодо речових доказів, процесуальних витрат і заходів забезпечення кримінального провадження.

Згідно з цим вироком суду, за обставин, детально викладених у ньому, 14 червня 2017 року близько 16:00 ОСОБА_6 як службова особа, яка займає відповідальне становище, у своєму робочому кабінеті № НОМЕР_1 Броварського міськрайонного суду Київської області, розташованого за адресою: вул. Грушевського, 2, м. Бровари, Київська область, діючи з прямим умислом та корисливим мотивом, отримала від ОСОБА_10 для себе неправомірну вигоду в розмірі 1000 євро за прийняття нею з використанням наданої їй влади судового рішення, а саме: постанови від 6 червня 2017 року про роз`яснення постанови Броварського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2017 року у справі № 361/918/17 щодо повернення вилучених 13 500 л дизельного палива на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інлекс Груп» (далі - ТОВ «Інлекс Груп»), в інтересах якого діяв ОСОБА_10 .

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду ухвалою від 18 січня 2022 року апеляційні скарги захисників ОСОБА_11 і ОСОБА_8 залишила без задоволення, а вирок Вищого антикорупційного суду від 3 червня 2021 року - без змін.

Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги, і заперечення прокурора на касаційні скарги

У касаційній скарзі засуджена ОСОБА_6, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати оскаржені судові рішення і закрити провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

Зазначає, що прокурор ОСОБА_5 вручив їй повідомлення про підозру, хоча не був уповноважений на це заступником Генерального прокурора ОСОБА_12 ; повідомлення не містить відомості про доручення детективу ОСОБА_13 стосовно його вручення, що суперечить ч. 2 ст. 277 КПК України. Оскільки повідомлення про підозру було їй вручено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, вважає, що не набула статусу підозрюваної, а отримані стороною обвинувачення докази є недопустимими, що також залишилося поза увагою судів.

На переконання засудженої, суди з порушенням вимог ст. 363 КПК України не з`ясували думки учасників про доповнення судового розгляду, чим позбавили її можливості заявити клопотання про відмову від захисника ОСОБА_11 і подальший допит його як свідка.

Вказує, що був порушений порядок внесення відомостей до ЄРДР, а витяг з цього реєстру не відповідає вимогам законодавства і відповідно до ст. 214 КПК України не може бути законною підставою для проведення досудового розслідування. Посилається на те, що колегія суддів не розглянула її клопотання про витребування належних відомостей і витягу з ЄРДР. Обґрунтовуючи правомірність звернення ОСОБА_10 до Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) із заявою про злочин, суд у вироку послався на показання, які свідки ОСОБА_14, ОСОБА_15, і ОСОБА_10 під час судового засідання не надавали. На думку засудженої, суд не дав оцінки тому, що ОСОБА_10 не мав належних повноважень на представництво ТОВ «Інлекс Груп» з огляду на те, що довіреність на представництво цього товариства видана неуповноваженою особою.

Оскільки відмова прокурора від дослідження протоколу про аудіоконтроль особи та відеофайлу до нього була прийнята судом, то суд не міг посилатися на нього у вироку. Вважає, що суд не надав оцінки й тому, що протокол про фіксацію ходу та результатів негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) уповноваженою особою не складався. Інформація, отримана під час застосування технічних засобів, стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України не була відкрита, тому не може бути покладена в основу вироку. Зазначає, що протокол НСРД від 15 червня 2016 року є недопустимим доказом. На думку ОСОБА_6, флешносій № 04-3896 від 13 червня 2017 року не є доказом у справі, оскільки не було винесено постанови про визнання його речовим доказом.

Посилається на те, що з порушенням КПК України стороні захисту не було відкрито протоколу ідентифікації грошових коштів. Протокол про отримання та вручення грошових коштів ОСОБА_10 сторона обвинувачення не надала. Також зауважує, що перед врученням ОСОБА_10 грошових коштів не було оглянуто його особистих речей.

Указує, що всупереч вимогам КПК України протокол про проведення контролю за вчиненням злочину сторона обвинувачення не складала і відповідно не відкривала. Стверджує, що протокол про результати проведення НСРД від 15 червня 2017 року № 19/4238 місцевий суд не досліджував.

Вважає лист Київського апеляційного суду від 20 травня 2021 року та наказ голови цього суду від 6 червня 2017 року щодо розгляду клопотань про надання дозволу на проведення НСРД неналежними доказами. На думку ОСОБА_6, ухвала слідчого судді про надання дозволу на проведення НСРД не відповідає вимогам КПК України, оскільки постановлена за відсутності особи, яка звернулася з відповідним клопотанням. Також ухвала не узгоджується з положеннями Інструкції з діловодства в місцевих та апеляційних судах, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року № 173. Зауважує, що постанову прокурора, якою надано дозвіл на проведення НСРД, усупереч ст. 290 КПК України сторона обвинувачення не відкривала і суд її не досліджував.

Посилаючись на недопустимість доказів у справі, вказує, що обшук службового кабінету № 212 у Броварському міськрайонному суді Київської області 14 червня 2017 року проведено з істотним порушенням вимог КПК України. Зазначає про відсутність у матеріалах кримінального провадження оригінального примірника технічного носія інформації, який є додатком до протоколу обшуку від 14 червня 2017 року. Наголошує, що під час обшуку детектив НАБУ ОСОБА_13 порушив її право на захист. Зокрема, стороні захисту всупереч положенням КПК України не був відкритий оригінал технічного запису проведення обшуку.

Також указує, що набула статусу затриманої особи ще до початку проведення обшуку і всупереч вимогам КПК України їй не було роз`яснено права. Наголошує, що на початку обшуку та надалі неодноразово заявляла клопотання про надання їй правової допомоги, проте її адвокат не був допущений до процесуальної дії, чому суди також не надали оцінки. Стверджує, що від підписання протоколу обшуку відмовилася, втім їй не було роз`яснено права надавати письмові пояснення, що також є порушенням права на захист.

Акцентує на тому, що ухвала слідчого судді про надання дозволу на проникнення до її кабінету не була відкрита стороні захисту. На переконання засудженої, заступник голови цього ж суду не мала повноважень надавати дозвіл на таке проникнення. Звертає увагу, що сторону захисту не було повідомлено про проведення вказаних процесуальних дій. Стверджує, що результати слідчих експериментів зі свідками ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_10 у кабінеті № 212 Броварського міськрайонного суду Київської області є недопустимими доказами, оскільки ці слідчі дії було проведено з істотними порушеннями вимог КПК України. Так, свідків не було попереджено про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України, їм не було роз`яснено ст. 63 Конституції України, а технічні записи цих слідчих дій також не були відкриті стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України. Вказує, що суду не надано протоколу проведеного слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_16, тому суд безпідставно послався на нього як на доказ у своєму рішенні.

Наголошує, що під час судового розгляду не було оглянуто касового ордера на видачу коштів. Відповідно до цього ордера детективу ОСОБА_17 видано 1500 євро, проте відсутні відомості щодо призначення таких коштів. Цей ордер сторона обвинувачення отримала поза межами строку досудового розслідування та відсутні будь-які докази передання вказаних коштів іншому детективу.

Вважає, щооскаржені судові рішення не відповідають приписам статей 370, 419 КПК України.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_9, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати оскаржені судові рішення і закрити провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Вважає, що суди необґрунтовано визнали допустимими ряд доказів. Указує, що повідомлення про підозру ОСОБА_6 здійснено з порушенням вимог ст. 277 КПК України, зокрема, у тексті повідомлення не зазначено її прав. Звертає увагу, що доручення заступника Генерального прокурора ОСОБА_12 від 15 червня 2017 року на момент вручення повідомлення про підозру ОСОБА_6 було відсутнє, а також не зазначено як додаток до цього повідомлення. Крім того, відсутні підписи засудженої та її захисника про ознайомлення з указаним дорученням, а вихідний номер останнього збігається з вихідним номером листа Генеральної прокуратури від 14 липня 2017 року до Апеляційного суду м. Києва про скасування грифу секретності, наданого наявним у справі матеріальним носіям інформації.

Як указує захисник, суди не звернули уваги на те, що згідно з показаннями ОСОБА_6 повідомлення про підозру їй вручив прокурор ОСОБА_5, що не узгоджується з розпискою, складеною детективом ОСОБА_13, про вручення цього повідомлення. Зазначає, що в детектива НАБУ відсутні повноваження на вручення повідомлення про підозру особливій категорії осіб. На її переконання, ОСОБА_6 з огляду на приписи КПК України не набула статусу підозрюваної.

Захисник стверджує, що суди залишили поза увагою клопотання ОСОБА_6 про надання їй можливості відмовитися від захисника ОСОБА_11 і допитати його як свідка щодо обставин вручення їй повідомлення про підозру.

Документи, які стали підставою для проведення НСРД, зокрема ухвала слідчого судді Апеляційного суду м. Києва, не були відкриті стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України, прокурор надав їх лише під час судового розгляду. У зв`язку з цим, на думку адвоката, сторона захисту була позбавлена можливості надати свої заперечення під час підготовчого судового засідання. Вказує, що клопотання прокурора про проведення НСРД не було належним чином зареєстровано в Апеляційному суду м. Києва, а також усупереч ст. 248 КПК України він не брав участі в судовому засіданні під час його розгляду. У протоколах за результатами проведення НСРД зазначено суддю, який не надавав дозволу на проведення НСРД, що, на думку захисника, свідчить про недопустимість доказів, отриманих за результатами їх проведення.

Наголошує, що виконати ухвалу про дозвіл на обшук можуть тільки прокурор і слідчий. Стверджує, що під час проведення цієї слідчої дії понятим ОСОБА_18 та ОСОБА_19 не було роз`яснено прав, передбачених ст. 66 КПК України. У протоколі обшуку не зазначено статті КПК України, на підставі якої прийнято рішення про здійснення фіксації цієї слідчої дії технічними засобами. До матеріалів провадження сторона обвинувачення не долучила носія інформації з відеозаписом обшуку у зв`язку з його пошкодженнями. Крім того, стверджує, що захисник не був наданий на початку проведення обшуку за першою вимогою. Вважає, що таким чином сторона обвинувачення порушила право на захист.

Вказує, що засуджену було фактично затримано о 16:05, проте її клопотання щодо залучення захисників було розглянуто по закінченні вказаної слідчої дії. На думку захисника, вищенаведене свідчить про істотне порушення прав людини, а отже, про недопустимість як доказу протоколу обшуку від 14 червня 2017 року, речей та документів, що були вилучені під час його проведення. Стверджує, що контроль за вчиненням злочину закінчився відкритим фіксуванням, проте всупереч вимогам КПК України протокол за результатом НСРД було складено не одразу та за відсутності особи, стосовно якої здійснювалася така слідча дія, чим також порушено право ОСОБА_6 на захист.

На переконання захисника, суди не надали належної оцінки відсутності процесуального рішення про залучення ОСОБА_10 до проведення НСРД. Вважає, що протокол про результати проведення аудіо-, відеоконтролю складений із порушенням вимог кримінального процесуального закону і є недопустимим доказом.

Посилається на те, що слідчі експерименти за участю свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_10 у кабінеті № 212 Броварського міськрайонного суду Київської області проведено з порушенням вимог КПК України, оскільки проникнення відбулося за згодою неуповноваженої особи, без повідомлення ОСОБА_6 та без ухвали слідчого судді на проникнення до її службового кабінету. Крім того, на думку захисника, протоколи, складені за результатами цих слідчих дій, і додатки до них є недопустимими доказами, у них неправильно зазначено статус свідка ОСОБА_16 .

За твердженням захисника, поза увагою судів залишилося те, що цей свідок брав участь у слідчих експериментах із вищезгаданими свідками, а його обізнаність про показання інших свідків є підставою для визнання його показань у цьому кримінальному провадженні недопустимими доказами.

У доповненнях до касаційної скарги, які здебільшого повторюють зміст первинної касаційної скарги, засуджена ОСОБА_6 вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій послалися на докази, які не досліджували, безпідставно відкинули доводи сторони захисту про провокацію її на вчинення злочину, не врахували змісту показань свідків, не навели підстав відхилення наданих нею показань про відсутність 12 червня 2017 року зустрічі з ОСОБА_10, надали перевагу показанням останнього, а також послалися на показання, надані з чужих слів свідком ОСОБА_14, які є недопустимими.

Вказує, що на момент розгляду питання про роз`яснення рішення суду, зокрема, був відсутній об`єкт вимагання неправомірної вигоди. Вважає, що внесення назви ТОВ «Логістік Плюс» до ЄРДР свідчить про позапроцесуальне співробітництво із заявником до початку досудового розслідування та обізнаність НАБУ щодо обставин вилучення товару до звернення ОСОБА_10 з відповідною заявою, посилається на його залежність від цього органу.

Наголошує, що суди не надали оцінки тому, що ініціатива передати неправомірну вигоду виходила від заявника, дії сторони обвинувачення не були пасивними та були спрямовані на провокування судді за допомогою таємного агента з метою подальшого її викриття. Вважає, що без спонукання з боку правоохоронного органу вона б не вчинила цього злочину. Вказане, на її думку, спростовує факт вимагання з боку судді грошових коштів та свідчить про наявність провокації.

Стверджує, що контроль за вчиненням злочину не проводився, оскільки відсутній протокол про хід та результати проведеної НСРД. Вказує, що ухвалу слідчого судді Апеляційного суду м. Києва від 13 червня 2017 року про дозвіл на проведення НСРД не було відкрито стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України, хоча зазначене судове рішення Генеральна прокуратура отримала 2 серпня 2017 року до закінчення відкриття матеріалів провадження.

Наголошує, що суди залишили поза увагою зміст досліджених матеріалів відеоконтролю, отриманих за результатами цього НСРД, які є недопустимими доказами, адже відеофайли 1 і 2, що містяться на флешнакопичувачі № 04/3896, створено значно пізніше закінчення цієї НСРД, є більші за розміром, аніж зазначено у протоколі. Вказане, на думку засудженої, свідчить про те, що відеоматеріали не є оригіналами електронних документів і були змонтовані. Зазначає, що суди безпідставно відмовили стороні захисту в проведенні експертиз цих відеофайлів, перебрали на себе повноваження експерта і порушили правила ст. 93 КПК України. Скаржиться на порушення під час проведення аудіо-, відеоконтролю стосовно неї порядку й умов, установлених статтями 252, 260, 266 КПК України.

Стверджує, що суд не досліджував флешнакопичувача № 04/2058 з матеріалами аудіозапису за результатами контролю, тому посилання на нього у вироку є порушенням принципу безпосередності дослідження доказів. Вказує, що дії ОСОБА_10 до зустрічі з нею не фіксувалися, також не визначено кола осіб, які брали участь у проведенні спеціального слідчого експерименту, та обставин особистої зустрічі агента із суддею.

Зазначає, що суди безпідставно не взяли до уваги показань ОСОБА_10 про те, що 13 червня 2017 року він повернув ідентифіковані кошти детективам НАБУ, та відсутність протоколу про повторну видачу коштів. На переконання засудженої, протокол про результати проведення відеоконтролю особи не відповідає вимогам ст. 104 КПК України через відсутність фіксації контролю за вчиненням злочину, тому вона вважає, що така НСРД не проводилася.

Стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України не були відкриті документи, що підтверджують походження грошових коштів, виданих згідно з протоколом огляду та вручення грошових коштів, тому такий протокол є неналежним і недопустимим доказом.

Як зауважує засуджена, суд безпідставно відмовив стороні захисту у визнанні недопустимим доказом протоколу обшуку, вказавши про дослідження відеозаписів цієї процесуальної дії в судовому засіданні, що не відповідає змісту журналу судового засідання.

За її твердженням, суди не звернули уваги на те, що у своїх показаннях вона спростовувала факт отримання неправомірної вигоди, повідомляла про відсутність понятих під час проведення обшуку, про велику кількість учасників з боку правоохоронних органів у кабінеті до початку обшуку, які перебували тривалий час поза зоною її візуального контролю, а також на обґрунтоване клопотання її захисників про дослідження цього відеозапису та твердження стосовно підкидання стороною обвинувачення знайдених грошових коштів.

На думку засудженої, суд апеляційної інстанції позбавив її можливості заявити таке клопотання, оскільки головуючий з порушенням вимог ст. 363 КПК України не з`ясував думки учасників судового провадження щодо доповнення судового розгляду. Зазначає, що під час судових дебатів у апеляційному суді вона заявила клопотання про допит ОСОБА_11 як свідка, проте суд відмовив у його задоволенні.

Посилається на те, що детектив заборонив залучити засудженій адвоката для надання правової допомоги, що підтверджується аудіо-, відеозаписом обшуку. Натомість суд апеляційної інстанції в судовому засіданні не в повному обсязі відтворив технічний запис цієї слідчої дії та не дав оцінки протиправній поведінці детектива.

Вказує про залишення судом апеляційної інстанції того, що її відмова від підпису протоколу обшуку спричинена забороною залучити захисника, і це також позбавило її можливості внести до протоколу відповідні заяви чи зауваження щодо недостовірності обшуку з підстав незастосування технічної фіксації його проведення.

Вважає, що прокурор і детектив на її вимогу повинні були забезпечити можливість скористатися правом на кваліфіковану правову допомогу.

Стверджує, що з відтвореного фрагмента відеозапису вбачається, що детективи повідомили засуджену про її наступне затримання, тому фактично вона вже була затримана.

За повідомленням засудженої, у матеріалах кримінального провадження міститься запис, на якому детектив, перебуваючи біля місця, де були виявлені грошові кошти, пропонує засудженій взяти їх у руки. Натомість відсутність початку фіксування слідчої дії, зокрема виявлення неправомірної вигоди, також унеможливлює перевірити достовірність указаних обставин та є порушенням презумпції невинуватості.

Таким чином, виявлення заздалегідь ідентифікованих грошових коштів у кабінеті судді є сумнівним, тому суди безпідставно визнали такі кошти допустимими доказами.

Стверджує, що суди безпідставно не врахували допущених під час проведення обшуку порушень вимог ч. 2 ст. 105 і частин 1-3 ст. 107 КПК України, зокрема щодо обов`язкового застосування технічних засобів за клопотанням учасника або в разі прийняття такого рішення детективом, що призвело до неможливості перевірки його достовірності.

На думку засудженої, показаннями свідка ОСОБА_20 також спростовується достовірність як доказу протоколу обшуку. Вважає, що апеляційний суд порушив приписи ст. 92 КПК України.

Крім того, посилається на те, що сторона обвинувачення не надала відомостей, як нею було отримано ряд документів. Вказує, що суд безпідставно послався у вироку на відеозапис ходу НСРД, оскільки він досліджений із порушенням вимог процесуального законодавства. Також суд не дав належної оцінки витягу з ЄРДР, наданому стороною захисту.

Зазначає, що детектив ОСОБА_13 не повідомив ні її як підозрювану, ні сторону захисту про надання доступу до матеріалів досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК України. На думку засудженої, суди повинні були закрити кримінальне провадження відповідно до положень ст. 284 КПК України.

На зазначені касаційні скарги прокурор подав заперечення, у яких, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводів, викладених у касаційних скаргах, просив рішення судів першої і апеляційної інстанцій залишити без зміни.

Позиції учасників судового провадження

Засуджена ОСОБА_6 та її захисник ОСОБА_7 у судовому засіданні підтримали подані касаційні скарги і просили їх задовольнити, захисник ОСОБА_8 підтримав касаційну скаргу засудженої повністю, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_9 частково.

Прокурор ОСОБА_5 у судовому засіданні просив залишити оскаржені судові рішення без зміни, а касаційні скарги без задоволення.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Так, суд першої інстанції, розглянувши кримінальне провадження № 52017000000000393, визнав ОСОБА_6 винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, та призначив їй відповідне покарання.

Не погоджуючись із ухваленим у справі вироком, сторона захисту звернулася до апеляційного суду зі скаргами.

За результатами апеляційного розгляду Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду погодилася з висновком суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого їй злочину.

Зміст ухвали апеляційного суду свідчить про те, що апеляційний суд ретельно перевірив, зокрема, доводи апеляційних скарг захисників, аналогічні тим, що викладені в касаційних скаргах у цій частині, навів в ухвалі докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути кримінальне провадження та дати правильну юридичну оцінку обставинам вчиненого кримінального правопорушення. Мотиви суду, з яких доводи сторони захисту були визнані безпідставними, є обґрунтованими й такими, що відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам.

Як убачається з матеріалів провадження, висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, зроблено на підставі усіх об`єктивно з`ясованих обставин справи, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України й оціненими з урахуванням ст. 94 вказаного Кодексу з точки зору належності, допустимості, достовірності, і сукупністю зібраних доказів, оціненою з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

При цьому свої висновки щодо доведеності винуватості ОСОБА_6 у вчиненні вищезазначеного кримінального правопорушення суд першої інстанції обґрунтував показаннями, наданими в суді свідками ОСОБА_16, ОСОБА_14, ОСОБА_19, ОСОБА_15, ОСОБА_10, даними протоколів обшуку, слідчих експериментів, НСРД та іншими письмовими доказами.

Так, допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 повідомив, що до березня 2015 року працював на посаді директора ТОВ «Інлекс Груп». Звернувся до Броварського міськрайонного суду Київської області із заявою про роз`яснення раніше винесеної постанови цього суду в частині вирішення долі вилученого дизельного палива, яка була розподілена на суддю ОСОБА_6 . Через декілька днів після подачі заяви він зателефонував до суду з метою дізнатися дату та час її розгляду, проте помічник судді повідомила, що суддя ОСОБА_6 перебуває на лікарняному. Приблизно тиждень потому ОСОБА_10 у повідомлений йому секретарем день та час разом із юристом приїхав до приміщення Броварського міськрайонного суду Київської області, щоб отримати інформацію щодо розгляду його заяви, де зустрівся із суддею ОСОБА_6, яка висловила прохання продовжити розмову наодинці та попросила юриста вийти з кабінету, а, залишившись наодинці, дала йому аркуш паперу й наказала написати на ньому суму, яку останній у змозі надати за прийняття необхідного йому рішення. Свідок відмовився, і тоді ОСОБА_6 самостійно написала цифру «1000» і значок, який він зрозумів як абревіатуру валюти євро. Після цього він звернувся до НАБУ із заявою про кримінальне правопорушення, надалі погодився на конфіденційне співробітництво та отримав грошові кошти в сумі 1000 євро купюрами номіналом по 100 євро для передачі судді ОСОБА_6 під час проведення НСРД.

Із показань свідка ОСОБА_14, наданих у суді першої інстанції, вбачається, що вона у 2017 році працювала юристом ТОВ «Інлекс Груп», керівником та одним із засновників якого був ОСОБА_10 . На цьому підприємстві також працював ОСОБА_21, щодо якого було складено протокол про порушення законодавства та вилучено паливо. Судовий супровід цієї справи здійснював особисто ОСОБА_10, з яким вона разом приїздила до суду, але у спілкуванні із суддею вона участі не брала.

Допитана в суді першої інстанції свідок ОСОБА_15 повідомила, що у червні 2017 року вона працювала у Броварському міськрайонному суді Київської області на посаді помічника судді ОСОБА_6, її робоче місце було в кабінеті судді. У провадженні судді ОСОБА_6 перебувала справа за ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо торгівлі дизельним паливом без дозвільних документів, за результатами розгляду якої суддя винесла постанову про закриття провадження у справі у зв`язку із закінченням строку притягнення особи до адміністративної відповідальності. Згодом представник товариства звернувся до суду із заявою про роз`яснення цієї постанови в частині визначення подальшої долі вилученого дизельного палива. Свідок повідомила, що за декілька днів до подій, які мали місце 14 червня 2017 року, результатами розгляду цієї заяви цікавилися чоловік та жінка. Під час їх спілкування у кабінеті ОСОБА_6 попросила свідка принести адміністративний матеріал, через що вона залишила кабінет. 14 червня 2017 року, після того як прийшов представник товариства, за вказівкою ОСОБА_6 вона виготовила постанову про роз`яснення судового рішення із зазначенням дати постанови 6 червня 2017 року та передала її судді. Після ознайомлення представника товариства зі змістом постанови, яке відбулося в кабінеті судді, та висловлення ним згоди з її текстом ОСОБА_6 наказала їй виготовити копію цієї постанови, у зв`язку з чим вона вийшла з кабінету. Повернувшись до кабінету, вона передала копію постанови судді, яку остання вручила ОСОБА_10 особисто.

Свідок ОСОБА_16 в судовому засіданні повідомив, що він працював із суддею ОСОБА_6 на посаді секретаря судового засідання у Броварському міськрайонному суді Київської області. Свідок надав показання щодо перебування у провадженні судді адміністративного матеріалу стосовно ОСОБА_21 6 чи 7 червня 2017 року до нього телефонував представник ТОВ «Інлекс Груп», який цікавився, чи призначено дату судового розгляду його заяви про роз`яснення постанови у справі, у якій було вилучено дизельне паливо. На запитання свідка суддя ОСОБА_6 дала розпорядження повідомити представника товариства про необхідність його явки до суду 14 червня 2017 року, при цьому відомості про призначення до розгляду цієї заяви ні до журналу розгляду справ, ні до програми «Д-3» не вносилися.

Суд першої інстанції вважав, що показання цих свідків, надані під час судового розгляду, у своїй сукупності та взаємозв`язку не містять суперечностей, доповнюють одне одного та узгоджуються з іншими доказами. При цьому суд у вироку зазначив, що показання свідка ОСОБА_16 про те, що ОСОБА_6 викликала представника товариства на 14 червня 2017 року, спростовується іншими доказами, та може свідчити про помилку свідка у зв`язку зі значним проміжком часу, який минув від означених подій до його допиту.

Разом з тим, доводи сторони захисту про те, що показання свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_10, зазначені у вироку, не відповідають показанням, які вони надавали в судовому засіданні, є необґрунтованими.

Зміст технічних записів судових засідань від 30 липня, 14 вересня та 1 жовтня 2020 року свідчить, що показання вищевказаних свідків викладено в оскарженому судовому рішенні з достатньою повнотою, без зайвої деталізації, відображено сутнісну (змістовну) складову показань, що має значення для встановлення судом обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадження за приписами ст. 91 КПК України.

Водночас положеннями КПК України не передбачено обов`язку суду дослівно викладати показання свідків, таке джерело доказів відображається судом у тому обсязі, який необхідний для встановлення істини у кримінальному провадженні, що і було зроблено в цьому випадку.

Також неспроможними є й доводи сторони захисту про те, що суди безпідставно не визнали показань свідка ОСОБА_14, які надано з чужих слів, недопустимим доказом.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КПК України показаннями з чужих слів є висловлювання щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи. Отже, показанням із чужих слів буде твердження про існування певного факту, який особа не сприймала особисто, а дізналася про нього зі слів іншої особи.

Із показань свідка ОСОБА_14, наданих у суді першої інстанції, зокрема, вбачається, що остання була допитана в суді першої інстанції, зокрема, щодо обставин, які сприймала особисто.

З приводу доводів сторони захисту про відсутність підстав для початку проведення досудового розслідування та порушення порядку внесення відомостей до ЄРДР Суд зазначає таке.

Згідно з ч. 5 ст. 214 КПК України до ЄРДР вносяться відомості про: дату надходження заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або виявлення з іншого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; прізвище, ім`я, по батькові (найменування) потерпілого або заявника; інше джерело, з якого виявлені обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела; попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність; прізвище, ім`я, по батькові та посада службової особи, яка внесла відомості до реєстру, а також слідчого, прокурора, який вніс відомості до реєстру та/або розпочав досудове розслідування; інші обставини, передбачені положенням про ЄРДР.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 12 червня 2017 року ОСОБА_10 звернувся до НАБУ із заявою, яка цього ж дня зареєстрована за вх. № 188/15208-01-КП, про вчинення кримінального правопорушення, а саме про вимагання суддею Броварського міськрайонного суду Київської області неправомірної вигоди за винесення в інтересах заявника постанови про роз`яснення судового рішення і повернення дизельного пального в кількості 13 500 л.

У зв`язку з цим указаного дня було внесено відомості до ЄРДР.

При цьому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що зазначення у витягу з ЄРДР у графі «Заявник або потерпілий» прізвища, імені та по батькові ОСОБА_6, а не ОСОБА_10 є очевидною опискою, оскільки цю заяву подав саме ОСОБА_10, що підтверджується її змістом.

Разом з тим зазначення у витягу назви Товариство з обмеженою відповідальністю «ТК «ТОП Логістік Плюс», на думку Суду, також є технічною опискою, оскільки до заяви ОСОБА_10 про вчинення злочину додано довіреність ТОВ «Інлекс Груп» на його ім`я і витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо цього ж товариства.

Тому колегія суддів касаційного суду вважає правильними висновки судів про те, що недослівне співпадіння інформації, наведеної в заяві ОСОБА_10 від 12 червня 2017 року та у витягу з ЄРДР не призвело до прийняття незаконного чи необґрунтованого рішення, а тому доводи сторони захисту в цій частині не є слушними.

Не знайшли свого підтвердження також доводи сторони захисту про залишення без розгляду колегією суддів клопотання засудженої про витребування відомостей з ЄРДР.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції 31 травня 2021 року розглянув клопотання сторони захисту, зокрема, про тимчасовий доступ до речей і документів, які перебувають у володінні Офісу Генерального прокурора, а саме до ЄРДР, та відмовив у його задоволенні (т. 8, а. п. 37-39, 56-60).

Аналогічне за змістом клопотання було подано до суду апеляційної інстанції, який також відмовив у його задоволенні, що підтверджується технічним записом судового засідання від 1 листопада 2021 року.

Що стосується доводів сторони захисту про порушення вимог кримінального процесуального законодавства під час повідомлення ОСОБА_6 про підозру та, як наслідок, ненабуття нею статусу підозрюваної, то колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України (у редакції, чинній на момент складання повідомлення про підозру у цьому провадження) письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором або його заступником. Схожа норма закріплена в ч. 4 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником.

Особливий порядок здійснення повідомлення про підозру суддям саме Генеральним прокурором або його заступником, які обіймають керівні адміністративні посади в органі прокуратури найвищого рівня, є однією з гарантій захисту суддів від протиправного впливу та втручання будь-яких суб`єктів у їхню професійну діяльність зі здійснення правосуддя в державі. Ця гарантія покликана також захищати суддів від дій, спрямованих на безпідставну дискредитацію та підрив авторитету судової влади в суспільстві загалом.

Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї судді, а навпаки, мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових та професійних обов`язків.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 грудня 2019 року (справа № 536/2475/14-к, провадження № 13-34 кс 19) виклала правову позицію, згідно з якою гарантія незалежності суддів забезпечується тим, що виключно Генеральний прокурор або його заступник перевіряють підстави для повідомлення про підозру судді, складають та підписують її текст, а також можуть повідомити про нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру. Письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження і подальше підписання такого процесуального документа, може здійснюватися лише Генеральним прокурором або його заступником. Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим особам. Генеральний прокурор або його заступник реалізують повноваження щодо письмового повідомлення про підозру судді незалежно від того, чи здійснюють вони процесуальне керівництво у конкретному кримінальному провадженні. Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру судді суб`єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії в конкретному кримінальному провадженні. Вручення повідомлення про підозру судді уповноваженим суб`єктом за умови, що таке рішення було прийняте (складене) та підписане саме Генеральним прокурором або його заступником, не порушує гарантії суддівської незалежності.

Як убачається з оскаржених судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що старший детектив ?заступник керівникапершого відділудругого підрозділуГоловного підрозділудетективів НАБУ ОСОБА_13 був уповноважений на здійснення повноваженьслідчого в цьому кримінальному провадженні, що підтверджується постановою керівника Другого підрозділу детективів Головного підрозділу детективів ОСОБА_22 від 12 червня 2017 року (т. 1, а. п. 120, 121).

Заступник Генерального прокурора - керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі - САП) ОСОБА_12 15 червня 2017 року прийняв рішення про повідомлення про підозру судді ОСОБА_6 та підписав відповідний процесуальний документ (т. 2, а. п. 230-236).

Відповідно до вищевказаного повідомлення про підозру та доручення від 15 червня 2017 року № 06-18129-17 (т. 2, а. п. 229) заступник Генерального прокурора ? керівник САП ОСОБА_12 доручив старшомудетективу ?заступнику керівникапершого відділудругого підрозділуГоловного підрозділу детективів НАБУ ОСОБА_13 вручити вказане повідомлення про підозру судді ОСОБА_6 .

Надалі 15 червня 2017 року старший детектив ?заступник керівника першого відділу другого підрозділу Головного підрозділу детективів НАБУ ОСОБА_23 у присутності захисника ОСОБА_11 повідомив ОСОБА_6 про підозру, вручив текст письмового повідомлення про підозру, пам`ятку про процесуальні права та обов`язки, а також оголосив і роз`яснив ОСОБА_6 права підозрюваного, що підтверджується розписками, які підписали ОСОБА_6 та її захисник ОСОБА_11 (т. 2, а. п. 236).

Разом з тим у тексті цього повідомлення про підозру міститься, зокрема, перелік прав підозрюваного, як того вимагають положення п. 7 ч. 1 ст. 277 КПК України, чим спростовуються доводи касаційних скарг засудженої та її захисника в цій частині.

При цьому суди встановили, що відсутні будь-які докази того, що в цьому кримінальному провадженні письмове повідомлення про підозру ОСОБА_6 вручив не детектив ОСОБА_13, а прокурор ОСОБА_5, а також дійшли висновку, що свідчення захисника ОСОБА_11 у випадку його допиту як свідка в суді апеляційної інстанції, як про це клопотала ОСОБА_6, не може спростувати цього факту.

Не є, на думку колегії суддів, підтвердженням вручення прокурором ОСОБА_5 повідомлення про підозру, як про це стверджує сторона захисту, скриншот відомостей з ЄРДР у цьому кримінальному провадженні з огляду на таке.

Як убачається з матеріалів провадження, у доповненні до касаційної скарги надано роздруківку скриншоту відомостей з ЄРДР у кримінальному провадженні № 52017000000000393, де, зокрема, зазначено, що користувач ОСОБА_5 вніс 15 червня 2017 року до ЄРДР відомості за типом дії «повідомлення про підозру» (т. 11, а. п. 186).

Так, відповідно до п. 1 гл. 2 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого наказом Генерального прокурора від 6 квітня 2016 року № 139, до ЄРДР вносяться відомості, зокрема, про час та дату повідомлення про підозру, зміну, скасування повідомлення про підозру, особу, яку повідомлено про підозру, правову кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність.

Тобто вищевказані положення не містять імперативної вимоги про внесення до ЄРДР відомостей про суб`єкта, який прийняв процесуальне рішення.

У той же час така роздруківка всупереч доводам засудженої, на думку Суду, не може підтверджувати того факту, що саме прокурор ОСОБА_5 вручив повідомлення про підозру в цьому кримінальному провадженні, з огляду на те, що вона не належить до кримінально-процесуальних рішень. Крім того, суди встановили наявність відповідних розписок, які підтверджують те, що саме детектив ОСОБА_13 вручив письмове повідомлення про підозру ОСОБА_6 .

Таким чином, слушним є висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що в цьому кримінальному провадженні вручення письмового повідомлення про підозру здійснено з дотриманням положень п. 4 ч. 2 ст. 36 та п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України, а доводи касаційних скарг у цій частині є безпідставними.

Разом з тим норми кримінального процесуального закону не містять будь-яких заборон про можливість прокурором у тексті письмового повідомлення про підозру доручити уповноваженому суб`єкту повідомити особі про підозру за умови наявності окремого письмового документа такого ж змісту.

Слід зауважити, що також відсутні імперативні вимоги законодавства щодо необхідності ознайомлення підозрюваного і його захисника з таким дорученням та щодо його долучення до письмового повідомлення про підозру.

Не залишилися поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій доводи сторони захисту про порушення порядку огляду і вручення грошових коштів.

Так, апеляційний суд у своєму рішенні зазначив, що на виконання доручення прокурора від 13 червня 2017 року цього дня у присутності понятих були оглянуті та вручені ОСОБА_10 для подальшої передачі судді Броварського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 1000 євро в кількості десять штук номінальною вартістю по 100 євро кожна, серії та номери N 33136631229, N 33136631238, N 33136631247, N 33136631256, N 23136630015, N 23136630024, N 23136630033, N 23136630042, N 23136630051, N 23136630069 (т. 1, а. п. 149?155).

Ці кошти були виділені НАБУ, що підтверджується видатковим касовим ордером від 13 червня 2017 року (т. 7, а. п. 242).

Вищенаведені кошти були оглянуті та вручені ОСОБА_10 13 червня 2017 року, що також підтверджується даними протоколу обшуку, і відповідають купюрам, які вилучені 14 червня 2017 року під час обшуку (т. 1, а. с. 151?154, 160?168).

Колегія суддів апеляційного суду дійшла обґрунтованого висновку, що незазначення детективом у вищевказаному протоколі відомостей про те, що вказаний огляд та вручення ОСОБА_10 грошей проводилися на виконання постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину, не впливає на правильність прийнятого рішення, оскільки не свідчить, що відповідна слідча дія проводилася не на підставі вказаної постанови. Так, ні ст. 104 КПК України, у якій наведено перелік вимог до оформлення протоколу, ні ст. 237 цього Кодексу, у якій передбачені загальні правила проведення огляду у кримінальному провадженні, не містять вимоги про необхідність зазначати у протоколі огляду та вручення грошових коштів посилання на те, що така слідча дія проводиться на виконання рішення прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину.

Крім того, суд апеляційної інстанції підтвердив, що отримані ОСОБА_10 13 червня 2017 року від співробітників НАБУ грошові кошти за своєю кількістю, номіналом і серійними номерами купюр повністю відповідають тим коштам, які 14червня 2017 року були вилучені під час обшуку в кабінеті судді ОСОБА_6 . При цьому факт виявлення ідентифікованих 13 червня 2017 року та вручених грошових коштів у кабінеті судді 14 червня 2017 року сторона захисту не заперечує. Зазначене, на думку Суду, спростовує доводи сторони захисту про істотне порушення вимог КПК України, з огляду на те, що перед врученням грошових коштів ОСОБА_10 його особисті речі не були оглянуті.

Також сторона захисту стверджувала, що ОСОБА_10 13 червня 2017 року повернув отримані кошти, а наступного дня знову їх отримав, проте сторона обвинувачення відповідні протоколи не надала, що, на думку захисника, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Спростовуючи доводи сторони захисту в цій частині, апеляційний суд зазначив, щов матеріалах кримінального провадження відсутні належні докази, на підставі яких можна було би достовірно установити факт повернення ОСОБА_10 до НАБУ таких коштів після отримання 13 червня 2017 року та з подальшою їх видачею йому повторно наступного дня.

Однак, навіть якщо припустити, що вказане повернення грошей 13 червня 2017 року відбулося, про що, як стверджує у своїй скарзі сторона захисту, не було складено відповідного протоколу, після чого кошти 14 червня 2017 року були вручені повторно, то це, зважаючи на визнання ОСОБА_10 факту отримання таких коштів від НАБУ та їх подальшу передачу ОСОБА_6, не призвело до спотворення обставин потрапляння коштів до обвинуваченої.

Крім того, всупереч доводам захисту жодним нормативно-правовим актом не передбачено обов`язку щоденного складення протоколу огляду та вручення грошових коштів особі, яка залучена для проведення певних слідчих дій, чи повернення цих коштів працівникам правоохоронного органу, якщо такі кошти не були використані у день їх вручення.

Так, у своєму рішенні суд апеляційної інстанції, спростовуючи також доводи сторони захисту про відсутність доказів передачі вищенаведених коштів між детективами ОСОБА_17 і ОСОБА_24, обґрунтовано зазначив, що спосіб передачі між ними грошей, які потім були вручені ОСОБА_10 для передачі ОСОБА_6 як неправомірна вигода, взагалі не має жодного значення в контексті обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, адже надання цих коштів підтверджено протоколом від 13 червня 2017 року, які були заздалегідь ідентифіковані та надалі виявлені в кабінеті судді.

Також у поданій касаційній скарзі засуджена посилається на те, що під час судового розгляду суд першої інстанції не оглянув видаткового касового ордера від 13 червня 2017 року (т. 7, а. п. 242).

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 358 КПК України протоколи слідчих (розшукових) дій та інші долучені до матеріалів кримінального провадження документи, якщо в них викладені чи посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінального провадження, повинні бути оголошені в судовому засіданні за ініціативою суду або за клопотанням учасників судового провадження та пред`явлені для ознайомлення учасникам судового провадження, а в разі необхідності - також іншим учасникам кримінального провадження. Докази, що не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Згідно зі ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Не може бути визнано доказами відомості, що містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених зазначеним Кодексом. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 цього Кодексу, і сформувати повне та безстороннє уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.

Недотримання засади безпосередності призводить до порушення інших засад кримінального провадження: справедливий судовий розгляд, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, забезпечення права на захист, змагальність сторін та свобода в поданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Разом з тим, як убачається з технічного запису судового засідання від 27 травня 2021 року, за клопотанням прокурора до матеріалів кримінального провадження було долучено ряд документів, зокрема копії видаткового касового ордера від 13 червня 2017 року та прибуткового касового ордера 27 червня 2017 року, а зміст цих документів оголошено в судовому засіданні за участю усіх учасників провадження, яким було забезпечено можливість ознайомлюватися із ними та у разі необхідності ставити запитання.

Таким чином, на думку колегії суддів, під час дослідження цих документів суд першої інстанції дотримався вимог статей 23, 358 КПК України, а доводи сторони захисту в цій частині не знайшли свого підтвердження.

Не погоджується колегія суддів касаційного суду також з доводами касаційної скарги сторони захисту про те, що докази, які перелічені вище, отримані стороною обвинувачення поза строком досудового розслідування, з огляду на те, що сторона захисту не зверталася з відповідними клопотаннями на етапі відкриття матеріалів досудового розслідування, а вперше порушила питання про необхідність документального підтвердження походження коштів предмета неправомірної вигоди лише під час судового розгляду.

Таким чином, надання прокурором документів, які підтверджують походження грошових коштів, лише у ході судового розгляду не є порушенням вимог КПК України.

Щодо доводів касаційних скарг сторони захисту про недопустимість доказів, отриманих у результаті НСРД, Суд зазначає таке.

Так, положеннями ч. 4 ст. 246 КПК України визначено, що виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої НСРД, як контроль за вчиненням злочину.

Як установлено судами та підтверджується матеріалами кримінального провадження, постановою від 13 червня 2017 року про проведення НСРД - контролю за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту прокурор САП ОСОБА_25 прийняв рішення провести таку слідчу дію з метою перевірки спрямованості дійсних намірів судді Броварського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_6 на отримання неправомірної вигоди і доручив її проведення працівникам НАБУ та Управлінню захисту економіки в м. Києві Департаменту захисту економіки Національної поліції України (т. 1, а. п. 145, 146).

Заступнику керівника першого відділу другого підрозділу Головного підрозділу детективів НАБУ ОСОБА_13 13 червня 2017 року було надано доручення № 20/3-1332т організувати виконання зазначеної постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину (т. 1, а. п. 147, 148).

Надалі у зв`язку з необхідністю тимчасового обмеження конституційних прав особи заступник Генерального прокурора України - керівник САП ОСОБА_12 звернувся з клопотанням від 13 червня 2017 року № 20/3-1333т до слідчого судді Апеляційного суду м. Києва про надання дозволу на проведення НСРД у формі спостереження за особою та аудіо-, відеоконтролю особи.

Ухвалою слідчого судді Апеляційного суду м. Києва від 13 червня 2017 рокубуло задоволено вказане клопотання та відповідно надано дозвіл на проведення НСРД стосовно ОСОБА_6 у формі спостереження за особою та аудіо-, відеоконтролю особи.

Таким чином, докази, які отримано за результатами проведення НСРД, не є недопустимими.

Водночас суди першої та апеляційної інстанцій у своїх рішеннях дійшли висновків, що зміст цієї ухвали не свідчить про те, що її постановлення відбулося за відсутності заступника Генерального прокурора України - керівника САП ОСОБА_12 .

З такими висновками погоджується також колегія суддів касаційного суду.

Не залишилися поза увагою апеляційного суду і доводи сторони захисту щодо порушення вимог ст. 247 КПК України.

Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 247 КПК України (у редакції, чинній на момент звернення до слідчого судді в цьому провадженні) розгляд клопотань, який віднесений згідно з положеннями цієї глави до повноважень слідчого судді, здійснюється слідчим суддею Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування.

Водночас ч. 2 цієї статті визначено, що розгляд клопотань про надання дозволу на проведення НСРД щодо суддів, працівників суду та правоохоронних органів та/або у приміщеннях судових та правоохоронних органів, який віднесений згідно з положеннями цієї глави до повноважень слідчого судді, може здійснюватися слідчим суддею Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя поза межами територіальної юрисдикції органу досудового розслідування, який здійснює досудове розслідування. У такому разі слідчий, прокурор звертаються з клопотаннями про надання дозволу на проведення НСРД до слідчого судді апеляційного суду, найбільш територіально наближеного до апеляційного суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування.

Як установлено судами, НАБУ, яке здійснювало розслідування у кримінальному провадженні № 52017000000000393, знаходилося в межах територіальної юрисдикції Апеляційного суду м. Києва (п. 26 Мережі апеляційних судів, затвердженої Указом Президента України від 20 травня 2011 року № 591/2011; ч. 1 ст. 5 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1698-VII «Про Національне антикорупційне бюро України»).

Таким чином, слідчий суддя Апеляційного суду м. Києва, який за результатами розгляду клопотання надав дозвіл на проведення НСРД стосовно ОСОБА_6, діяв у межах, визначених положеннями КПК України.

Разом з тим колегія суддів касаційного суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що положення ч. 2 ст. 247 КПК України не зобов`язують, а лише надають можливість (альтернативна підсудність) звернутися з клопотанням про надання дозволу на проведення НСРД щодо судді чи працівника правоохоронного органу до слідчого судді відповідного апеляційного суду, який знаходиться поза межами територіальної юрисдикції органу досудового розслідування, що здійснює досудове розслідування.

Також засуджена в касаційній скарзі стверджує, що має сумніви у достовірності ухвали слідчого судді апеляційного суду, якою надано дозвіл на проведення НСРД, оскільки таке судове рішення не оформлено належним чином відповідно до положень розділу 13 Інструкції з діловодства у місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року № 173.

Разом з тим такий довід не є слушним з огляду на те, що до ухвали слідчого судді Апеляційного суду м. Києва від 13 червня 2017 року, якій було надано гриф секретності, застосовується особлива охорона та контроль, сама ж ухвала не містить виправлень, пошкоджень чи інших дефектів, що свідчили б про внесення виправлень, а тому її зміст не викликає в колегії суддів касаційного суду обґрунтованих сумнівів у її достовірності.

Не залишися поза увагою апеляційного суду доводи сторони захисту про відсутність протоколу про хід і результати проведеної НСРД - контролю за вчиненням злочину.

Так, суд, зокрема, зазначив, що відсутність окремого протоколу про хід та результати НСРД - контроль за вчиненням злочину з огляду на одночасну наявність у матеріалах справи протоколів про результати проведення НСРД - аудіо- і відеоконтролю особи від 15 червня 2017 року за № 19/4238 (т. 2, а. п. 38-42) та № 19/4239 (т. 2, а. п. 37), а також протоколу огляду та вручення грошових коштів від 13 червня 2017 року (т. 1, а. п. 149, т. 10, а. п. 21, 22) і протоколу проведення обшуку кабінету судді від 14 червня 2017 року (т. 1, а. с. 160-168; т. 10 а. с. 20, 21), саме по собі не вказує на порушення вимог статей 104, 252 і п. 4 ст. 271 КПК України та правил проведення НСРД, зазначених у Інструкції про організацію проведення НСРД та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженій наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16 листопада 2012 року № 114/1042/516/1199/936/1687/5 (далі - Інструкція).

Як обґрунтовано зазначив апеляційний суд, фактичним початком спеціального слідчого експерименту слід вважати дії зі створення штучної обстановки. При цьому, як слушно зазначив апеляційний суд, у вищевказаних документах та доданих до них носіях, на яких наявні відео- та аудіозаписи, у їх сукупності відображено всю необхідну інформацію, яка стосується результатів контролю за вчиненням злочину, та перегляд яких надає можливість зрозуміти перебіг проведення такої дії, встановити, чи були перевірені в ході її проведення дійсні наміри ОСОБА_6 та чи відбулося спостереження за її поведінкою і прийняттям нею рішення щодо вчинення злочину, як то передбачає пп. 1.12.4 п. 1.12 Інструкції.

Більше того, як на стадії апеляційного перегляду, так і під час касаційного розгляду, сторона захисту не навела, яким чином відомості, які б мали, на її думку, міститися в окремому протоколі за назвою «Про контроль за вчиненням злочину», могли вплинути на доведеність факту одержання неправомірної вигоди та достовірність здобутих фактичних даних, яке значення мають вищенаведені відомості та як вони можуть вплинути на обставини, що підлягають доказуванню в цьому провадженні.

Отже, колегія суддів касаційного суду погоджується з висновками апеляційного суду, що відсутність окремого протоколу про хід та результати НСРД - контроль за вчиненням злочину не призвела до істотного порушення вимоги КПК України, тому доводи касаційної скарги засудженої у цій частині не є слушними.

Безпідставними є доводи касаційної скарги засудженої про те, що флешносій «Verbatium 16 gb» № 04-3896 від 13 червня 2017 року не може бути додатком і речовим доказом, оскільки детектив не виносив постанови про визнання його речовим доказом.

Так, як передбачено ч. 1 ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Згідно з ч. 1 ст. 252 КПК України фіксація ходу і результатів НСРД повинна відповідати загальним правилам фіксації кримінального провадження, передбаченим цим Кодексом. За результатами проведення НСРД складається протокол, до якого в разі необхідності долучаються додатки.

Положеннями ч. 2 цієї статті визначено, що НСРД може фіксуватися за допомогою технічних та інших засобів.

Відповідно до п. 4.7 Інструкції до протоколу долучаються додатки, якими можуть бути, зокрема, стенограма, аудіо-, відеозаписи, носії комп`ютерної інформації та інші матеріали, які пояснюють зміст протоколу.

Так, у матеріалах кримінального провадження наявний вищевказаний флешносій, який є додатком до протоколу про результати проведення відеоконтролю особи, оскільки на ньому було фіксовано результати цієї НСРД, і не є речовим доказом у розумінні положень ст. 98 КПК України, тому всупереч доводам сторони захисту положення КПК України не передбачають у цьому випадку складання постанови про визнання такого додатка речовим доказом.

Що стосується доводів касаційної скарги захисника про те, що контроль за вчиненням злочину закінчився відкритим фіксуванням і протокол НСРД з порушенням вимог ч. 4 ст. 271 КПК України складено за відсутності особи, стосовно якої здійснювався контроль за вчиненням злочину, то Суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 4 ст. 271 КПК України про результати контролю за вчиненням злочину складається протокол, до якого додаються речі і документи, отримані під час проведення цієї НСРД. Якщо контроль за вчиненням злочину закінчується відкритим фіксуванням, про це складається протокол у присутності такої особи.

При цьому, як убачається з матеріалів кримінального провадження, залучений до НСРД ОСОБА_10, вийшовши 14 червня 2017 року о 15:59 з кабінету судді, покинув місце вчинення злочину.

Надалі предмет неправомірної вигоди у вигляді грошових коштів, які були заздалегідь ідентифіковані, виявлено та вилучено саме під час обшуку цього ж кабінету, який розпочався того ж дня о 16:05.

Отже, за таких обставин, наявні у кримінальному провадженні матеріали не дають підстав для твердження, що контроль за вчиненням злочину закінчився відкритим фіксуванням, а тому складання протоколу не в присутності ОСОБА_6 не суперечить нормам КПК України, на чому наголошує в касаційній скарзі захисник.

Зазначене узгоджується з практикою Касаційного кримінального суду Верховного Суду, яка міститься в постановах, зокрема, від 15 вересня 2021 року (справа № 728/1357/17) та від 22 жовтня 2021 року (справа № 487/5684/19).

Не є слушними й доводи касаційних скарг сторони захисту про порушення порядку залучення ОСОБА_10 до НСРД.

Так, згідно з вимогами ч. 1 ст. 275 КПК України під час проведення НСРД слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення НСРД у випадках, передбачених цим Кодексом.

Усталена судова практика визначає, що під конфіденційним співробітництвом слід розуміти негласні відносини, що встановлюються уповноваженими органами з повнолітньою дієздатною особою і на засадах добровільності та конспіративності використовуються для вирішення завдань кримінального провадження. Слідчий має право використовувати інформацію, отриману від осіб, з якими встановлено конфіденційне співробітництво під час проведення НСРД, або залучати їх до проведення таких дій.

Залучення до конфіденційного співробітництва не є різновидом НСРД, а лише складовим елементом їх проведення, що вбачається із положень ч. 2 ст. 246 КПК України, де перераховуються види НСРД, які можуть проводиться у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, серед яких залучення до конфіденційного співробітництва відсутнє. Залучення до конфіденційного співробітництва є лише засобом проведення різних видів НСРД.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, під час винесення постанови про проведення контролю за вчиненням злочину від 13 червня 2017 року прокурор окремого рішення про залучення ОСОБА_10 до конфіденційного співробітництва у формі постанови дійсно не приймав. При цьому констатував у мотивувальній частині вказаного документа факт одержання від такої особи згоди на залучення його до відповідного співробітництва та проведення НСРД.

Так, звернувши увагу на аналогічний довід сторони захисту, апеляційний суд у своєму рішенні правильно зазначив, що КПК України не містить вимоги щодо окремого оформлення у формі постанови рішення про залучення особи до участі в НСРД, тому відсутність у матеріалах кримінального провадження рішення про відповідне залучення із зазначенням відповідних даних про особу, яка залучала ОСОБА_26 до конфіденційного співробітництва, не свідчить про наявність таких порушень КПК України, які б могли призвести до ухвалення незаконного та/або необґрунтованого рішення.

Разом з тим апеляційний суд слушно зазначив, що кримінальний процесуальний закон не забороняє стороні обвинувачення отримувати згоду на залучення до конфіденційного співробітництва та участь в інших НСРД, а також роз`яснювати заборону провокувати особу на вчинення злочину в день, що передує даті прийняття рішення про проведення контролю за вчиненням злочину чи ухвалення слідчим суддею рішення про дозвіл на проведення НСРД.

Крім того, як обґрунтовано зазначив апеляційний суд, відповідаючи на доводи апеляційної скарги сторони захисту, день та час отримання від особи згоди на її залучення до конфіденційного співробітництва й участь у НСРД кримінальний процесуальний закон не пов`язує з тим, чи було на момент отримання такої згоди наявне рішення слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД - аудіо- та відеоконтролю особи, оскільки виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої НСРД, як контроль за вчиненням злочину, натомість слідчий суддя здійснює судовий контроль за законністю проведення НСРД, а не за підготовчими діями сторони обвинувачення, направленими на підготовку до контролю за вчиненням злочину і проведенням спостереження, відео- та аудіоконтролю особи.

У зв`язку з цим колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що залучення ОСОБА_10 до участі в контролі за вчиненням злочину було зумовлено об`єктивними обставинами та відповідає положенням ч. 6 ст. 246 КПК України, а відсутність у матеріалах провадження постанови про його залучення до участі в такій НСРД не може свідчити про істотне порушення вимог КПК України або порушення прав будь-кого з учасників кримінального провадження. З таким висновком погоджується і колегія касаційного суду.

За викладених обставин, органами досудового розслідування НСРД у цьому кримінальному провадженні було проведено відповідно до вимог кримінального процесуального закону, а тому встановлені внаслідок цих НСРД докази є допустимими та відповідно можуть бути використані в ході винесення процесуальних рішень, що спростовує доводи сторони захисту в цій частині.

Що стосується доводів сторони захисту про порушення порядку проведення обшуку та затримання ОСОБА_6, то Суд зазначає таке.

У поданій касаційній скарзі захисник стверджує про те, що до проведення обшуку були залучені особи, які не зазначені в ухвалі слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва від 14 червня 2017 року.

Разом з тим порядок проведення обшуку детально регламентований кримінальним процесуальним законом. Відповідно до статей 234, 235 КПК України (у редакції на час проведення обшуку) обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді. Ухвала слідчого судді має містити відомості про строк дії ухвали; прокурора, слідчого, який подав клопотання про обшук; положення закону, на підставі якого постановляється ухвала; житло чи інше володіння особи або частину житла чи іншого володіння особи, які мають бути піддані обшуку; особу, якій належить житло чи інше володіння, та особу, у фактичному володінні якої воно знаходиться; речі, документи або осіб, для виявлення яких проводиться обшук.

При цьому вимогами ч. 1 ст. 236 КПК України передбачено, що ухвала про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи може бути виконана слідчим чи прокурором. Для участі в проведенні обшуку може бути запрошений потерпілий, підозрюваний, захисник, представник та інші учасники кримінального провадження. З метою одержання допомоги з питань, що потребують спеціальних знань, слідчий, прокурор для участі в обшуку має право запросити спеціалістів. Слідчий, прокурор вживає належних заходів для забезпечення присутності під час проведення обшуку осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені.

Згідно з ч. 7 ст. 223 КПК України (у редакції на час проведення обшуку) обшук або огляд житла чи іншого володіння особи, обшук особи здійснюються з обов`язковою участю не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, слідчий суддя Солом`янського районного суду м. Києва 14 червня 2017 року постановив ухвалу, якою надав слідчій групі детективів НАБУ, зокрема ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_13, ОСОБА_24, ОСОБА_17, та групі прокурорів САП Генеральної прокуратури України, які здійснюють нагляд за досудовим розслідуванням у цьому кримінальному провадженні у формі процесуального керівництва, дозвіл на проведення обшуку в кабінеті АДРЕСА_3 з метою відшукання і вилучення речей та документів, належних судді Броварського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_6 (т. 1, а. п. 156-159).

У кримінальному провадженні № 52017000000000393 досудове розслідування здійснювалося групою слідчих, до складу якої входили вищевказані детективи НАБУ (т. 1, а. п. 120, 121).

Також до складу групи прокурорів у цьому кримінальному провадженні входив, зокрема, прокурор САП Генеральної прокуратури України ОСОБА_5 (т. 1, а. п. 53, 54).

14 червня 2017 року о 16:05 на підставі ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від цього ж дня було розпочато обшук у приміщенні Броварського міськрайонного суду Київської області у кабінеті № 212, розташованого по вул. Грушевського Михайла, 2 у м. Броварах Київської області, під час якого після зняття подушки з дивана коричневого кольору виявлено та вилучено купюри у валюті євро в кількості десять штук номіналом по 100 євро кожна на загальну суму 1000 євро (т. 1, а. п. 156-159, 160-168).

За змістом протоколу обшуку від 14 червня 2017 року цю слідчу дію проводив детективом НАБУ ОСОБА_13, участь у слідчій дії брали прокурор САП ОСОБА_5, детективи НАБУ ОСОБА_27, ОСОБА_29, ОСОБА_24, ОСОБА_17, працівники Управління захисту економіки в м. Києві Департаменту захисту економіки Національної поліції України ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33 .

Крім того, як убачається з матеріалів кримінального провадження, детектив ОСОБА_28 надав доручення працівникам оперативного підрозділу Управління захисту економіки в м. Києві Департамент захисту економіки Національної поліції України брати спільну участь із детективами НАБУ у проведенні заходів, спрямованих на документування, викриття та припинення протиправної діяльності службової особи в цьому кримінальному провадженні (т. 7, а. п. 239).

Виконання ухвали слідчого судді про надання дозволу на обшук здійснив детектив ОСОБА_13, тобто уповноважена особа відповідно до ч. 1 ст. 236 КПК України, за участю детективів і прокурора, яким надано таке право вищевказаною ухвалою. При цьому обшук було проведено за участю понятих ОСОБА_18, ОСОБА_19 і свідка у кримінальному провадженні ОСОБА_20 . Також детектив ОСОБА_13 до участі в обшуку залучив головного спеціаліста відділу по роботі з громадськістю та ЗМІ Управління зовнішніх комунікацій НАБУ ОСОБА_34 та вжив належних заходів для забезпечення присутності під час проведення обшуку ОСОБА_6 і ОСОБА_15, чиї права та законні інтереси могли бути обмежені або порушені, оскільки їхні робочі місця були в кабінеті, у якому проводився обшук.

Тому доводи касаційної скарги захисника в цій частині також не є обґрунтованими.

Крім цього, не знайшли свого підтвердження доводи сторони захисту про недопустимість протоколу обшуку у зв`язку з відсутністю відеофіксації цієї слідчої дії.

Положеннями частин 7 і 8 ст. 236 КПК України (у редакції на час проведення обшуку) передбачено, що при обшуку слідчий, прокурор має право, зокрема, проводити відеозапис. Особи, у присутності яких здійснюється обшук, при проведенні цієї слідчої (розшукової) дії мають право робити заяви, що підлягають занесенню до протоколу обшуку.

Частиною 2 ст. 104 КПК України визначено, що у випадку фіксування процесуальної дії під час досудового розслідування за допомогою технічних засобів про це зазначається у протоколі.

Згідно з ч. 1 ст. 107 КПК України рішення про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів під час досудового розслідування, в тому числі під час розгляду питань слідчим суддею, приймає особа, яка проводить відповідну процесуальну дію. За клопотанням учасників процесуальної дії застосування технічних засобів фіксування є обов`язковим.

Відповідно до ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Так, з оскаржених судових рішень убачається, що судами не встановлено факту заявлення ОСОБА_6 клопотання щодо фіксації проведення обшуку за допомогою аудіо- та відеозапису.

Водночас, як установив суд першої інстанції, фіксація обшуку була проведена за ініціативою сторони обвинувачення на відеокамери «Panasonic HC-W580», s/n: DM 6JA001045, «XIAOMI» моделі YDXJ01XY, «Canon 5D MARK III», і як додаток до протоколу було долучено диск із відеозаписом обшуку, який був частково відтворений у судовому засіданні.

Спростовуючи доводи сторони захисту, апеляційний суд слушно зауважив, що необхідність дослідження відеозапису обшуку зазвичай виникає, коли захист оскаржує відповідність інформації щодо виявлених коштів неправомірної вигоди, відображеної у протоколі обшуку, реальним подіям, у той час як сторона захисту, зокрема ОСОБА_6, цього не оспорювала й поняті власними підписами засвідчили правильність відображення у протоколі обшуку даних щодо його проведення та виявленої неправомірної вигоди в кабінеті судді.

Таким чином, підстави для визнання фактичних даних протоколу обшуку недопустимими доказами із цих підстав відсутні.

Також у поданих касаційних скаргах сторона захисту стверджує про порушення права на захист ОСОБА_6 з огляду на те, що їй не був наданий захисник на її першу вимогу.

Згідно зі ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом (ч. 1 ст. 86 КПК України). Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 86 КПК України).

Статтею 87 КПК встановлюються підстави для визнання доказів недопустимими внаслідок істотного порушення прав та свобод людини при їх отриманні.

До підстав, які стосуються істотного порушення прав та свобод людини під час проведення обшуку, законодавець відносить: здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов (п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК України); недопущення адвоката під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи (п. 3 ч. 3 ст. 87 КПК України); постановлення ухвали слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання (п. 4 ч. 3 ст. 87 КПК України).

Проте останніми двома підставами визнання результатів обшуку недопустимими доказами КПК України був доповнений згідно із Законом України від 16 листопада 2017 року № 2213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення дотримання прав учасників кримінального провадження та інших осіб правоохоронними органами під час здійснення досудового розслідування».

Отже, недопущення адвоката під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи станом на 14 червня 2017 року не могло бути підставою для визнання результатів обшуку недопустимими доказами.

Разом з тим, як установив суд апеляційної інстанції, докази того, що ОСОБА_6 створювалися перешкоди щодо залучення захисника чи його недопуску на місце проведення обшуку, в матеріалах кримінального провадження відсутні.

Так, посилання засудженої на фрагмент відеозапису, де зафіксовано заборону детектива у залученні їй захисника, не є слушними, оскільки така вимога заявлена ОСОБА_6 лише після проведення цієї слідчої дії, а саме під час складання та ознайомлення її з протоколом обшуку.

Більше того, допитана в суді першої інстанції ОСОБА_19, яка була понятою під час проведення обшуку, пояснила, що ОСОБА_6 було надано можливість залучити захисника, він не відповів на дзвінок, проте згодом з`явився. Зміст показань ОСОБА_19 у цій частині підтверджується технічним записом судового засідання від 1 жовтня 2021 року.

Крім того, ОСОБА_19 під час допиту в суді першої інстанції повідомила про те, що їй та іншій понятій було роз`яснено їхні права.

Як зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні, ОСОБА_19 під час допиту пояснила, що вона разом з іншою понятою та правоохоронцями зайшли до будівлі суду, піднялися на другий поверх, увійшли до кабінету, в якому перебували суддя і помічник, потім правоохоронець підійшов до судді ОСОБА_6, пред`явив їй свої документи, надав їй ухвалу та зачитав її права.

Крім цього, як установили суди першої та апеляційної інстанцій, затримання ОСОБА_6 розпочалося 14 червня 2017 року о 21:11, тобто після завершення обшуку, та закінчилося 15 червня 2017 року о 00:45 за участю захисників ОСОБА_35 і ОСОБА_11, під час якого їй було роз`яснено права та обов`язки підозрюваної, що підтверджується протоколом затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину (т. 7, а. п. 70-76).

Більше того, зі змісту цього протоколу вбачається, що права ОСОБА_6 зазначені в самому протоколі. Підписами понятих засвідчено те, що вона відмовилася від отримання пам`ятки з роз`ясненням їй процесуальних прав підозрюваного.

Водночас суд першої інстанції дійшов слушного висновку, що ОСОБА_6 реалізувала під час затримання в повній мірі права як затриманої особи на першу вимогу мати захисника та на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави, про що свідчить зафіксований у вищевказаному протоколі факт залучення 14 червня 2017 року о 21:53 захисника ОСОБА_11 і о 22:34 захисника з Центру надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_35 .

Відповідно до ч. 3 ст. 236 КПК України слідчий, прокурор має право заборонити будь-якій особі залишити місце обшуку до його закінчення та вчиняти будь-які дії, що заважають проведенню обшуку. Проте, як зазначив у своєму рішенні апеляційний суд за результатами перегляду апеляційного розгляду, обмеження в пересуванні ОСОБА_6 14 червня 2017 року не може свідчити про її фактичне затримання як підозрюваної у вчиненні злочину, оскільки таке обмеження під час обшуку було здійснено відповідно до ч. 3 ст. 236 КПК України, а не ст. 208 цього Кодексу.

З такими висновками погоджується і колегія суддів касаційного суду.

Таким чином, доводи касаційних скарг засудженої та її захисника про те, що ОСОБА_6 була затримана від початку проведення обшуку, також є безпідставними.

Крім того, право особи на захист у кримінальному провадженні передбачено положеннями національного законодавства, зокрема ч. 3 ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України та п. 13 ч. 1 ст. 7, ст. 20 КПК України. Стаття 63 Конституції України закріплює право на захист підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного. Забезпечення права на захист відповідно до ст. 7 КПК України є однією із засад кримінального провадження. Зміст забезпечення права на захист як загальної засади кримінального провадження розкривається в ч. 1 ст. 20 КПК України, зокрема, підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом. Також право на захист забезпечується й іншими нормами КПК України, зокрема статтями 49, 52, 54, 87, 338, 339, а також п. 4 ч. 2 ст. 412.

З огляду на вищевикладене всупереч доводам касаційних скарг сторони захисту Судом не встановлено порушення права на захист засудженої ОСОБА_6 .

Таким чином, відсутні підстави для визнання доказів, зібраних у ході проведення обшуку, недопустимими.

Стосовно доводів касаційних скарг засудженої та її захисника про порушення стороною обвинувачення вимог КПК України під час проведення слідчих експериментів.

Відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Положеннями ч. 3 цієї статті передбачено, що до участі в слідчому експерименті можуть бути залучені підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, представник.

Згідно з вимогами ч. 5 ст. 240 КПК України слідчий експеримент, що проводиться в житлі чи іншому володінні особи, здійснюється лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором, або прокурора, яке розглядається в порядку, передбаченому цим Кодексом, для розгляду клопотань про проведення обшуку в житлі чи іншому володінні особи.

Частиною 2 ст. 233 КПК України визначено, що під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. Під іншим володінням особи розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, заступник голови Броварського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_36 надала добровільну згоду на проникнення до службового кабінету № 212 приміщення Броварського міськрайонного суду Київської області з метою проведення слідчого експерименту в межах досудового розслідування цього кримінального провадження (т. 2, а. п. 14).

Відповідно до змісту протоколів проведення слідчих експериментів від 22 червня 2017 року та відеозаписів до них, слідчі експерименти проводились за участю свідків ОСОБА_15, ОСОБА_10, ОСОБА_16 у присутності понятих ОСОБА_37 та ОСОБА_38 . Будь-яких зауважень та скарг від учасників слідчої дії не надходило (т. 2, а. п. 15-24).

Разом з тим колегія суддів суду першої інстанції вважала безпідставними доводи захисту про те, що ОСОБА_36 не була наділена повноваженнями надавати таку згоду на проникнення, що спростовуються положеннями п. 1 ч. 1, ч. 3 ст. 24 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

При цьому суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив, що надання ОСОБА_36 добровільної згоди на проникнення до службового кабінету у приміщенні Броварського міськрайонного суду Київської області є належною гарантією захисту прав володільця цього приміщення від зловживань слідчого, прокурора, яка є рівноцінною гарантії у вигляді отримання на це судового рішення, а тому не потребує після здійснення таких дій (постфактум) звернення з клопотанням до слідчого судді.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд обґрунтовано погодився з такими висновками та зазначив, що потреба двічі отримувати письмову згоду на проведення слідчого експерименту в кабінеті № 212 відсутня, оскільки відповідну згоду заступником голови суду по суті було надано на слідчу дію в цілому, а не на її проведення лише з одним зі свідків.

Також суд апеляційної інстанції у своєму рішенні слушно зазначив, що кримінальний процесуальний закон передбачає те, що слідчий експеримент, який проводиться в іншому володінні особи, здійснюється лише за добровільною згодою особи, котра ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, тобто законодавцем, крім можливості проникнення до іншого володіння особи на підставі судового рішення, положеннями ч. 5 ст. 240 КПК України передбачено іншу процесуальну гарантію захисту прав особи, а саме можливість проникнути до іншого володіння особи за добровільною згодою того, хто ним володіє.

Так, під володінням слід розуміти фактичне володіння річчю (майном), через що фактичне володіння не варто ототожнювати з правом власності.

Хоча до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами (п. 3 ч. 1 ст. 29 Кодексу законів про працю України) і суддя забезпечується окремим кабінетом, робочим місцем та необхідними для роботи засобами (ч. 2 ст. 139 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), але закон не передбачає, що надання працівникові у користування для виконання службових обов`язків робочого місця, зокрема, окремо виділеного кабінету, призводить до вибуття його з володіння роботодавця, а забезпечення судді окремим кабінетом з відповідним робочим місцем, які він використовує для виконання своїх службових обов`язків, не призводить до вибуття такої частини приміщення з фактичного володіння відповідного суду, а вказує на наявність у відповідного приміщення декількох володільців - суду та судді, який здійснює свої повноваження у такому органі влади від імені держави.

Колегія суддів апеляційного суду у своєму рішенні також слушно зазначила, що ступінь втручання в права підозрюваної в цьому кримінальному провадженні, яке полягало у проникненні всередину кабінету й перевірці та уточненні відомостей, що мали значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, шляхом відтворення у вказаному приміщенні обставини злочину за участю свідків, відбулося способом, який не порушував очікувань ОСОБА_6 щодо конфіденційності, оскільки під час слідчого експерименту захист не доводив і судом першої інстанції не було установлено фактів відкриття учасниками слідчої дії шаф, перегляду особистих паперів чи інших особистих речей ОСОБА_6, які були розміщені у кабінеті. Проведення таких слідчих дій у присутності незацікавлених осіб (понятих) із фіксацією їх ходу на відеозапис, зважаючи на відсутність відомостей щодо висловлення ними будь-яких зауважень, не є порушенням вимог КПК України.

Більше того, апеляційний суд звернув увагу на те, що крім Броварського міськрайонного суду Київської області і судді ОСОБА_6 фактично кабінетом № 212 вказаного суду як своїм робочим місцем користувалася помічник ОСОБА_15 . При цьому вона не стверджувала про будь-яке втручання у її права у зв`язку з проведенням слідчого експерименту і будь-які заперечення щодо проведення відповідної слідчої дії без згоди ОСОБА_6 або ж з порушеннями не висловлювала.

Разом з тим ОСОБА_6 не заперечувала того, що була відсутня на робочому місці в період проведення вказаної слідчої дії з вказаними свідками.

Водночас апеляційний суд зазначив, що ні законодавство, ні практика ЄСПЛ, якою вироблені критерії втручання у приватне життя особи, не передбачають необхідності отримання згідно з ч. 5 ст. 240 КПК України добровільної згоди на проведення слідчого експерименту в службовому приміщенні, яким володіють не лише роботодавець, але й відразу декілька працівників, від усіх володільців.

Спростовуючи доводи сторони захисту щодо потреби у її повідомленні про проведення цієї слідчої (розшукової) дії, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що з матеріалів провадження жодних даних про залучення підозрюваної ОСОБА_6 до проведення слідчих експериментів не вбачається.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що твердження сторони захисту щодо незаконності проведення слідчого експерименту і недопустимості отриманих за його результатами доказів є безпідставними.

При цьому колегія суддів апеляційного суду у своєму рішенні зауважила, що результати слідчого експерименту не є вирішальними, оскільки були використані судом першої інстанції виключно з метою перевірки правдивості показань свідків, допитаних безпосередньо в судовому засіданні. Також колегія суддів цього суду дійшла висновку, що дані слідчого експерименту, ураховуючи наявність інших доказів, у сукупності та взаємозв`язку підтверджують вину ОСОБА_6 у вчиненні злочину.

З такими висновками погоджується і колегія суддів касаційного суду.

Не знайшли свого підтвердження доводи про непопередження свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_10 про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України та нероз`яснення їм положень ст. 63 Конституції України, оскільки, як убачається з протоколів слідчого експерименту (т. 2, а. п. 15-24), ці свідки були попереджені про таку відповідальність та їм були роз`яснені відповідні права.

Посилання засудженої у касаційній скарзі на те, що не надано протоколу проведення слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_16, теж не знайшли свого підтвердження, оскільки згідно з матеріалами кримінального провадження він залучався лише до проведення слідчих експериментів за участю свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_39 .

Водночас, на думку колегії суддів касаційного суду, те, що процесуальний статус свідка ОСОБА_16 у протоколі проведеного слідчого експерименту від 22 червня 2017 року за участю свідка ОСОБА_10 вказаний як «спеціаліст», є технічною опискою і не є підставою для визнання даних протоколу цього слідчого експерименту недопустимими доказами, тому доводи касаційної скарги захисника в цій частині також є безпідставними.

Стосовно посилань захисника в поданій касаційній скарзі на недопустимість показань свідка ОСОБА_16 з огляду на те, що він був присутній під час проведення слідчих експериментів за участю свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_10, Суд зазначає таке.

З протоколів проведення слідчого експерименту від 22 червня 2017 року за участю свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_10 убачається, що експерименти проведено з метою перевірки та уточнення відомостей перебування осіб у службовому кабінеті № 212, а також отримання неправомірної вигоди суддею Броварського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_6 (т. 2, а. п. 15-24). При цьому за результатом проведення слідчих експериментів встановлено, що ОСОБА_6, сидячи у своєму кріслі, мала можливість спостерігати за перебуванням у її кабінеті сторонніх осіб, а також бачити розміщення неправомірної вигоди, яку за її вказівкою було покладено під подушку на дивані, який стояв зліва при вході в кабінет.

Разом з тим суд першої інстанції показання свідка ОСОБА_16 взяв до уваги лише в частині засвідчення певних фактів у цьому кримінальному провадженні. Показання цього свідка, надані в судовому засіданні, стосувалися зовсім інших обставин, а саме тих, які цей свідок сприймав особисто, зокрема стосовно дзвінка представника ТОВ «Інлекс Груп», чи призначено до розгляду заяву про роз`яснення судового рішення.

Крім того, варто зауважити, що норми чинного кримінального процесуального закону не містять будь-яких заборон про можливість залучення одночасно кількох свідків до проведення слідчого експерименту.

Таким чином, відсутні підстави вважати показання свідка ОСОБА_16, які він надав під час судового розгляду, недопустимими доказами.

Стосовно доводів касаційних скарг засудженої та її захисника про порушення порядку відкриття матеріалів іншій стороні, передбаченого ст. 290 КПК України Суд зазначає таке.

Відповідно до частин 1-4 ст. 290 КПК України (у редакції на час відкриття матеріалів), визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний повідомити підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування.

Прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання.

Прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, а також надати доступ до приміщення або місця, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем держави, і прокурор має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді.

Надання доступу до матеріалів включає можливість робити копії або відображення матеріалів.

Згідно з частинами 9, 11, 12 ст. 290 КПК України сторони кримінального провадження зобов`язані письмово підтвердити протилежній стороні, а потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, - прокурору факт надання їм доступу до матеріалів із зазначенням найменування таких матеріалів.

Сторони кримінального провадження зобов`язані здійснювати відкриття одне одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду.

Якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження та вироку суду першої інстанції, 3 серпня 2017 року прокурор САП ОСОБА_25 прийняв рішення про завершення досудового розслідування у кримінальному провадженні, та надав доручення старшому детективу НАБУ ОСОБА_13 повідомити про це ОСОБА_6 і її захисників, а також надати їм доступ до матеріалів досудового розслідування (т. 2, а. п. 147, 148).

Надалі на виконання вказаного доручення детектив ОСОБА_13 повідомив ОСОБА_6 та її захисників - адвокатів ОСОБА_40, ОСОБА_11, ОСОБА_41 про завершення досудового розслідування і про право на доступ до матеріалів кримінального провадження.

Після ознайомлення з матеріалами досудового розслідування 18 серпня 2017 року ОСОБА_6 та її захисники ОСОБА_40, ОСОБА_11, ОСОБА_41 відповідно до вимог ст. 290 КПК України в розписках засвідчили факт ознайомлення з матеріалами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 52017000000000393 у чотирьох томах, з яких том № 1 складається з 183 арк., том № 2 - 150 арк., том № 3

- 102 арк., том № 4 -217 арк. (т. 2, а. п. 155-158).

Крім того, на підтвердження кількості томів та їх аркушів, які зазначені в розписках про ознайомлення, сторона обвинувачення долучила описи матеріалів досудового розслідування, внесеного до ЄРДР за № 52017000000000393 (т. 2, а. п. 162-165).

Також, спростовуючи доводи сторони захисту про те, що їй не було відкрито ряду матеріалів кримінального провадження, колегія суддів суду першої інстанції зазначила, що, навіть за умови, що обвинувачена ОСОБА_6 в день відкриття матеріалів кримінального провадження погано себе почувала, позиція трьох захисників, професійних адвокатів, які стверджували, що підписали розписки про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, безпосередньо їх не отримавши, є непослідовною.

Також суд першої інстанції зазначив, що після підписання розписок та неотримання документів жоден із трьох адвокатів з клопотанням про надання цих документів, чи надання дозволу на копіювання технічних носіїв не звернувся та зауваження про фактичне невідкриття матеріалів кримінального провадження не подав.

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд у своїй ухвалі з урахуванням практики Верховного Суду обґрунтовано зазначив, що ознайомлення з матеріалами досудового розслідування є правом, а не обов`язком сторони захисту, тому нереалізація зазначеного права, за умови належного виконання стороною обвинувачення приписів ст. 290 КПК України, в частині надання доступу до матеріалів досудового розслідування не є підставою для визнання доказів недопустимими, оскільки хоча на орган досудового розслідування й покладено обов`язок надати сторонам майбутнього судового розгляду безперешкодно реалізувати їх можливість ознайомитися з доказами (у разі виявлення ними бажання), однак він не зобов`язаний здійснювати таке ознайомлення в обов`язковому порядку за відсутності ініціативи сторони.

Разом з тим закон не визначає певної форми процесуального документа, яким би підтверджувався факт надання доступу та ознайомлення з матеріалами провадження, а лише встановлює, що цей факт повинен бути підтверджений самим учасником кримінального провадження, якому надано доступ.

Також, як обґрунтовано зазначив апеляційний суд, надання розписки про ознайомлення, без жодних зауважень як з боку обвинуваченої, так і з боку її трьох захисників, навіть без фактичного ознайомлення з матеріалами, на чому вони наполягали, не може свідчити про порушення стороною обвинувачення вимог ст. 290 КПК України. Крім того, у матеріалах цієї справи відсутні та захист не надав до суду альтернативні списки, переліки чи описи, які б указували про ознайомлення сторони захисту з якимись іншими матеріалами, аніж ті, котрі подані стороною обвинувачення до суду на підтвердження вчинення злочину ОСОБА_6 .

Водночас під час дослідження в апеляційному суді розписок щодо ознайомлення захисту з матеріалами досудового розслідування та описів матеріалів кримінального провадження апеляційним судом установлено, що кількість томів і аркушів у таких описах відповідає їх кількості, зазначеній у розписках про ознайомлення.

У описах, досліджених апеляційним судом, зазначено про наявність протоколу огляду та вручення грошових коштів, протоколів про результати проведення відеоконтролю й аудіоконтролю і протоколу обшуку, додатками до яких є носії з відео- та аудіозаписами.

Доводи касаційних скарг засудженої та її захисника про недопустимість протоколів НСРД, оскільки ухвала слідчого судді апеляційного суду не була відкрита стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України, також не можна вважати слушними.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 жовтня 2019 року (справа № 640/6847/15-к, провадження № 13-43 кс 19), процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) та які на стадії досудового розслідування не були відкриті стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України з тієї причини, що їх не було в розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не були розсекречені на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні під час розгляду справи в суді за умови своєчасного вжиття прокурором усіх необхідних заходів для їх отримання.

Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД, розсекречені під час судового розгляду і сторона захисту у змагальному процесі могла довести перед судом свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД, у сукупності з оцінкою правової підстави для їх проведення, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість.

У випадку розкриття процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД після передачі кримінального провадження до суду, суд зобов`язаний забезпечити стороні захисту достатній час і реальну можливість для доведення перед судом своєї позиції щодо належності та допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД у комплексі із процесуальною підставою для проведення НСРД з метою реалізації принципу змагальності.

Також Велика Палата в цьому рішенні звернула увагу на те, що процесуальні документи про надання дозволу на проведення НСРД не є самостійним доказом у кримінальному провадженні, та зазначила, що відповідно до ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню, а процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Процесуальні ж документи, які стали підставою для проведення НСРД, не є документами в розумінні ч. 2 ст. 99 КПК України, оскільки не містять зафіксованих та зібраних оперативними підрозділами фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб або групи осіб.

Отже, процесуальні документи про дозвіл на проведення НСРД (у тому числі, відповідна ухвала слідчого судді та постанова прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину) повинні досліджуватися судом під час розгляду справи в суді першої інстанції з метою оцінки допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження та зазначалося вище, 13 червня 2017 року слідчий суддя Апеляційного суду м. Києва постановив ухвалу про задоволення клопотання заступника Генерального прокурора - керівника САП ОСОБА_12 про надання дозволу в цьому кримінальному провадженні на проведення НСРД стосовно ОСОБА_6 у виді, зокрема, аудіо-, відеоконтролю особи. Указана ухвала була розсекречена 27 липня 2017 року.

3 серпня 2017 року прокурор САП ОСОБА_25 прийняв рішення про завершення досудового розслідування у кримінальному провадженні й надав доручення старшому детективу НАБУ ОСОБА_13 повідомити про це ОСОБА_6 та її захисників, а також надати їм доступ до матеріалів досудового розслідування.

Крім того, на виконання вищевказаного доручення прокурора ОСОБА_25 детектив ОСОБА_13 повідомив ОСОБА_6 про те, що у кримінальному провадженні були проведені НСРД, внаслідок чого були тимчасово обмежені її конституційні права (т. 2, а. п. 149).

Відповідно до супровідного листа Апеляційного суду м. Києва ухвала слідчого судді цього суду від 13 червня 2017 року надійшла до Генеральної прокуратури України 2 серпня 2017 року (т. 2, а. п. 31).

Натомість факт того, що ухвала слідчого судді відповідно до листа надійшла до Генеральної прокуратури України 2 серпня 2017 року, на думку Суду, не може свідчити про те, що вона перебувала в розпорядженні сторони обвинувачення.

У той же час, враховуючи те, що надалі під час судового розгляду в Деснянському районному суді м. Києва в 2019 році ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення НСРД, була відкрита стороною обвинувачення, і суд, і сторона захисту мали можливість пересвідчитись у тому, що негласні слідчі дії було проведено відповідно до вимог КПК України за наявності попередніх дозволів слідчого судді.

Таким чином, процесуальні документи, які були підставою для проведення НСРД відповідно до вимог ч. 11 ст. 290 КПК України, було відкрито стороні захисту, яка мала достатній час і можливість для їх вивчення та підготовки, щоб у змагальному процесі довести перед судом свою позицію щодо допустимості доказів, отриманих у результаті їх проведення.

Тому Суд погоджується з висновками судів, що стороні захисту були надані матеріали для ознайомлення в повному обсязі та без жодних обмежень.

Не залишилися поза увагою судів також доводи сторони захисту про наявність провокації ОСОБА_6 на вчинення злочину.

Оскільки процедура перевірки заяв про провокацію злочину КПК України не передбачена, то відповідно до ч. 5 ст. 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

Практикою ЄСПЛ вироблено критерії перевірки обґрунтованих тверджень заявників щодо провокації вчинення злочину на основі двох тестів на відмінність провокації до вчинення злочину, що суперечить ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), від дозволеної поведінки під час застосування законних таємних методів у кримінальних розслідуваннях: матеріально-правового тесту, у межах якого підлягає перевірці поведінка правоохоронних органів на предмет наявності ознак схиляння (підбурення) особи до вчинення злочину; процесуального тесту, в межах якого суд має забезпечити змагальну, ретельну процедуру перевірку заяви про провокацію.

При цьому в межах матеріально-правового тесту суд має з`ясовувати, чи мали органи влади вагомі підстави для початку таємної операції. Якщо органи влади стверджують, що вони діяли на основі інформації, отриманої від приватної особи, також важливо проаналізувати, чи така приватна особа могла мати будь-які приховані мотиви (Tchokhonelidze v. Georgia, заява № 31536/07, § 45, рішення від 28 червня 2018 року). Коли участь поліції обмежується наданням допомоги приватній стороні в реєстрації здійснення незаконної діяльності іншої приватної сторони, визначальним фактором залишається поведінка цих двох осіб (Ramanauskas v. Lithuania (№ 2), заява № 55146/14, § 56, рішення від 20 лютого 2018 року). ЄСПЛ наголошує на необхідності чіткої та передбачуваної процедури санкціонування слідчих заходів, а також їх належного контролю, документування дій учасників таким чином, щоб потім можливо було проводити їх незалежну перевірку (Matanoviс v. Croatia, заява № 2742/12, § 124, рішення від 4 квітня 2017 року). Якщо згідно з цим критерієм на підставі наявної інформації Суд міг би з достатньою мірою впевненості визначити, що внутрішні органи розслідували діяльність заявника в основному пасивним способом і не підбурювали його до вчинення злочину, як правило, цього буде достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що подальше використання у кримінальному провадженні проти заявника доказів, отриманих за допомогою таємних заходів, не викликали спірних питань відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції (Matanoviс v. Croatia, § 133).

За висновками ЄСПЛ провокація має місце тоді, коли працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою отримання доказів і порушення кримінальної справи впливають на суб`єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений.

Так, за результатами судового розгляду колегія суддів суду першої інстанції дійшла висновку, що розгляд заяви ОСОБА_10 про роз`яснення постанови Броварського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2017 року суддею ОСОБА_6 було призначено формально на 7 червня 2017 року. Пропозиція передати неправомірну вигоду за прийняття рішення була висловлена 12 червня 2017 року ОСОБА_6 під час конфіденційного спілкування з ОСОБА_10 і на тому, щоб розмова відбулася наодинці, наполягала саме вона. Цього ж дня після розмови із суддею ОСОБА_10 звернувся до НАБУ із заявою про вчинення кримінального правопорушення.

При цьому, як установили суди, саме ОСОБА_6 14 червня 2017 року вказала конкретний розмір неправомірної вигоди і координувала дії ОСОБА_10 під час безпосередньої її передачі, що підтверджується аудіо- та відеозаписами проведених НСРД.

Перевіряючи правильність і повноту оцінки судом першої інстанції доводів сторони захисту щодо провокації, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про відсутність доказів, що залучення правоохоронним органом до конфіденційного співробітництва ОСОБА_10 відбулося до початку досудового розслідування в цьому кримінальному провадженні чи до першої його зустрічі з ОСОБА_6 . Водночас апеляційний суд зазначив, що сторона захисту не навела достатньо обґрунтованих фактів, які б могли вказувати на наявність у ОСОБА_10 зв`язку із правоохоронними органами до його звернення із заявою в НАБУ, зокрема не вказано обставин, які б могли підтверджувати існування в нього будь-яких прихованих мотивів чи інтересу спровокувати суддю ОСОБА_6 .

Крім того, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні дійшов обґрунтованого висновку, що саме поведінка ОСОБА_6 була ініціативно спрямована на отримання неправомірної вигоди, оскільки вона визначала послідовність дій ОСОБА_10, вказуючи, коли і як надати неправомірну вигоду - де лишити гроші (висловлення прохання покласти під подушку на дивані), підтвердила її розмір, тощо. При цьому, як зазначив суд, ОСОБА_6 жодного разу не висловила сумніву стосовно того, чи отримувати неправомірну вигоду, не виявила жодних ознак, що ініціатива виходить не від неї.

Таким чином, висновки судів про відсутність провокації є обґрунтованими та належним чином мотивованими, а доводи сторони захисту в цій частині не є слушними.

Крім того, сторона захисту заперечує факт вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення.

Слід звернути увагу, що відповідно до практики ЄСПЛ, Суд визнає необґрунтованими заяви щодо провокації злочину й не розглядає їх по суті, коли заявник заперечує факт вчинення ним злочину та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення (рішення у справі «Берлізев проти України» від 8 липня 2021 року).

У цій справі ЄСПЛ визнав непослідовним заперечення заявником вчинення злочину та одночасне висунення ним скарги, що його спровокували його вчинити. Захист від провокації обов`язково передбачає, що обвинувачений визнає вчинення інкримінованих йому дій, але стверджує, що вони були наслідком незаконного підбурювання з боку працівників міліції.

Не знайшли свого підтвердження і доводи сторони захисту про безпідставну відмову судів у задоволенні поданих нею клопотань про проведення експертизи відеофайлів НСРД на флешнакопичувачі № 04/3896.

Так, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні клопотання про проведення фоноскопічної експертизи, обґрунтував це тим, що у клопотанні не наведено доводів про наявність обставин, що мають істотне значення для кримінального провадження, для вирішення яких необхідне залучення експерта.

Суд апеляційної інстанції також відмовив у задоволенні аналогічного клопотання, заявленого стороною захисту в апеляційному суді. При цьому колегія суддів цього суду з дотриманням практики Верховного Суду врахувала, що відповідно до положень ч. 2 ст. 242 КПК України призначення фоноскопічної експертизи не є обов`язковим і може мати місце, якщо для з`ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання. Ідентифікація голосу особи та змісту розмови може встановлюватися на основі показань свідків.

Обґрунтовані сумніви в достовірності інформації мають бути об`єктивними та аргументованими, з огляду на обставини конкретного кримінального провадження, а твердження щодо можливого здійснення технічного втручання і редагування аудіо-, відеозаписів, стосовно недостовірності відображеної на них інформації мають спиратися на об`єктивні дані безсумнівного сприйняття таких фактів чи переконливо підтверджуватися іншими доказами у справі або обґрунтовуватися відповідними технічними висновками спеціалістів на засадах змагальності у кримінальному процесі.

При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що стороною захисту не наведено й судом першої інстанції не було виявлено під час дослідження відповідних записів і їх зіставлення з іншими доказами будь-яких об`єктивних даних про конкретні факти, які б могли вказувати на невідповідність звуко- і відеозапису, зафіксованих на аудіо- та відеофайлах, створених у ході реалізації НСРД, їх редагування чи монтування, невідповідність змісту розмови, зафіксованої в ході проведення НСРД на носіях інформації та відображеної у протоколах відео- й аудіоконтролю, із її змістом, з`ясованим завдяки отриманим у суді першої інстанції показанням свідків.

Що стосується доводів касаційних скарг сторони захисту про порушення судами вимог ст. 363 КПК України, оскільки ОСОБА_6 була позбавлена можливості заявити клопотання про відмову від захисника ОСОБА_11 та проведення його допиту як свідка, то вони не ґрунтуються на вимогах закону й матеріалах провадження.

Так, відповідно до положень ст. 363 КПК України після з`ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами головуючий у судовому засіданні з`ясовує в учасників судового провадження, чи бажають вони доповнити судовий розгляд і чим саме. У разі заявлення клопотань про доповнення судового розгляду суд розглядає їх, у зв`язку з чим має право ставити запитання сторонам чи іншим учасникам кримінального провадження. За відсутності клопотань або після вирішення клопотань, якщо вони були подані, суд постановляє ухвалу про закінчення з`ясування обставин та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.

Згідно з ч. 4 ст. 365 КПК України, якщо обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження, суд за своєю ініціативою або за клопотанням учасників судового провадження відновлює з`ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірку їх доказами, після завершення яких відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і надає останнє слово обвинуваченому.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, у судовому засіданні в суді першої інстанції 17 травня 2021 року головуючий з`ясував, чи бажають учасники судового провадження доповнити судовий розгляд. Після чого, розглянувши заявлене ОСОБА_6 клопотання про допит експерта як спеціаліста в цьому кримінальному провадженні, колегія суддів цього суду відмовила в його задоволенні та ухвалила перейти до судових дебатів.

Надалі було оголошено перерву з метою надати захиснику ОСОБА_11 можливість відбути до іншого судового засідання.

У судовому засіданні, яке відбулося 19 травня 2021 року, захисник ОСОБА_11 виступив у судових дебатах, проте у зв`язку з неможливістю продовжувати судове засідання за відсутності інших захисників воно було відкладене з метою надання їм можливості виступити.

За клопотанням сторони захисту в судовому засіданні 27 травня 2021 року було відновлено з`ясування обставин кримінального провадження. У цьому судовому засіданні було вирішено ряд клопотань як сторони захисту, так і сторони обвинувачення. Згодом головуючий з`ясував, чи є в учасників судового провадження доповнення до судового розгляду.

У наступному судовому засіданні, яке відбулося 31 травня 2021 року, колегія суддів розглянула низку клопотань сторони захисту, а головуючий вкотре з`ясував чи бажають учасники судового провадження доповнити судовий розгляд. Установивши відсутність клопотань, колегія суддів прийняла рішення про закінчення з`ясування обставин і перевірку їх доказами та перейшла до судових дебатів.

При цьому в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції, яке відбулося 9 грудня 2021 року, головуючий окремо з`ясував у присутніх учасників судового провадження, чи можливо закінчити судовий розгляд і перейти до судових дебатів.

З урахуванням думки учасників апеляційного розгляду колегія суддів апеляційного суду повторно постановила закінчити дослідження доказів та перейти до судових дебатів.

Надалі 18 січня 2022 року під час останнього слова ОСОБА_6 заявила клопотання про повернення до з`ясування обставин і допит її захисника ОСОБА_11 як свідка.

У задоволенні цього клопотання колегія суддів обґрунтовано відмовила з огляду на положення ч. 4 ст. 365 КПК України й те, що під час заслуховування такого клопотання ОСОБА_6 не було повідомлено нових обставин, які б передбачали необхідність суду повернутися до з`ясування обставин і відповідно до відновлення.

Таким чином, судами першої та апеляційної інстанцій не було порушено вимоги ст. 363 КПК України.

Також касаційний суд перевірив доводи засудженої стосовно порушень органом досудового розслідування приписів ст. 219 КПК України та обов`язок судів закрити кримінальне провадження на підставі ст. 284 КПК України.

Так, у доповненнях до касаційної скарги засуджена стверджує, що сторона обвинувачення подала до суду обвинувальний акт з порушення двомісячного строку, а тому суди повинні були закрити кримінальне провадження.

Згідно зі ст. 113 КПК України процесуальні строки - це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов`язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії.

Будь-яка процесуальна дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного відповідним положенням цього Кодексу (ч. 2 ст. 113 КПК України).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 219 КПК України (у редакції на час внесення відомостей до ЄРДР) досудове розслідування повинно бути закінчено протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.

При цьому приписами ч. 3 ст. 219 КПК України визначено, що строк із дня винесення постанови про зупинення кримінального провадження до дня її скасування слідчим суддею або винесення постанови про відновлення кримінального провадження, а також строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому ст. 290 цього Кодексу, не включається у строки, передбачені цією статтею.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 12 червня 2017 року до ЄРДР за № 52017000000000393 внесено відомості за ознаками складу кримінального правопорушення з правовою кваліфікацією за ч. 3 ст. 368 КК України (т. 1, а. п. 119).

15 червня 2017 року ОСОБА_6 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України (т. 2, а. п. 230-236).

Таким чином, кінцевою датою строку досудового розслідування було визначено 15 серпня 2017 року.

Як зазначалося вище, 3 серпня 2017 року прокурор САП ОСОБА_25 прийняв рішення про завершення досудового розслідування у кримінальному провадженні, й надав доручення старшому детективу НАБУ ОСОБА_13 повідомити про це ОСОБА_6 та її захисників, а також надати їм доступ до матеріалів досудового розслідування (т. 2, а. п. 147, 148).

Надалі на виконання вказаного доручення детектив ОСОБА_13 цього ж дня повідомив захисників ОСОБА_6 - адвокатів ОСОБА_40, ОСОБА_11, ОСОБА_41, а 7 серпня 2017 року - підозрювану ОСОБА_6, про завершення досудового розслідування і про право на доступ до матеріалів кримінального провадження.

18 серпня 2017 року ОСОБА_6 та її захисники ОСОБА_40, ОСОБА_11, ОСОБА_41 засвідчили факт ознайомлення з матеріалами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 52017000000000393 (т. 2, а. п. 155-158).

Так, відповідно до висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду, викладеного у постанові від 24 жовтня 2022 року (справа № 216/4805/20, провадження

№ 51-4684 кмо 21), не включається у строк досудового розслідування строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України, який обраховується з наступного дня після направлення або безпосереднього вручення підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, повідомлення про завершення досудового розслідування і надання доступу до матеріалів досудового розслідування із зазначенням дати, часу й місця ознайомлення з матеріалами розслідування до моменту закінчення ознайомлення вказаних осіб із матеріалами досудового розслідування.

Отже, строк з дня повідомлення сторони захисту про завершення досудового розслідування у кримінальному провадженні й доступ до матеріалів досудового розслідування по момент ознайомлення ОСОБА_6 та її захисників з матеріалами досудового розслідування не включається у строк досудового розслідування.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, обвинувальний акт стосовно ОСОБА_6 було подано до Деснянського районного суду м. Києва 22 серпня 2017 року, тобто з дотриманням меж строку досудового розслідування в цьому кримінальному провадженні, чим спростовуються доводи засудженої про зворотне.

Разом з тим проміжок у часі між повідомленням про завершення досудового розслідування та наданням фактичного доступу до матеріалів досудового розслідування не може свідчити про те, що строк досудового розслідування має рахуватися аж до моменту реального забезпечення доступу до матеріалів розслідування, як про це необґрунтовано стверджує сторона захисту.

Крім того, колегія суддів уважає за необхідне зазначити, що Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» ч. 1 ст. 284 КПК України було доповнено п. 10, згідно з яким кримінальне провадження закривається в разі, якщо після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений ст. 219 цього Кодексу, крім випадку повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров`я особи.

При цьому відповідно до п. 4 § 2 розд. 4 вищевказаного Закону, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, такі зміни вводяться в дію через три місяці після набрання чинності цим Законом, не мають зворотної дії в часі та застосовуються до справ, щодо яких відомості про кримінальне правопорушення внесені в ЄРДР після введення в дію цих змін.

Таким чином, з огляду на вищевикладене, положення п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України всупереч доводам ОСОБА_6 не підлягають до застосування в цьому кримінальному провадженні.

Разом з тим доводи касаційної скарги засудженої про те, що флешнакопичувач № 04/2058 з матеріалами аудіозапису за результатами контролю не досліджувався судом, є обґрунтованими.

Істотними є порушення вимог КПК України, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України).

Як зазначалося вище, суд досліджує докази безпосередньо (ст. 23 КПК України).

Водночас відповідно до матеріалів кримінального провадження суд першої інстанції під час судового розгляду не досліджував у судовому засіданні протоколу про результати проведення аудіоконтролю та додатка до нього (т. 2, а. п. 38-42).

Проте, на думку Суду, саме в цьому кримінальному провадженні таке порушення вимог КПК України не є істотним і в цілому не впливає на обґрунтованість оскаржених судових рішень, а також на оцінку решти доказів у провадженні, сукупність яких є достатньою для доведення винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення.

Як слушно зазначив апеляційний суд у своєму рішенні, кримінальний процесуальний закон не зобов`язує суд під час дослідження доказів уголос зачитувати письмові документи, до того ж прослуховування аудіозапису НСРД вже фактично відбулося одночасно з переглядом відеозапису, який зафіксовано на додатку до протоколу за результатами проведення відеоконтролю (т. 2, а. п. 37, 43).

Решта доводів у касаційних скаргах висновків судів першої та апеляційної інстанцій також не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів і установлених у справі обставин, що на підставі ст. 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Інші ж доводи касаційних скарг не містять вказівки на порушення судом першої або апеляційної інстанцій норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень.

Оскаржувані судові рішення належним чином мотивовано, вони відповідають вимогам статей 370, 374 і 419 КПК України.

Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженої, касаційні скарги засудженої ОСОБА_6 та її захисника ОСОБА_9 слід залишити без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Вищого антикорупційного суду від 3 червня 2021 року та ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 18 січня 2022 року стосовно ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженої та її захисника - без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3