Document No. 114020811

Постанова

Іменем України

04 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 991/2396/22

провадження № 61-8529св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - держава в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вищого антикорупційного суду від 18 жовтня 2022 року в складі колегії суддів: Мойсака С. М., Михайленко В. В., Хамзіна Т. Р., та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 травня 2023 року в складі колегії суддів: Панаіда І. В., Боднара С. Б., Панкулича В. І.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У липні 2022 року держава в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора звернулася із позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання необґрунтованими активів та стягнення в дохід держави грошових коштів.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 з вересня 2019 року працював на посаді заступника начальника Східного управління ГУ ДПС у Харківській області, з лютого 2021 року обіймав посаду в Центральному міжрегіональному управлінні Державної податкової служби по роботі з великими платниками податків. ОСОБА_2 з 15 січня 2020 року призначена на посаду заступника начальника відділу адміністрування податків і зборів з фізичних осіб Слобожанського управління ГУ ДПС у Харківській області.

Національним агентством з питань запобігання корупції листом від 26 жовтня 2021 року № 42-01/77927-21 порушено перед Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою питання щодо звернення із позовом про визнання необґрунтованими активів у виді житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109, вартістю на день набуття 1 686 800 грн (далі - житловий будинок) та земельної ділянки кадастровий номер 3222480401:01:111:0028, площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224 (далі - земельна ділянка), вартістю на день набуття 683 882,32 грн, набутих ОСОБА_2, і їх стягнення в дохід держави.

За результатами збору доказів встановлено, що зазначені активи набуто ОСОБА_2 за дорученням ОСОБА_1, який опосередковано вчиняв із такими активами дії, тотожні за змістом праву розпорядження ними.

Позивач стверджував, що зв`язок активів із особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та набуття їх у власність ОСОБА_2 здійснено за дорученням ОСОБА_1, який міг прямо чи опосередковано вчиняти щодо житлового будинку та земельної ділянки дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними, що підтверджується наступними обставинами.

21 травня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, від імені якого на підставі довіреності від 24 січня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено договір позики грошових коштів на 13 днів, за умовами якого ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 5 358 000 грн, що на момент підписання договору було еквівалентно 200 000 дол. США.

22 травня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, від імені якого на підставі довіреності від 24 січня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено іпотечний договір, відповідно до якого з метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 21 травня 2020 року іпотекодавець ОСОБА_3 передав в іпотеку житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109. Також між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, від імені якого на підставі довіреності від 24 січня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_3 передає ОСОБА_2 в іпотеку земельну ділянку кадастровий номер 3222480401:01:111:0028, площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224.

05 червня 2020 року та 06 липня 2020 року ОСОБА_2 на адресу ОСОБА_3 поштою направила вимоги щодо виконання зобов`язання та звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечних договорів.

29 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, від імені якого на підставі довіреності від 17 вересня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя та звернено стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку кадастровий номер 3222480401:01:111:0028, площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224, вартістю 683 882,32 грн.

02 листопада 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, від імені якого на підставі довіреності від 17 вересня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя та звернено стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109, вартістю 1 686 800 грн.

Відповідно до актових записів в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян ОСОБА_2 є рідною сестрою ОСОБА_1 .

Згідно з письмовими поясненнями ОСОБА_3 останній із ОСОБА_2 не був знайомий, жодного разу не спілкувався, грошових коштів не отримував. Представник ОСОБА_4 є довірителем ОСОБА_1 . Будь-яких грошових коштів ОСОБА_3 не передавав. Підписання договору позики грошових коштів та подальший перехід права власності на житловий будинок та земельну ділянку стало результатом попередніх взаємин ОСОБА_3 та ОСОБА_1, внаслідок яких, на переконання останнього, ОСОБА_3 заборгував ОСОБА_1 суму у розмірі 200 000 дол. США. ОСОБА_1 особисто комунікував та зустрічався із ОСОБА_3 з приводу передачі житлового будинку та земельної ділянки з метою компенсації нібито існуючого боргу, а також організовував супроводження процесу укладання відповідних договорів, оформлення довіреностей, безпосередньої передачі ОСОБА_3 письмових вимог щодо переходу права власності на житловий будинок та земельну ділянку до сестри ОСОБА_1 .

ОСОБА_1 особисте залучав рієлторів, які здійснювали пошук потенційних покупців на житловий будинок та земельну ділянку.

ОСОБА_4 був одночасно представником ОСОБА_3 та на підставі доручення, виданого 08 вересня 2019 року строком на 5 років, довірителем ОСОБА_1 .

Майном, яким користується та має право розпоряджатися та відчужувати ОСОБА_1, зокрема, транспортні засоби Volkswagen Touareg 2016 та 2013 року випуску, зареєстровані на ОСОБА_2, що свідчить про використання вказаною особою як титульного володільця майна, щодо якого ОСОБА_1 може вчиняти дії, тотожні за змістом праву розпорядження ними.

Позивач вказував, що у відповідачів були відсутні кошти від законних доходів у сумі 5 358 000 грн в еквіваленті 200 000 дол. США для їх передачі у позику. Договір позики слугував лише формальною підставою для подальшого отримання ОСОБА_2 житлового будинку та земельної ділянки за дорученням ОСОБА_1, та вважає, що такий правочин на підставі частини другої статті 215, частин першої, другої статті 228, частини другої статті 548 ЦК України, статті 41 Конституції України, частини п`ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку», а також похідні від нього правочини є нікчемними.

Позивач зазначав, що набуті активи є необґрунтованими. Відповідно до даних щорічних декларацій особи, уповноваженої на виконання функції держави або місцевого самоврядування за 2019 та 2020 роки, у них відсутні особи, які є членами сім`ї та/або пов`язані спільним побутом із ОСОБА_2 . У щорічній декларації за 2020 рік зазначено загальний дохід у розмірі 174 742 грн. Згідно з довідкою про нарахування заробітної плати фактично отримані законні доходи ОСОБА_2 у вигляді заробітної плати за період з січня по травень 2020 (дати укладання договору позики) не могли перевищувати 55 727,01 грн. Проведеним аналізом виписок за рахунками, що відкриті в ПАТ «КБ «Приватбанк» на ім`я ОСОБА_2, встановлено, що за період з 01 січня 2020 року по 21 травня 2020 року її безготівкові витрати (перекази) становили 71 488,58 грн. Перевищення витрат над доходами свідчить, що вона не мала можливості та відповідних коштів для передачі їх у позику ОСОБА_3 та подальшого набуття права власності на активи.

У декларації ОСОБА_1 за 2019, 2020 роки наявні особи, які є членами його сім`ї та/або пов`язані спільним побутом. При цьому наявність у останнього або членів його родини грошових коштів у розмірі 5 358 000 грн в еквіваленті 200 000 дол. США викликають обґрунтовані сумніви. У декларації за 2020 рік зазначено загальний річний дохід у розмірі 219 310 грн. Інші члени родини дохід у вказаному періоді не отримували. У розділі «Грошові активи» відсутні грошові активи.

Згідно з відомостями ДФС України доходи останнього за період з січня по травень 2020 року (дати укладання договору позики) не могли перевищувати 107 378,76 грн, за вирахуванням податків - 88 050,59 грн.

Проведеним аналізом виписок за рахунками, що відкриті у банківських установах на ім`я ОСОБА_1, установлено, що за період з 01 січня 2020 року по 21 травня 2020 року лише його витрати у безготівковій формі становили 254 975,90 грн. Перевищення витрат над доходами свідчить, що він не мав можливості та відповідних коштів для передачі їх у позику ОСОБА_3 та подальшого набуття активів.

Законні доходи, необхідні для укладення правочинів, у відповідачів були відсутні. Різниця між вартістю активів та законними доходами ОСОБА_1, ОСОБА_2 фактично становить вартість таких активів на день їх набуття, а саме: 2 370 682,32 грн, що є сумою стягнення.

Держава Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора просила:

визнати необґрунтованими активи вартістю 2 370 682,32 грн, а саме: житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109, вартістю на день набуття 1 686 800 грн; земельну ділянку кадастровий номер 3222480401:01:111:0028 площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224, вартістю на день набуття 683 882,32 грн;

стягнути із ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 у дохід держави вартість необґрунтованих активів, а саме: грошові кошти у розмірі 2 370 682,32 грн як вартість на день набуття житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109 та земельної ділянки, кадастровий номер 3222480401:01:111:0028, площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Вищого антикорупційного суду від 18 жовтня 2022 року задоволено позов Держави Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора.

Визнано необґрунтованими активи, а саме житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109, вартістю на день набуття 1 686 800 грн та земельну ділянку кадастровий номер 3222480401:01:111:0028 площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224, вартістю на день набуття 683 882,32 грн.

Стягнуто солідарно із ОСОБА_1, ОСОБА_5 у дохід держави вартість необґрунтованих активів у сумі 2 370 682,32 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

відповідно до підпункту е пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відносяться до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Відповідачі на час набуття активів 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року перебували на посадах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, а тому є особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, відносно яких, за наявністю підстав, може вирішуватися питання щодо визнання активів необґрунтованими та стягнення їх у дохід держави;

активами, що зазначені у позовній заяві, є: житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109, який набутий 02 листопада 2020 року (т. 1, а. с. 216) та земельна ділянка кадастровий номер 3222480401:01:111:0028 площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224, яка набута 29 жовтня 2020 року (т.1, а.с. 258). Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02 листопада 2020 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В. засвідчено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, серія та номер: 1036, виданий 02 листопада 2020 року. Об`єктом нерухомого майна виступив житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109. Зазначено власника - ОСОБА_5 (т. 1 а. с. 54). Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно 29 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В. засвідчено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, серія та номер: 1020, виданий 29 жовтня 2020 року. Об`єктом нерухомого майна виступила земельна ділянка кадастровий номер 3222480401:01:111:0028, площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224, яка набута 29 жовтня 2020 року. Зазначено власника - ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 71-78). З огляду на те, що житловий будинок та земельна ділянка набуті після 28 листопада 2019 року, до них може бути пред`явлено позов про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави;

зв`язок активів із ОСОБА_5 підтверджується тим, що на неї здійснено юридичне оформлення житлового будинку та земельної ділянки. Також ОСОБА_5 відобразила відомості про житловий будинок та земельну ділянку у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2020 рік (т. 1, а. с. 33). Підтвердженням того, що ОСОБА_5 мала зв`язок з житловим будинком та земельною ділянкою є також її поведінка, яка спрямована на набуття та переоформлення активів, складання довідки іпотекодержателя про відомості стосовно суми боргу за основним зобов`язанням, відомості про вартість предмету іпотеки від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року, надіслання рекомендованих повідомлень на адресу ОСОБА_3 і заяв до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Тарасовій Н. В., укладення правочинів про задоволення вимог іпотекодержателя (т. 1 а. с. 281, 286, 287-292, 245, 251-257). Зв`язок житлового будинку та земельної ділянки з ОСОБА_1 простежується у тому, що останній комунікував з ОСОБА_3 з приводу передачі активів, безпосередньо передав ОСОБА_3 письмові вимоги щодо переходу права власності на житловий будинок та земельну ділянку до ОСОБА_5 (показання у судовому засіданні свідка ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ), особисто залучав рієлтора з ТОВ «Сучасна агенція нерухомості Інвест», які здійснювали пошук потенційних покупців на житловий будинок та земельну ділянку (т. 2, а. с. 63), вчиняв інші дії, які вказують на його причетність до майна, що виразилися у наданні по суті доручення ОСОБА_5 для набуття активів, та вчиненню щодо них дій, тотожних за змістом здійсненню права розпорядження;

під час судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 не був безпосереднім набувачем активів, про необґрунтованість яких стверджує позивач. Власником об`єкту житлового будинку та земельної ділянки стала сестра ОСОБА_1 - ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 46, 117, 216, 258). У цій справі ОСОБА_5 як особа, уповноважена на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, безпосередньо набула активи. Це підтверджується доказами, дослідженими у судовому засіданні та яким суд надав оцінку, а саме: декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави за 2020 рік, довідка іпотекодержателя про відомості стосовно суми боргу за основним зобов`язанням та відомості про вартість предмету іпотеки, договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року та від 02 листопада 2020 року (т. 1, 33-34, 216, 258, 286). Разом з тим, обставини цієї справи свідчать про те, що прямий спосіб набуття цих активів ОСОБА_5 одночасно виступає опосередкованим способом набуття активів ОСОБА_1 . З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 набула їх за дорученням ОСОБА_1, який у свою чергу, мав можливість вчиняти дії, тотожні праву розпорядження. Це підтверджується доказами, а саме: показаннями ОСОБА_4 та ОСОБА_3, в частині передачі письмової вимоги, пошук та залучення рієлтора, перебування у родинних відносинах з ОСОБА_5, перебування у довірливих відносинах із ОСОБА_4, який був повіреною особою ОСОБА_3, листування між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за допомогою месенджера «WhatsApp»;

вчинення дії «за дорученням» у розумінні пункту 2 частини восьмої статті 290 ЦПК України може бути встановлене із сукупності вторинних ознак, які дозволяють дійти висновку, що третя особа діяла в інтересах суб`єкта декларування. Підтвердженням того, що житловий будинок та земельна ділянка набуті ОСОБА_5 за дорученням ОСОБА_1 є наступні докази. Договір позики від 21 травня 2020 року, укладений ОСОБА_5 з ОСОБА_3, в інтересах якого за дорученням діяв ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 199), іпотечні договори від 22 травня 2020 року (т. 1, а. с. 225, 264), договори про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року, від 02 листопада 2020 року (т. 1, а. с. 216, 258), у яких безпосередніми учасниками виступили ОСОБА_5 та ОСОБА_4, яким ОСОБА_5 довіряв у силу родинних відносин та відносин, які виникли на підставі раніше укладених правочинів (доручення т. 1, а.с. 114), вчиняти дії щодо набуття у власність активів. Показання свідка ОСОБА_3, який стверджував, що був знайомий з ОСОБА_1 з 2019 року. З ним були нормальні відносини, а тому інколи зустрічалися. Кошти у ОСОБА_1, ОСОБА_6 або ОСОБА_7, ОСОБА_3 не позичав. Виникнення боргових зобов`язань та перехід права власності на належні йому активи до ОСОБА_6 пояснив тим, що одного разу він, на прохання ОСОБА_1, познайомив останнього з ОСОБА_8, який працював у Верховній Раді України і шукав талановитих енергійних молодих людей для працевлаштування. Вони між собою про щось спілкувалися і домовлялися. Згодом ОСОБА_1 привіз ОСОБА_3 для ОСОБА_8, коробку, в якій були кошти, як йому стало згодом відомо 200 000 дол. США. Цю коробку з коштами було передано ОСОБА_8 . Через деякий час ОСОБА_19 затримали працівники НАБУ. ОСОБА_1 почав просити повернути кошти. Оскільки ОСОБА_20 пообіцяв повернути кошти, ОСОБА_3 в забезпечення цієї обіцянки надав ОСОБА_1 оригінали документів на будинок і земельну ділянку. Пізніше він видав доручення на ОСОБА_4, з яким ОСОБА_1 приїжджав до ОСОБА_3 . На думку ОСОБА_3, ОСОБА_4 був охоронцем або водієм ОСОБА_1 . Особисто кошти не потребував і не просив ОСОБА_4 позичати 200 000 дол. США у будь-кого. Після того як ОСОБА_8 повідомив, що нікому нічого не винен, ОСОБА_1 почав вимагати повернення коштів, а з привезеної письмової вимоги ОСОБА_1 дізнався, що необхідно повернути 200 000 дол. США. Двічі видавав доручення на ОСОБА_4, на вимогу ОСОБА_1 . Просив ОСОБА_1 не продавати будинок та земельну ділянку, а зачекати, щоб ОСОБА_8 повернув борг, так як останній склав розписку про отримання коштів у позику. Про договір позики коштів від ОСОБА_6 та іпотеку дізнався з листів від імені ОСОБА_6, у яких зазначалася вимога про повернення боргу. ОСОБА_1 особисто привозив письмову вимогу та оглядав будинок перед продажем. Зазначав, що якщо кошти не будуть повернуті, будинок та земля будуть продані. Восени, точної дати ОСОБА_3 не пам`ятає, ОСОБА_1 йому повідомив, що будинок та земля продані. Згодом до ОСОБА_3 приїхав ОСОБА_1 та забрав ключі від будинку і повідомив, щоб він забирав з будинку свої речі. ОСОБА_3 надавав доручення та заяви, що претензій не має, через те, що боявся за життя своєї родини. Особисто з ОСОБА_9 не був знайомий і жодного разу з нею не зустрічався. Виникнення боргу обумовлено тим, що ОСОБА_3 поручився перед ОСОБА_1 за свого знайомого, якому ОСОБА_1 передав 200 тисяч дол. США, і ці кошти не були повернуті (показання свідка ОСОБА_3 надані у судовому засіданні 27 вересня 2022 року). Діяльність ОСОБА_4, як представника ОСОБА_3, за погодженням із ОСОБА_5 (показання свідка ОСОБА_3 надані у судовому засіданні 27 вересня 2022 року). Також зв`язок ОСОБА_4 з ОСОБА_1 підтверджується тим, що ОСОБА_4 є знайомим ОСОБА_1, та на час укладання договору позики від 21 травня 2020 року, іпотечних договорів та договорів про задоволення вимог іпотекодержателя, ОСОБА_1 був представником ОСОБА_4 за дорученням на п`ять років, починаючи з 05 квітня 2019 року (т. 1, а. с. 114). Це також підтверджує сталі довірливі відносини між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, а не з ОСОБА_3, а отже, й можливість ОСОБА_1 координувати і контролювати дії ОСОБА_4 з приводу набуття активів. ОСОБА_1 спілкувався особисто з ОСОБА_3 та здійснював переписку з ним за допомогою месенджера «WhatsApp» щодо визначення долі житлового будинку та земельної ділянки. Наприклад, ОСОБА_3 від абонента з номером НОМЕР_1, який відповідно до декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, належить ОСОБА_1, отримав повідомлення зі змістом «Завтра сделка у нотариуса по переоформлению», «У меня такое впечатления, что не ты, а я тебе должен», « ОСОБА_4 », що свідчить про те, що ініціатором відносин з приводу набуття ОСОБА_5 житлового будинку та земельної ділянки був саме ОСОБА_1 із залученням ОСОБА_4 (т. 2, а. с. 38-45). Родинні зв`язки між відповідачами як брата та сестри (т. 1, а. с. 46) дозволяють дійти висновку, що остання могла діяти за усним дорученням ОСОБА_1 та під його керівництвом укладати правочини без будь-яких письмових доручень. Тим більше, що ОСОБА_1, як власник транспортного засобу «Volkswagen Toureg» (VIN-код НОМЕР_2 ), набутого у 2016 році та відображеного у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, за 2019 та 2020 роки (т. 1 а. с. 34, 134), надала у користування цей транспортний засіб VIN-код НОМЕР_2 ОСОБА_1 . Спочатку 02 червня 2016 року на п`ять років, а згодом 12 липня 2019 року ще на п`ять років (т. 1, а. с. 114; пояснення ОСОБА_1 у судовому засіданні від 22 вересня 2022 року). Отже, взаємні довірливі відносини між представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та ОСОБА_1, відсутність прямих відносин щодо укладання договору позики від 21 травня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, а так само іпотечних договорів від 22 травня 2020 року (т. 1, а. с. 225, 264), договорів про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року, від 02 листопада 2020 року (т. 1, а. с. 216, 258), які призвели до набуття ОСОБА_5 активів, існуючі родинні відносини відповідачів, переконують колегію суддів, що ОСОБА_5 при набутті активів діяла за дорученням ОСОБА_1 ;

інша умова опосередкованого набуття активу третьою особою являє собою складну конструкцію «можливість прямо чи опосередковано вчиняти щодо активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження» особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Оскільки процедура визнання активів необґрунтованими за цією умовою базується на презумпції, що зареєстроване право власності на третю особу є формальним, а фактичним власником є відповідний суб`єкт декларування, не можна вимагати підтвердження здійснення ним права розпорядження в класичному розумінні. Підтвердженням того, що ОСОБА_1 мав можливість, як суб`єкт декларування, прямо чи опосередковано вчиняти щодо активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження є наступні докази. ОСОБА_1 з метою продажу об`єктів нерухомого майна у виді житлового будинку та земельної ділянки особисто здійснював залучення рієлторів, які здійснювали пошук потенційних покупців (т. 2, а. с. 62-63). ОСОБА_1 підшукав для укладання правочинів від імені ОСОБА_3 повірену особу - ОСОБА_4, що дозволило створити умови для переходу активів до сестри ОСОБА_1 - ОСОБА_5, шляхом укладання низки правочинів на підставі доручення від ОСОБА_3, тобто вчиняв дії для задоволення власних інтересів, пов`язаних з активами (показання свідка ОСОБА_3 у судовому засіданні 27 вересня 2022 року, зміст переписки месенджера WhatsApp). ОСОБА_1 забезпечував укладання доручень між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також інформував ОСОБА_3 про заборгованість коштів та про переоформлення активів (т. 2, а. с. 44, показання свідка ОСОБА_3 у судовому засіданні 27 вересня 2022 року). ОСОБА_1 мав безпосередній вплив на визначення долі активів. Він: (1) визначив представника, який діяв від імені ОСОБА_3 при укладанні договорів; (2) визначив набувачем активів свою сестру - ОСОБА_5 ; (3) повідомляв ОСОБА_3 про необхідність надання документів на активи до повернення грошових коштів; (4) повідомляв про продаж активів; (5) повідомляв про необхідність звільнити будинок після його відчуження; (6) особисто приїжджав для огляду будинку ОСОБА_3 перед передачею його в іпотеку; (7) забирав у останнього документи на активи, а згодом ключі від будинку після відчуження майна. Водночас ОСОБА_5 жодного разу не зустрічалася з ОСОБА_3, не обговорювала питання відчуження та реалізації активів (показання ОСОБА_3 у судовому засіданні 27 вересня 2022 року, показання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з приводу того, що ОСОБА_5 не приїжджала для вручення вимоги про повернення коштів). Підтверджує опосередковане вчинення щодо активів дій вчинених ОСОБА_1, тотожних за змістом здійснення права розпорядження, також фактичні дані зазначені у п.п. 4.6.6.1. - 4.6.6.5., які розкривають ознаки дій ОСОБА_5 за дорученням ОСОБА_1 . Відсутність у ОСОБА_5 реальної фінансової можливості надати у позику 200 000 дол. США ОСОБА_3, які стали підставою набуття активів. Це у свою чергу виключає самостійну спроможність ОСОБА_5 визначати долю набутих активів. Отже, ОСОБА_5 вчиняла дії з набуття житлового будинку та земельної ділянки та їх продажу за активного сприяння ОСОБА_1, перебувала з останнім у близьких родинних стосунках. ОСОБА_1 здійснював організаційні дії щодо набуття у власність ОСОБА_5 активів - безпосередньо контактував з ОСОБА_3 з приводу укладання договорів, підшукував рієлтора, інформував ОСОБА_3, як власника активів, про вчинювані дії щодо них, підшукав для ОСОБА_3 представника за дорученням - ОСОБА_4, з яким у ОСОБА_1 є довірливі відносини. Відсутність фінансової можливості у ОСОБА_5 самостійно набути активи, створення передумов ОСОБА_1 для набуття активів, переконують колегію суддів, що ОСОБА_1 опосередковано вчиняв щодо житлового будинку та земельної ділянки дії, тотожні за змістом праву розпорядження ними;

судом встановлено, що 21 травня 2020 року у м. Харкові між ОСОБА_5, як позикодавцем, та ОСОБА_3, як позичальником, від імені якого на підставі довіреності 24 січня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено договір позики грошових коштів. На час підписання договору позики ОСОБА_5 не володіла коштами у сумі 5 358 000 грн, які могли бути використані для їх передачі у позику, що підтверджується: щорічною декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2019 та 2020 роки, де станом на 31 грудня відповідного року зазначено у розділі «11. Доходи, у тому числі подарунки» - розмір доходу 126 198 грн за 2019 рік та 174 772 грн за 2020 рік. Грошові активи та цінні папери у ОСОБА_5 у визначений період не відображені (т. 1, а. с. 31 - 37, 126 - 136); довідкою про заробітну плату ОСОБА_5 з 01 січня 2020 року - 31 грудня 2020 року, за якою останній нараховано 174 271,81 грн. На час підписання договору позики ОСОБА_1 не володів коштами у сумі 5 358 000 грн, які могли бути використані для їх передачі у позику ОСОБА_3, що підтверджується: щорічною декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2019 та 2020 роки, де станом на 31 грудня відповідного року зазначено у розділі «11. Доходи, у тому числі подарунки» розмір доходу 204 557 грн за 2019 рік та 219 310 грн за 2020 рік. Грошові активи та цінні папери у ОСОБА_1 у визначений період не відображені (т. 1, а.с. 107-112); Отже, відповідачі станом на 21 травня 2020 року не мали законних доходів, які б відповідали сумі 5 358 000 грн;

ОСОБА_5, діючи за дорученням ОСОБА_1, 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки набула у власність житловий будинок та земельну ділянку. Водночас відповідачі не мали законних доходів для надання коштів за договором позики ОСОБА_3, невиконання якого призвело до набуття уповноваженою особою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування у власність активів;

колегія суддів критично оцінила позицію відповідачів, про набуття активів на підставі договору позики коштів від 21 травня 2020 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, за якою ОСОБА_5 отримала право витребування боргу, його забезпечення та вжиття заходів за договором іпотеки. На підтвердження своєї позиції відповідачі послалися на: договір позики від 21 травня 2020 року (тристоронній) (т., 4 а. с. 36); договір позики грошових коштів від 18 січня 2020 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_7 про позику останньою 6 750 000 грн (т. 1, а. с. 100); договір цесії від 21 травня 2020 року (т. 4, а. с. 39); рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі № 520/25012/21 (т. 4, а. с. 23-35); розписку ОСОБА_7 (т. 4, а. с. 51-52); показання свідка ОСОБА_4 ; заяви ОСОБА_3 від 30 червня 2020 року за номерами в реєстрі 2202 та 2203; пояснення ОСОБА_5, зареєстровані у НАЗК за № 78156/9/09021 від 13 жовтня 2021 року, у яких остання повідомила, що згідно з договором позики від 21 травня 2020 року позикодавцем є ОСОБА_7 . Відповідно до пункту 14 договору позики від 21 травня 2020 року ОСОБА_6 передано права позикодавця, в частині забезпечення звернення стягнення боргу за рахунок майна позичальника, та відношення до передачі грошових коштів позичальнику вона не мала. Кошти, які були об`єктом зазначеного договору, отримані її матір`ю в результаті укладеного договору позики від 18 січня 2020 року (т. 1, а.с. 99). Досліджуючи докази відповідачів, колегія суддів оцінила їх у сукупності із доказами позивача, показаннями свідків та дійшла висновку, що право вимоги та набуття у власність активів було здійснено на підставі двостороннього договору позики від 21 травня 2020 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_11, в особі ОСОБА_4 . Досліджуючи передумови переходу власності на активи від ОСОБА_11 до ОСОБА_5, колегія суддів звернула увагу на те, що остання набула у власність активи внаслідок укладеного договору від 29 жовтня 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, від імені якого на підставі довіреності від 17 вересня 2020 року діяв ОСОБА_4, про задоволення вимог іпотекодержателя (т. 1, а. с. 258-259) та договору від 02 листопада 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, від імені якого на підставі довіреності від 17 вересня 2020 року діяв ОСОБА_4, про задоволення вимог іпотекодержателя (т. 1, а. с. 216-217), які посвідчувалися приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В. Підставою задоволення вимог за договором від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року стали іпотечні договори від 22 травня 2020 року, укладені між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 287-292), які посвідчувалися приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В. На підставі ухвали слідчого судді Ленінського районного суду м. Харкова Ольховського Є. Б. від 12 грудня 2021 року, постановленої у справі № 642/8449/21, здійснено тимчасовий доступ до речей і документів. У протоколі тимчасового доступу до речей і документів відображено вилучення документів щодо укладення іпотечного договору між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 від 22 травня 2020 року, реєстраційний номер 496, документи щодо укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 02 листопада 2020 року, реєстраційний номер 1036, документи щодо укладення іпотечного договору між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 від 22 травня 2020 року, реєстраційний номер 498 та документів щодо укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року, реєстраційний номер 1029. Серед вилучених документів, що використовувалися при укладанні договорів іпотеки від 22 травня 2022 року житлового будинку та земельної ділянки, а також задоволення вимог іпотекодержателя, наявні завірені нотаріусом копії договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, який укладений між ОСОБА_6, іменованої «позикодавець», та ОСОБА_3, іменованого «позичальник», який діяв через представника ОСОБА_4 . За цим договором позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник отримав від позикодавця грошові кошти в сумі 5 358 000 грн, що на момент підписання договору еквівалентно 200 000 доларам США (т. 1, а.с. 199, 214). На виконання ухвали Вищого антикорупційного суду від 26 серпня 2022 року надійшла відповідь від приватного нотаріуса Харківського нотаріального округу Тарасової Н. В. (т. 5, а. с. 22), яка повідомила, що запитувані документи були вилучені зі справ нотаріуса 03 лютого 2022 року слідчим другого слідчого відділу ТУ ДБР, розташованого у м. Полтава Шингарьовим Д. О., на підставі ухвали Ленінського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2021 року у справі № 642/8449/21 (провадження № 1-кс/642/4777/21), та додала копію протоколу доступу до речей і документів від 03 лютого 2022 року;

у матеріалах справи (т. 1, а. с. 160-293) наявні копії документів, отримані позивачем від ТУ ДБР, розташованого у м. Полтава, а саме копії документів вилучені слідчим другого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Полтава Шингарьовим Д. О., серед яких міститься копія договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . На виконання ухвали Вищого антикорупційного суду від 26 серпня 2022 року до суду ТУ ДБР, розташованого у м. Полтава, направлено копію договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 із оригіналом засвідчувального підпису приватного нотаріуса Тарасової Н. В., отриману під час тимчасового доступу до речей і документів у кримінальному провадженні № 62021170020000610 від 25 листопада 2021 року (т. 5 а. с. 24-26). Як вбачається із наданого суду договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, на ньому міститься у правому нижньому куті першої сторінки та посередині знизу другої сторінки відмітка «з оригіналом вірно», дата 22 травня 2020 року та підпис. Отже, колегія суддів вважає, що саме цей договір позики грошових коштів, укладений 21 травня 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, який діяв через уповноважену особу ОСОБА_4, що знаходився у нотаріальній справі, був підставою для подальшого укладання іпотечних договорів від 22 травня 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з приводу житлового будинку та земельної ділянки та договорів про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року, за якими ОСОБА_5 набула активи у власність;

додатковими фактичними даними, які у своїй сукупності переконують колегію суддів, що саме двосторонній, а не тристоронній договір позики від 21 травня 2020 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був підставою для укладання іпотечних договорів від 22 травня 2020 року, а потім договорів про задоволення вимог від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року є наступні докази: (1) інформація з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстр прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, у якій в розділі «Деталізована інформація про Іпотеку» - відомості про основне зобов`язання зазначено строк виконання основного зобов`язання: 02 червня 2020 року, розмір основного зобов`язання: 5 358 000,0 грн, правочин, у якому встановлено основне зобов`язання: договір позики, виданий 21 травня 2020 року, видавник: ОСОБА_6, ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 49, 51; т. 4, а.с. 133-134, 138-139); (2) опис документів щодо укладення іпотечного договору між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 від 22 травня 2020 року, реєстраційний номер 496; документів щодо укладення іпотечного договору між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 від 22 травня 2020 року, реєстраційний номер 498. У вказаному переліку документів справи № 02-07 зазначено під № 15 та № 11 договір позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, копія на 2 аркушах (т. 1, а.с. 175, 181). Водночас тристоронній договір позики грошових коштів, укладений між ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_3, на який посилаються відповідачі, складений на 3 аркушах. Наведене підтверджує, що передумовою укладання договору іпотеки був саме договір позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 . З урахуванням умов основного зобов`язання приватним нотаріусом Трасовою Н. В. в іпотечних договорах від 22 травня 2020 року зазначено сторони - це ОСОБА_6 «іпотекодержатель» та ОСОБА_3 «іпотекодавець». Крім цього, у пунктах 1 зазначених іпотечних договорів, приватний нотаріус зафіксувала, що іпотекодавець передає в іпотеку нерухоме майно з метою забезпечення виконання зобов`язання, що виникло у іпотекодавця за договором позики від 21 травня 2020 року, укладеним між іпотекодержателем та іпотекодавцем у простій письмовій формі. З урахуванням всього наведеного, колегія суддів вважає, що більш переконливими є докази надані позивачем, які підтверджують, що іпотечні договори від 22 травня 2020 року відносно активів, а також договори про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року, укладені на підставі договору позики від 21 травня 2020 року, сторонами якого були саме ОСОБА_6 та ОСОБА_3 . Отже, ОСОБА_6 набула у власність активи на підставі правочинів без використання власних законних доходів;

у цьому випадку набуто нерухомість у вигляді житлового будинку вартістю на день набуття 1 686 800 грн та земельної ділянки вартістю на день набуття 683 882,32 грн (т. 1, а.с. 216, 258, 247, 283). Набуття цих активів об`єднує: тотожний спосіб, участь тих самих осіб, одна і та ж підстава, незначний розрив у часі між набуттям земельної ділянки та будинку. Тотожність способу набуття виражено у тому, що житловий будинок та земельна ділянка перейшли у власність ОСОБА_2, у зв`язку із укладеними іпотечними договорами від 22 травня 2020 року та договорів про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року. Підставою укладання іпотечних договорів щодо активів, завдяки яким стало можливе задоволення вимог іпотекодержателя, був договір позики від 21 травня 2020 року. Предметом позики були кошти в сумі 5 358 000 грн. Учасниками договору позики від 21 травня 2020 року, іпотечних договорів від 22 травня 2020 року та договорів про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року були ОСОБА_2, ОСОБА_3 та за його дорученням представник ОСОБА_4 . Оформлення права власності на ОСОБА_2 відносно земельної ділянки відбулося шляхом укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя 29 жовтня 2020 року, а через три дні - 02 листопада 2020 року щодо будинку. Все зазначене свідчить про необхідність розгляду житлового будинку та земельної ділянки як активів (сукупність активів) у розумінні статті 290 ЦПК України та використання для визначення різниці між їх вартістю і законними доходами особи. Вартість житлового будинку на день набуття склала 1 686 800 грн, земельної ділянки на день набуття - 683 882,32 грн. Отже, сукупна вартість активів (1 686 800 грн + 683 882,32 грн) дорівнює 2 370 682,32 грн. Для встановлення різниці передбаченої частиною другою статті 81 ЦПК України, необхідно відняти вартість активів (2 370 682,32 грн) від законних доходів особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Оскільки порядок набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, розпочато 21 травня 2020 року, то для встановлення законних доходів необхідно використати відомості із декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, станом на 31 грудня 2019 року та відомості про доходи на момент укладання договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, який став підставою набуття активів. У деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2019 рік ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 133-135) та ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 107-109) у Розділі «11. Грошові активи» не відображено будь-яких відомостей про наявні грошові кошти. Водночас пункт 8 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року (у редакції, на час вчинення правочину) дозволяє припустити про ймовірну наявність у відповідачів станом на 31 грудня 2019 року по 96 050 грн, які не підлягали декларуванню. Крім того, на час укладання договору позики від 21 травня 2020 року ОСОБА_2 отримала дохід у сумі 55 727,01 грн (т. 1 а. с. 48), а ОСОБА_1 по червень 2020 року отримав 107 378,76 грн. Отже, законні доходи ОСОБА_2 (без витрат) на час укладання договору позики від 21 травня 2020 року могли складати 151 777,01 грн. Законні доходи ОСОБА_1 (без витрат) на відповідний час могли складати 203 428,76 грн. Таким чином, різниця, передбачена частиною другою статті 81 та статтею 290 ЦПК України, з урахуванням вартості активів та можливих законних доходів відповідачів перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб і складає для ОСОБА_2 2 218 905,31 грн, а для ОСОБА_1 2 167 253,56 грн, та не перевищує межу встановлену статтею 368-5 КК України. З урахуванням обставин цієї справи та позиції відповідачів про те, що ними не надавалися кошти у позику ОСОБА_3 за договором від 21 травня 2020 року, що став підставою набуття активів у власність ОСОБА_2, колегія суддів дійшла висновку, що при набутті активів відповідачі не використали законних доходів. Отже, різниця між вартістю активами та законними доходами не може бути застосована. Вартість спірних активів, що дорівнює 2 370 682,32 грн, перевищує мінімальну межу виміру - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день набрання чинності зазначеним Законом (1 003 500 грн), та не перевищує межу встановлену ст. 368-5 КК України. Зазначене вказує, що позивач навів фактичні дані, які підтверджують необґрунтованість набутих активів;

відповідачі посилалися на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі № 520/25012/21 за позовом ОСОБА_6 до НАЗК, вказуючи, що це рішення на підставі частини п`ятої статті 82 ЦПК України є обставиною, яка звільняє їх від доказування неправомірності висновків НАЗК, викладених у довідці № 588/21 від 23 вересня 2021 року у частині абзаців 1, 2 п. 4.1 розділу ІV «Висновки», яким встановлено наявність необґрунтованих активів у ОСОБА_6, а саме житлового будинку та земельної ділянки. Колегія суддів звернула увагу, що сторони не надали суду довідку НАЗК за № 588/21 від 23 вересня 2021 року, тому суд позбавлений можливості оцінити викладені у ній факти та співвіднести їх із рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі № 520/25012/21 та обставинами справи, що розглядається. Крім цього, Позивач не посилається на висновок НАЗК за № 588/21 від 23 вересня 2021 року або на обставини, встановлені цією довідкою, для підтвердження своєї позиції у справі, що виключає можливість застосування в цій частині судового рішення в якості преюдиції. У рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року зазначено, що позивач звернувся до суду з приводу визнання та скасування окремих положень довідки НАЗК № 588/21 від 23 вересня 2021 року. Водночас на розгляді Вищого антикорупційного суду перебуває справа за позовом держави в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання необґрунтованими активів та стягнення в дохід держави грошових коштів, що вказує на різний характер спірних відносин. Прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури не брали участі у судовому розгляді адміністративної справи № 520/25012/21, що дозволяє їм відповідно до частини п`ятої статті 82 ЦПК України у загальному порядку спростовувати обставини, які були встановлені рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року. За таких обставин, не зважаючи на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року та з урахуванням доводів позивача, колегія суддів зробила висновок, що іпотечні договори від 22 травня 2020 року та договори про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року виникли саме на підставі договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 ;

суд відхилив доводи ОСОБА_1 про відсутність повноважень прокурора на звернення із позовом, вказав, що прокурор САП Офісу Генерального прокурора Ткач І. М. є уповноваженою особою, яка має право звернутися із позовом про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, що підтверджується ухвалою Вищого антикорупційного суду від 12 липня 2022 року;

необґрунтованими є доводи ОСОБА_1 про те, що він не може бути співвідповідачем з огляду на положення частини другої статті 50 ЦПК України, оскільки ОСОБА_1 є особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Статус відповідача ОСОБА_5 обумовлений тим, що вона набула у власність активи, як уповноважена особа на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також діяла за дорученням ОСОБА_1 . Вирішення спору по суті зачіпає її права як набувача активів за договорами. Крім цього ОСОБА_1 при набутті активів ОСОБА_5 вчиняв дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними. Зазначене дозволило позивачу визначити ОСОБА_1 як відповідача у справі;

суд не приймає до уваги договір відступлення права вимоги (цесії) від 21 травня 2020 року, на який посилаються відповідачі, як підставу переходу права вимоги від ОСОБА_7 до ОСОБА_5 за договором позики грошових коштів від 21 травня 2020 року. Зазначений договір не використовувався при укладанні іпотечних договорів та договорів про задоволення вимог іпотекодержателя, не надавався приватному нотаріусу ХМНО Тарасовій Н. В. та не зберігався у нотаріальній справі. Про зазначений договір ОСОБА_5 не вказувала у своїх поясненнях до НАЗК (т. 1, а. с. 99), про нього відсутня згадка у рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року щодо скасування висновку НАЗК (т. 4, а. с. 23-35) у якому суд дійшов висновку, що житловий будинок та земельна ділянка, фактично отримані ОСОБА_6 без грошових затрат, в дарунок від рідної матері - ОСОБА_7 . Право вимоги, яке виникло на підставі договору цесії від 21 травня 2020 року, не знайшло свого відображення у повідомленнях про суттєві зміни в майновому стані у 2020 році, у щорічній декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2020 рік, та виправленій декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2020 рік (т. 1 а. с. 126-130);

колегія суддів не приймає до уваги розписки про отримання коштів ОСОБА_7 від ОСОБА_6 (т. 4, а.с. 51, 52), оскільки у них зазначено, що кошти отримані як сплату за договором про відступлення права вимоги від 21 травня 2020 року, тобто, цей доказ є похідним від договору. Крім цього, за вказаними розписками ОСОБА_6 передала кошти ОСОБА_7 03 липня 2021 року та 24 жовтня 2021 року, проте як особа, уповноважена на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, не повідомляла про суттєві зміни в майновому стані. Водночас 27 жовтня 2021 року ОСОБА_6 повідомила про суттєві зміни в майновому стані у яких зазначила, що 22 жовтня 2021 року отримала дохід 375 400 грн від відчуження нерухомого майна, проте не зазначила, що 24 жовтня 2021 року передала ОСОБА_7 337 860 грн. Це ж стосується й коштів по розписці від 03 липня 2021 року (т. 1, а. с. 124, 131). Все це викликає обґрунтовані сумніви, що кошти дійсно передавалися, а розписки укладалися в зазначені дати;

позивач посилався на те, що договір позики слугував лише формальною підставою для подальшого отримання ОСОБА_6 у власність активів за дорученням ОСОБА_1, і відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України порушував публічний порядок, оскільки був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, а тому є нікчемним. З приводу нікчемності договору позики грошових коштів, колегія суддів звертає увагу, що вирішення цього питання виходить за межі розгляду статті 290 ЦПК України. Проте це не позбавляє ОСОБА_3 в загальному порядку спростувати договори позики та похідні від них договори;

договір про надання послуг продавцю нерухомості № 2021/06/09 від 09 червня 2021 року та договір про надання послуг продавцю нерухомості № 2021/09/17 від 17 вересня 2021 року між ОСОБА_5 та ТОВ «Сучасна агенція нерухомості Інвест», якими ніби підтверджується, що саме ОСОБА_5 здійснювала продаж активів, колегія суддів зазначає, що ці докази оцінюються у сукупності із іншими доказами та поясненнями ОСОБА_3 . Так, ОСОБА_3 повідомив, що жодного разу не зустрічався із ОСОБА_5, проте замість неї приходив дивитися будинок ОСОБА_1 . Колегія суддів також враховує пояснення представника ОСОБА_5 Гордейчука В. В., який зауважив, що оскільки ОСОБА_6, перебувала у місті Харкові, її брат здійснював пошук агентства з нерухомості. Підтвердженням того, що пошуком рієлторів для продажу активів займався ОСОБА_1, є відомості агентства нерухомості « САН » (т. 2, а.с. 57-63) та переписка за допомогою месенджера «WhatsApp» між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . За таких обставин підписаний договір із ОСОБА_5 має формальний характер, який надавав повноваження ТОВ «Сучасна агенція нерухомості Інвест» вчиняти дії з продажу майна, і лише може констатувати, що саме ТОВ «САН» здійснювало безпосередній пошук покупців на активи;

під час судового розгляду надав показання свідок ОСОБА_4, який повідомив, що з ОСОБА_3 його познайомив давній приятель ОСОБА_14 . Це сталося у 2019 році, коли він приїжджав до Києва. Згодом ОСОБА_21 повідомив, що ОСОБА_3, який займається землею і працевлаштуванням, шукає 200 000 дол. США у борг на п`ять місяців під відсотки, при цьому ОСОБА_21 виступив гарантом. Свідка така пропозиція зацікавила через високий відсоток за користування коштами і він звернувся до своєї хрещеної ОСОБА_7 для того щоб вона надала у борг кошти ОСОБА_3 . Оскільки вона також не мала такої суми, вона їх позичила у свого знайомого. Обіцяючи надати кошти у борг, ОСОБА_7 висунула умову про забезпечення договору позики заставою. До підписання договору позики ОСОБА_3 видав доручення, яким уповноважив його укласти договір позики грошових коштів та передати майно у заставу. Він особисто дивився будинок та земельну ділянку, а потім цікавився в інтернеті їх вартістю. Так, будинок за його пошуками коштував 150 000 грн, а земельна ділянка приблизно 500 000 грн. Після того, як ОСОБА_7 знайшла кошти, вони планували їхати до нотаріуса. Оскільки хрещена на той час захворіла, вона хотіла, щоб за договором позики право вимоги було у її доньки, та подальше супроводження договору здійснювала би ОСОБА_6, оскільки остання мала юридичну освіту. За таких обставин підписали тристоронній договір позики, який склала нотаріус і повідомила, що необхідно зазначити суму у гривнях. Коли прибули до нотаріуса для укладання іпотечного договору, остання повідомила, що неможливо укласти договір із ОСОБА_6, так як вона державний службовець, тому уклали додатково договір відступлення права вимоги, який був безоплатний. Між ким цей договір укладався і що відступалося він не знає. Цей договір разом з іншими документами надавався нотаріусу. Після підписання договору ОСОБА_7 передала йому 200 000 дол. США номіналом по 100 купюр, він у свою чергу 23 або 24 травня передав їх у Києві ОСОБА_3 . Коли минув час повертати кошти, ОСОБА_3 їх не повернув і почав уникати зустрічі, на телефонні дзвінки не відповідав. Після цього ОСОБА_6 склала письмову вимогу, яку він з ОСОБА_1 привіз ОСОБА_3 . Приїжджали на машині ОСОБА_1, але за кермом був він. Через те, що попереднє доручення закінчило дію, ОСОБА_3 видав другу довіреність. Через деякий час свідок повідомив ОСОБА_3, щоб він зібрав речі і залишив будинок. Останній нормально на це реагував, оскільки розумів, що має великий борг. До теперішнього часу кошти не були повернуті, і йому та хрещеній не сплатили 10 % за те, що він знайшов кошти для ОСОБА_3, а ОСОБА_7 надала їх у позику. ОСОБА_3 збирався використати кошти або для працевлаштування когось на службу через своїх знайомих, або для купівлі-продажу земельної ділянки. Також свідок повідомив, що через певний час ОСОБА_4 дізнався, що у ОСОБА_3, великі борги і порушені кримінальні провадження у ДБР. З ОСОБА_1 він знайомий, але близьких стосунків не мав. Декілька разів спілкувалися з ним, бо він має юридичну освіту і міг допомогти з оформленням земельної ділянки на Харківщині. Однак доручення так і не було використано. Йому нічого не відомо, щоб ОСОБА_1 надавав кошти у борг або надавав йому будь-яке доручення з приводу будинку та земельної ділянки. При огляді двостороннього договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, який укладений між ОСОБА_3 в особі ОСОБА_4 та ОСОБА_6, ОСОБА_4 повідомив, що підпис у договорі не його, але схожий;

суд критично оцінює певні показання свідка ОСОБА_4, а саме, що у приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Тарасової Н. В. при укладанні договорів іпотеки, які стали підставою набуття активів ОСОБА_6, використовувався тристоронній договір позики грошових коштів, укладений між ОСОБА_3 через представника ОСОБА_4, ОСОБА_7 та ОСОБА_6, оскільки при укладанні договорів іпотеки був використаний саме двосторонній договір позики грошових коштів, укладений між ОСОБА_3, через представника ОСОБА_4 та ОСОБА_6, що обґрунтовано колегією суддів. Суд не прийняв показання ОСОБА_4 з приводу того, що підпис на двосторонньому договорі позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, який вилучений слідчими ДБР на виконання ухвали про тимчасовий доступ до документів, схожий на його, але не його. У цій справі не є предметом розгляду та оскарження дійсність укладання будь-якої угоди, їх нікчемності, а вирішується питання визнання активів необґрунтованими та їх стягнення у дохід держави. Із матеріалів справи вбачається, що у приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Тарасової Н. В. при укладанні договорів іпотеки від 22 травня 2022 року були присутні ОСОБА_4 та ОСОБА_6, оскільки копії їх документів наявні в нотаріальній справі, а копій документів ОСОБА_7, як ймовірної сторони договору позики відсутні. Також відсутні у нотаріальній справі і договір уступки вимоги (цесії) від 21 травня 2020 року та тристоронній договір позики грошових коштів від 21 травня 2020 року. Саме на підставі договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, який вилучався у нотаріуса та надавався свідку для огляду, були укладені іпотечні договори від 22 травня 2020 року, що дозволило із часом ОСОБА_6 набути активи у власність. Колегія суддів поставила під сумніви показання свідка ОСОБА_4 в частині укладання тристоронньої угоди позики, оскільки вони суперечать іншим обставинам справи;

порівнюючи показання свідка ОСОБА_3 та свідка ОСОБА_4 з приводу ініціативи та підстави укладання договору позики грошових коштів між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, підшукання представника для укладання цього договору, колегія суддів віддає перевагу показанням ОСОБА_3, оскільки вони також підтверджуються й іншими доказами, а саме перепискою у месенджері «WhatsApp». Судом сприймаються як докази роздруківки месенджера «WhatsApp», які були додатком до позовної заяви, оскільки свідок ОСОБА_3 безпосередньо у судовому засіданні надав для огляду свій мобільний телефон із вмістом переписки між ним та ОСОБА_1 за допомогою месенджеру «WhatsApp». Це дозволило учасникам судового засідання та колегії суддів особисто сприйняти вміст інформації та пересвідчитися у їх відповідності. При дослідженні наданих сторонами доказів, судом не встановлено ознак фальсифікації письмових чи речових доказів. Судом не врахований як доказ договір позики грошових коштів від 21 травня 2020 року, укладений між ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_6 та договір відступлення права вимоги (цесії) від 21 травня 2020 року, розписки ОСОБА_7 з тих підстав, що договір не надавався приватному нотаріусу Харківського міського нотаріального округу Тарасовій Н. В., як правова підстава для укладання іпотечних договорів та договорів про задоволення вимог, за якими ОСОБА_6 набула у власність активи. Щодо інших досліджених доказів, то їх зміст не спростовано в процесі доказування, і відповідно вони визнані судом достовірними;

на фоні доказів позивача, надані матеріали відповідачами є недостатніми для того, щоб сприймати їх позицію про набуття активів у зв`язку із укладанням договору позики від 21 травня 2020 року між ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 за яким останньому було надано у борг 200 000 дол. США та набуття активів за рахунок коштів ОСОБА_7 . Сукупність доказів позивача є більш переконливою, ніж сукупність доказів відповідачів. З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що активи є необґрунтованими;

оскільки активи вибули із володіння відповідачів (т. 2 а. с. 64-69), то на підставі частини третьої статті 291 ЦПК України на відповідачів покладається обов`язок сплатити вартість таких активів, для визначення вартості яких застосовується відповідно до частини третьої статті 290 ЦПК України вартість їх набуття.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Вищого антикорупційного суду від 18 жовтня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

суд першої інстанції, дослідивши матеріали провадження, дійшов висновку про доведеність позивачем відповідності набутого ОСОБА_2 майна поняттю активів згідно статті 290 ЦПК України. Встановлено, що ОСОБА_2 згідно наказу № 43-0 від 15 січня 2020 призначена на посаду заступника начальника відділу адміністрування податків і зборів з фізичних осіб Слобожанського управління ГУ ДПС у Харківській обл. Обіймаючи дану посаду в період набуття активів, згідно підпункту е пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» ОСОБА_2 відноситься до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. ОСОБА_2 на підставі договору позики від 21 травня 2020 року, шляхом укладення договорів іпотеки від 22 травня 2020 року, договорів про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 та 02 листопада 2020 року набула у власність житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1, вартістю на день набуття 1 686 800 грн та земельну ділянку кадастровий номер 3222480401:01:111:0028, вартістю на день набуття 683 882, 32 грн;

судом з наданих сторонами матеріалів встановлено, що законні доходи ОСОБА_2 станом на час укладання договору позики від 21 травня 2020 року могли складати 151 777,01 грн, а тому різниця згідно частини другої статті 81 та статті 290 ЦПК України між доходами та вартістю набутого майна становить 2 218 905,31 грн. Зазначена різниця свідчить, що ОСОБА_2 не використовував законних доходів для набуття у власність вказаного будинку та земельної ділянки, а тому таке майно можна вважати активами у розумінні статті 290 ЦПК України;

колегія суддів погодилася з такими висновками суд першої інстанції, критично оцінила доводи ОСОБА_2 про невідповідність набутого майна ознакам активу згідно статті 290 ЦПК України. За змістом статті 290 ЦПК України задля вирішення питання наявності у справі активів з подальшим визнанням їх необґрунтованими, варто встановити такі складові: що набуто у власність; чи відбулось набуття у власність після дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів», тобто, після 31 жовтня 2019 року; чи є набувач особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; рівень законних доходів набувача; вартість майна, що передається у власність; різницю між вартістю майна та законними доходами набувача. Судом першої інстанції належним чином досліджено та оцінено надані сторонами докази, а також встановлено вказані факти. Зокрема, на підтвердження набутого майна (будинку та земельної ділянки) досліджено відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 листопада 2020 року та 29 жовтня 2020 року, згідно яких приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В. засвідчено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, серія та номер: 1036, виданий 02 листопада 2020 року та договір про задоволення вимог іпотекодержателя, серія та номер: 1029, виданий 29 жовтня 2020 року відповідно (т. 1, а. с. 54, т. 1 а. с. 71-78, т. 6, а. с. 62 на зв.). У подальшому це майно було зареєстровано на ОСОБА_2, інформацію про що останнім відображено в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2020 рік (т. 1 а. с. 33-34, т. 6 а. с. 62 на зв.). З огляду на зазначене, саме ОСОБА_2 набула у власність майно - житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку кадастровий номер 3222480401:01:111:0028 в період після дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів». Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, вартість вказаного майна становить: житловий будинок - 1 686 800 грн (т. 1, а. с. 64), земельна ділянка - 683 882,32 грн (т. 1, а. с. 85), що в сумі складає 2 370 682,32 грн;

на підтвердження статусу особи, до якої може бути пред`явлено позов про визнання необґрунтованими активів, колегією суддів досліджено наказ № 34-0 від 15 січня 2020 року, яким ОСОБА_2 призначено на посаду заступника начальника відділу адміністрування податків і зборів з фізичних осіб Слобожанського управління ГУ ДПС у Харківській обл. (т. 1, а. с. 41). Судом правильно встановлено, що обіймаючи цю посаду у період набуття активів 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року, ОСОБА_2 відповідно до підпункту е пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» відноситься до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а відтак до неї може бути пред`явлено позов про визнання необґрунтованими активів;

судом встановлено, що згідно інформації з щорічної декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2019 рік станом на кінець року будь-які грошові активи відображені не були.(т. 1, а. с. 135). Згідно довідки про нараховану заробітну плату, видану ГУ ДПС у Харківській області № 49/т/20-40-10-02-09 від 27 травня 2021 року фактично отримані ОСОБА_2 законні доходи у вигляді заробітної плати за період з січня по травень 2020 року (до дати укладання договору позики) становили не більше 55 727,01 грн. З огляду на те, що предметом договору позики від 21 травня 2020 року була сума у розмірі 5 358 000 грн, колегія суддів вважає доведеним факт відсутності законних доходів у ОСОБА_2 для надання коштів за вказаним договором ОСОБА_3, невиконання якого призвело до набуття уповноваженою особою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування у власність активів у вигляді житлового будинку та земельної ділянки. Різниця між вартістю набутого майна (2 370 682,32 грн) та законними доходами ОСОБА_2 (151 777,01 грн) складає 2 218 905,31 грн, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб і дає підстави суду вважати, що набуття у власність вказаного майна здійснено не з використанням законних доходів. З огляду на вказані обставини, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції належним чином досліджено матеріали провадження та правильно встановлено доведеність прокурором набутого ОСОБА_2 майна (житлового будинку та земельної ділянки) ознакам активу, встановленим статтею 290 ЦПК України;

між сторонами виник спір про договір позики, який в подальшому слугував передумовою переходу права власності на житловий будинок та земельну ділянку, а саме чи це був двосторонній договір (позикодавець - ОСОБА_6, позичальник - ОСОБА_3 в особі ОСОБА_4 ) чи трьохсторонній (позикодавець - ОСОБА_7, позичальник - ОСОБА_3 в особі ОСОБА_4 та ОСОБА_6 з правом вимоги від імені ОСОБА_7 ). Вирішуючи це питання, суд першої інстанції зробив висновок, що надані прокурором докази укладання саме двостороннього договору позики є більш переконливіші, ніж надані на противагу цьому докази ОСОБА_2 . Перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції. Незважаючи на наданий ОСОБА_2 оригінал трьохстороннього договору позики з ОСОБА_7 як позикодавцем, а також заперечення ОСОБА_2 і ОСОБА_4 щодо укладання двостороннього договору у сукупності з іншими долученими доказами ОСОБА_2, колегія суддів, з урахуванням обставин справи, вважає завірену нотаріусом копію договору позики такою, що відповідає ознакам доказів згідно статей 77-80 ЦПК України та підтверджує факт виникнення відносин позики саме за ним. Вказана копія двостороннього договору позики грошових коштів була вилучена з нотаріальної справи приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Тарасової Н. В. (яка на підставі нього засвідчила іпотечні договори та договори задоволення вимог іпотекодержателя відносно житлового будинку та земельної ділянки) на підставі ухвали Ленінського районного суду м. Харкова від 10 січня 2021 року у справі № 642/8449/21. На кожній сторінці копії договору позики, розташованого на двох аркушах, міститься засвідчувальний підпис нотаріуса «З оригіналом вірно», дата та підпис (т. 1, а. с. 199-200), а, власне, надані копії доказів прокурора засвідчені його підписом та печаткою САП Офісу Генерального прокурора (т. 1, а. с. 294 на зв.). Окрім цього, згідно інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, в розділі «Деталізована інформація про Іпотеку» щодо основного зобов`язання (позики від 21 травня 2020 року), зазначено видавником ОСОБА_6 та ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 49, 51; т. 4, а. с. 133-134, 138-139). Згідно іпотечних договорів житлового будинку та земельної ділянки від 22 травня 2020 року (т. 1, а. с. 56-60, 186-188) та договорів про задоволення вимог іпотекодержателя від 02 листопада 2020 року та 29 жовтня 2020 року (т. 1, а. с. 67-70, 89-92), стороною, іменованою «іпотекодержатель», вказано саме ОСОБА_6 . При цьому, згідно з пунктом 2 вказаних іпотечних договорів та пунктом 3 договорів про задоволення вимог іпотекодержателя, вони ґрунтуються на договорі позики від 21 травня 2020 року, укладеними сторонами (тобто ОСОБА_6 та ОСОБА_3,) у простій письмовій формі. У жодному нотаріально посвідченому договорі не згадується ОСОБА_10 (мати ОСОБА_2 ) як сторона за договором позики. Таким чином, письмові докази справи переконливо вказують, що відносини щодо позики, іпотеки та стягнення іпотеки виникли саме між ОСОБА_2 і ОСОБА_15, а не ОСОБА_7, на чому наполягає ОСОБА_2 . До того ж, згідно наданого приватним нотаріусом Тарасовою Н. В. опису документів щодо укладення іпотечних договорів між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 від 22 травня 2020 року, реєстраційний номер 496 та 498 у справі 02-07 зазначено, що кількість аркушів договору позики грошових коштів від 21 травня 2020 року становить 2 арк. (т. 1, а. с. 175, 181). Разом з цим, колегія суддів звертає увагу, що наданий ОСОБА_2 як належного трьохсторонній договір позики грошових коштів від 21 травня 2020 року складається з трьох аркушів, що, в свою чергу, не відповідає відомостям з нотаріальної справи (т. 4, а. с. 36-38). На ньому відсутні відмітки нотаріуса, які б свідчили про його врахування останнім як підстави для іпотечних договорів і договорів про задоволення вимог іпотекодержателів. Таким чином, з урахуванням наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає більш переконливими докази позивача, які підтверджують, що іпотечні договори від 22 травня 2020 року відносно житлового будинку та земельної ділянки та договори про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року були укладені на підставі договору позики від 21 травня 2020 року між сторонами ОСОБА_6 як позикодавцем та ОСОБА_3 як позичальником. Колегія суддів вважає його належним, допустимим та достовірним, зроблену судом першої інстанції оцінку вірною, а тому доводи ОСОБА_2 відхиляє;

у пункті 2 частини другої статті 81 ЦПК України передбачено, що у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов`язаний навести у позові фактичні дані, які підтверджують зв`язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної частиною другою статті 290 цього Кодексу різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. У разі визнання судом достатньої доведеності зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України). Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (частина сьома статті 82 ЦПК України). Колегія суддів критично оцінює доводи ОСОБА_2 щодо ігнорування судом першої інстанції обставин, встановлених рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі № 520/25012/21. Зазначеним рішенням встановлено, що відносини позики між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 виникли на підставі тристороннього договору позики від 21 травня 2022 року, тому позику ОСОБА_3 отримав саме від ОСОБА_7 . Судом першої інстанції встановлено, що це рішення стосувалось визнання та скасування окремих положень довідки НАЗК № 588/21 від 23 вересня 2021 року, тоді як у Вищому антикорупційному суді розглядається справа між Державою Україною та ОСОБА_2 щодо визнання необґрунтованими активів та стягнення їх в дохід держави, що свідчить про різний характер спірних відносин. Таке рішення Харківського окружного адміністративного суду не має преюдиційного характеру, оскільки обставини укладення спірного договору позики викладені в мотивувальній частині рішення у справі, де прокурор не брав участі. З огляду на зазначене, з урахуванням статей 54, 82 ЦПК України та усталеної судової практики КЦС ВС, встановлені рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року обставини у справі № 520/25012/21 не є обов`язковими для застосування Вищим антикорупційним судом при розгляді цієї справи;

колегією суддів встановлено, що суд першої інстанції за клопотаннями представника позивача та ОСОБА_2 з метою отримання показів щодо обставин справи викликав і допитав у встановленому порядку як свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (т. 5, а. с. 47, 158, 161-176; т. 6, а. с. 6, 7-22). Дослідивши матеріали справи, колегія суддів не вбачає упередженості суду першої інстанції при оцінці наданих свідками показів, оскільки така здійснена згідно вимог статті 89 ЦПК України як в цілому зібраним у справі доказам, так і кожному окремо. Доводи представника ОСОБА_2 щодо зацікавленості свідка ОСОБА_3, а відтак неможливості прийняття його показів, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки законом встановлено, що свідком може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які відомості щодо обставин справи. При цьому, покази ОСОБА_3 узгоджуються з іншими наявними у справі та прийнятими як належні доказами. Натомість, покази свідка ОСОБА_4 такими доказами спростовуються, тому обґрунтовано не прийняті судом першої інстанції;

з матеріалів справи вбачається, що прокурором САП до позовної заяви як доказ на підтвердження факту спілкування ОСОБА_1 (рідного брата ОСОБА_2 ) з ОСОБА_3 на предмет укладення договорів про перехід права власності на житловий будинок та земельну ділянку до ОСОБА_2 надано скріншоти з телефону ОСОБА_3, а саме листування в месенджері «WhatsApp» (т. 2, а. с. 39-45). В судовому засіданні 27 вересня 2022 року під час отримання пояснень від свідка ОСОБА_3 судом та сторонами було оглянуто його мобільний телефон, а саме листування останнього з ОСОБА_1 в месенджері «WhatsApp», яке було долучено прокурором в паперовому вигляді. Згідно інформації з журналу судового засідання № 921392 від 27 вересня 2022 року за результатами огляду вказаного телефону ані в колегії суддів, ані в представника позивача, ані у представника ОСОБА_2 не виникло питань щодо справжності таких повідомлень та відсутності ознак їх виправлення. Більше того, жодною зі сторін не було заявлено клопотання про призначення експертизи з метою перевірки вказаного листування на предмет видалення, зміни повідомлень, встановлення дати їх відправлення і т. д. ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції, тоді як згідно статті 105 ЦПК України така експертиза не передбачена як обов`язкова. Окрім цього, колегія суддів зазначає, що оглянувши електронний пристрій, на якому міститься оригінал листування, навіть не маючи спеціальних технічних знань, можна встановити дату та час відправлення повідомлення, а також інформацію про його видалення чи редагування, оскільки відповідні відомості з`являються в діалоговому вікні месенджера «WhatsApp» у разі вчинення таких дій. З огляду на вказане, колегія суддів не вбачає порушень щодо дослідження переписки в месенджері «WhatsApp» між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, вважає її такою, що в сукупності з іншими доказами свідчить про їх спілкування щодо продажу активів, відносно яких вирішувалось питання про їх необґрунтованість, а тому доводи представника ОСОБА_2 в цій частині відхиляє;

інші доводи ОСОБА_2 колегія суддів вважає такими, що стосуються захисту прав ОСОБА_1 та не впливають на права та законні інтереси ОСОБА_1 . Окрім цього ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 26 січня 2023 року ОСОБА_1 повернуто його апеляційну скаргу на рішення Вищого антикорупційного суду від 18 жовтня 2022 року у цій справі у зв`язку з не усуненням недоліків апеляційної скарги, а саме не сплатою судового збору. З огляду на зазначене, колегія суддів розглядає доводи апеляційної скарги адвоката Гордейчука В. В. лише в межах прав та законних інтересів ОСОБА_2 і не вбачає підстав надавати відповіді на інші доводи, які стосуються виключно прав та інтересів ОСОБА_1 ;

колегія суддів зробила висновок про законність, обґрунтованість та вмотивованість рішення Вищого антикорупційного суду від 18 жовтня 2022 року, а викладені в ньому висновки такими, що відповідають фактичним обставинам справи. Прокурором доведено відповідність набутого ОСОБА_2 у власність майна ознакам активу, визначеного статтею 290 ЦПК України, а також відсутність доказів законності джерел походження коштів, за рахунок яких таке майно було набуте. Отже, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_2 .

Аргументи учасників справи

ОСОБА_2 09 червня 2023 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вищого антикорупційного суду від 18 жовтня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 травня 2023 року, в якій просить:

оскаржені рішення скасувати;

ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

позикодавцем за спірним договором позики є ОСОБА_7 - мати відповідачів, і фактично укладався договір саме нею з подальшим відступлення права вимоги. А тому пред`явлення позову до відповідачів є необґрунтованим. Судами зроблено висновок про необґрунтованість активів всупереч умовам дійсних договорів (оригінали яких наявні у сторін) та ґрунтуючись лише на документах зібраних в рамках кримінального провадження і показаннях свідка ОСОБА_3 . Підтвердженням наявності іншого договору було встановлено у поясненнях ОСОБА_2 до НАЗК та в рамках справи № 520/25012/21. Судами зроблено висновки про необґрунтованість активів на підставі неіснуючого договору і всупереч вимогам ЦК України щодо способів захисту, форми і свободи договору, а також на підставі недопустимих доказів (копії договору позики № б/н від 21 травня 2020 року, який отримано в рамках кримінального провадження № 62021170020000610 від 25 листопада 2021 року);

судом взято до уваги докази позивача, які здобуті в рамках кримінального провадження № 62021170020000610 від 25 листопада 2021 року, проте в рамках кримінального провадження відповідачі не допитувались і жодні документи від них не витребовувались. Сторони договорів стверджували про існування інших фактичних обставинах і підписання іншої редакції договорів. Саме тому прийняття рішень судами відбулося без врахування доказів, поданих відповідачами. Суди обґрунтували рішення недопустимим доказами є, а саме: копією договору позики № б/н від 21 травня 2020 року, переписка у «WhatsApp» та реєстр довіреностей від імені ОСОБА_6, ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_1 ;

копія договору позики № б/н від 21 травня 2020 року який отримано в рамках кримінального провадження № 62021170020000610 від 25 листопада 2021 року, є недопустимим доказом, оскільки сторони заперечували існування такого договору позики і цього договору позики немає в електронну реєстрі документів нотаріуса. Крім того цей договір отримано в рамках кримінального провадження під час надання доступу до речей та документів, однак не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (частина друга статті 23 КПК України). Протоколи доступу до речей та документів, допиту свідків, та інші докази отримані на стадії досудового слідства, можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді. ОСОБА_2 не могла проаналізувати законність отримання таких доказів, зібрання їх у відповідності до норм КПК України, а тому їх надання до цивільної справи є порушенням принципу змагальності сторін;

суди вказали, що одним із доказів зв`язку активів та впливу відповідача на них є надана переписка ОСОБА_3 з ОСОБА_1 у месенджері «WhatsApp». Вказаний доказ не відповідає критеріям достовірності, а також вимогам щодо визначення доказів, адже такий доказ не підпадає під поняття ні письмового, ні електронного доказу згідно статті 76 ЦПК України. Ні суд, ні сторони не володіють спеціальними технічними знаннями щоб встановити справжність таких повідомлень та відсутності їх виправлення. Із вказаним повідомлень з телефону та роздруківки таких повідомлень неможливо встановити їх дійсну дату створення. ОСОБА_1 заперечував наявність таких повідомлень. Під час надання пояснень ОСОБА_3 на запитання адвоката щодо корегування/видалення повідомлень із месенджеру, ОСОБА_3 пояснив, що він видаляв повідомлення. Саме тому не можливо встановити з приводу чого і в якому контексті повідомлення видалялися чи зберігалися. Огляд таких повідомлень та телефону свідка не відповідає вимогам ЦПК України щодо доказів та проведений без участі спеціаліста/експерта, а тому це є порушенням вимог ЦПК України щодо дослідження доказів. Подібна переписка не спростовувала жодним чином надані ОСОБА_2 докази, а тому не могла підтверджувати переконливість доказів позивача перед доказами відповідачів;

реєстр довіреностей від імені ОСОБА_6, ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_1 є недопустимим доказом, оскільки до матеріалів справи не надано довіреностей, а лише їх реєстр, з якого не можливо встановити обсяг наданих прав, предмет такої довіреності тощо;

прокурором не доведено наявності ознак активу у розумінні частини другої статті 290 ЦПК України у контексті різниці між їх вартістю і законними доходами особи. Судами необґрунтовано відкинуто позицію відповідачів щодо дійсних обставин надання позики ОСОБА_7 та подальше оформлення об`єктів саме в результаті реалізації прав іпотекодержателя, тобто ні ОСОБА_1, ні ОСОБА_2 не здійснювало фактичного витрачання власних коштів на отримання права власності на це майно;

фактично ОСОБА_2 та ОСОБА_4 стверджували про факти отримання позики від ОСОБА_7 та підписання трьохстороннього договору позики і договору цесії, які у подальшому стали підставою для укладання договору іпотеки. Абсолютно ідентичні пояснення та документи надавалися ОСОБА_2 до НАЗК під час проведення перевірки та до матеріалів справи № 520/25012/21. Суди вирішив «критично» поставитися до вказаних пояснень та договорів (копії яких надано до матерів справи), без визнання таких доказів недостатніми, недопустимим чи недостовірними. Прокурор на власний розсуд визначив за яким договором виникли відносини позики, між якими сторонами укладався такий договір. Суди вважали, що договір позики був двостороннім за відсутності оригіналу такого документу. ОСОБА_2 та ОСОБА_4 повідомляли суду, що такого договору позики від 21 травня 2020 року, який надав прокурор вони не підписували і оригіналу такого договору не існує. Натомість існує інший договір позики від 21 травня 2020 року тристоронній, укладений між ОСОБА_7, ОСОБА_4 і ОСОБА_2, оригінал якого також зроблений на 2 аркушах формату А-4;

судами на власний розсуд розтлумачено та проігноровано обставини, які встановлені рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі № 520725012/21, а саме те, що відносини позики були між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 і виникли вони на підставі трьохстороннього договору позики від 21 травня 2022 року. Тому застосування постанови Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/15-ц, провадження № 61-2639св18 не є помилковим. Прокурором до матеріалів справи надано лист НАЗК з повідомленням про необґрунтовані активи ОСОБА_2, які фактично були зроблені за наслідками перевірки (довідка № 588/21 від 23 вересня 2021 року) і підставою для порушення даної справи. Саме висновки цієї довідки НАЗК щодо необґрунтованості активів було спростовано рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі № 520/25012/21;

як на один із доказів зв`язку активів та впливу відповідача на них, суди посилаються на переписку ОСОБА_3 з ОСОБА_1 у месенджері «WhatsApp». Вказаний доказ взагалі не відповідає критеріям достовірності і допустимості, а також вимогам щодо визначення доказів, адже такий доказ не підпадає під поняття ні письмового, ні електронного доказу. Ні суд, ні сторони не володіють спеціальними технічними знаннями щоб встановити справжність таких повідомлень та відсутності їх виправлення. Із вказаним повідомлень з телефону та роздруківки таких повідомлень неможливо встановити їх дійсну дату створення. ОСОБА_1 заперечував наявність таких повідомлень. Під час надання пояснень ОСОБА_3 на запитання адвоката щодо корегування/видалення повідомлень із месенджеру, ОСОБА_3 пояснив, що він видаляв повідомлення. Саме тому не можливо встановити з приводу чого і в якому контексті повідомлення видалялися чи зберігалися. Огляд таких повідомлень та телефону свідка не відповідає вимогам ЦПК України щодо доказів та проведений без участі спеціаліста/експерта;

належність та допустимість доказів отриманих в рамках проведених слідчих і процесуальних дій в кримінальних провадженнях № 62021170020000610 від 25 листопада 2021 року та № 52019000000000883 від 09 жовтня 2019 року має досліджуватися саме в рамках розгляду таких справ по суті обвинувачення, а не в рамах даного цивільного процесу. Протоколи доступу до речей та документів, допиту свідків, та інші докази отримані на стадії досудового слідства, можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді. ОСОБА_2 не могла проаналізувати законність отримання таких доказів, зібрання їх у відповідності до норм КПК України, а тому їх надання до цивільної справи є порушенням принципу змагальності сторін;

підписантами договору позики як трьохстороннього, так і двухстороннього, були ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 (від імені ОСОБА_3 ). І сторони наполягають на підписанні саме трьохстороннього договору. Прокурором до матеріалів справи надано витяг з електронного реєстру нотаріуса щодо правочину укладення договорів іпотеки від 22 травня 2020 року (з якого вбачається, що нотаріус не прикріплювала жадного договору позики в електронному реєстрі і колегія суддів жодним чином не відобразила цієї обставини у рішенні). Сторони та підписанти договору заперечували чинність редакції двостороннього договору позики від 21 травня 2020 року, а тому суд зобов`язаний був або витребувати його оригінал у прокурора або відхилити такий доказ (частина шоста статті 95 ЦПК України);

колегія суддів вказала, що у договорі іпотеки мало б бути відображено інформацію щодо договору позики та договору відступлення права вимоги. Проте Закону України «Про іпотеку» таких вимог до змісту договору іпотеки не містить;

суд першої інстанції роз`яснює ОСОБА_3 право в загальному порядку спростувати договори позики та похідні від них договори. ОСОБА_3 не є стороною справи, а тому роз`яснення йому будь-яких прав є проявом упередженого ставлення колегії суддів та нівелювання принципу змагальності. Саме тому колегія суддів не брала до уваги докази відповідачів, а надала перевагу поясненням ОСОБА_3, який є зацікавленою особою, оскільки має на меті повернення собі майна. Колегія суддів, посилаючись на пояснення ОСОБА_3, розуміла, що останній не був підписантом договір позики, відступлення права вимоги, іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, а тому не міг знати про те, за яких обставин і у якій редакції договори підписувалися. Вказаний факт підтвердив ОСОБА_3 під час надання свідчень. Судом апеляційної інстанції вказані доводи проігноровані;

суд не досліджував зміст довіреностей і не знав про обсяг прав наданих такими довіреностями, а тому порушено вимогу безпосередності дослідження судом доказів. Прокурор лише надав реєстр довіреностей з яких вбачається, що ОСОБА_6 надавала довіреність на право керування транспортними засобами ОСОБА_1, а також про надання ОСОБА_4 довіреності на ім`я ОСОБА_1 для оформлення земельних ділянок. Посилання на той факт, що даними довіреностями надано право на розпорядження майновими правами ОСОБА_1 є припущенням суду, адже самі довіреності судом не аналізувалися, а з реєстру довіреностей не можливо встановити обсяг наданих прав, предмет такої довіреності тощо. Тому посилання колегії суддів на довіреності як доказ пов`язаності осіб є припущенням і не ґрунтується на належних та допустимих доказах наявності такого факту. Судом апеляційної інстанції вказані факти взагалі відкинуті. Проте саме через вказані довіреності судом першої інстанції зроблено висновки про пов`язаність осіб і встановлено солідарну відповідальність відповідачів;

колегія суддів, не звертаючи увагу на відсутність доказів відсутності прямого зв`язку із активами ОСОБА_1, зробила висновок про надання доручень та впливу останнього на придбання ОСОБА_2 активів. У матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б свідчили про наявність зв`язку ОСОБА_1 із спірними активами. Суд без поважних причин відхилив пояснення свідка ОСОБА_16 і посилався лише на свідчення ОСОБА_3 щодо наявності відносин із ОСОБА_1 і послався на те, що ОСОБА_3 підтвердив відсутність у нього відносин із ОСОБА_6 і про необізнаність щодо договірних правовідносин. Подібні твердження суперечать доказам, які надавалися ОСОБА_2, а саме заявам ОСОБА_3 від 30 червня 2020 року за номером в реєстрі № 2202 та № 2203, які він власноручно підписав приватного нотаріуса Біккінеєвої І. А. Під час надання свідчень ОСОБА_3 підтвердив надання таких заяв. Колегія суддів взагалі не надала таким доказам оцінки і не навела підстав для неврахування такого доказу. Наявність у минулому довіреностей на право користування авто не може слугувати беззаперечним доказом зв`язку ОСОБА_1 із спірними активами, адже на розпорядження активами жодних довіреностей не видавалося і факту користування чи розпорядження ОСОБА_1 такими активами до суду не надано. Колегія суддів не прослідкувала причино-наслідкового зв`язку між довіреностями, які видавалися у минулому на ОСОБА_1 та фактичним впливом останнього на активи. Допомога ОСОБА_1 не може бути прирівняна до дорученням ОСОБА_2 набути активи у власність, чи до права розпоряджання такими активами;

тристоронній договір позики від 21 травня 2020 року та договір цесії від 21 травня 2020 року не визнано недійсним ні в силу закону, ні судом. Тому виконання умов такого договору та тлумачення його є виключною прерогативою сторін такого договору. ОСОБА_3 не звертався до суду із позовом про визнання договору недійсним, попри те, що знав про його існування, отримання коштів і власноручне підписав заяви від 30 червня 2020 року про визнання таких умов і відсутність претензій до ОСОБА_6, яка на той момент була вже новим кредитором згідно умов договору відступлення права вимоги від 21 травня 2020 року. Усі підписанти у судовому засіданні надали пояснення щодо справжності саме тристороннього договору позики та договору відступлення права вимоги, оригінал якого наявний у сторін. Сторони заперечували існування двостороннього договору, який наданий прокурором до суду;

усі дії, вчинені ОСОБА_4, є чинним для ОСОБА_3 і саме з них виникають у останнього права та обов`язки перед ОСОБА_7 і новим кредитором - ОСОБА_6 . На момент розгляду справи до суду не було надано доказів того, що ОСОБА_3 заперечував щодо вчинення ОСОБА_4 будь-яких дій від його імені, відкликав довіреність, подав до суду щодо перевищення повноважень тощо. ОСОБА_3 двічі видавав довіреності на ОСОБА_4 і після реалізації права іпотекодержателя надав нотаріально засвідчені заяви від 30 червня 2020 року про відсутність претензій до нового кредитора ОСОБА_2 . Укладеним вважається саме договір з моменту його підписання, а тому в рамках розгляду даної справи основним зобов`язанням з якого виникли правовідносини позики є тристоронній договір позики від 21 травня 2020 року, наданий ОСОБА_2, який підписаний усіма сторонами і сторони на цьому наполягають. Колегія суддів не надала оцінку таким нормам цивільного законодавства і на власний розсуд визнала укладеним інший договір позики (двосторонній). Попри наявність дійсного тристороннього договору позики та договору відступлення права вимоги, які не визнанні недійсними, не заперечується їх підписання підписантами та відсутності ознак підроблення, суд самостійно підмінив основу договірних правовідносин визнавши чинним редакцію двостороннього договору позики, який був наданий до суду лише в копії і за відсутності оригіналу.

10 липня 2023 року держава в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора надала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, який підписаний прокурором п`ятого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Ткачем І., в якому просить у задоволення касаційної скарги ОСОБА_2, відмовити.

Відзив мотивований тим, що:

до матеріалів позову долучено копію договору позики б/н від 21 травня 2020 року, яку отримано прокурором на запити від ТУ ДБР, розташованого у місті Полтаві. Необхідність звернення до зазначеного органу обумовлена тим, що в межах досудового розслідування кримінального провадження № 62021170020000610 від 25 листопада 2021 року працівниками ДБР у приватного нотаріуса Тарасової Н. В., які здійснювала посвідчення іпотечних договорів вилучено оригінали нотаріальних справ, в межах яких вказана особа посвідчувала договори іпотеки від 22 тарвня 2020 року, на підставі яких відповідачі набули необґрунтовані активи. Факт того, що усі документи нотаріальних справ були вилучені працівниками ДБР підтвердила нотаріус у відповіді на запит прокурора та виконання ухвали ВАКС про витребування доказів, яка підтвердила достовірність таких документів та їх автентичність. У Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно наявні відомості про сторін правочинів ( ОСОБА_3 та ОСОБА_6 ) та немає відомостей про ОСОБА_17 і договір цесії, про вчинення якого стверджує відповідач. Посилання ОСОБА_6 на окремі норми КПК України, є нерелевантними, оскільки в межах цієї справи прокурором не здійснювалося збирання доказів за допомогою слідчих (розшукових), процесуальних дій передбачених КПК України;

відповідачам при огляді телефону було також надано можливість його оглянути, у тому числі на предмет зазначення номеру телефону НОМЕР_1 з абонентом з яким вів переписку свідок ОСОБА_3, який відповідно до декларації особи уповноваженої на виконання функцій держави належить ОСОБА_1 . Посилання ОСОБА_1 про те, що він заперечував наявність таких повідомлень не у повній мірі відповідає дійсності, оскільки у судовому засіданні він заперечував наявність таких повідомлень саме в його мобільному телефоні, що з урахуванням можливості їх видалення не є тотожним запереченню існування такої переписки з ОСОБА_3 . Клопотань про огляд мобільного телефону ОСОБА_1 не заявлялось, що було взято до уваги судами обох інстанцій. Вимоги ЦПК України не передбачають обов`язкової участі експерта чи спеціаліста при огляді телефону. З урахуванням того, що оглядалася електронна переписка месенджера між конкретними абонентами, а сам володілець добровільно надав доступ до змісту такої переписки, будь-яких спеціальних знань для того щоб переконатися у її наявності в технічному пристрої та звірити з наданою паперовою версією, не потрібно;

судом першої інстанції надано оцінку реєстру довіреностей у сукупності з іншими доказами, які підтверджують, що активи були набуті ОСОБА_5 за дорученням ОСОБА_1 та останній мав можливість як суб`єкт декларування прямо чи опосередковано вчиняти щодо активів дії, тотожні за змістом праву розпорядження ними. Відсутність повного тексту довіреностей не свідчить про недоведеність пов`язаності ОСОБА_1 із ОСОБА_5 та ОСОБА_4, оскільки така пов`язаність встановлена судом першої інстанції на підставі сукупності доказів, серед яких лише сам факт видачі на наявності таких довіреностей є окремим доказом для встановлення зв`язку зазначених осіб;

доводи ОСОБА_5 про те, що нею було укладено саме тристоронній договір позики суперечать іншим доказам у справі. Саме двосторонній договір наявний у справі нотаріуса Тарасової Н. В., якf посвідчувала договори іпотеки нерухомого майна від 22 травня 2020 року та на примірниках договору позики поставила відмітки «Згідно з оригіналом», дату 22 травня 2020 року та підпис. Двосторонній договір позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 є автентичним договором, який насправді був підписаний, оскільки саме він є складовою справи нотаріуса, який посвідчував іпотечні договори, що не можливо було без наявності договору, який підтверджує основне зобов`язання. У витягах з реєстру прав власності на нерухоме майно досліджених у судовому засіданні, сторонами основного зобов`язання вказані ОСОБА_3 та ОСОБА_6 . У разі дійсного укладення тристороннього договору позики грошових коштів, у якому позичальником була мати ОСОБА_6 - ОСОБА_17, та договору цесії, в іпотечних договорах обов`язково було б вказане посилання на первинне основне зобов`язання у виді даних договорів, із обов`язковим зазначенням саме договору цесії, на підставі якого змінилася одна із сторін такого зобов`язання - замість ОСОБА_7 позикодавцем стала ОСОБА_6 . Однак відомості про позикодавця ОСОБА_17 та посилання на договори цесії у вказаних документах відсутнє. У пунктах 1 договорів іпотеки зазначено, що вони укладені з метою забезпечення виконання зобов`язання, що виникло у іпотекодержателя ( ОСОБА_6 ) за договором позики від 21 травня 2020 року, укладеним між іпотекодержателем та іпотекодавцем у простій письмовій формі;

договір цесії від 21 травня 2020 року не існував на момент надання позики, а був складений пізніше та представлений суду відповідачами для підтвердження обґрунтування реальності передачі коштів представнику позичальника та їх наявності у ОСОБА_6 . Про це свідчить те, що у щорічній декларації ОСОБА_6 за 2020 рік у розділі «Фінансові зобов`язання» відсутні відомості про наявність у неї фінансових зобов`язань. Про договір цесії немає жодної згадки у письмових поясненнях наданих ОСОБА_6 НАЗК при здійсненні повної перевірки її декларації ( ОСОБА_6 вказувала на те, що позикодавцем є її мати ОСОБА_7, а їй окремі права позикодавця були надані лише в частині стягнення боргу). Будь-яке посилання на договір цесії відсутнє у рішенні Харківського окружного адміністративного суду, де позикодавцем вказано ОСОБА_7 . У касаційній скарзі ОСОБА_5 зазначено, що позичальник ОСОБА_3 «...не був підписантом договору позики, відступлення права вимоги, іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, а тому не міг знати про те, за яких обставин і у якій редакції договори підписувалися». Наведене фактично підтверджує доводи позивача, що зазначені договори були складені, підписані виключно між відповідачами та за участі їх довірених осіб, які без участі ОСОБА_3, які таким чином створили цими правочинами для нього фінансовий борг метою якого було забезпечення передачі належного йому нерухомого майна у власність та під контроль відповідачів. За такого складу «учасників правочинів», за відсутності волевиявлення однієї із сторін, підписання простого письмового правочину у будь-якій редакції для таких осіб не є проблематичним, що й було продемонстровано ними шляхом надання у різні проміжки часу, різним органам, судам та посадовим особам різних редакцій договорів, залежно від обставин та взаємовідносин, що складалися у відповідачів із такими органами, судами чи посадовими особами. Тому судами обґрунтовано прийнято до уваги двосторонній договір позики наданий позивачем, оскільки вказаний документ отримано від посадової особи - приватного нотаріуса, яка саме на підставі такого документа посвідчувала договори іпотеки на підставі яких відповідачами набуто право власності на активи;

прокурор при заявлені цивільного позову не обмежений дією чи чинністю довідок та висновків НАЗК, оскільки вони не мають преюдиційного значення для заявлення такого позову. Позов до ОСОБА_6, ОСОБА_1 заявлено на підставі сукупності доказів зібраних прокурором у встановленому порядку, а позовні вимоги та їх обґрунтування виходять за межі висновків та тверджень вказаних у довідці НАЗК, яка була предметом розгляду Харківського окружного адміністративного суду. Спеціалізована антикорупційна прокуратура не брала участь у розгляді справи Харківським окружним адміністративним судом, а обставини необґрунтованості активів спростовуються матеріалами доданими до позовної заяви. Харківським окружним адміністративним судом по суті була надана правова оцінка факту необґрунтованого набуття активів ОСОБА_6, оскільки із посиланням на відповідні положення законодавства визнано протиправним окремі положення довідки НАЗК. Відповідно до частини сьомої статті 82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. До того ж, у вказаному рішенні жодним чином не йдеться про наявність договору про відступлення права вимоги (цесії), наданого суду першої інстанції, що підтверджує, що такого договору не існувало, оскільки останній був наданий відповідачами вже під час розгляду справи Вищим антикорупційним судом. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2023 року частково задоволено апеляційну скаргу Національного агентства з питань запобігання корупції на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі №520/25012/21 та закрито провадження по справі;

однією із підстав позову прокурора був той факт, що укладений між позичальником ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 та ОСОБА_6 договору позики від 21 травня 2020 року та похідні від нього правочини посягають на публічний порядок у сфері суспільних, економічних та соціальних основ держави, зокрема спрямований на використання всупереч закону приватної власності, непорушність якої гарантоване Конституцією України. Вказане ґрунтується на тому, що у ОСОБА_6 та ОСОБА_1 були відсутні грошові кошти у виді законних доходів у розмірі в еквіваленті 200 000 дол. США необхідних для передачі у позику, в результаті укладення договору позики грошових коштів такі кошти фактично позичальнику не передавалися, а сам правочин, що укладений без ділової мети, слугував формальною підставою для передачі ОСОБА_6 чужого нерухомого майна за дорученням ОСОБА_1 ОСОБА_3 внаслідок порушення його конституційних прав був фактично незаконно позбавлений права власності на належне йому нерухоме майно. Вказане свідчить, що договір позики, а також похідні від нього правочини є нікчемними. Суд першої інстанції надаючи оцінку цьому факту прийшов до висновків, що ОСОБА_3 має право у загальному порядку спростувати договори позики і похідні від них договори. Тобто суд першої інстанції наводячи вказане твердження по суті відхилив доводи позивача в цій частині, що не є проявом упередженого ставлення колегії суддів та нівелювання принципу змагальності;

судом першої інстанції правильно встановлено, що підтвердженням того, що ОСОБА_1 мав можливість як суб`єкт декларування прямо чи опосередковано вчиняти щодо активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження;

посилання відповідача на нотаріально засвідчену заяву від 30 червня 2020 року ОСОБА_3, у якій він заявляє про відсутність будь-яких претензій до нового власника ОСОБА_6 та про відсутність намірів подавати позови про визнання договорів недійсними, є необґрунтованим, оскільки вказана заява видана ОСОБА_3 за ініціативою ОСОБА_1, який усвідомлюючи протиправність своїх дій таким чином намагався надати їм виду законності, що підтверджено показаннями ОСОБА_3, наданим у судовому засіданні. Посвідчення нотаріусом будь-яких заяв не свідчить про правдивість їх змісту, що підтверджується листом нотаріуса Біккінеєвої І. А. наявного у матеріалах справи, у якої за клопотанням сторони відповідача судом витребувано відповідні документи. Посилання касатора на те, що такі заяви є звичайною практикою при відчуженні нерухомого майна не відповідає дійсності, оскільки так звані декларативні умови щодо правоздатності сторін та відповідності їх волевиявлення зазначені у договорах іпотеки (преамбула, пункти 7, 15) та додаткового встановлюються нотаріусом у відповідності до вимог Глави 4 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Мінюсту від 22 лютого 2012 року № 296/5 при посвідченні відповідних правочинів. Така заява є додатковим свідченням того, що на ОСОБА_3 вчинявся тиск з боку ОСОБА_1 з метою змусити передати своє майно, оскільки при звичайному відчуженні майна за правочинами, де воля сторін відповідає дійсному волевиявленню, сторони зазвичай додаткових документів не складають;

судом першої інстанції обґрунтовано зазначено, що кошти за договором позики ОСОБА_3 не отримувались, а тому договір позики та похідні від нього договори іпотеки слугував лише формальною підставою для подальшого отримання ОСОБА_6 у власність активів за дорученням ОСОБА_1 . Тобто правочини укладені представником без відома довірителя з метою створення формальних підстав для отримання ОСОБА_6 у власність активів за дорученням ОСОБА_1 та слугували по суті способом вчинення такого набуття. З огляду на що, посилання скаржників на презумпцію правомірності правочину є безпідставним, а презумпція спростовується матеріалами справи.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяв ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 травня 2023 року відмовлено.

08 вересня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 26 червня 2023 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 21 травня 2020 року між ОСОБА_6 як позикодавцем та ОСОБА_3 як позичальником, від імені якого на підставі довіреності від 24 січня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено в простій письмовій формі договір позики коштів, за умовами якого позикодавець передав у власність позичальника грошові кошти у сумі 5 358 000 грн (еквівалентно 200 000 дол. США) на строк до 02 червня 2020 року.

22 травня 2020 року між тими ж сторонами - ОСОБА_6 як іпотекодержателем та ОСОБА_3 як іпотекодавцем, від імені якого на підставі довіреності від 24 січня 2020 року діяв ОСОБА_4, для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позики укладено іпотечний договір, за яким іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно, а саме:

житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1, загальною площею 187,7 кв м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 170229932109, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В., зареєстровано в реєстрі за № 496 (далі - іпотечний договір № 1);

земельну ділянку кадастровий номер 3222480401:01:111:0028 площею 0,1892 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 67474732224, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В., зареєстровано в реєстрі за № 498 (далі - іпотечний договір № 2).

Відповідно до пунктів 16.2 обох іпотечних договорів у випадку порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених цими договорами, та/або обов`язків, встановлених договором позики від 21 травня 2020 року, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов`язання за договором позики, а в разі невиконання вимоги іпотекодержателем- звернути стягнення за цим договором.

У пунктах 17.2 іпотечних договорів сторони зазначили застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до статті 36, 37 Закону України «Про іпотеку» відносно передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Сторони погодили, що це застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» вважається сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя та ці іпотечні договори є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

У подальшому, 05 червня 2020 року та 05 липня 2020 року, ОСОБА_6 на адресу ОСОБА_3 поштою направила вимоги щодо виконання зобов`язань за договором позики та звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечних договорів 1 та 2.

29 жовтня 2020 року між ОСОБА_6 як іпотекодержателем та ОСОБА_3 як іпотекодавцем, від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_4, укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, предметом якого була домовленість сторін щодо визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом позасудового врегулювання та який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В. та зареєстровано у реєстрі за № 1029 (т. 1, а. с. 258-259).

У пунктах 9, 10 договору про задоволення вимог іпотекодержателя № 1029 сторони констатували невиконання іпотекодавцем ОСОБА_3 своїх зобов`язань за договором позики від 21 травня 2020 року та факт набуття у власність іпотекодержателем - ОСОБА_6 предмета іпотеки - земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

02 листопада 2020 року між ОСОБА_6 як іпотекодержателем та ОСОБА_3 як іпотекодавцем, від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_4, укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, предметом якого була домовленість сторін щодо визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом позасудового врегулювання, та який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н .В. та зареєстрований у реєстрі за № 1036 (т. 1, а. с. 216-217).

У пунктах 9, 10 договору про задоволення вимог іпотекодержателя № 1036 сторони констатували невиконання іпотекодавцем ОСОБА_3 своїх зобов`язань за договором позики від 21 травня 2020 року та факт набуття у власність іпотекодержателем - ОСОБА_6 предмету іпотеки - житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

З вересня 2019 року по лютий 2021 року ОСОБА_1 перебував на посаді заступника начальника управління - начальник відділу адміністрування податків і зборів з фізичних осіб Східного управління ГУ ДПС у Харківській обл. (т. 1, а. с. 107, 146).

26 січня 2021 року наказом № 40-о ОСОБА_1 призначений на посаду заступника начальника відділу планових перевірок управління податкового аудиту підприємств виробничої сфери Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків у порядку переведення з ГУ ДПС у Харківській області (т. 1, а. с. 154).

Наказом № 43-0 від 15 січня 2020 року ОСОБА_6 призначено на посаду заступника начальника відділу адміністрування податків і зборів з фізичних осіб Слобожанського управління ГУ ДПС у Харківській області (т. 1, а. с. 41, 120, 124).

ОСОБА_6 як заступник начальника відділу адміністрування податків і зборів з фізичних осіб Слобожанського управління ГУ ДПС у Харківській обл., згідно відомостей з ДФС України за період трудової діяльності з 2017 по 2020 роки отримала дохід (без витрат) на загальну суму 404 312,04 грн.

Позиція Верховного Суду

Активи, щодо яких судом на підставі поданих доказів не встановлено, що вони або грошові кошти, необхідні для їх придбання, були набуті за рахунок законних доходів, є необґрунтованими і підлягають стягненню в дохід держави за рішенням суду в установленому законом порядку (частина друга статті 69 Закону України «Про запобігання корупції»).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Право власності припиняється у разі визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (пункт 12 частини першої статті 346 ЦК України).

Позовна давність у чотири роки застосовується за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (частина п`ята статті 258 ЦК України).

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави починається від дня набуття оспорюваних активів відповідачем (частина сьома статті 261 ЦК України).

Позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави може бути пред`явлено до особи, яка, будучи особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, набула у власність активи, зазначені у частині другій цієї статті, та/або до іншої фізичної чи юридичної особи, яка набула у власність такі активи за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (частина четверта статті 290 ЦПК України).

Під «набуттям активів» слід розуміти набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність, а також набуття активів у власність іншою фізичною або юридичною особою, якщо доведено, що таке набуття було здійснено за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (пункт 2 частини восьмої статті 290 ЦПК України).

Суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті за рахунок законних доходів (частина перша статті 291 ЦПК України).

У разі неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими, на відповідача покладається обов`язок сплатити вартість таких активів або стягнення звертається на інші активи відповідача, які відповідають вартості необґрунтованих активів (частина третя статті 292 ЦПК України).

Політико-правовий підхід допускає існування різних конструкцій конфіскації. Як наслідок, у світовій практиці сформувалося дві різновиди конфіскації: проти особи (особиста конфіскація, in personam); проти речі (речова конфіскація, in rem). Традиційно зазначені різновиди конфіскації розмежовуються:

процедурою вилучення майна: конфіскація in personam застосовується в кримінальному судочинстві (або в тому яке кваліфікується як кримінальне), а in rem - в цивільному судочинстві.

стандартами доказування, які застосовуються: для конфіскації in personam має застосовуватися кримінально-правовий стандарт «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Натомість в конфіскації in rem використовується стандарт «баланс ймовірностей» (balance of probabilities).

Європейський суд з прав людини зауважив, що:

«обговорюваний порядок, незважаючи на термінологію, яка використовується у національному законодавстві, має мало спільного з виключно адміністративною конфіскацією, а, навпаки, стосується попередньої наявності кримінального обвинувачення державної посадової особи, і тому за своєю суттю є цивільною процедурою in rem, яка спрямована на повернення майна, набутого незаконним шляхом або походження якого неможливо пояснити і яке належить державним посадовим особам та їхньому близькому оточенню»;

«тягар доведення законності походження майна, яке, як стверджувалось, було отримано незаконним шляхом, міг бути законним чином перекладений на відповідачів цих некримінальних проваджень щодо конфіскації, у тому числі цивільних проваджень in rem. У випадку, коли рішення про конфіскацію було видано в результаті цивільного провадження in rem, яке стосувалося доходів від серйозних злочинів, у таких процедурах суду не потрібні докази «поза сумнівом» щодо незаконності походження майна. Натомість доказ щодо балансу вірогідностей або високої ймовірності незаконного походження майна в поєднанні з неможливістю власником цього майна довести протилежне був достатній для перевірки критерію пропорційності відповідно до статті 1 Протоколу №1. Національні органи влади відповідно до Конвенції надалі отримали свободу дій у питанні застосування конфіскаційних заходів не лише стосовно осіб, безпосередньо обвинувачених у злочинах, а й членів їхніх сімей та інших близьких родичів, які могли володіти та неформально управляти незаконно набутим майном від імені підозрюваних правопорушників, а також будь-кого, хто не мав необхідного статусу добросовісності (bona fide)» (GOGITIDZE AND OTHERS v. GEORGIA, № 36862/05, § 91, 105, ЄСПЛ, 12 серпня 2015 року).

Касаційний суд зауважує, що українська модель конфіскації in rem отримала своє вираження в конструкції «необґрунтовані активи», що мають досить нетиповий правовий режим. Такий специфічний правовий режим:

виявляється в досить суттєвих особливостях правового регулювання. Матеріально-правове регулювання конструкції необґрунтованих активів відбувається частково в: ЦК; ЦПК; Законі України «Про запобігання корупції». У ЦК України міститься тільки фрагментарне регулювання певних аспектів позовної давності, кваліфікацію рішення про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави як спростування презумпції правомірності набуття права власності та підстави припинення права власності;

характеризується суб`єктами, до яких може бути пред`явлений позов про визнання активів необґрунтованими, є публічні особи та «пов`язані» з ними особи (частина четверта статті 290 ЦПК). Тобто правовий режим необґрунтованих активів є свого роду додатковим обмеженням для публічних фізичних осіб. Натомість для звичайних суб`єктів така конструкція нехарактерна і невластива;

законодавець не здійснює конструювання правового режиму необґрунтованих активів через використання конструкції недійсності. З урахуванням сутності та призначення конструкції недійсності правочину очевидно, що вона не розрахована на її використання при визнанні необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, оскільки в цьому разі достатньо спростувати презумпцію правомірності набуття права власності (частина друга статті 328 ЦК України).

Усталеним як в доктрині приватного права так і практиці касаційного суду є те, що при існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникає часткове зобов`язання. Тому кредитор у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне (від лат. solidus - цілий, увесь) зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21).

Касаційний суд зауважує, що законодавець окремо не урегулював ті випадки. за яких необґрунтовані активи набуваються двома або більше особами (тобто, має місце множинність осіб). Стаття 541 ЦК України, за відсутності окремого правового регулювання, поширюється на стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів. Законом не встановлено випадків виникнення солідарного зобов`язання для стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов`язаний навести у позові фактичні дані, які підтверджують зв`язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної частиною другою статті 290 цього Кодексу різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. У разі визнання судом достатньої доведеності зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача (абзац 2 частини другої статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відносяться до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і на момент набуття спірних активів перебували на посадах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, а тому є особами, відносно яких, за наявністю підстав, може вирішуватися питання щодо визнання активів необґрунтованими та стягнення їх у дохід держави. Оскільки житловий будинок та земельна ділянка набуті після 28 листопада 2019 року, щодо цих об`єктів може бути пред`явлено позов про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави;

суди встановили, що 21 травня 2020 року між ОСОБА_6 як позикодавцем та ОСОБА_3 як позичальником, від імені якого на підставі довіреності від 24 січня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено в простій письмовій формі договір позики коштів, за умовами якого позикодавець передав у власність позичальника грошові кошти у сумі 5 358 000 грн (еквівалентно 200 000 дол. США) на строк до 02 червня 2020 року. 22 травня 2020 року між ОСОБА_6 як іпотекодержателем та ОСОБА_3 як іпотекодавцем, від імені якого на підставі довіреності від 24 січня 2020 року діяв ОСОБА_4, з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позики укладено іпотечні договори, за яким іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно, а саме - житловий будинок та земельну ділянку. 29 жовтня 2020 року та 02 листопада 2020 року між ОСОБА_6 як іпотекодержателем та ОСОБА_3 як іпотекодавцем, від імені якого на підставі довіреності від 17 вересня 2020 року діяв ОСОБА_4, укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, предметом якого була домовленість сторін щодо визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки згідно вказаних іпотечних договорів. Ці договори були посвідчені приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тарасовою Н. В., зареєстровані в реєстрі за № 1029 та № 1036 відповідно;

суди встановили, що зв`язок активів із ОСОБА_5 підтверджується тим, що на неї було здійснено юридичне оформлення житлового будинку та земельної ділянки. Зв`язок спірних активів з ОСОБА_1 полягає у тому, що останній комунікував з ОСОБА_3 з приводу передачі активів, безпосередньо передав ОСОБА_3 письмові вимоги щодо переходу права власності на житловий будинок та земельну ділянку до ОСОБА_5 (показання у судовому засіданні свідка ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ), особисто залучав рієлтора з ТОВ «Сучасна агенція нерухомості Інвест», які здійснювали пошук потенційних покупців на житловий будинок та земельну ділянку (т. 2, а. с. 63), вчиняв інші дії, які вказують на його причетність до майна, що виразилися у наданні по суті доручення ОСОБА_5 для набуття активів, та вчиненню щодо них дій, тотожних за змістом здійсненню права розпорядження. Таким чином прямий спосіб набуття цих активів ОСОБА_5 одночасно виступає опосередкованим способом набуття активів ОСОБА_1 ОСОБА_5 набула їх за дорученням ОСОБА_1, який у свою чергу, мав можливість вчиняти дії, тотожні праву розпорядження;

судами встановлено, що станом на 21 травня 2020 року (момент вчинення договору позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 ) ОСОБА_5 не володіла коштами у сумі 5 358 000 грн. Згідно з щорічною декларацією ОСОБА_5 за 2019 та 2020 роки станом на 31.12 відповідного року зазначено у розділі «11. Доходи, у тому числі подарунки» - розмір доходу 126 198 грн за 2019 рік та 174 772 грн за 2020 рік. Грошові активи та цінні папери у ОСОБА_5 у визначений період не відображені. Відповідно до довідки про заробітну плату ОСОБА_5 з 01 січня 2020 року - 31 грудня 2020 року останній нараховано 174 271,81 грн. На момент вчинення підписання договору позики ОСОБА_1 не володів коштами у сумі 5 358 000 грн, які могли бути використані для їх передачі у позику ОСОБА_3, що підтверджується: щорічною декларацією ОСОБА_1 за 2019 та 2020 роки, де станом на 31.12 відповідного року зазначено у розділі «11. Доходи, у тому числі подарунки» розмір доходу 204 557 грн за 2019 рік та 219 310 грн за 2020 рік. Грошові активи та цінні папери у ОСОБА_1 у визначений період не відображені;

у зв`язку із цим обґрунтованими є висновки судів про те, що відповідачі станом на 21 травня 2020 року не мали законних доходів, які б відповідали сумі 5 358 000 грн;

судами встановлено та не спростовано відповідачами, що набуто нерухомість у вигляді житлового будинку вартістю на день набуття 1 686 800 грн та земельної ділянки вартістю на день набуття 683 882,32 грн. Набуття цих активів об`єднує: тотожний спосіб, участь тих самих осіб, одна і та ж підстава, незначний розрив у часі між набуттям земельної ділянки та будинку. Зазначене свідчить про необхідність розгляду житлового будинку та земельної ділянки як активів (сукупність активів) у розумінні статті 290 ЦПК України та використання для визначення різниці між їх вартістю і законними доходами особи. Вартість житлового будинку на день набуття склала 1 686 800 грн, земельної ділянки на день набуття - 683 882,32 грн. Отже, сукупна вартість активів (1 686 800 грн + 683 882,32 грн) дорівнює 2 370 682,32 грн. Законні доходи ОСОБА_2 (без витрат) на час укладання договору позики від 21 травня 2020 року могли складати 151 777,01 грн. Законні доходи ОСОБА_1 (без витрат) на відповідний час могли складати 203 428,76 грн. Таким чином, різниця, передбачена частиною другою статті 81 та статтею 290 ЦПК України, з урахуванням вартості активів та можливих законних доходів відповідачів перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб і складає для ОСОБА_2 2 218 905,31 грн, а для ОСОБА_1 2 167 253,56 грн, та не перевищує межу встановлену статтею 368-5 КК України.;

судами встановлено, що відповідачами не надавалися кошти у позику ОСОБА_3 за договором від 21 травня 2020 року, що став підставою набуття активів у власність ОСОБА_2, тобто, при набутті активів відповідачі не використали законних доходів. Тому обґрунтованим є висновок судів, що різниця між вартістю активами та законними доходами не може бути застосована. Вартість спірних активів, що дорівнює 2 370 682,32 грн, перевищує мінімальну межу виміру - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день набрання чинності зазначеним Законом (1 003 500 грн), та не перевищує межу встановлену статтею 368-5 КК України. Зазначене вказує, що позивач навів фактичні дані, які підтверджують необґрунтованість набутих активів;

встановивши, що спірні активи вибули із володіння відповідачів, що підтверджується договорами купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки (т. 2 а. с. 64-69), то на підставі частини третьої статті 291 ЦПК України, суди зробили обґрунтований висновок про те, що на відповідачів покладається обов`язок сплатити вартість таких активів, для визначення вартості яких застосовується відповідно до частини третьої статті 290 ЦПК України вартість їх набуття;

суди не звернули, що стаття 541 ЦК України, за відсутності окремого правового регулювання, поширюється на стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів. Законом не встановлено випадків виникнення солідарного зобов`язання для стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів. За таких обставин, суди зробили помилковий висновок про солідарне стягнення з відповідачів у дохід держави вартості необґрунтованих активів. Тому оскаржене рішення суду першої інстанції, яке залишене в цій частині залишене без змін апеляційним судом, належить змінити у резолютивній частині, вказавши про стягнення із відповідачів у дохід держави вартості необґрунтованих активів в частках.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

Касаційній суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позикодавцем за спірним договором позики є ОСОБА_7 - мати відповідачів, і фактично укладався договір саме нею з подальшим відступлення права вимоги, а тому пред`явлення позову до відповідачів є необґрунтованим.

Суди встановили, що завірену нотаріусом копія договору позики є такою, що відповідає ознакам доказів згідно статей 77-80 ЦПК України та підтверджує факт виникнення відносин позики саме за ним. Вказана копія двостороннього договору позики грошових коштів була вилучена з нотаріальної справи приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Тарасової Н. В. (яка на підставі нього засвідчила іпотечні договори та договори задоволення вимог іпотекодержателя відносно житлового будинку та земельної ділянки) на підставі ухвали Ленінського районного суду м. Харкова від 10 січня 2021 року у справі № 642/8449/21. На кожній сторінці копії договору позики, розташованого на двох аркушах, міститься засвідчувальний підпис нотаріуса «З оригіналом вірно», дата та підпис (т. 1, а. с. 199-200), а надані копії доказів прокурора засвідчені його підписом та печаткою САП Офісу Генерального прокурора (т. 1, а. с. 294 на зв.). Згідно інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, в розділі «Деталізована інформація про Іпотеку» щодо основного зобов`язання (позики від 21 травня 2020 року), зазначено видавником ОСОБА_6 та ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 49, 51; т. 4, а. с. 133-134, 138-139). Згідно іпотечних договорів житлового будинку та земельної ділянки від 22 травня 2020 року (т. 1, а. с. 56-60, 186-188) та договорів про задоволення вимог іпотекодержателя від 02 листопада 2020 року та 29 жовтня 2020 року (т. 1, а. с. 67-70, 89-92), стороною, іменованою «іпотекодержатель», вказано саме ОСОБА_6 . При цьому, згідно з пунктом 2 вказаних іпотечних договорів та пунктом 3 договорів про задоволення вимог іпотекодержателя, вони ґрунтуються на договорі позики від 21 травня 2020 року, укладеними сторонами (тобто ОСОБА_6 та ОСОБА_3,) у простій письмовій формі. У жодному нотаріально посвідченому договорі не згадується ОСОБА_10 (мати ОСОБА_2 ) як сторона за договором позики.

За таких обставин, суди зробили обґрунтований висновок про те, що відносини щодо позики, іпотеки та стягнення іпотеки виникли саме між ОСОБА_2 і ОСОБА_15 .

З цих самих підстав касаційний суд відхиляє посилання у касаційній скарзі про те, що копія договору позики № б/н від 21 травня 2020 року який отримано в рамках кримінального провадження № 62021170020000610 від 25 листопада 2021 року, є недопустимим доказом.

Суд касаційної інстанції відхиляє доводи касаційної скарги про те, що переписка ОСОБА_3 з ОСОБА_1 у месенджері «WhatsApp» не відповідає критеріям достовірності доказів, а також вимогам щодо визначення доказів, оскільки не підпадає під поняття ні письмового, ні електронного доказу згідно статті 76 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (частини перша, друга статті 76 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.

У постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21 зазначено, що: «паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, в якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 Господарського процесуального кодексу України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 Господарського процесуального кодексу України). Таким чином, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 922/51/20, від 14.12.2021 у справі № 910/17662/19). Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частини п`ята, шоста статті 96 Господарського процесуального кодексу України)».

Апеляційний суд встановив, що у судовому засіданні 27 вересня 2022 року під час отримання пояснень від свідка ОСОБА_3 судом та сторонами було оглянуто його мобільний телефон, а саме листування останнього з ОСОБА_1 в месенджері «WhatsApp», яке було долучено прокурором в паперовому вигляді. Згідно інформації з журналу судового засідання № 921392 від 27 вересня 2022 року за результатами огляду вказаного телефону ані в колегії суддів, ані в представника позивача, ані у представника ОСОБА_2 не виникло питань щодо справжності таких повідомлень та відсутності ознак їх виправлення. Жодною зі сторін не було заявлено клопотання про призначення експертизи з метою перевірки вказаного листування на предмет видалення, зміни повідомлень, встановлення дати їх відправлення і т. д. ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції, тоді як згідно статті 105 ЦПК України така експертиза не передбачена як обов`язкова.

За таких обставин, обґрунтованим є висновок апеляційного суду про відсутність порушень щодо дослідження переписки в месенджері «WhatsApp» між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, яка у сукупності з іншими доказами свідчить про їх спілкування щодо продажу активів, відносно яких вирішувалось питання про їх необґрунтованість.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що реєстр довіреностей від імені ОСОБА_6, ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_1 є недопустимим доказом, оскільки до матеріалів справи не надано довіреностей.

Суди надали оцінку реєстру довіреностей у сукупності з іншими доказами, які підтверджують, що активи були набуті ОСОБА_5 за дорученням ОСОБА_1 та останній мав можливість як суб`єкт декларування прямо чи опосередковано вчиняти щодо активів дії, тотожні за змістом праву розпорядження ними. Відсутність повного тексту довіреностей не свідчить про недоведеність пов`язаності ОСОБА_1 із ОСОБА_5 та ОСОБА_4, оскільки така пов`язаність встановлена судом першої інстанції на підставі сукупності доказів, серед яких лише сам факт видачі на наявності таких довіреностей є окремим доказом для встановлення зв`язку зазначених осіб.

Необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що судами проігноровано обставини, встановлені рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі № 520725012/21, а саме те, що відносини позики були між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 і виникли вони на підставі трьохстороннього договору позики від 21 травня 2022 року.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п`ята статті 82 ЦПК України).

Суди встановили, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року у справі № 520725012/21 стосувалося визнання та скасування окремих положень довідки НАЗК № 588/21 від 23 вересня 2021 року, тоді як справа № 991/2396/22 між Державою Україною та ОСОБА_2 стосується визнання необґрунтованими активів та стягнення їх в дохід держави, що свідчить про різний характер спірних відносин. Крім того Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою Офісу Генерального прокурора спростовано обставину укладення трьохстороннього договору позики від 21 травня 2022 року на підставі частини п`ятої статті 82 ЦПК України.

Касаційний суд відхиляє аргументи касаційної скарги про відсутність будь-яких належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність зв`язку ОСОБА_1 із спірними активами.

Судом першої інстанції встановлено, що зв`язок житлового будинку та земельної ділянки з ОСОБА_1 простежується у тому, що останній комунікував з ОСОБА_3 з приводу передачі активів, безпосередньо передав ОСОБА_3 письмові вимоги щодо переходу права власності на житловий будинок та земельну ділянку до ОСОБА_5 (показання у судовому засіданні свідка ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ), особисто залучав рієлтора з ТОВ «Сучасна агенція нерухомості Інвест», які здійснювали пошук потенційних покупців на житловий будинок та земельну ділянку (т. 2, а. с. 63), вчиняв інші дії, які вказують на його причетність до майна, що виразилися у наданні по суті доручення ОСОБА_5 для набуття активів, та вчиненню щодо них дій, тотожних за змістом здійсненню права розпорядження.

Суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не був безпосереднім набувачем активів, про необґрунтованість яких стверджує позивач. Власником об`єкту житлового будинку та земельної ділянки стала сестра ОСОБА_1 - ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 46, 117, 216, 258). Разом з тим, обставини цієї справи свідчать про те, що прямий спосіб набуття цих активів ОСОБА_5 одночасно виступає опосередкованим способом набуття активів ОСОБА_1 . З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 набула їх за дорученням ОСОБА_1, який у свою чергу, мав можливість вчиняти дії, тотожні праву розпорядження. Це підтверджується доказами, а саме: показаннями ОСОБА_4 та ОСОБА_3, в частині передачі письмової вимоги, пошук та залучення рієлтора, перебування у родинних відносинах з ОСОБА_5, перебування у довірливих відносинах із ОСОБА_4, який був повіреною особою ОСОБА_3, листування між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за допомогою месенджера «WhatsApp».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення частково ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржене рішення суду першої інстанції змінити у резолютивній частині, вказавши про часткове стягнення із відповідачів у дохід держави вартості необґрунтованих активів; в іншій частині оскаржені рішення - залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка її подала.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Вищого антикорупційного суду від 18 жовтня 2022 року, залишене без змін постановою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 травня 2023 року, змінити у резолютивній частині, виклавши абзац третій у такій редакції:

«Стягнути із ОСОБА_1 у дохід держави вартість необґрунтованих активів у сумі 1 185 341,16 грн.

Стягнути із ОСОБА_2 у дохід держави вартість необґрунтованих активів у сумі 1 185 341,16 грн».

В іншій частині рішення Вищого антикорупційного суду від 18 жовтня 2022 року та постанову Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 10 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук