Document No. 114378662

справа № 991/6004/21

провадження № 11-кп/991/122/23

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2023 року м.Київ

Суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1, перевіривши матеріали апеляційної скарги захисника обвинуваченої ОСОБА_2 адвоката ОСОБА_3 на вирок Вищого антикорупційного суду від 10 липня 2023 року,

ВСТАНОВИВ:

За вироком Вищого антикорупційного суду від 10 липня 2023 року затверджено угоду від 03 липня 2023 року про визнання винуватості в кримінальному провадженні №42016000000001254 від 16 травня 2016 року, укладену між прокурором другого відділу управління процесуального керівництва, підтримання публічного обвинувачення та представництва у суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора ОСОБА_4 та обвинуваченим ОСОБА_5 за участю захисника ОСОБА_6 .

Цим вироком ОСОБА_5 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.27/ч.5 ст.191, ч.3 ст.209КК та призначено покарання за:

- ч.5 ст.27/ч.5 ст.191 КК із застосуванням ст.69 КК: основне покарання у виді позбавлення волі на строк 4 (чотири) роки 9 (дев`ять) місяців, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій в державних та комунальних органах, установах і організаціях, суб`єктах господарювання державної, комунальної та приватної форм власності на строк 2 (два) роки, без конфіскації майна;

- ч.3 ст.209КК із застосуванням ст.69 КК: основне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій в державних та комунальних органах, установах і організаціях, суб`єктах господарювання державної, комунальної та приватної форм власності на строк 3 (три) роки, без конфіскації майна.

На підставі ст.70 КК визначено ОСОБА_5 за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточне покарання: основне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій в державних та комунальних органах, установах і організаціях, суб`єктах господарювання державної, комунальної та приватної форм власності на строк 3 (три) роки, без конфіскації майна.

За ч.2 ст.75 КК звільнено ОСОБА_5 від відбування основного покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років з випробуванням, встановивши іспитовий строк тривалістю 3 (три) роки, після спливу якого засуджений, який виконав покладені на нього обов`язки та не вчинив нового кримінального правопорушення, за поданням уповноваженого органу з питань пробації звільняється судом від призначеного йому покарання.

Не погоджуючись з вищевказаним вироком, 16 жовтня 2023 року захисник обвинуваченої ОСОБА_2 адвокат ОСОБА_3 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить вирок Вищого антикорупційного суду від 10 липня 2023 року скасувати, обвинувальний акт щодо ОСОБА_5 та матеріали кримінального провадження №42016000000001254 від 16 травня 2016 року направити для продовження судового провадження в загальному порядку.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що оскаржуваним вироком фактично встановлено винуватість ОСОБА_2, яка не була учасником судового розгляду обвинувального акту щодо ОСОБА_5 та кримінальне провадження щодо якої знаходиться на початковій стадії розгляду Вищим антикорупційним судом (судова справа №991/3224/23). Таким чином, на переконання захисника, суд вийшов за межі ст.337 КПК, згідно з якою судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, та визнав ОСОБА_2 винною у вчиненні кримінальних правопорушень, незважаючи на те, що вона не була стороною кримінального провадження, яке розглядалося судом в межах судової справи №991/6004/21.

На підтвердження зазначеного захисник посилався на наступні доводи.

Не дивлячись на те, що прізвища окремих осіб, які були співучасниками ОСОБА_5 у вчиненні ним кримінальних правопорушень, зазначені у мотивувальній частині вироку через позначення «ОСОБА, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження», однак з огляду на на зазначення посади ОСОБИ_8 - директор департаменту корпоративного бізнесу АТ «Ощадбанк», видається можливим однозначно ідентифікувати ОСОБУ_8 як ОСОБА_2, оскільки у відкритих джерелах інформації, зокрема, на офіційному веб-сайті АТ «Ощадбанк» міститься інформація, з якої слідує, що у період вчинення відповідних кримінальних діянь посаду директора департаменту корпоративного бізнесу АТ «Ощадбанк» займала саме ОСОБА_2 . Таким чином суд, допустивши однозначну та беззаперечну ідентифікацію ОСОБИ_8 в мотивувальній частині оскаржуваного вироку, фактично розглядав і обвинувачення проти ОСОБА_2 .

На переконання захисника таку незаконну констатацію винуватості ОСОБА_2 в оскаржуваному вироку здійснено з метою створення судом преюдиції її винуватості, що є грубим порушенням права ОСОБА_2 на захист та справедливий судовий розгляд, презумпції її невинуватості.

З огляду на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 03 березня 2016 року у справі №5-347кс15, а також положення ст.24 КПК, якою гарантовано право на перегляд судового рішення, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, захисник вважає, що ОСОБА_2 та її захист мають право на апеляційне оскарження вказаного вироку суду першої інстанції.

Також апелянт просить поновити строк апеляційного оскарження вироку суду першої інстанції.

Згідно з ч.1 ст.24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

В той же час право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватись у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб» (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства»).

При вирішенні питання щодо відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач перевіряє апеляційну скаргу на предмет прийнятності та відсутності перешкод для призначення її до апеляційного розгляду, що передбачені ч.1, п.1-4 ч.3 та ч.4 ст.399 КПК.

Згідно з положеннями ч.4 ст.394 КПК вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений:

1) обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених ч.4, 6, 7 ст.474 цього Кодексу, в тому числі нероз`яснення йому наслідків укладення угоди;

2) прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч.4 ст.469 цього Кодексу угода не може бути укладена.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, вирок на підставі угоди про визнання винуватості ухвалено щодо лише ОСОБА_5, а апеляційна скарга подана адвокатом ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2, щодо якої судове рішення, яким б встановлювалась винуватість останньої, у цьому провадженні не приймалось, підстави, з яких він вважає, що має право оскаржити вирок суду першої інстанції, є непереконливими.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 03 березня 2016 року (справа №5-347кс15), конституційний принцип забезпечення апеляційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному порядку, яке має бути реалізовано, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження, і при цьому відсутність "інших осіб" у вичерпному переліку суб`єктів оскарження, передбаченому ст.394 КПК, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою в доступі до правосудця та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч.2 ст.24 КПК.

Крім того, Верховний Суд України у згаданій вище постанові наголосив на тому, що при вирішенні питання чи є підстави для оскарження рішення суду першої інстанції до суду вищого рівня певною особою, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, ключовим є з`ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів конкретної особи.

Відповідно до ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч.1 ст.11 Загальної декларації прав людини, кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку.

У національному законодавстві презумпцію невинуватості як один з основних конституційних принципів судочинства відображено в ч.1 ст.62 Конституції України та ч.1 ст.17 КПК, відповідно до яких особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Як убачається з постанови Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 травня 2020 року (справа №639/2837/19, провадження №51-5394кмо19), для з`ясування того, якою мірою стосується судове рішення прав та інтересів осіб, які не є учасниками кримінального провадження, у практиці касаційного суду простежується використання оціночного критерію, що є цілком обґрунтованим з огляду на індивідуальний характер кожного кримінального провадження. Водночас, такій оцінці піддаються використані у фабулі обвинувачення, визнаного судом доведеним, формулювання та словесні конструкції і словосполучення, які є визначальними для встановлення того, чи обраний спосіб викладення є лише елементом конкретизації обвинувачення або ж є констатацією правомірності/неправомірності дій осіб, яких обвинувачення у цьому кримінальному провадженні не стосується.

Разом з цим, вимоги кримінального процесуального закону не звільняють сторону обвинувачення від обов`язку доказування відповідних обставин у кримінальному провадженні щодо однієї особи в разі наявності судового рішення стосовно іншої особи.

Більше того, інші процесуальні кодекси так само передбачають обмежену преюдиціальність вироку чи ухвали суду, постановлених у кримінальному провадженні. Так, відповідно до ч.6 ст.78 КАС вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, і лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Такі ж норми містяться у ст.82 ЦК та ст.75 ГК.

Тобто обвинувальний вирок суду щодо ОСОБА_5 хоч і містить твердження, що кримінальне правопорушення останній вчинив у співучасті з ОСОБА_8, однак з огляду на формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, воно стосується виключно ОСОБА_5 та не має преюдиціального значення щодо будь-яких інших осіб, в тому числі знеособлених у цьому рішенні.

Враховуючи, що дослідження та оцінки правомірності дій ОСОБА_8 суд не здійснював, тим більше не вирішував наперед питання про її права, свободи чи інтереси, не встановлював преюдиційних фактів щодо неї, твердження сторони захисту про те, що суд у вироку фактично встановив винуватість ОСОБА_2 у скоєнні особливо тяжкого злочину проти власності є безпідставними, оскільки дані про осіб, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором (обвинувальному акті, повідомленні про підозру тощо) та у вироку суду в іншому кримінальному провадженні, не можуть слугувати підставою для визнання вироку щодо ОСОБА_5 таким, що стосується прав, свобод та інтересів ОСОБИ_8 та інших осіб.

Відповідно до вимог п.2 ч.3 ст.399 КПК апеляційна скарга повертається, якщо її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

Враховуючи наведене, оскільки кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 судом не розглядалося, відомості про неї у вироку відсутні, то судове рішення не стосується її прав та інтересів, а відтак, адвокат ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_2, не наділений правом у даному кримінальному провадженні подавати апеляційну скаргу, у зв`язку з чим вона підлягає поверненню особі, яка її подала.

При цьому повернення апеляційної скарги не може сприйматись як обмеження доступу до правосуддя, оскільки право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги.

За цих обставин не підлягає вирішенню і питання про поновлення строку апеляційного оскарження вироку суду першої інстанції.

Відповідно до положень ч.7 ст.399 КПК повернення апеляційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою в порядку, передбаченому КПК.

На підставі викладеного, керуючись ст.399 КПК, суддя

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу захисника обвинуваченої ОСОБА_2 адвоката ОСОБА_3 на вирок Вищого антикорупційного суду від 10 липня 2023 року повернути особі, яка її подала.

Копію ухвали про повернення апеляційної скарги разом з апеляційною скаргою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати особі, яка подала апеляційну скаргу.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її постановлення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її постановлення, а у разі постановлення ухвали без виклику особи, яка її оскаржує, з дня отримання нею копії судового рішення.

Суддя ОСОБА_1