ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2026 року

м. Київ

справа № 991/1354/25

провадження № 51-2711км25

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального

суду у складі:

головуючого ОСОБА_1,

суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,

за участю:

секретаря судового

засідання ОСОБА_4,

захисника ОСОБА_5,

захисника інтересів

ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_7,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника інтересів ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 11 квітня 2025 року про повернення його апеляційної скарги на вирок Вищого антикорупційного суду від 6 березня 2025 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 52025000000000054, за обвинуваченням

ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Павлівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Вищого антикорупційного суду від 6 березня 2025 року затверджено угоду від 13 лютого 2025 року про визнання винуватості (зі змінами до неї від 6 березня 2025 року), укладену між прокурором третього відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_9 та обвинуваченим ОСОБА_8 .

Цим вироком ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років та на підставі статей 75, 76 КК ОСОБА_8 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і покладено на нього певні обов`язки.

Суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду ухвалою від 11 квітня 2025 року апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_6 повернув апелянту на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК, оскільки її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі адвокат ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Крім іншого вважає, що вирок суду першої інстанції стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_6, оскільки у тексті цього рішення наведені дані, які прямо вказують на останнього, а також установлено обставини, які дозволяють сторонньому спостерігачу ідентифікувати особу ОСОБА_6 без дослідження матеріалів справи. Крім того, суддя суду апеляційної інстанції, всупереч вимогам КПК, на стадії відкриття апеляційного провадження вдався до оцінки доводів апеляційної скарги щодо відповідності затвердженої угоди про визнання винуватості вимогам процесуального закону і наявності підстав для її застосування, посилаючись на те, що обвинувачення та правова кваліфікація кримінального правопорушення відповідає фактичним обставинам справи. Таким чином, суд фактично надав оцінку наявній у справі угоді про визнання винуватості, що суперечить положенням статей 398-401 КПК, оскільки на стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження суд не може досліджувати матеріали провадження або вчиняти інші дії, передбачені статтями 404, 405 КПК. Отже, оскаржуване рішення є незаконним і необґрунтованим та підлягає скасуванню.

У запереченнях на касаційну скаргу адвоката ОСОБА_7, прокурор просить залишити її без задоволення, а також просить проводити розгляд без участі прокурора.

Позиції учасників судового провадження

ОСОБА_5 та ОСОБА_7 підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити.

Мотиви Суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

За приписами ч. 1 ст. 424 КПК у касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або відмову у застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції, постановлені щодо зазначених судових рішень суду першої інстанції.

З урахуванням вищенаведеного предметом розгляду Суду є лише перевірка законності, обґрунтованості та вмотивованості рішення суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги на вирок суду першої інстанції.

Таким чином, доводи, зазначені у касаційній скарзі адвоката ОСОБА_7, про незаконність вироку Вищого антикорупційного суду від 6 березня 2025 року (яким затверджено угоду про визнання винуватості укладену між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_8 ), не можуть бути предметом касаційного розгляду, оскільки вказаний вирок не був переглянутий по суті судом апеляційної інстанції.

Відносно тверджень адвоката про незаконність та необґрунтованість рішення апеляційного суду, то колегія суддів дійшла наступного висновку.

Так, положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначають одну з основних засад судочинства - забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. При цьому ч. 2 ст. 24 КПК гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Згідно з вимогами статей 398, 399 КПК питання про те, чи подана апеляційна скарга на вирок чи ухвалу суду першої інстанції особою, яка має права її подавати, розглядається і вирішується суддею-доповідачем суду апеляційної інстанції до прийняття рішення про відкриття апеляційного провадження. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК апеляційна скарга повертається, якщо її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

При цьому, коло осіб, які мають право подати апеляційну скаргу, визначено ст. 393 КПК. Пунктом 10 цієї норми передбачено, що апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 4 ст. 475 КПК вирок на підставі угоди може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом, на підставах, передбачених ст. 394 цього Кодексу.

За правилами ч. 4 ст. 394 КПК вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржено: 1) обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно на підставах: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, установлених частинами 4, 6, 7 ст. 474 цього Кодексу, в тому числі нероз`яснення йому наслідків укладання угоди; 2) прокурором виключно на підставах: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч. 4 ст. 469 цього Кодексу угоди не може бути укладено.

Слід звернути увагу, що постанова Верховного Суду України від 3 березня 2016 року у справі № 5-347кс15 містить правовий висновок, з яким погодилася об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду (постанова від 18 травня 2020 року у справі № 639/2837/19, провадження № 51-5394кмо19), про те, що конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком установленої законом заборони на таке оскарження. При цьому відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб`єктів оскарження, передбаченому ст. 394 КПК, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою в доступі до правосуддя і для звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч. 2 ст. 24 КПК. Отже, під час вирішення питання, чи є підстави для оскарження рішення суду до суду вищого рівня певною особою, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, ключовим є з`ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів конкретної особи.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, і на це звернув увагу суд апеляційної інстанції, вирок суду першої інстанції про затвердження угоди стосується виключно обвинуваченого ОСОБА_8, а саме: вирішено питання лише щодо його винуватості, призначення покарання, покладення обов`язків, повернення мобільних телефонів, скасування запобіжного заходу, перерахування застави на рахунок Збройних сил України.

Крім того, як убачається з мотивувальної частині вироку, при викладенні формулювання обвинувачення, не можна вирішити питання про винуватість іншої особи, щодо якої немає відповідного висновку в резолютивній частині. Адже саме по собі зазначення даних чи дій іншої особи при викладенні фактичних обставин злочину, у вчиненні якого обвинувачується особа-сторона угоди, не може свідчити про автоматичне встановлення винуватості іншої особи, питання про винуватість якої не вирішується в даному провадженні. У протилежному випадку неможливо було б викласти фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення декількома особами або вчинених у співучасті та перевіряти правильність кваліфікації злочину.

Як правильно вказав суд апеляційної інстанції, у цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції не досліджував докази та не надавав будь-яку оцінку діям ОСОБА_6 в іншому кримінальному провадженні, а викладення формулювання обвинувачення у вироку є вимогою КПК, однак, відповідне формулювання обвинувачення стосується лише ОСОБА_8 .

Крім того, при формулюванні обвинувачення щодо ОСОБА_8 відсутні жодні посилання на персональні дані ОСОБА_6, адже у вироку йдеться про осіб, дані щодо яких повністю знеособлені (у вироку жодного разу не згадуються прізвища або ім`я чи по батькові судді, а вживається слово ОСОБА_1), яких з тексту вироку не можливо ідентифікувати без дослідження інших процесуальних документів, складених стороною обвинувачення, чи відповідних доказів. З таким висновком погоджується колегія суддів.

При цьому, Суд зазначає, що дані про осіб, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором у цьому чи в іншому кримінальному провадженні, не можуть бути підставою для визнання вироку таким, що стосується прав, свобод та інтересів інших осіб. Ці процесуальні документи, на відміну від вироку суду, містять твердження сторони обвинувачення про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК), з викладенням обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні у відповідності до вимог статей 91, 92, 277, 291 КПК. Вказана позиція узгоджується з висновком об`єднаної палати, зробленим у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 639/2837/19 (провадження № 51-5394кмо19).

Отже, повертаючись до матеріалів справи слід зазначити, що суддя-доповідач дійшов висновку, що вирок суду не містить даних які б могли ідентифікувати ОСОБА_6, а посилання на посаду чи інші дані, які зустрічаються в тексті вироку є лише обов`язковим елементом конкретизації обвинувачення ОСОБА_8, без зазначення яких неможливо повно сформулювати йому обвинувачення.

Однак, це не може свідчити про автоматичне встановлення винуватості іншої особи, питання про винуватість якої не вирішується в цьому провадженні.

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду про те, що вирок Вищого антикорупційного суду від 6 березня 2025 року стосовно ОСОБА_8 не стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_6, є правильним. Порушення принципу презумпції невинуватості та інших загальних засад кримінального провадження Суд не вбачає.

Доводи адвоката про те, що суддя суду апеляційної інстанції на стадії відкриття апеляційного провадження вдався до оцінки доводів апеляційної скарги (щодо відповідності затвердженої угоди вимогам процесуального закону і наявності підстав для її застосування, посилаючись на те, що обвинувачення та правова кваліфікація кримінального правопорушення відповідає фактичним обставинам справи), та надав оцінку наявній у справі угоді, спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення, в якому така оцінка відсутня.

Крім цього, адвокат зазначає, що рішенням Вищої ради правосуддя ОСОБА_6 було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, а в якості доказу вчинення останнім дисциплінарного проступку, було долучено до матеріалів справи копію вироку відносно ОСОБА_8, однак колегія суддів звертає увагу на те, що рішення дисциплінарного органу не залежить від того, чи є вирок суду, так само як дисциплінарне рішення не впливає на розгляд кримінальної справи, а тому відхиляє вказаний довід.

Також, на думку адвоката, суд апеляційної інстанції при постановленні рішення мав врахувати, що судом першої інстанції не були розподілені судові витрати на двох осіб та в подальшому вони можуть бути покладені лише на ОСОБА_10 . Однак як убачається з матеріалів справи, судом першої інстанції було встановлено, що ні в угоді про визнання винуватості, ні в судовому засіданні, сторони не ставили на вирішення суду питання про розподіл судових витрат.

Крім цього, адвокат в касаційній скарзі фактично зазначає, що встановлені вироком на підставі угоди про визнання винуватості ОСОБА_8 обставини можуть мати преюдиційне значення для вирішення провадження щодо ОСОБА_6 .

Так, адвокат вказує, що судом першої інстанції констатовано певні факти, зокрема, те що ОСОБА_8, діючи за попередньою змовою з суддею ОСОБА_6, виконуючи роль його пособника, у період з 11 лютого по 11 квітня 2024 року неодноразово висловлював ОСОБА_11 та ОСОБА_12 прохання надати судді неправомірну вигоду.

Проте, перевіркою матеріалів справи встановлено, що у вироку суду не міститься констатації факту вчинення злочину ОСОБА_8 за попередньою змовою з суддею ОСОБА_6, оскільки посилання на персональні дані останнього у рішенні відсутні. Отже, вказані твердження не відповідають дійсності.

Також слід зазначити, що Суд неодноразово висловлював правову позицію стосовно того, що обставини, встановлені в оскаржених рішеннях, не є преюдиційними для суду, який буде розглядати обвинувачення проти іншої особи і який має самостійно оцінити надані сторонами докази та зробити висновок щодо доведеності обставин, важливих для вирішення справи.

Зокрема, Верховний Суд у постанові від 5 серпня 2020 року у справі № 700/361/17 (провадження № 51-1840км20) зазначив, що в кримінальному процесуальному праві преюдиції, як загальні положення (правила, факти), в силу яких суд, що здійснює оцінку доказів, вправі вважати встановленими обставини, які мають значення для вирішення кримінальної справи, як такі, що не потребують повторного чи додаткового дослідження, оскільки факт розцінюється суддею як безспірний (установлений компетентним органом і такий, що спрощує оцінку даних), є допустимими для застосування виключно у випадках, прямо передбачених КПК. Відповідно до ст. 90 цього Кодексу таким, що має преюдиціальне значення для суду, котрий вирішує питання про допустимість доказів, є рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним установлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, на обов`язковість яких Верховна Рада України надала згоду.

Отже, ст. 90 КПК указує лише на преюдиціальне значення рішення національного чи міжнародного суду, яким установлено порушення прав і свобод людини, для вирішення питання щодо допустимості тих чи інших доказів. Таким чином, КПК не містить норми, яка б вказувала на преюдиційне значення судових рішень для доказування фактичних обставин кримінального правопорушення в межах іншого кримінального провадження щодо інших осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 1 ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Крім того, чинний КПК не звільняє сторону обвинувачення від доказування відповідних обставин у кримінальному провадженні щодо однієї особи в разі наявності судового рішення стосовно іншої особи.

З урахуванням наведеного рішення апеляційного суду про повернення апеляційної скарги адвоката ОСОБА_7, поданої в інтересах ОСОБА_6, на вирок Вищого антикорупційного суду від 6 березня 2025 року, яким затверджено угоду про визнання винуватості ОСОБА_8, відповідає вимогам закону та є обґрунтованим. Таким чином, касаційна скарга адвоката ОСОБА_7 не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд

ухвалив:

Ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 11 квітня 2025 року про повернення апеляційної скарги адвоката ОСОБА_7 на вирок Вищого антикорупційного суду від 6 березня 2025 року, яким затверджено угоду про визнання винуватості ОСОБА_8, залишити без зміни, а касаційну скаргу адвоката ОСОБА_7 - без задоволення.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3