Документ № 110371065

справа № 991/644/20

провадження № 11-сс/991/275/23

слідчий суддя: ОСОБА_1

доповідач: ОСОБА_2

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2023 року місто Київ

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:

головуючого судді ОСОБА_2,

суддів ОСОБА_3, ОСОБА_4,

при секретарі судового засідання ОСОБА_5,

за участі представника особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт - адвоката ОСОБА_6,

прокурора ОСОБА_7,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 - представника третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт ОСОБА_8 на ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 23.01.2020 р. про арешт майна у кримінальному провадженні № 52017000000000361 від 01.06.2017 р., -

ВСТАНОВИЛА:

03 квітня 2023 року на розгляд до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду надійшла зазначена апеляційна скарга (а.с. 64-100), яку 05.04.2023 року призначено до розгляду (а.с. 104).

1.Короткий зміст оскаржуваного рішення та апеляційної скарги.

Оскаржуваною ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду задоволено клопотання детектива Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) ОСОБА_9, погоджене з прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі - САП) Офісу Генерального прокурора ОСОБА_10, та накладено арешт на майно у кримінальному провадженні № 52017000000000361 від 01.06.2017 р., а саме:

- квартиру АДРЕСА_1, яка належить підозрюваній ОСОБА_11, у вигляді заборони відчуження;

- автомобіль MERCEDES-BENZ GLS 350 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2, та автомобіль AUDI A8 2017 року випуску VIN: НОМЕР_3, номерний знак НОМЕР_4, які належать чоловіку ОСОБА_11 - ОСОБА_8, у вигляді заборони відчуження, розпорядження та/або користування.

В апеляційній скарзі адвокат ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_8, просить скасувати оскаржувану ухвалу в частині накладення арешту на майно, яке на праві власності належить ОСОБА_8 . В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що слідчим суддею допущено неповноту судового розгляду та істотні порушення вимог КПК України. Зокрема, зазначає, що ОСОБА_8 не має жодного статусу у кримінальному провадженні № 52017000000000361, натомість про підозру повідомлено його дружині ОСОБА_11, з якою він перебуває у шлюбі з 04.11.2017 року. Автомобілі MERCEDES-BENZ GLS та AUDI придбані ОСОБА_8 у 2018 та у 2019 році, відповідно, за особисті кошти, одержані від продажу нерухомого майна, набутого у власність до шлюбу з ОСОБА_11, а отже, вказані автомобілі хоча і придбані під час шлюбу, однак є його особистою приватною власністю. Зазначені обставини мають істотне значення для правильного вирішення питання про арешт майна, однак слідчим суддею не були досліджені, а правовий режим права власності на вказане майно не був належним чином встановлений. Крім того, зазначає, що застосований оскаржуваною ухвалою арешт з метою відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, суперечить вимогам КПК, оскільки у даному провадженні відсутній обґрунтований розмір цивільного позову. Крім того, ОСОБА_8 не має статусу підозрюваного у даному провадженні, а тому законних підстав для арешту його майна з метою забезпечення можливої конфіскації майна також немає, тим більше, що Сімейний кодекс забороняє застосовувати стягнення на законно набуте у шлюбі майно. Якщо ж арешт накладається на спільне сумісне майно, то частка ОСОБА_11 у будь-якому разі не могла перевищувати . Окремо в апеляційній скарзі наголошується на відсутності в оскаржуваній ухвалі обґрунтування, яким чином користування ОСОБА_8 належними йому транспортними засобами може зашкодити завданням кримінального провадження, однак, незважаючи на це, застосовано найбільш обтяжливий спосіб арешту, внаслідок чого у ОСОБА_8 виникли надмірні та необґрунтовані обмеження права власності. На переконання адвоката, таке обмеження права власності є свавільним та суперечить принципу справедливого балансу. Крім того, розглянувши клопотання сторони обвинувачення про арешт майна за відсутності власника майна, слідчий суддя порушив засади рівності та змагальності судового процесу, а також положення ч. 7 ст. 173 КПК України, оскільки копія оскаржуваної ухвали про арешт майна ОСОБА_8, який не був присутнім під час розгляду клопотання, не була йому надіслана, внаслідок чого останній більше двох років не знав про обмеження його права власності. За таких обставин, арешт на вищевказані автомобілі накладений необґрунтовано, а оскаржувана ухвала постановлена з істотним порушеннями вимог кримінального процесуального закону, що є підставою для її скасування в апеляційному порядку.

2.Узагальнений виклад позицій учасників апеляційного провадження.

В судовому засіданні адвокат ОСОБА_6 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити з підстав, викладених у скарзі.

Прокурор ОСОБА_7 проти апеляційної скарги заперечила, посилаючись на її безпідставність. Вважає, що ухвала слідчого судді є законною та обґрунтованою, а апеляційна скарга не містить належних доводів, які були б підставою для скасування або зміни судового рішення. Заперечуючи доводи апеляційної скарги про те, що арештовані транспортні засоби є приватною власністю ОСОБА_8, посилається на аналіз відомостей декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування - підозрюваної ОСОБА_11 за 2017 та 2018 роки, та стверджує, що автомобіль MERCEDES-BENZ GLS 350 не міг бути придбаним у 2018 році за кошти, отримані від продажу нерухомого майна ОСОБА_8, оскільки грошові активи останнього збільшилися у 2018 році на суму більшу, ніж усі його доходи за цей період. Що стосується автомобіля Audi A8, придбаного у 2019 році, апелянтом не надано доказів на підтвердження його купівлі за особисті кошти, отримані в результаті продажу квартир. Окрім того, автомобілі придбані через значний період часу після відчуження нерухомості. Відтак, вказане майно не є особистою приватною власністю ОСОБА_8, а належить на праві спільної сумісної власності підозрюваній у даному провадженні - ОСОБА_11, як таке, що придбане під час шлюбу. Крім того, арешт застосовано не щодо майна ОСОБА_8, а щодо майна підозрюваної ОСОБА_11, яке перебуває у їх спільній сумісній власності. Також, прокурор зауважила, що проведення судового розгляду клопотання про арешт майна без повідомлення підозрюваного та власника майна відповідає положенням КПК України, оскільки метою цього є запобігання відчуженню вказаного майна. Відтак, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими.

Власник майна ОСОБА_8, належним чином повідомлений про час та місце розгляду апеляційної скарги, в судове засідання не з`явився, про причини неявки суду не повідомив, з клопотанням про відкладення апеляційного розгляду не звертався.

Згідно з ч. 4 ст. 405 КПК України, неявка учасників провадження за умови їх належного повідомлення не перешкоджає судовому розгляду. Враховуючи викладене, а також думку присутніх учасників провадження про можливість такого розгляду, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги за відсутності власника майна ОСОБА_8 .

3. Встановлені слідчим суддею обставини та мотиви оскаржуваного рішення.

3.1. Короткий зміст та мотиви клопотання про арешт майна.

До Вищого антикорупційного суду 22 січня 2020 року надійшло клопотання детектива НАБУ ОСОБА_9, погоджене з прокурором САП Офісу Генерального прокурора ОСОБА_10, про арешт майна у кримінальному провадженні № 52017000000000361 від 01.06.2017 р. за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 364, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209, ч. 1 ст. 357 КК України.

За змістом клопотання, детективами НАБУ здійснюється досудове розслідування, а прокурорами САП - процесуальне керівництво у зазначеному кримінальному провадженні за підозрою ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209КК України, ОСОБА_11, ОСОБА_16 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, ОСОБА_17 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209КК України, ОСОБА_18 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК України за обставин, викладених у клопотанні.

22 січня 2020 року ОСОБА_11 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України.

Клопотання про арешт майна обґрунтовується тим, що у органу досудового розслідування є достатньо підстав вважати, що до ОСОБА_11, яка набула статус підозрюваної у кримінальному провадженні, у випадку визнання її винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, може бути застосовано обов`язкове додаткове покарання, передбачене санкцією цієї статті, у вигляді конфіскації майна.

У клопотанні також зазначено, що згідно з витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб, ОСОБА_11 з 04.11.2017 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_8, а тому за правилами ст. 60 СК України усе майно, набуте у період цього шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, тому на нього може бути накладено арешт як на майно підозрюваної, що може підлягати конфіскації.

Окрім того, метою арешту вищевказаного майна додатково зазначено відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення.

Як на правову підставу для застосування арешту майна, сторона обвинувачення у клопотанні посилається на п. 3, п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України.

3.2. Мотиви слідчого судді.

З метою запобігання ризику відчуження майна, розгляд клопотання сторони обвинувачення про арешт майна здійснено без виклику власників майна та їх представників, однак з подальшим повідомленням їх про постановлене рішення.

Вирішуючи питання, визначені у ст. 170 КПК України, слідчий суддя зазначив, що на даному етапі досудового розслідування наявна обґрунтована підозра у вчиненні ОСОБА_11 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, що може бути підставою для застосування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту майна, а також визнав достатніми підстави вважати, що суд у разі її подальшого засудження може призначити їй покарання у виді конфіскації майна, а також прийняти рішення про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення.

Посилаючись на вказані обставини, слідчий суддя дійшов висновку, що накладення арешту на майно сприятиме забезпеченню його збереження для подальшого можливого виконання рішення суду, що виправдовуватиме такий ступінь втручання у права і свободи підозрюваного.

Посилаючись на положення ст.ст. 60, 70 СК України, слідчий суддя також дійшов висновку, що оскільки відповідно до матеріалів клопотання ОСОБА_11 одружена з ОСОБА_8, то зареєстроване за останнім рухоме майно, придбане під час шлюбу, належать підозрюваній на праві спільної сумісної власності.

4.Мотиви суду.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи представника особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт та прокурора, дослідивши матеріали провадження, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Адвокат ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_8, в апеляційній скарзі не ставить під сумнів висновки оскаржуваної ухвали щодо наявності правових підстав для накладення арешту на майно дружини ОСОБА_8 - підозрюваної ОСОБА_11, зазначене у клопотанні, а також щодо інших обставин, які підлягають встановленню при вирішенні питання про накладення арешту на майно, посилаючись лише на необґрунтованість накладення арешту на належне ОСОБА_8 майно.

Отже, ухвала слідчого судді оскаржується в апеляційному порядку лише в частині висновків про накладення арешту на майно ОСОБА_8 .

Відповідно, перегляд ухвали здійснюється виключно в цій частині на предмет правильності зазначених висновків та в межах доводів апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом вчинення злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Частиною другою цієї статті визначено, що арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

При вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати: правову підставу для арешту майна та обґрунтованість підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення; можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому п. 1 ч. 2 ст. 170 цього Кодексу); розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; наслідки арешту майна для третіх осіб.

Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки, відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.

Під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися згідно із законом, воно повинно мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 16 КПК України, позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Процесуальна можливість розгляду клопотання слідчого, прокурора без повідомлення підозрюваного, його захисника, іншого власника майна та його представника, якщо це є необхідним з метою забезпечення арешту майна, прямо передбачена у ч. 2 ст. 172 КПК України. При цьому, право сторони захисту викласти слідчому судді свою позицію з цих питань закріплене у ч. 1 ст. 174 КПК України, відповідно до якої підозрюваний, його захисник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково.

В даному випадку, за відповідною заявою сторони обвинувачення, з метою запобігання можливості відчуження майна, клопотання про арешт розглянуто слідчим суддею без виклику підозрюваного, іншого власника майна та їх захисників, однак з подальшим їх повідомленням про постановлене рішення. При цьому, сторона захисту не скористалась своїм правом на звернення до слідчого судді в порядку, передбаченому ст. 174 КПК України. Відповідно, доводи апеляційної скарги щодо допущених слідчим суддею процесуальних порушень, зокрема, неповідомлення власника майна про час та місце судового розгляду, є необґрунтованими.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення слідчим суддею вимог ч. 7 ст. 173 КПК України, зокрема, не направлення копії оскаржуваної ухвали ОСОБА_8, внаслідок чого останній більше двох років не знав про обмеження його права власності на транспортні засоби, колегія суддів також вважає необґрунтованими.

Так, згідно з матеріалами провадження, копія оскаржуваної ухвали 07.02.2020 року засобами поштового зв`язку надіслана підозрюваній ОСОБА_11, яка не була присутньою під час розгляду клопотання про арешт майна, та отримана останньою 11.02.2020 року, що підтверджується реєстром відправлення рекомендованої кореспонденції суду та зворотнім поштовим повідомленням (а.с. 62-63). При цьому, жодних даних про місце проживання або ж місце реєстрації, засоби електронного зв`язку та будь-які інші контактні дані ОСОБА_8 матеріали справи не містять. Відповідно, слідчий суддя був позбавлений можливості надіслати копію оскаржуваної ухвали іншому власнику майна - ОСОБА_8 . В той же час, колегія суддів звертає увагу на те, що ані в апеляційній скарзі, ані в інших запитах та листах, які долучені до апеляційної скарги його представником адвокатом ОСОБА_6, будь-яка контактна інформація щодо місця знаходження та/або перебування ОСОБА_8 відсутня, як і засоби зв`язку з останнім. Таким чином, на стадії апеляційного розгляду колегія суддів також позбавлена можливості надсилати ОСОБА_8 поштову кореспонденцію в межах даного провадження.

Відтак, слідчим суддею виконано вимоги закону, а доводи апеляційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали в межах доводів апеляційної скарги в частині відсутності підстав для накладення арешту на майно, яке зареєстроване за ОСОБА_8, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. В той же час, згідно з ч. 2 ст. 60 СК вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності. Одночасно із цим, ч. 3 ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб, ОСОБА_11 з 04.11.2017 року по час формування витягу перебуває у шлюбі з ОСОБА_8 (а.с. 51-53).

За даними Національної автоматизованої інформаційної системи департаменту Державної автомобільної інспекції ОСОБА_8 у 2018-2019 роках, тобто за час шлюбу з підозрюваною, набув право власності на наступні транспортні засоби: MERCEDES-BENZ GLS 350, 2018 року випуску, VIN: НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2, а також AUDI A8, 2017 року випуску, VIN: НОМЕР_3, номерний знак НОМЕР_4 (а.с. 49-50).

Загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна встановлюють положення ст.ст. 57, 60 СК України, згідно з якими, зокрема: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, або за кошти, які належали йому, їй особисто, є особистою приватною власністю кожного з них.

Такі винятки із загального правила (зокрема, те, що в окремих випадках майно, що перебуває у фактичному розпорядженні подружжя, не є їх спільною власністю, а належить лише одному з них) зумовлені метою збереження балансу інтересів подружжя та дотриманням принципів добросовісності, розумності і справедливості.

Отже, щодо майна, набутого за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Тобто, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

При вирішенні спору щодо поділу майна суд, серед іншого, має встановити обставини придбання спірного майна. Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є час набуття, джерело набуття, мета придбання.

За твердженням апелянта, ОСОБА_8 придбав вищевказані транспортні засоби у шлюбі з підозрюваною, втім за власні кошти, відповідно він є єдиним власником цих автомобілів. Однак, під час апеляційного розгляду суду не надано належних та достатніх доказів на підтвердження придбання вищевказаного рухомого майна за кошти, які належали ОСОБА_8 особисто.

При цьому, доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_8 після розірвання попереднього шлюбу з ОСОБА_19 на підставі договору поділу майна подружжя отримав у власність дві квартири, які у 2018 році були ним відчужені та у подальшому за кошти від їх продажу придбано вищевказані транспортні засоби, не є переконливими.

Так, на підтвердження цих доводів суду надано копії договорів купівлі-продажу зазначених квартир. Однак, як слушно зазначив прокурор, аналіз відомостей декларацій підозрюваної ОСОБА_11 за 2017 та 2018 роки, наданих до заперечень, дає можливість стверджувати, що автомобіль MERCEDES-BENZ GLS 350 не міг бути придбаним у жовтні 2018 році за кошти, отримані від продажу нерухомого майна ОСОБА_8, оскільки грошові активи останнього, згідно декларації його дружини ОСОБА_11, збільшилися у 2018 році на суму більшу, ніж усі його доходи за цей період. Що стосується автомобіля Audi A8, придбаного у серпні 2019 року, доказів на підтвердження його придбання за особисті кошти, отримані в результаті продажу квартир у квітні та липні 2018 року, апелянтом не надано. При цьому, вказаний автомобіль придбаний через значний проміжок часу після відчуження нерухомості.

Колегія суддів виходить з того, що режим права власності виникає в залежності від виду правочину, на підставі якого майно було набуте. При цьому, майно є спільною сумісною власністю подружжя незалежно від того, на чиє ім`я видано та оформлено правовстановлюючий документ.

Враховуючи, що вищевказане майно набуте ОСОБА_8 під час його перебування у шлюбі із підозрюваною, в силу вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України та ст. 60 СК України воно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Доказів на спростування такого висновку, як-то наявності укладеного між подружжям шлюбного або іншого договору, або ж доказів про те, що таке майно набуте в інший спосіб, визначений законом (в тому числі і придбання за власні кошти, про що нотаріусом у договорі проставляється відповідна відмітка), апеляційному суду не надано.

За наведених обставин колегія суддів вважає, що слідчим суддею правильно встановлено, що зазначене рухоме майно було оформлено на ім`я ОСОБА_8 у період перебування у шлюбі, що підтверджується даними НАІС департаменту Державної автомобільної інспекції, а отже, за відсутності доказів іншого є спільною сумісною власністю подружжя у відповідності до ст. 60 СК України.

За вказаних обставин, колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що слідчий суддя, накладаючи арешт на вищевказане майно, неповно провів судовий розгляд, оскільки не з`ясував відомості про власника арештованого майна та чи дійсно воно є спільною сумісною власністю подружжя. Відповідно, апеляційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає.

Інші доводи апеляційної скарги, зокрема щодо порушення оскаржуваною ухвалою прав ОСОБА_8, який не має процесуального статусу у даному кримінальному провадженні, колегія суддів також відхиляє, з огляду на таке.

Як вже зазначалося вище, незалежно від реєстрації майна на ім`я одного із подружжя, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважається спільним на загальних підставах. Відтак, вжитий слідчим суддею захід забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту майна застосований не до особистого майна ОСОБА_8, а щодо майна підозрюваної, яке знаходиться у спільній сумісній власності із її чоловіком.

Арешт на майно, титульним власником якого є ОСОБА_8, накладено з метою забезпечення можливої конфіскації майна, належного на праві спільної сумісної власності підозрюваній ОСОБА_11, про що прямо зазначено в оскаржуваній ухвалі.

При цьому, колегія суддів погоджується з висновком слідчого судді щодо наявності такої підстави для арешту майна ОСОБА_11, як забезпечення його можливої конфіскації, оскільки санкція ч. 5 ст. 191 КК України, за якою ОСОБА_11 повідомлено про підозру, передбачає обов`язкове додаткове покарання у вигляді конфіскації майна.

Завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження. Зважаючи на обставини, що розслідуються у даному провадженні, та можливість конфіскації майна ОСОБА_11 за вироком суду у разі доведення її вини, заявлена стороною обвинувачення мета (забезпечення конфіскації майна як виду покарання) може бути досягнута через застосування саме такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна, з метою запобігання ризику відчуження вказаного майна.

При цьому, накладення арешту на майно не є припиненням права власності на нього. Відтак, враховуючи, що досудове розслідування у кримінальному провадженні № 52017000000000361 від 01.06.2017 р. здійснюється, зокрема, за підозрою ОСОБА_11 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, а саме у заволодінні чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, вчиненому за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах, колегія суддів вважає, що застосований судом засіб забезпечення кримінального провадження не порушує справедливий баланс між потребами досудового розслідування та вимогами захисту основоположних прав ОСОБА_8, відтак, відповідає принципу розумності та є співрозмірним. Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.

Окремо колегія суддів зазначає також про необґрунтованість її доводів в частині безпідставності висновків оскаржуваної ухвали про застосування арешту майна з метою забезпечення відшкодування збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення, оскільки у даному провадженні відсутній «обґрунтований розмір цивільного позову», як того вимагає ч. 6 ст. 170 КПК України.

Так, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди. Питання накладення арешту у кримінальному провадженні врегульовано главою 17 КПК України. Клопотання про накладення арешту розглядається слідчим суддею, або судом, а заявити його з метою забезпечення цивільного позову може прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а також цивільний позивач. За змістом ч. 4 ст. 174 КПК України, суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна.

Таким чином, забезпечення цивільного позову можливе на будь-якій стадії кримінального провадження, як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду, з моменту внесення відомостей до ЄРДР й до набрання чинності вироком.

Доводи апеляційної скарги щодо непропорційності застосованого заходу забезпечення кримінального провадження в частині накладення арешту на транспортні засоби ОСОБА_8 колегія суддів також відхиляє.

Так, завданням кримінального провадження є, серед іншого, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також застосування належної правової процедури до кожного учасника. При цьому, у разі задоволення клопотання про арешт майна слідчий суддя застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна. Слідчий суддя, суд зобов`язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе, зокрема, до наслідків, які суттєво позначається на інтересах інших осіб (ч. 4 ст. 173 КПК України).

Разом з тим, утримання органом досудового розслідування речей, правомірно належних особі на праві приватної власності, має бути спрямоване виключно на досягнення завдань кримінального провадження.

Виходячи із нормативного визначення арешту майна, останній можливий шляхом заборони відчуження, користування та розпорядження ним. Враховуючи наявний та встановлений ризик можливого відчуження майна, колегія суддів погоджується із слідчим суддею, що невжиття заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту в частині заборони відчуження та розпорядження майном може призвести до можливості його передачі, відчуження на користь третіх осіб або до настання інших наслідків, які унеможливлять виконання судового рішення в частині конфіскації майна підозрюваної, якщо таке рішення буде постановлене за результатами судового розгляду цього провадження.

Стосовно заборони користування вищевказаним майном, колегія суддів вважає, що незастосування такої заборони може призвести до пошкодження, псування, втрати, знищення або до настання інших наслідків, включаючи істотне зменшення їх вартості, що у свою чергу може перешкодити досягненню мети, з якою такий арешт накладено.

Крім того, колегія суддів враховує, що в оскаржуваній ухвалі використано формулювання «накласти арешт у вигляді заборони відчуження, розпорядження та/або користування на майно ОСОБА_8 », що надало можливість його власнику безперешкодно користуватися вказаним майном до теперішнього часу, тобто більше двох років, що не заперечувалося представником власника майна. Натомість, остання лише наголошувала, що внаслідок не направлення ОСОБА_8 копії оскаржуваної ухвали останній більше двох років був необізнаний про обмеження його права власності на транспортні засоби. Відтак, жодного обґрунтування на підтвердження того, що вищевказана заборона реально вплинула на права ОСОБА_8, суду апеляційної інстанції не надано.

За таких обставин, застосований оскаржуваною ухвалою захід забезпечення кримінального провадження не є надмірним тягарем та не є занадто обтяжливим для власника майна.

5.Висновки суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 3 ст. 407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді суд апеляційної інстанції має право залишити ухвалу без змін або скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.

Враховуючи, що під час апеляційного розгляду не встановлено порушень норм Кримінального процесуального кодексу України, які могли б бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали, та слідчим суддею вірно визначено правову підставу для накладення арешту, надано оцінку розумності та співмірності обмеження права власності завданням кримінального провадження, а доводи апеляційної скарги свого підтвердження під час апеляційного розгляду не знайшли, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Відповідно, оскаржувана ухвала підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 369-372, 170-173, 407, 418, 419, 422, 532 КПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 23.01.2020 р. - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддя ОСОБА_2

судді ОСОБА_3

ОСОБА_4