Документ № 114357453

УХВАЛА

17 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 991/5479/22

провадження № 51-3444км23

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1,

суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4,

прокурора ОСОБА_5,

виправданої ОСОБА_6,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні на ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 березня 2023 рокуу кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 52021000000000529, за обвинуваченням

ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянки України, уродженки та жительки АДРЕСА_1, раніше не судимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-3 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Вищого антикорупційного суду від 13 січня 2023 року ОСОБА_6 засуджено за ст. 366-3 КК до покарання у виді штрафу в розмірі 51 000 (п`ятдесяти одної тисячі) гривень з позбавленням її права обіймати посади, зазначені у п. 1, п. п. «а», «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції», окрім виборних посад, строком на один рік.

Також роз`яснено ОСОБА_6, що несплата штрафу за відсутності підстав для розстрочки його виплати тягне за собою наслідки, передбачені ч. 5 ст. 53 КК.

Цим же вироком визначено, що строк додаткового покарання у виді позбавленням права обіймати посади, зазначені у п. 1, п.п. «а», «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції», окрім виборних посад, обчислюється з моменту набрання вироком законної сили.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винною в умисному неподанні суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII (далі - Закон № 1700-VII),вчиненому за таких обставин.

ОСОБА_6, перебуваючи на посаді судді Київського окружного адміністративного суду, у відповідності до ч. 1 ст. 45 Закону № 1700-VIIзобов`язана щорічнодо 01 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб?сайті Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - Національне агентство) декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.

Усвідомлюючи протиправний характер своєї бездіяльності та в порушення вимог Закону 1700-VII, у період з 01 січня 2021 року до 00 годин 00 хвилин 01 квітня 2021 року ОСОБА_6 умисно не подала у встановленому законом порядку декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2020 рік. Замість цього, 22 березня 2021 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_6 надіслала до Національного агентства декларацію про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2020 рік, заповнену у паперовій формі, яка не передбачена Законом № 1700-VII.

Листом Національного агентства від 31 березня 2021 року № 47?09/18799/21 вказана декларація повернута ОСОБА_6 як така, що подана не у спосіб, встановлений Законом № 1700-VII.

27 вересня 2021 року ОСОБА_6 під розписку отримала повідомлення Національного агентства від 12 травня 2021 року про факт неподання нею декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом № 1700-VII, за 2020 рік, у відповідь на яке лише поінформувала Національне агентство про її звернення до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовною заявою до Національного агентства про встановлення юридичного факту подання нею декларації

за 2020 рік у паперовій формі.

Вказані дії ОСОБА_6 кваліфіковано судом першої інстанції за ст. 366-3 КК у редакції Закону від 04 грудня 2020 року № 1074?ІХ.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 березня 2023 року вирок Вищого антикорупційного суду від 13 січня 2023 року щодо ОСОБА_6 скасовано, а кримінальне провадження щодо неї закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у зв`язку з встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор у кримінальному провадженні (далі - прокурор), посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 березня 2023 року щодо ОСОБА_6 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Не погоджується з посиланням апеляційного суду про відсутність у діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-3 КК, а саме суб`єктивної сторони у вигляді прямого умислу на неподання декларації в зв`язку з її релігійними переконаннями. При цьому прокурор вважає, що такі переконання є лише мотивом неподання декларації, який не є елементом складу кримінального правопорушення і не впливає на кваліфікацію діяння. На думку прокурора, ОСОБА_6, перебуваючи на посаді судді, була зобов`язана подавати за 2020 рік декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, шляхом заповнення відповідної електронної форми через мережу «Інтернет» із використанням програмних засобів Реєстру у власному персональному електронному кабінеті. При цьому прокурор звертає увагу на те, що декларація може вважатись поданою суб`єктом декларування тільки у разі її заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства за формою, що визначається Національним агентством, а у випадку невиконання такої вимоги, суб`єкт є таким, що не подав декларацію. Прокурор, зокрема, вказує, що подання декларації іншим шляхом, ніж визначено Законом № 1700-VII, унеможливлює проведення її перевірки, що усвідомлювала ОСОБА_6, з огляду на повідомлення їй з Національного агентства про необхідність подання декларації саме в електронній формі на сайт Національного агентства через власний персональний електронний кабінет і обізнаність її як судді з положеннями чинного законодавства. Крім того, зазначає, що своїми діями ОСОБА_6 заподіяла істотну шкоду суспільним інтересам у сфері встановленого порядку подання декларації, оскільки невиконання положень Закону № 1700-VII у частині порядку подання декларацій нівелює саму систему декларування, є посяганням на існуючий порядок декларування. Також висновок апеляційного суду про відсутність у діях ОСОБА_6 прямого умислу на неподання декларації за 2020 рік в електронній формі, з огляду на її релігійні переконання, вважає помилковим припущенням, яке не ґрунтується на всебічному і повному дослідженні всіх обставин кримінального провадження. На обґрунтування доводів касаційної скарги прокурор посилається на положення ст. 35 Конституції України, Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року та від 05 квітня 2011 року (справи № 2?рп/2011 та № 3?рп/2011), положення Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998), Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексу суддівської етики, Бангалорських принципів поведінки суддів. Вказує, що суддя добровільно приймає на себе обмеження, пов`язані із виконанням ним своїх професійних обов`язків, при цьому сумлінним виконанням суддею свого обов`язку є подання декларації шляхом її заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства, від виконання якого суддя не може бути звільнений через свої релігійні переконання. Крім того, зазначає, що на суддю, як публічного посадовця, покладено обов`язок нейтральності і неупередженості; те, що ОСОБА_6, будучи публічним посадовцем, вимагає від держави змінити у зв`язку зі своїм віросповіданням порядок виконання нею своїх професійних обов`язків, є порушенням нейтральності. Поряд з тим, прокурор із посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Випич проти Польщі» від 25 жовтня 2005 року вказує, що приймаючи рішення про зайняття відповідної посади чи здійснення відповідної діяльності, особа погоджується із тим, що наслідком такого вибору буде, зокрема, і покладення на неї обов`язку подавати декларацію у формі, яка визначена державою як необхідна для забезпечення дієвого механізму боротьби з корупцією. Отже, як зазначає прокурор, втручання у приватне життя публічних службовців у цьому випадку здійснюється на підставі закону та з метою запобігання корупційним правопорушенням. Вважає, що апеляційний суд розглянув кримінальне провадження з порушенням вимог статей 23, 370, 404, 419 КПК та, приймаючи рішення про скасування обвинувального вироку та закриття справи, не дотримався загальних засад кримінального провадження щодо безпосередності дослідження доказів і без повторного дослідження доказів дав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, а також не навів мотивів, з яких взяв до уваги лише показання ОСОБА_6 про наявність у неї релігійних переконань, у зв`язку з якими вона направила до Національного агентства декларацію за 2020 рік у паперовій формі.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_5 підтримала касаційну скаргу і просила її задовольнити.

Виправдана ОСОБА_6 заперечувала щодо задоволення касаційної скарги прокурора та просила ухвалу апеляційної інстанції залишити без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора ОСОБА_5, виправданої ОСОБА_6, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для передачі кримінального провадження за касаційною скаргою прокурора на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи у такій спосіб судову практику на однакове застосування норм права.

Згідно з ч. 6 ст. 13 Закону № 1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Частиною 2 ст. 434-1 КПК передбачено, що суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції визнав ОСОБА_6 винною в умисному неподанні суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом № 1700-VII, та кваліфікував її дії

за ст. 366-3 КК.

Здійснюючи апеляційний розгляд, апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_6 та закрив кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення.

При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність у діянні ОСОБА_6 прямого умислу на неподання декларації за 2020 рік, зазначивши наступне:

- ОСОБА_6 є віруючою людиною, через свої релігійні переконання протягом тривалого часу як віруюча людина вона відмовилася від обробки персональних даних і у строк, визначений Законом № 1700-VІІ, як суб`єкт декларування відповідно до положень ст. 45 зазначеного Закону в зв`язку з релігійними переконаннями і мотивами надіслала до Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2020 рік на паперових носіях;

- примусове виконання ОСОБА_6 обов`язку подачі в електронному виді декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, з беззаперечним дотриманням нею положень ст. 45 Закону № 1700-VІІ, за відсутності врегульованого питання на законодавчому рівні щодо альтернативи права вибору подачі такої декларації як віруючої людини, не відповідає легітимній меті та буде порушенням її прав і свобод, закріплених у Конституції Українита в ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також в ухвалі апеляційний суд зазначив, що наведені ним мотивиузгоджуються з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 січня 2020 року в справі № 705/2583/17, в якій суд встановив відсутність прямого умислу на неподання декларації за аналогічних обставин.

Відповідно до постанови колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 28 січня 2020 року в справі № 705/2583/17 (провадження № 51-2136км19)ухвалу Апеляційного суду Черкаської області

від 28 січня 2019 року щодо ОСОБА_7 залишено без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, - без задоволення.

У вказаній справі вироком Монастирищенського районного суду Черкаської області від 23 листопада 2017 року ОСОБА_7 засуджено за ст. 366-1 КК, а саме в тому, що вона, будучи суб`єктом декларування згідно з пп. «в» п. 1 ст. 3 Закону № 1700-VІІ, умисно не подала декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом № 1700-VІІ.

Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції та закрив кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 на підставі, передбаченій п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК, через встановлення відсутності в її діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК.

Колегія суддів суду касаційної інстанції в справі № 705/2583/17 зазначила, що, пересвідчившись у тому, що ОСОБА_7 є віруючою людиною - прихожанкою Храму Різдва Пресвятої Богородиці, яка відповідно до інформації, отриманої з банку, через свої релігійні переконання протягом тривалого часу користується поточним розрахунковим рахунком, оскільки як віруюча людина відмовилася від обробки персональних даних, у строк, визначений Законом № 1700-VІІ, як суб`єкт декларування відповідно до положень ст. 45 зазначеного Закону надіслала до Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік на паперових носіях, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність прямого умислу в ОСОБА_7 на неподання декларації за 2016 рік.

При цьому касаційний суд вказав, що примусове виконання ОСОБА_7 обов`язку подачі в електронному виді декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, з беззаперечним дотриманням нею положень ст. 45 Закону № 1700-VІІ за відсутності врегульованого питання на законодавчому рівні щодо альтернативи права вибору подачі такої декларації віруючою людиною, не відповідатиме легітимній меті та буде порушенням її прав і свобод, закріплених у Конституції України та в Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод.

Водночас порівняльний аналіз диспозиції статті 366-1 КК, яку Рішенням Конституційного Суду України від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2000 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), та виключено з Кримінального кодексу України, та диспозиції статті 366-3КК, якою Кримінальний кодекс України було доповненона підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за декларування недостовірної інформації за неподання суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування» від 04 грудня 2020 року № 1074-IX, дає підставу зробити висновок, що в частині викладення диспозиції норми, що встановлює відповідальність за умисне неподаннясуб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом № 1700-VІІ, вони є ідентичними.

А тому колегія суддів касаційного суду вважає, що правовідносини в кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 є подібними до тих, які були предметом розгляду в зазначеній вище постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 28 січня 2020 року в справі № 705/2583/17, однак не погоджується з висновками, зробленими у згаданій постанові, з огляду на таке.

За Основним Законом України церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави (ч. 3 ст. 35 Конституції України).

Як визначено у статті 32 Конституції України, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Частиною 4 ст. 35Конституції України передбачено, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

За правовою позицією Конституційного Суду України, що міститься у рішенні

від 19 жовтня 2009 року № 26?рп/2009, обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови його домірності (пропорційності) та суспільної необхідності.

Крім того, в рішеннях від 11 березня 2011 року № 2?рп/2011, від 05 квітня 2011 року № 3?рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що суддя має особливий (спеціальний) правовий статус, який характеризується наявністю певних вимог, обмежень щодо зайняття цієї посади та гарантій його діяльності. Правовий статус судді передбачає як конституційно визначені гарантії незалежності та недоторканності суддів при здійсненні правосуддя, так і правову відповідальність за невиконання своїх обов`язків.

Допустимість обмеження вказаного права також передбачається ст. 8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) втручання у зазначене право державою не становитиме порушення ст. 8 Конвенції, якщо матиме законодавчі підстави, переслідуватиме легітимну мету та буде необхідною в демократичному суспільстві.

Відповідно до п. 2 ст. 9 Конвенції свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні від 03 грудня 2009 року № 40010/04 у справі «Тамара Скугар та інші проти Росії» Європейський суд висловив правову позицію, що ст. 9 Конвенціїне завжди гарантує право поводити себе у публічній сфері життя так, як того вимагають релігійні погляди. Держава, розробляючи та застосовуючи власні внутрішні процедури, не може залежати від точки зору окремих громадян, яка базується на їх релігійних віруваннях.

Крім того, урішенні від 25 жовтня 2005 року № 2428/05 за результатом розгляду справи «Випич проти Польщі» Європейський суд визнав явно необґрунтованою заяву члена місцевої ради в Польщі, який стверджував, що передбачений національним законодавством обов`язок декларувати та, відповідно, оприлюднювати, інформацію про свій особистий та своєї дружини фінансовий та майновий стан порушує його права, визначені ст. 8 Конвенції.

У цьому рішенні Європейський суд констатував, що перебування особи на посаді, пов`язаній зі здійсненням функцій держави, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження. Публічний характер як самих органів - суб`єктів владних повноважень, так і їх посадових осіб вимагає оприлюднення певної інформації для формування громадської думки про довіру до влади та підтримку її авторитету у суспільстві. При цьому публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя. Це, у свою чергу, включає і розширює межі допустимого втручання й в особисте та сімейне життя членів сім`ї таких осіб.

Також Європейський суд зазначив, що громадськість має легітимний інтерес, щоб пересвідчитись у тому, що місцева влада є прозорою, опублікування декларацій в Інтернеті робить доступ до такої інформації дієвим та простим. Без такого доступу ця вимога не матиме практичного значення або реального впливу на рівень поінформованості громадськості щодо політичного процесу.

Парламентська Асамблея Ради Європи зазначила у п. 6 Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998), що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, у більшості випадків з власної ж волі, автоматично збільшує рівень тиску на їхню приватність.

Відповідно до положень статей 1, 2 Кодексу суддівської етики, затвердженого XI черговим з`їздом суддів України 22 лютого 2013 року, суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, має докладати всіх зусиль для того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, її поведінка була бездоганною.

У пункті 4.6 Бангалорських принципів поведінки судді зазначено, що судді, як і будь-якому громадянину, гарантується право вільного вираження думок, віросповідання, участі в зібраннях та асоціаціях, однак у процесі реалізації таких прав суддя завжди турбується про підтримку високого статусу посади судді

і не допускає дій, що не сумісні з неупередженістю і незалежністю судових органів.

Згідно з ч. 1 ст. 56 Закону № 1402-VІІІ права судді, пов`язані зі здійсненням правосуддя, визначаються Конституцією України, процесуальним та іншими законами, а пунктами 6, 7 ч. 7 ст. 56 цього ж Закону встановлено, що суддя зобов`язаний виконувати вимоги та дотримуватися обмежень, установлених законодавством у сфері запобігання корупції; подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Разом з цим, положеннями ч. 2 ст. 51-2Закону № 1700-VІІвстановлено обов`язок суб`єкта декларування протягом десяти днів з дня отримання повідомлення Національного агентства про факт неподання декларації подати декларацію в порядку, визначеному ч. 1 ст. 45 цього Закону.

Правовий статус судді характеризується, серед іншого, наявністю визначених законодавством професійних обов`язків, які мають не тільки моральну,

а й правову природу, оскільки містять у собі як обов`язок, передбачений правовими нормами, так і обов`язок перед суспільством, пов`язаний із здійсненням професійної діяльності.

Релігійні переконання не можуть надавати посадовій особі додаткових благ та ставити її у більш сприятливе становище порівняно із іншими особами, а відтак сповідування суддею певної релігії не може впливати на виконання професійних обов`язків, зокрема не дає право не виконувати норми Закону, до того ж ті норми, що регулюють професійну діяльність.

Крім того, на суддю, як на публічного посадовця, покладено обов`язок нейтральності і неупередженості - суддя при виконанні своїх професійних обов`язків не має явно проявляти прихильність до того чи іншого віросповідання, а тому вимога такої особи до держави змінити порядок виконання нею своїх обов`язків у зв`язку зі своїм віросповіданням, буде порушенням нейтральності.

Таким чином, присягаючи Українському народові об`єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснювати правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, чесно і сумлінно здійснювати повноваження та виконувати обов`язки судді, дотримуватися етичних принципів і правил поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя (ст. 57 Закону №1402-VІІІ), суддя добровільно приймає на себе обмеження, пов`язані із виконанням ним своїх професійних обов`язків.

Крім того, порядок декларування, що є безпосереднім об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого у статті366-3КК, регламентовано Законом № 1700-VІІта Порядком формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - Порядок).

Відповідно до розділу ІІ Порядку суб`єкти декларування подають до Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - Реєстр декларацій), декларації на виконання вимог ст. 45 Закону № 1700-VІІшляхом заповнення електронних форм відповідних документів на веб?сайті цього Реєстру через мережу Інтернет з використанням програмних засобів у власному персональному електронному кабінеті після реєстрації. Суб`єкт декларування повинен зареєструватись у Реєстрі декларацій з використанням особистого ключа та кваліфікованого сертифіката відкритого ключа. Після заповнення усіх необхідних полів форми документа суб`єкт декларування підписує документ шляхом накладання на нього особистого кваліфікованого електронного підпису.

Без виконання суб`єктом декларування сукупності вище наведених дій Національне агентство позбавляється можливості автоматично надати декларації ідентифікатор документа, накласти на нього електронну печатку Реєстру декларацій, автоматично оприлюднити декларацію у публічній частині Реєстру та зберігати її на веб?сайті Реєстру декларацій для відкритого цілодобового доступу.

Отже, спеціально уповноваженим органом - Національним агентством визначена виключно електронна форма декларації як найефективніша та єдино можлива, при цьому законодавством не передбачено проведення повних перевірок, логічного та арифметичного контролю, а також контролю за своєчасністю подання декларації, які подані до Національного агентствав інший спосіб, ніж шляхом заповнення електронної форми на офіційному веб?сайті Національного агентствачерез власний персональний електронний кабінет суб`єкта декларування з використанням програмних засобів Реєструдекларацій.

А так само законодавство не передбачає можливості перенесення даних з декларацій, поданих в іншій формі (паперовій), у електронну на сайт Національного агентства та порядку їх перевірки.

Таким чином, чинними нормативно-правовими актами встановлено строки, спосіб, форму подачі декларації, те, що сам суб`єкт декларування подає таку декларацію, в зв`язку з чим декларація може вважатися поданою тільки у разі її заповнення суб`єктом декларування на офіційному веб?сайті Національного агентства за формою, що визначається Національним агентством.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 28 січня 2020 року в справі № 705/2583/17 (провадження № 51-2136км19), і зробити такий висновок щодо застосування положень ст. 366-3 КК:

«Подання суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», у паперовій формі, з огляду на релігійні переконання та мотиви, а не в електронному видішляхом заповнення на офіційному веб?сайті Національного агентства з питань запобігання корупції за формою, що визначається Національним агентствомз питань запобігання корупції, саме по собі ще не свідчить про відсутність у діянні цієї особи прямого умислу на неподання вказаної декларації».

Отже, з метою забезпечення єдності судової практики кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 на підставі ч. 2 ст. 434-1 КПК підлягає передачі на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Керуючись статтями433, 434, 434-1, 434-2, 441 КПК України, Верховний Суд

п о с т а н о в и в:

Передати кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора у кримінальному провадженні на ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 14 березня 2023 рокущодо ОСОБА_6 на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.

С у д д і:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3