Документ № 127258747

Справа № 761/40713/17

Провадження № 11-кп/991/95/25

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 травня 2025 року м. Київ

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:

головуючого судді ОСОБА_1

суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4

підозрюваного ОСОБА_5 (в режимі відеоконференції)

захисників ОСОБА_6, ОСОБА_7

прокурора ОСОБА_8

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційні скарги захисників ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_5 на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 24 квітня 2025 року, якою частково задоволено клопотання прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_8 про зміну запобіжного заходу застосованого відносно обвинуваченого ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Чернігів, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України, у межах кримінального провадження № 52017000000000218 від 31 березня 2017 року,

УСТАНОВИЛА:

Ухвалою Вищого антикорупційного суду від 24 квітня 2025 року частково задоволено клопотання прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_8 та змінено застосований відносно обвинуваченого ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжний захід у вигляді застави на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк 60 (шістдесят) днів.

Одночасно обвинуваченому ОСОБА_5 визначено альтернативний запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 40 000 000 (сорок мільйонів) гривень та встановлено, що з моменту внесенням застави обвинувачений вважається таким, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді застави.

У разі внесення застави, ОСОБА_5 зобов`язано прибувати за кожною вимогою до суду, а також строком на два місяці покладено обов`язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК України, а саме:

1) не відлучатися із міста Києва, в якому він проживає, без дозволу суду;

2) повідомляти суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи;

3) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, службовий паспорт, інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну, окрім паспорта громадянина України;

4) носити електронний засіб контролю.

В іншій частині клопотання відмовлено.

Не погодившись з указаним рішенням, захисники ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звернулись до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду з апеляційними скаргами, у яких, враховуючи подані доповнення, просять скасувати ухвалу Вищого антикорупційного суду від 24 квітня 2025 року та постановити нову, якою відмовити в задоволенні клопотання прокурора в повному обсязі та негайно звільнити ОСОБА_5 з-під варти в залі суду.

В обґрунтування своєї позиції захисники зазначають про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які свідчать про незаконність, необґрунтованість та невмотивованість оскаржуваної ухвали й обумовлюють необхідність її скасування.

На їхню думку, основною підставою для зміни обвинуваченому запобіжного заходу стала позиція, що ОСОБА_5 штучно створив умови для зупинення кримінального провадження шляхом добровільної мобілізації до лав Збройних Сил України переслідуючи при цьому намір ухилитись від кримінальної відповідальності.

З такою позицією суду сторона захисту не погоджується, оскільки у матеріалах провадження відсутні будь-які докази на підтвердження наявності у ОСОБА_5 бажання переховуватись від суду чи затягувати розгляд справи з метою спливу строків притягнення останнього до кримінальної відповідальності. Висновки суду в цій частині ґрунтується виключно на припущеннях, що свідчить про їх безпідставність.

Суд першої інстанції був належним чином повідомлений про обставини мобілізації ОСОБА_5, мав відомості щодо військової частини до якої його мобілізовано та був обізнаний про причини неприбуття останнього у судове засідання 09 квітня 2025 року, а отже не мав обґрунтованих підстав для висновку про переховування обвинуваченого. Мотиви, з яких суд пов`язує мобілізацію обвинуваченого саме з цим кримінальним провадженням є незрозумілими та не відображені в оскаржуваній ухвалі.

Виконання обвинуваченим конституційного обов`язку з захисту Вітчизни в умовах військового стану та діючої загальної мобілізації не може обумовлювати наявність будь-яких ризиків у кримінальному провадженні, оскільки такий обов`язок прямо передбачений нормами ст. 65 Конституції України. Натомість застосування строків давності, як підстава для звільнення від кримінальної відповідальності, можливе лише за згодою обвинуваченого, що суперечить сталій позиції ОСОБА_5 стосовно доведення його невинуватості.

Судом першої інстанції не взято до уваги попередню належну поведінку обвинуваченого та тривале застосування відносно ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді застави без будь-яких порушень з його боку. Указані факти свідчать про сумлінне ставлення обвинуваченого до виконання своїх процесуальних обов`язків та відсутність передумов для зміни застосованого відносно нього запобіжного заходу. А отже, суд першої інстанції дійшов хибного висновку стосовно недієвості раніше застосованого відносно ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді застави в розмірі 27 000 000 грн.

При постановленні оскаржуваної ухвали суд, всупереч вимог закону та основних засад кримінального провадження, самостійно вдався до обґрунтування наявності у цьому кримінальному провадженні ризику переховування обвинуваченого від суду на підставі обставин мобілізації останнього до лав Збройних Сил України. Крім того, судом першої інстанції також самостійно встановлено обставини, які свідчать про продовження існування у цьому кримінальному провадженні ризику незаконного впливу обвинуваченого на свідків, хоча у клопотанні прокурора відповідний ризик не заявлявся, що безумовно свідчить про упередженість суду під час розгляду зазначеного клопотання.

На переконання захисту, у прокурора були відсутні юридичні підстави для звернення до суду з клопотанням про зміну ОСОБА_5 застосованого відносно нього запобіжного заходу, у зв`язку з чим сам факт розгляду судом першої інстанції вказаного клопотання має наслідком істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, що, в свою чергу, свідчить про незаконність оскаржуваної ухвали.

Сторона захисту також стверджує, що надані прокурором до суду докази зібрані у позапроцесуальний спосіб та без дотримання вимог кримінального процесуального закону, а отже не могли братись судом до уваги.

У судове засідання з`явились обвинувачений ОСОБА_5 (у режимі відеоконференції), його захисники ОСОБА_6 та ОСОБА_7, а також прокурор ОСОБА_8 .

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення обвинуваченого та його захисників, які підтримали подані апеляційні скарги в повному обсязі, пояснення прокурора, яка заперечувала проти їх задоволення, перевіривши матеріали провадження та доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла таких висновків.

Частинами 1, 2 ст. 331 КПК України встановлено, що під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.

Так, ч. 1 ст. 200 КПК України передбачено, що прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися в порядку, передбаченому статтею 184 цього Кодексу, до слідчого судді, суду із клопотанням про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування, зміну або покладення додаткових обов`язків, передбачених частиною п`ятою статті 194 цього Кодексу, чи про зміну способу їх виконання.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 200 КПК України в клопотанні про зміну запобіжного заходу обов`язково зазначаються обставини, які:

1) виникли після прийняття попереднього рішення про застосування запобіжного заходу;

2) існували під час прийняття попереднього рішення про застосування запобіжного заходу, але про які слідчий, прокурор на той час не знав і не міг знати.

У ході розгляду клопотання прокурора судом першої інстанції з`ясовано усі обставини, з якими закон пов`язує можливість зміни застосованого щодо обвинуваченого запобіжного заходу та встановлено, що застосування стосовно ОСОБА_5 більш м`якого запобіжного заходу, аніж тримання під вартою, буде недостатнім для забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків. Переконливих доводів, які б ставили під сумнів законність і умотивованість наведеного висновку суду першої інстанції апеляційні скарги сторони захисту не містять.

Згідно матеріалів провадження ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України. За версією сторони обвинувачення, ОСОБА_5 упродовж травня 2015 - квітня 2016 року прийняв незаконні рішення про розстрочення сплати податкового зобов`язання (боргу), внаслідок чого до Державного бюджету України не надійшло рентної плати на загальну суму 2 019 146 516,02 грн.

Ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 07 березня 2017 року до ОСОБА_5 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з одночасним визначенням застави в розмірі 62 500 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що на той час становило 100 000 000 грн. У разі внесення застави, на ОСОБА_5 покладалися обов`язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК України.

На виконання зазначеної ухвали за ОСОБА_5 внесено заставу у визначеному слідчим суддею розмірі.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2019 року розмір встановленої обвинуваченому застави зменшено до 36 001 461 грн, що на той час дорівнювало 18 741 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

Ухвалою Вищого антикорупційного суду від 17 березня 2022 року визначений обвинуваченому розмір застави також зменшено до 31 002 576 грн, а ухвалою Вищого антикорупційного суду від 17 вересня 2024 року - до 27 000 000 грн.

На момент розгляду судом першої інстанції клопотання прокурора зазначене кримінальне провадження перебувало на стадії судових дебатів, а після останнього слова обвинувачених, суд мав перейти до ухвалення вироку.

Натомість, 09 квітня 2025 року обвинувачений ОСОБА_5 у призначене судове засідання не прибув, а його захисники ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подали до суду клопотання про зупинення кримінального провадження у зв`язку з мобілізацією обвинуваченого на військову службу та призначення останнього на посаду сапера, що підтверджується наказом командира військової частини НОМЕР_1 № 105 від 07 квітня 2025 року.

На підставі рапорту начальника відділення персоналу штабу військової частини НОМЕР_1, складеного за результатами перевірки порядку призову на військову службу солдата запасу ОСОБА_5, 09 квітня 2025 року командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ № 107, яким скасовано пункт 2 наказу № 105, у зв`язку із порушенням Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 60 від 16 травня 2024 року.

Саме викладені обставини стали підставою для подання прокурором клопотання про зміну застосованого відносно обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді застави на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. На її думку, шляхом призову на військову службу обвинувачений умисно створив умови, які б перешкоджали його явці до суду, намагаючись таким чином ухилитися від притягнення до кримінальної відповідальності через закінчення строків давності. Обґрунтовуючи необхідність застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу саме у вигляді тримання під вартою прокурор стверджувала про наявність ризиків переховування обвинуваченого від суду та перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином.

Перевіривши доводи клопотання прокурора на предмет наявності ризиків, передбачених пунктами 1, 4 ч. 1 ст. 177 КПК України суд першої інстанції дійшов висновку, що обвинувачений штучно створив умови за яких він начебто з поважних причин не прибув у судове засідання призначене на 09 квітня 2025 року шляхом добровільної мобілізації до лав Збройних Сил України, що зобов`язувало суд зупинити судове провадження стосовно ОСОБА_5, проте не зупиняло строків давності притягнення останнього до кримінальної відповідальності. На переконання суду, зазначені обставини однозначно свідчать про переховування обвинуваченого від суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та обумовлюють існування відповідного ризику у цьому кримінальному провадженні.

У той же час суд першої інстанції не погодився з доводами прокурора щодо наявності ризику перешкоджання обвинуваченим кримінальному провадженню іншим чином, оскільки обставини, про які прокурор зазначала в обґрунтування указаного ризику, вже були враховані судом під час перевірки існування ризику переховування від суду.

Натомість суд першої інстанції встановив, що наразі продовжує існувати ризик незаконного впливу обвинуваченим на свідків, оскільки той факт, що наразі свідки обвинувачення допитані, не свідчить про припинення існування ризику незаконного впливу на них, позаяк судовий розгляд кримінального провадження не завершений, відповідно, сторони можуть просити суд про повторний допит свідків, а також про допит свідків, які раніше не допитувалися. Окрім того, про допит свідків, зокрема повторний, сторони можуть просити й в суді апеляційної інстанції.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та звертає увагу, що ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь можливості, що особа вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати судовому розгляду або ж створять загрозу суспільству.

Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Вимоги щодо апеляційного перегляду, встановлені в частинах 1, 2 ст. 404 КПК України, дають підстави для висновку, що такий перегляд здійснюється в межах поданої апеляційної скарги, зокрема, тих вимог, які перед судом порушує учасник кримінального провадження.

Оцінюючи доводи захисту стосовно відсутності у суду першої інстанції обґрунтованих підстав для висновку про переховування обвинуваченого від суду, слід зазначити, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.

Таким чином, маючи на утриманні трьох неповнолітніх дітей ОСОБА_5 не підлягав призову на військову службу. Військовозобов`язані, які мають право на відстрочку, проте її не оформили, дійсно підлягають мобілізації на загальних підставах. Однак, з матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_5 добровільно мобілізувався до лав Збройних Сил України.

Згідно з ч. 1 ст. 335 КПК України, якщо обвинувачений призваний для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, суд зупиняє судове провадження стосовно такого обвинуваченого до його звільнення з військової служби.

Зупинення судового провадження щодо обвинуваченого не перериває (не зупиняє) строків давності його притягнення до кримінальної відповідальності.

З огляду на тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_5, строки давності притягнення останнього до кримінальної відповідальності закінчуються у квітні 2026 року, що за згодою обвинуваченого є безумовною підставою для закриття судом кримінального провадження.

Водночас відповідно до вимог ч. 5 ст. 74 КК України, особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу.

Так, законодавцем передбачено процесуальне право обвинуваченого відмовитися від закриття провадження та наполягати на дослідженні доказів у справі з метою встановлення його невинуватості. У такому випадку судове провадження проводиться у загальному порядку і в разі доведення винуватості особи у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення суд за результатами такого розгляду постановляє обвинувальний вирок та звільняє таку особу від призначеного покарання на підставі статей 49, 74 КК України (постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 17 лютого 2022 року у справі № 752/23954/18).

У разі якщо особа заперечує проти закриття справи через закінчення строків давності, суд має звільнити її від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК України, яка є спеціальною нормою та застосовується саме у випадках, коли суд не може звільнити особу від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності (постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року у справі № 6520/3934/18).

Отже, навіть за відмови обвинуваченого від закриття провадження у зв`язку із закінчення строків давності, суд, у випадку встановлення винуватості особи у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, все буде зобов`язаний звільнити таку особу від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК України, що спростовує доводи захисту в цій частині.

На переконання колегії суддів, зазначені обставини свідчать про існування у обвинуваченого вагомих підстав для вчинення дій, спрямованих на зупинення судового провадження з метою спливу строків притягнення останнього до кримінальної відповідальності.

Установлені судом першої інстанції обставини мобілізації ОСОБА_5 безумовно свідчать про бажання обвинуваченого переховуватись від суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності.

Зокрема, замість звернення до Територіального центра комплектування та соціальної підтримки або ж Центру рекрутингу української армії через застосунок «Резерв +», ОСОБА_5 звернувся до особи, з якою він познайомився в Одесі, котрий, у свою чергу, мав подзвонити іншому знайомому - командиру військової частини НОМЕР_1 та з`ясувати, чи потрібні тому люди, і яким чином проходить мобілізація.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_9 повідомив про те, що на початку квітня (ймовірно 04 числа), до нього зателефонував ОСОБА_5 із проханням проконсультувати та дати пораду, оскільки він виявив бажання проходити військову службу за мобілізацією. Після чого, свідок подзвонив до свого друга ОСОБА_10 командира військової частини, запитавши, чи є така можливість, про види посад не запитував, де відбувається проходження служби також, оскільки бригада бойова і командир може призвати на службу своїм рішенням громадян України. Після цієї розмови він зателефонував до ОСОБА_5 і сказав йому під`їхати. ОСОБА_5 під`їхав і свідок його познайомив із командиром військової частини. Ця зустріч відбулася у суботу, 05 квітня 2025 року, під час розмови вони домовилися, що якщо ОСОБА_5 бажає проходити військову службу, то нехай приїжджає у понеділок.

Свідок ОСОБА_11 повідомив суду про те, що 07 квітня 2025 року близько 14 год він отримав задачу від командира військової частини про те, що прибуде громадянин України для призову на військову службу за мобілізацією. Через 5-10 хвилин він зустрів ОСОБА_5 і провів його до штабу військової частини до відділення рекрутингу для початку процесу призову на військову службу. Згодом відділ рекрутингу оформив ОСОБА_5, передав документи до стройової частини відділення персоналу штабу, яка йому підпорядкована.

Із ОСОБА_5 не були обговорені питання, на яку посаду він бажає бути призначеним, що і стало однією із причин скасування наказу про призов ОСОБА_5 на військову службу. У зв`язку із розосередженням частини, багато осіб відсутні на тому чи іншому місці, процес призову ОСОБА_5 мав тривати значно довше. Адже у військовій частині створена спеціальна комісія, яку очолює заступник командира із психологічної підтримки персоналу, до комісії входить також свідок як начальник персоналу, та начальник медичної частини. Ця комісія мала працювати із ОСОБА_5 . Станом на 07 квітня 2025 року окрім свідка нікого не було на місці зі складу комісії. Нагальної потреби призвати ОСОБА_5 в один день не було, але у нього були всі документи на руках, навіть більше ніж треба.

Крім того, мобілізуючись на військову службу на посаду сапера, ОСОБА_5 не проходив обов`язкову військово-лікарську комісію, а натомість надав довідку № 312 від 29 січня 2025 року, відповідно до якої ОСОБА_5 придатний до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах (установах) медичних підрозділів, підрозділах логістики, зв`язку, операційного забезпечення охорони. Отже, стан здоров`я обвинуваченого, давав йому можливість проходити військову службу виключно в тилу.

Колегія суддів погоджується, що зазначені обставини свідчать про бажання обвинуваченого якомога швидше мобілізуватися до лав Збройних Сил України.

Свідок ОСОБА_11 також повідомив, що про наявність судових справ ОСОБА_5 не повідомляв, якби обвинувачений 07 квітня 2025 року повідомив про те, що у нього 09 квітня 2025 року призначено судове засідання, він би міг з`явитися до суду. Це можливо було б організувати за один день. Проте, ОСОБА_5 не повідомляв керівництво військової частини про те, що він є обвинуваченим у двох кримінальних справах та про свій обов`язок прибувати до суду, зокрема 09 квітня 2025 року ОСОБА_5 взагалі не з`ясовував можливість такого.

Отже, обвинувачений не з`явився за викликом до суду 09 квітня 2025 року без поважних причин, адже його призов на військову службу не перешкоджав прибуттю за викликом до суду. Ця обставина ще раз підтверджує небажання ОСОБА_5 з`являтися до суду та вкотре підкреслює прагнення останнього затягнути судове провадження шляхом його зупинення.

На підтвердження зазначеного факту вказує й подання захисниками ОСОБА_5 клопотань про зупинення судового провадження. При цьому ніхто із захисників у судовому засіданні не згадував можливість участі ОСОБА_5 під час судового провадження в режимі відеоконференції.

Судом також враховано, що наразі йде четвертий рік повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну, восьмий рік розгляду кримінального провадження стосовно обвинуваченого та завершальний етап судового провадження. Однак, у судовому засіданні 03 квітня 2025 року обвинувачений не повідомив суд про намір мобілізуватися.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідні обставини однозначно свідчать про умисне створення обвинуваченим умов для зупинення кримінального провадження шляхом добровільної мобілізації до лав Збройних Сил України з метою спливу строків притягнення останнього до кримінальної відповідальності, що підтверджує наявність у цьому кримінальному провадженні ризику переховування обвинуваченого від суду для уникнення кримінальної відповідальності.

Колегія суддів відхиляє доводи захисників стосовно того, що при постановленні оскаржуваної ухвали суд першої інстанції самостійно вдався до обґрунтування наявності у цьому кримінальному провадженні ризику переховування обвинуваченого від суду на підставі обставин мобілізації останнього до лав Збройних Сил України, хоча прокурор, посилаючись на вказані обставини, вказував на існування ризику перешкоджання обвинуваченим кримінальному провадженню іншим чином. На переконання колегії суддів, взяття судом першої інстанції до уваги зазначених обставин саме при встановлені ризику переховування обвинуваченого від суду, а не перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином, не свідчить про істотне порушення судом вимог кримінального процесуального закону та не може слугувати підставою для скасування оскаржуваної ухвали.

Що ж стосується доводів захисту про самостійне встановлення судом першої інстанції обставини, які свідчать про продовження існування у цьому кримінальному провадженні ризику незаконного впливу обвинуваченого на свідків, хоча у клопотанні прокурора відповідний ризик не заявлявся, слід зазначити, що про наявність цього ризику зазначала прокурор, обґрунтовуючи неможливість застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, а його існування встановлювалося Вищим антикорупційним судом в ухвалі від 17 вересня 2024 року.

При встановленні наявності ризику впливу на свідків слід враховувати, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК України, тобто допитаних на стадії досудового розслідування слідчим суддею. Відтак колегія суддів погоджується, що допит свідків судом першої інстанції не свідчить про припинення існування відповідного ризику, позаяк судовий розгляд кримінального провадження не завершений. Крім того, про допит зазначених свідків сторона захисту також може попросити й в суді апеляційної інстанції. Однак, зважаючи на стадію кримінального провадження, колегія суддів вважає, що зазначений ризик є мінімальним.

Сторона захисту також стверджує, що у прокурора були відсутні юридичні підстави для звернення до суду з клопотанням про зміну застосованого відносно ОСОБА_5 запобіжного заходу. Проте, колегія суддів вважає такі доводи захисту необґрунтованими, оскільки звернення прокурора з цим клопотанням до суду є реалізацію повноважень, передбачених ст. 200 КПК України.

Ще однією підставою для скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції захист вважає те, що надані прокурором до суду докази зібрані у позапроцесуальний спосіб та без дотримання вимог кримінального процесуального закону, а отже не могли братись судом до уваги.

Надаючи оцінку таким доводам захисту колегія суддів бере до уваги, що під час вирішення клопотання прокурора судом першої інстанції не бралися до уваги письмові пояснення ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_9, а з метою всебічного і повного розгляду клопотання безпосередньо допитано свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_9 . Інші доводи захисту стосовно недопустимості поданих прокурором доказів судом першої інстанції відхилено як необґрунтовані, адже документи отримані стороною обвинувачення у передбачений кримінальним процесуальним законом спосіб, з чим погоджується й колегія суддів.

Попередня належна процесуальна поведінка ОСОБА_5, у тому числі тривале застосування відносно нього запобіжного заходу у вигляді застави, не спростовує встановлених судом першої інстанції ризиків, оскільки застава у розмірі 27 000 000 грн очевидно не стримала обвинуваченого від переховування. Отже, застосований відносно обвинуваченого запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 27 000 000 грн виявився недієвим та не стримав останнього від протидії судовому провадженню.

Відповідно до ч. 1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та сьомою статті 176 цього Кодексу

У ст. 5 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи R(80) 11 від 27.06.1980 «Про взяття під варту до суду» зазначається, що при розгляді питання про необхідність тримання під вартою, судовий орган повинен брати до уваги обставини конкретної справи, у тому числі характер та тяжкість інкримінованого злочину.

Приймаючи до уваги вищенаведені ризики та конкретні обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком суду про неможливість застосування відносно обвинуваченого іншого більш м`якого запобіжного заходу. Застосування відносно обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді особистого зобов`язання, особистої поруки, застави або домашнього арешту не зможе запобігти ризикам кримінального провадження та може негативно відобразитися на здійсненні судового розгляду цього кримінального провадження.

Відповідно до ч. 3 ст. 183 КПК України слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов`язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов`язків, передбачених цим Кодексом, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Згідно із ч. 4 ст. 182 КПК України розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов`язків та не може бути завідомо непомірним для нього.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 182 КПК України, розмір застави визначається у таких межах: щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину, - від вісімдесяти до трьохсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов`язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує вісімдесят чи триста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно.

Колегія суддів погоджується, що з урахуванням майнового та соціального стану ОСОБА_5, його особи, обставин кримінального правопорушення й встановлених ризиків, застава у розмірі 40 000 000 (сорок мільйонів) гривень є обґрунтованою та здатна забезпечити виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків.

Під час апеляційного розгляду колегія суддів враховує вимоги пунктів 3, 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та практику Європейського суду з прав людини, згідно з якими обмеження прав особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою.

З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена у відповідності до вимог чинного законодавства, із з`ясуванням всіх обставин, які мають значення для вирішення справи, а відтак вважає постановлене рішення законним і обґрунтованим та не вбачає підстав для його скасування.

На підставі наведеного, керуючись статтями 176-178, 183, 200, 405, 407, 422-1 КПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Ухвалу Вищого антикорупційного суду 24 квітня 2025 року, якою змінено застосований відносно обвинуваченого ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжний захід у вигляді застави на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, залишити без змін, а апеляційні скарги захисників - без задоволення.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: ОСОБА_1

Судді: ОСОБА_2

ОСОБА_3