Пошук

У березні в медіа прокотилась хвиля матеріалів про те, як Денис Комарницький, один із ключових фігурантів розслідування НАБУ в рамках операції «Чисте місто», зміг втекти за кордон. Та особливого цинізму цьому випадку надав спосіб, яким Комарницький імовірно дістався кордону — в супроводі автомобіля із написом «вантаж 200»… 

Цей випадок втечі, на жаль, не єдиний. За інформацією ВАКС, станом на березень 2025 року близько 12% справ (35 з 292) розглядаються без обвинувачених через їх переховування від суду, а це кожна восьма справа.

Тож ми вирішили більше розповісти про такі випадки та пояснити, як і чому фігурантам корупційних справ вдалося втекти (сподіваємося, ненадовго) від закону.

Фото

Як фігурантам справ вдалося втекти від правосуддя?

З 2019 року робота ВАКС показала, що «зв’язки» чи політичний авторитет не зможуть вплинути на його рішення, тому деякі фігуранти топкорупційних справ вживають достатньо радикальних заходів, аби будь-яким чином уникнути потенційного покарання, — легально і навіть нелегально покидають країну.

Приміром, обвинувачений у заволодінні понад 1,5 млрд грн компаній «Черкасиобленерго» та «Запоріжжяобленерго» екснардеп Дмитро Крючков, виїхав на законних підставах, адже має п'ятьох дітей. Спочатку він здійснював короткочасні виїзди, але 15 лютого 2024 року вирушив за кордон і більше не повернувся.

Та більшість все ж обирає незаконні шляхи втечі й використовують вони для цього увесь доступний інструментарій, зокрема свої контакти з деякими посадовцями.

На початку цього року НАБУ та САП провели операцію «Чисте місто», де викрили масштабну схему земельної корупції в Київській міськраді. Проте одному з ключових фігурантів Денису Комарницькому, бізнесмену й ексдепутату Київради все ж вдалося втекти від слідства у Відень. Журналісти УП дізналися, що підозрюваного везли по Україні до кордону в супроводі автівки з написом «вантаж 200», після чого він перетнув поза пунктом пропуску кордон з Румунією.

Та найтривожніше з цього те, що у втечі бізнесмена могли брати участь чотири особи із посвідченнями СБУ, двоє працівників Управління стратегічних розслідувань у Закарпатській області та місцевий депутат.

Головний фігурант справи про хабар у біткоїнах, нардеп Андрій Одарченко, ймовірний організатор газових махінацій та махінацій на залізниці нардеп Ярослав Дубневич, обвинувачений у зловживаннях на закупівлі військових машин, ексзаступник секретаря РНБО Олег Гладковський — всі вони, так само як і Комарницький, нелегально втікали з країни поза пунктами пропуску і дуже вірогідно, що залишитися непоміченими їм допоміг не лише щасливий випадок.

Подібне трапилося з не менш резонансним депутатом Київради Владиславом Трубіциним, обвинуваченим в отриманні 1,39 млн грн хабаря. Та особливістю його втечі є те, що у травні 2023-го він якимось чином отримав дозвіл на перетин кордону з Польщею від голови Держприкордонслужби Сергія Дейнеки. Прохання надати такий дозвіл йшло від ГУР. Що цікаво, Дейнека уже згадувався у матеріалах НСРД по справі нардепа Віктора Бондаря як людина, з якою «легко переговорити» щодо втечі за кордон.

Не виключено, що подібними способами могли користуватися й інші фігуранти-втікачі, як-то вже засуджений за пропозицію хабаря детективу НАБУ директор лісгоспу Віктор Сиса. Сиса виїхав за кордон після того, як йому було зупинено обвинувачення через мобілізацію до ЗСУ. За даними бази Держприкордонслужби «АРКАН», виїхав він через Раву-Руську.

Цих випадків є чимало. Втечі фігурантів топкорупційних справ сколихують суспільство час від часу. Через те, що «клієнти» НАБУ та САП зазвичай мають широку сферу впливу та матеріальні можливості, ризик їх непомітної втечі від цього зростає.

Чому запобіжні заходи не завжди запобігають втечам?

Тримання під вартою, домашній арешт, застава, взяття на поруки та особисте зобов’язання — це все запобіжники, які повинні стримати підозрюваних та обвинувачених від можливих ризиків втручання в хід кримінального провадження, а особливо від ризику втечі. І тому не дивно, що подекуди причинами втечі за кордон ставало саме послаблення або повне скасування запобіжних заходів.

Так сталося, до прикладу, з депутатом-хабарником Київської облради Олександром Мефодієм, якому у 2019 році попри прохання прокурора САП застосувати домашній арешт обрали найм’якший з усіх можливих запобіжний захід — особисте зобов’язання. З часом строк дії запобіжного заходу та обов’язків не продовжували, після чого Мефодій у 2021 році втік.

Ще цікавіша ситуація виникла з екснардепом Дмитром Крючковим, який вдруге переховується від правосуддя. Перша спроба сховатися була невдалою, адже у 2019 році Німеччина погодилася передати затриманого фігуранта справи про заволодіння 1,5 млрд грн держкомпаній. Тоді він вийшов з під варти, сплативши заставу в 7 млн грн.

Минулого ж року уже під час судового розгляду екснардеп Крючков, не маючи заборон виїхав за кордон і вже не повернувся. Через що у травні 2024-го прокурор попросив ВАКС взяти обвинуваченого під варту з альтернативною заставою у 151 млн грн, та суд не дослухався до прокурора, оскільки на той час ризику втечі нібито не існувало. З жовтня 2024 року Крючков припинив навіть підключатись дистанційно на засідання, тому його врешті оголосили в розшук.

Взагалі за практикою ЄСПЛ з часом, проведеним під вартою, ризик втечі слабшає. Як наслідок, зменшується і суворість запобіжних заходів. Однак інколи це стає причиною втечі. З проаналізованих нами випадків найчастіше фігуранти втікали на пізніх етапах кримінального провадження, коли справа ставала ближче до винесення вироку. Так на етапі дослідження доказів і перед початком судових дебатів зникли Гладковський, Трубіцин, Свіченко, Крючков, Одарченко та Рачков, на стадії апеляційного розгляду втекли Пойдолов, Сиса, Старовойт, Матюшко, Мефодій. Однак деякі фігуранти, зокрема Дубневич та Онищенко, зникли ще до початку судового розгляду, відразу після повідомлення про підозру або навіть до офіційного зняття депутатської недоторканності.

Так, наприклад, до експрокурора ГПУ Олександра Матюшка, який хотів купити посаду в НАБУ, перед втечею було застосовано заставу в розмірі 128 тис. грн. У 2020 році суд, врахувавши майновий і сімейний стан обвинуваченого, зміну правової кваліфікації на менш тяжкий злочин та його процесуальну поведінку, зменшив Матюшку заставу до майже 33 тис. грн, тобто майже в чотири рази. А в березні 2021 року його вже було оголошено в розшук.

Подібне було з Олегом Гладковським, який припинив з’являтись на засіданнях після пом'якшення запобіжного заходу в березні 2022-го. Ще раніше, у 2019 році, ВАКС заарештував Гладковського з альтернативною заставою у 10,6 млн грн. Однак, у березні 2022 року Гладковський попросив переказати ці кошти на ЗСУ та змінити йому заставу на особисте зобов’язання, після чого він втік.

Цікаво, що, як і у випадку з Грановським, за фігурантів-втікачів дуже часто платили заставу інші особи, через що, можливо, втратити чужі кошти їм було не так болісно, як свої. Владислав Трубіцин також був звільнений з СІЗО після внесення Стужуком Андрієм 14 млн грн застави на нього. Віктор Сиса вийшов із-під варти, завдяки сплаті його родичем 5 млн грн суми застави. За Івана Пойдолова ж внесли 1,87 млн грн застави аж 5 осіб.

Панацея електронних браслетів

Безперечним вирішенням ситуації з втечами могли стати електронні браслети, які краще балансують втручання у права людини та потребу запобігти ризику втечі. Та найбільша проблема у їх нестачі. Станом на березень 2025 року, за нашими даними, кількість справних електронних браслетів на всю Україну становила всього 135 одиниць і всі вони на той час уже використовувалися. Але навіть якби вони були вільні, цієї кількості не вистачило б навіть на половину всіх фігурантів справ НАБУ та САП, що уже говорити про масштаби всієї країни. 

Зокрема з причини нестачі таких браслетів, у вересні 2024 року вдалося втекти до Румунії нардепу-хабарнику Андрію Одарченку. У рішенні 19 січня 2024 року слідчий суддя пояснив, що наразі відсутні вільні одиниці таких пристроїв, тому і скасував зобов’язання депутата носити його.

Та найчастіше підозрювані чи обвинувачені втікають відразу після зняття браслета. Одним з таких прикладів є випадок Дмитра Крючкова — у 2019 році йому повернули закордонний паспорт та зняли браслет, що дозволило йому безперешкодно виїхати за кордон, про що ми вище вже згадували.

Інший випадок — Іван Пойдолов, якому в березні 2023 року продовжили обов’язок носити браслет, але вже в травні того ж року цей обов'язок скасовано, і через кілька місяців він втік. 

У січні 2020 року  браслет зняли з Віктора Сиси, у 2019 році — з Олександра Мефодія, Костянтина Старовойта та з Олега Гладковського.

Впіймай мене, якщо зможеш

Зазвичай після втечі фігуранта з-під слідства, застосовується стандартна практика: оголошення в розшук, заочний арешт та стягнення застави. Однак виконання цієї процедури зовсім не гарантує швидку екстрадицію фігуранта-втікача.

Однією з основних проблем є відмова Інтерполу оголошувати фігурантів у міжнародний розшук, через те, що певні кримінальні справи, на його думку, можуть мати політичний характер. Фігуранти корупційних справ, яких розшукує Україна, нерідко подають заяви про нібито політичне підґрунтя переслідування — й Інтерпол скасовує розшук або не приймає запити української сторони.

Так, у 2016 році Інтерпол відмовився розшукувати нардепа Онищенка, який втік з України після зняття з нього недоторканності. Надалі німецький суд з мотивів можливого політичного переслідування та неналежного утримання у в'язницях відмовив Україні в його екстрадиції.

Апелювання до політичних мотивів переслідування може врятувати й Андрія Одарченка. За інформацією журналіста Михайла Ткача, в лютому 2024 року Одарченка затримала угорська поліція, проте його відпустили через прохання надати політичний притулок. Угорська влада натомість відмовляється повідомляти будь-яку інформацію щодо нього.

До слова, іноземні держави відмовляють в екстрадиції фігурантів до України, аргументуючи це також війною. Наприклад, за інформацією «Української правди», в Австрію було направлено 14 запитів щодо екстрадиції осіб, однак в 10 з них було відмовлено з наведеної причини.

Сторона захисту зазвичай аргументує, що в умовах війни місця потенційного утримання несуть підвищену небезпеку для життя та здоров’я фігурантів справ через регулярні обстріли та відсутність належно обладнаних сховищ — з цих причин міжнародне право вимагає надавати утримуваним особам певні гарантії їх безпеки. Тож українська влада не гаяла часу та організувала п’ять «безпечних» установ у Чернівецькій, Львівській та Закарпатській областях, які слугуватимуть місцем для утримання екстрадованих фігурантів справ.

Туди вірогідно і відправили останню успішно екстрадовану фігурантку справи про заволодіння землею поблизу Києва на майже 2 млрд грн Людмилу Приходько, ексголову Держгеокадастру в Київській області.

Та приклади, коли вдалося повернути підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого в Україну, є радше винятками. І тенденція до збільшення їх кількості лише починає створюватись. 

Станом на березень цього року відсутня інформація про виконання жодного з восьми заочних вироків ВАКС, які набрали законної сили, зокрема щодо судді-хабарника Павла Меденцева, спільника Януковича і банкіра Володимира Агафонова та інших. І шанси на їх визнання та виконання за кордоном можуть підважуватися проблемами у цій категорії справ.

Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією визначає, що у тих випадках, коли інша держава відмовляється видати особу через те, що це її громадянин, або тому, що вона може сама його судити, вона зобов'язана передати справу своїм судам і притягнути його до відповідальності. Тобто інша держава не може просто сказати «ні» і забути про справу. Вона має або передати особу Україні, або сама провести судовий процес і покарати його за своїми законами.

Однак попри існування таких механізмів на рівні конвенцій, широкому їх використанню заважає низка факторів, зокрема відмінності законодавств різних держав, політичні стосунки України з країнами переховування, бажання та спроможність іноземців витрачати свої ресурси на розгляд справи та виконання вироку тощо.

Цікаво, що проблема з виконанням вироку in absentia в Україні стосується навіть, на перший погляд, простої конфіскації майна. За всіма вісьмома згаданими заочними вироками державним виконавцям не вдалося виявити суттєві обсяги майна для конфіскації. У двох з них майно взагалі було відсутнє, що може свідчити про недостатньо якісне його виявлення чи розшук.

Відомих фактів реалізації конфіскованих активів за цими вироками вкрай мало. Це, наприклад, продаж п’ятикімнатної квартири в Жовтих Водах за 427 тис. грн та ноутбука за 1,5 тис грн у справі ексзаступника гендиректора ДП «СхідГЗК» Ігоря Голобородька та директора ТОВ «Торговий дім “Еко-Сервіс» Ігоря Ведути. Торги іншими конфіскованими побутовими приладами (телевізором, принтером та мікрохвильовкою) взагалі не відбулися через відсутність охочих їх придбати.

Висновки

Проблема втечі фігурантів корупційних справ є системним викликом для української правової системи. Адже кожна втеча не лише дозволяє уникнути покарання конкретній особі, але й підриває довіру суспільства до справедливості та створює негативний прецедент для інших потенційних правопорушників. Особливо тривожним є той факт, що у втечах могли брати участь представники силових структур, що свідчить про необхідність посилення внутрішнього контролю та відповідальності в правоохоронних органах.

Аналіз окремих випадків втечі фігурантів дозволяє виокремити певні тенденції: 

  • втечі найчастіше відбуваються на пізніх етапах судового розгляду, коли обвинувачені усвідомлюють високу ймовірність обвинувального вироку; 

  • запобіжні заходи в окремих випадках виявляються неефективними через послаблення обмежень або зняття електронних браслетів; 

  • попри повномасштабне вторгнення та системні проблеми з умовами тримання під вартою практика екстрадиції тільки набуває позитивних тенденцій; 

  • деякі обвинувачені зловживають спеціальними дозволами на виїзд за кордон; 

  • попри ухвалення восьми заочних вироків, які набрали законної сили, відсутня інформація про повернення хоча б одного із засуджених в Україну та ефективне виконання рішень про конфіскацію їх активів.

Водночас нещодавні приклади успішних екстрадицій та створення спеціальних установ для утримання екстрадованих осіб демонструють, що Україна здатна адаптуватися до воєнних умов і знаходити рішення для повернення втікачів. Це дає підстави для обережного оптимізму щодо майбутніх успіхів у боротьбі з безкарністю, особливо за умови посилення міжнародного співробітництва та вдосконалення внутрішніх механізмів запобігання втечам.

Автори: Павло Демчук, старший юридичний радник Transparency International Ukraine, та Андрій Ткачук, юридичний радник Transparency International Ukraine