23 вересня 2026 року Вищий антикорупційний суд затвердив угоду про визнання винуватості з колишнім в.о. голови Адміністрації президента Сергієм Пашинським у справі про заволодіння арештованими «нафтопродуктами Курченка». З вироку стає видно, що Пашинський повністю визнав вину у зловживанні службовим становищем та участі у злочинній організації й погодився надати викривальні показання. А загальна сума, яку він має сплатити або спрямувати на користь держави та Сил оборони, становить близько 1,1 млрд грн.

Реакція суспільства на перше повідомлення про цю угоду була майже одностайною: «відкупився». І це не вперше ми спостерігали такі відгуки щодо вироків за угодами.

Взагалі за останні роки вироки за угодами у топкорупційних справах трапляються часто. За даними ВАКС, з 2019 року до кінця першого півріччя 2026 року суд ухвалив 201 вирок на підставі угод про визнання винуватості. Протягом перших чотирьох років це були поодинокі випадки — від одного до десяти вироків на рік. Проте пізніше почалося стрімке зростання: 27 у 2023 році, 38 у 2024-му і аж 72 у 2025-му. Останній стрибок нас не дивує, адже він збігся з першим повним роком дії закону, який оптимізував укладення угод у справах про корупційні та повʼязані з корупцією правопорушення. І дані за перше півріччя 2026 року (35 вироків) свідчать, що інститут угод вийшов на відносно стабільний рівень. Проте чи справді він працює?

Після хвиль резонансних викриттів корупції угоди почали сприймати інакше – українці чекають і навіть вимагають від антикорупційних інституцій максимально заслуженого покарання для тих, хто під час війни краде в держави. Тож сьогодні питання «угоди — це зрада чи перемога» вже стоїть інакше: чи вміє держава укладати угоди так, щоб суспільство бачило в них справедливість?

У цьому тексті ми розберемо, як влаштований цей інститут, де його слабкі місця, що відбувається з грошима за угодами і чому, попри все, від угод не варто відмовлятися.

Як укладаються угоди про визнання винуватості в Україні

Відразу нагадаємо, що угода про визнання винуватості — це кримінально-правовий компроміс. Держава погоджується на м'якше покарання, а обвинувачений натомість визнає вину і бере на себе низку зобов'язань: викрити співучасників, відшкодувати збитки та погодитися на узгоджене покарання. Тобто угода — це про засудження особи й визнання її винуватою.

Зміст угоди визначають сторони — прокурор і обвинувачений із захисником. Затверджує угоду суд — у топкорупційних справах це ВАКС — і робить це обвинувальним вироком. Тому особа, яка уклала угоду, є засудженою, а не «звільненою від відповідальності».

Отримавши обвинувальний акт разом з угодою, суд перевіряє, чи відповідають умови останньої закону та суспільному інтересу і чи не порушують вони прав інших осіб. Суд не може переписати угоду або перерозподілити передбачені нею платежі — він може лише затвердити цей документ або відмовити в такому затвердженні, обґрунтувавши, чому він суперечить закону.

Відмови у затвердженні угод на досудовому розслідуванні трапляються рідко, зокрема, станом на середину вересня ВАКС повідомляє лише про чотири випадки, коли угоду не було затверджено, а справу направлено на досудове розслідування. Наприклад, у справі «нафтопродуктів Курченка» суд уже відмовляв у затвердженні угоди з Сергієм Пашинським, вважаючи, що вона передбачала не дозволені законом покарання, не забезпечувала повного відшкодування збитків і покладала її виконання на невизначене коло третіх осіб. І тут варто відзначити, що ця ухвала суду засекречена саме частково.

Від початку щодо угод у корупційних справах звучали застереження. Головне з них — ризик, що угода стане способом «домовитися» з тими організаторами схем, які найбільше відповідальні за вчинені злочини. Тому закон обмежував коло осіб і підстав для угод.

І тут треба нагадати, що нинішні правила укладання угод про визнання винуватості суттєво відрізняються від тих, що були до 2024 року. Відколи КПК України у 2012 році запровадив угоди, для справ про корупцію діяв особливий фільтр. Угоду у провадженнях про злочини, підслідні НАБУ, зокрема особливо тяжкі, можна було укласти лише якщо підозрюваний чи обвинувачений викриє іншу особу у вчиненні злочину, так само підслідного НАБУ, і ця інформація буде підтверджена доказами. Водночас пом'якшення покарання не могло виходити за межі загальних правил КК України, тому для обвинуваченого угода часто була менш привабливою, ніж затягування процесу в очікуванні спливу строків давності.

Переломним став Закон № 4033-IX, — його прийняли 29 жовтня 2024 року, чинності він набув 1 листопада того ж року. Цей закон розширив підстави для угод: тепер її можна укласти за умови викриття іншої особи у вчиненні будь-якого корупційного чи пов'язаного з корупцією злочину, а також за умови відшкодування збитків. Щоправда, таку угоду неможливо укласти з організатором злочинів. Для цього закон встановив головний запобіжник: угоду з ними не укладають, якщо тільки така особа не викриє іншого організатора, не надасть відповідні докази і не відшкодує завдані збитки.

Утім, угоду Пашинського якраз не слід розглядати через призму нових підстав. Суд виходив із того, що на момент подій, навесні 2014 року, зловживання службовим становищем ще не належало до корупційних злочинів, тож спеціальні обмеження для покарань у корупційних справах на нього не поширюються. Щодо участі в злочинній організації угоду укладено на загальній підставі: з особою, яка не є організатором, за умови викриття інших учасників у злочинах, підтверджених доказами. Із новел Закону № 4033-IX у цій справі спрацювала, по суті, лише одна — можливість повторно звернутися до суду з угодою після відмови.

Водночас закон суттєво посилив «пряник» для обвинувачених. Він запровадив ст. 69-2 КК України, яка дозволяє призначати покарання, нижче від найнижчої межі санкції, за умови викриття інших осіб. Якщо суд призначає таке покарання, особу вже не можна звільнити від його відбування з випробуванням.

Верхню межу позбавлення волі, при якій за угодою можливе звільнення з випробуванням, збільшили з 5 до 8 років. Також з'явилася можливість призначати додатковий штраф навіть тоді, коли санкція статті його не передбачає, і стосується це лише затвердження угод у корупційному провадженні. Змінилася й процедура. Угоди погоджують прокурори вищого рівня залежно від тяжкості злочину. Повторно звертатися до суду з угодою з тією самою особою можна лише один раз і лише після усунення підстав, з яких суд уже відмовив.

Проте чи достатньо цих оновлень для справді якісних угод і як вони вже спрацювали?

За майже два роки після прийняття нового закону про угоди можемо стверджувати, що судова практика в них неоднозначна.

З одного боку, вперше з'явилися вироки з покаранням нижче найнижчої межі санкції на підставі ст. 69-2 КК. Щонайменше у трьох таких справах засуджені все ж відбувають реальне, хоч і коротше, позбавлення волі. Йдеться про ексголову Верховного Суду Всеволода Князєва, експрокурора Генеральної прокуратури України Володимира Дергунова та експосадовця Міноборони Олексія Стасюка. До 2024 року такі випадки були надзвичайною рідкістю. З іншого боку, додатковий штраф за ч. 3 ст. 53 КК України хоч і не постійно, але застосовується, як і спеціальна конфіскація.

Механізм викриття вже дає результат. За даними САП, на підставі показань засуджених, які погодилися на співпрацю, вироки отримали вже 15 осіб, а в більшості проваджень, де такі показання надано або ще буде надано, судові розгляди тривають.

Спеціальній конфіскації хочемо приділити окрему увагу. Закон так і не передбачив прямо правила обов’язкового застосування цього інструменту при укладанні угод, хоч ми і рекомендували внести таку зміну. На наш погляд, це прогалина, яку необхідно закрити: якщо є підстави для спеціальної конфіскації, суд мав би затверджувати угоду лише за умови, що вона її передбачає. Так держава точно отримає майно, здобуте в результаті злочину.

Цю позицію підтримують і доповнюють автори аналізу судової практики за 2024–2025 роки, підготовленого Центром політико-правових реформ разом із НАЗК. Вони окремо звертають увагу, що арешти на земельні ділянки, транспорт і кошти нерідко скасовувалися саме тому, що угода не містила вимоги про конфіскацію. Тобто майно, яке держава вже заблокувала, поверталося засудженим через особливості формулювань в угоді.

Разом з тим, ми побачили проблемний приклад у відмові про затвердження угоди із народним депутатом Качним, якого обвинувачують у незаконному збагаченні. Сторони погодили в угоді спеціальну конфіскацію квартири, будинку та земельної ділянки. Формально це майно належить чоловікові фіктивної власниці, яка померла. Він нотаріально погодився на конфіскацію і в суді прямо підтвердив, що майно «оформлене на нього, однак фактично йому не належить». Попри це, суд відмовив у затвердженні угоди, оскільки не може встановити, що третя особа знала про незаконне походження майна.

На наш погляд, обставини цієї справи навряд чи залишали простір для таких сумнівів. Адже квартиру у 2020 році придбала дружина нинішнього власника, а від її імені за довіреністю діяв саме він. Після її смерті він отримав майно в спадщину, тобто безоплатно. Отже, людина, яка особисто представляла покупця під час придбання майна, а тепер сама визнає себе лише номінальним власником, не могла не усвідомлювати, звідки походили кошти.

Головні проблеми нинішніх угод

Основна проблема угод полягає не стільки в їхньому змісті, скільки в тому, як їх сприймає суспільство. А бачить воно їх погано, бо держава не завжди якісно пояснює.

Перша причина — закриті вироки.

Тексти частини вироків за угодами, зокрема щодо того ж Пашинського, ексголови Західного апеляційного господарського суду Плотніцького та інших осіб, повністю закриті. І через це з публічної комунікації неможливо дізнатися, що саме держава отримала в обмін на пом'якшення покарання, а оскільки вкрай часто ідеться про осіб відомих, громадське обурення стає очікуваною реакцією на такі закриття.

Один із найперших і дотепер найгучніших випадків такого закритого вироку — угода з ексміністром екології Миколою Злочевським, який через пропонований керівникам НАБУ-САП «суперхабар» у $5 млн намагався закрити кримінальне провадження щодо себе. За укладеною у серпні 2023 року угодою про визнання винуватості ВАКС оштрафував Злочевського на 68 тис. грн. Крім цього, за умовами угоди він задонатив на ЗСУ 660 млн грн. І все. А оскільки вирок був засекречений повністю, громадськість так і не дізналася, чи було дотримано правило «суспільного інтересу», і чи можна сказати, що держава від цієї угоди справді виграла.

Ця угода, укладена до ухвалення нового закону, насправді і стала однією з головних причин взагалі говорити про такі зміни. А ми в TI Ukraine відтоді постійно й регулярно наголошували на необхідності публікувати максимально допустимий обсяг даних про угоду, щоб таких запитань від українців не поставало.

Повне закриття часто не виконує навіть своєї прямої функції — приховати співпрацю зі слідством. Адже якщо за законом засуджений зобов’язаний свідчити проти співучасників, ті однаково дізнаються про угоду через сам факт виділення провадження.

Тут нагадаємо, що ВАКС уже вміє закривати лише окремі відомості вироків без потреби засекречувати весь текст. Наприклад, у справі щодо керівника Агентства місцевих доріг Полтавської області суд залишив публічними обґрунтування суспільного інтересу та інші частини вироку. І той же вирок за угодою з Пашинським спочатку теж був засекречений, про що ми відразу просигналізували — як про вкрай поганий прецедент. ВАКС вельми швидко відреагував на нашу критику та оприлюднив частково закритий вирок, з якого стали зрозумілі деталі цієї угоди.

Тобто практика часткового розкриття тексту вироків уже здійснюється, проте поки несистемна.

Друга причина — відсутність зрозумілих правил, за якими укладається угода.

САП у відповіді на наш запит підтвердила, що окремої внутрішньої методики оцінки можливості укладення угод немає. Водночас Стратегія розвитку відомства на 2026–2028 роки передбачає напрацювання єдиних підходів, зокрема прокуратура планує долучати до такої розробки суддів, адвокатів і громадські організації.

ВАКС теж нам повідомив, що не здійснював узагальнення практики щодо угод. Разом з тим, дискусія про пошук балансу між ефективністю кримінального правосуддя, невідворотністю відповідальності, справедливістю покарання та довірою суспільства до антикорупційної системи, вже ведеться. І передумови для напрацювання зрозумілих політик укладення угод теж закладені.

Угода Пашинського добре ілюструє цей процес. У повідомленні САП були перелічені суми штрафів і відшкодувань, проте не було пояснень, чому ці умови вигідні державі. Необхідне пояснення з'явилося лише з оприлюдненням вироку. Так, ми побачили, що прокурор в межах угоди отримував показання щодо інших учасників, загалом кількість обвинувачених у справі зменшилася, що дає шанс розглянути справу щодо решти фігурантів до спливу строків давності.

Проте ця інформація з’явилася майже через тиждень після новини про угоди — коли суспільство вже кілька днів обговорювало й обурювалося через «мільярд за свободу».

Відшкодування до бюджету (600 млн грн) менше за встановлену шкоду (817 млн грн) теж виявилося не випадковим. Адже у справі Пашинського ідеться про злочинну організацію, а не одного обвинуваченого, і шкоду завдано діями сімох осіб, а не однієї. Сторони погодили часткове звільнення Пашинського від цивільної відповідальності, зважаючи на зобов'язання інших засуджених за угодами (111 млн грн відшкодування та 40 млн грн на ЗСУ) та його власні 500 млн грн на потреби армії. Йдеться про бізнесмена, співвласника групи «Фактор» і співорганізатора Сергія Тищенка, ескерівника «Укртранснафтопродукту» Аркадія Кірмана та менеджера «УкрОйлПродукт» Олександра Бучинського. Разом відшкодування до бюджету від усіх засуджених у цій справі поки не досягає встановленої шкоди. А чи покриють її майбутні вироки щодо решти обвинувачених — питання до САП.

Третя причина — очікування суспільства. І воно хоче справедливих покарань.

Торік соціологічне дослідження TI Ukraine показало, що 60% українців вважають найпоказовішим критерієм ефективної боротьби з корупцією кількість реально покараних корупціонерів, і таке покарання має передбачати ув'язнення або конфіскацію.

Угоди зі штрафами і внесками на благодійність цьому очікуванню не відповідають. Тому САП має пояснювати їх особливо ретельно, а правила, за якими прокурори ідуть на укладення угоди, мають бути зрозумілими до того, як з'являється черговий резонансний кейс.

Чи чесні гроші?

Майже у половині проаналізованих нами вироків за угодами, які укладались у період з 1 липня 2025 по 31 червня 2026, обвинувачені зобов'язалися зробити благодійний внесок на потреби ЗСУ. Суми коливаються від 10 тис. до 20 млн грн. За інформацією ВАКС, лише у 2025 році на потреби Збройних Сил України спрямовано понад 321 млн грн, а до того разом на потреби Збройних Сил України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства охорони здоров’я та інших протягом 2019–2025 років перераховано понад 682 млн грн. А за останніми даними САП, завдяки угодам у топкорупційних справах на потреби Сил оборони вже спрямовано понад 1,6 млрд грн. З них понад 1,1 млрд грн надійшло через державну фандрейзингову платформу United24, понад 272 млн грн — через фонд «Повернись живим» і понад 50 млн грн — через «Спільноту Стерненка».

Угода Пашинського стала однією із рекордних: 600 млн грн — відшкодування збитків до держбюджету поетапно протягом 2,5 року, 400 млн грн або озброєння на цю суму — фонду «Повернись живим» протягом шести місяців, 100 млн грн — фонду «Спільнота Стерненка» на зброю протягом 30 днів, а також 850 тис. грн штрафу як основне покарання і 17 тис. грн штрафу та рік позбавлення права обіймати державні посади як додаткове.

Навколо цих грошей виникає три питання.

1. Чи «з'їла» інфляція відшкодування?

Один із найпоширеніших аргументів від критиків угоди з Пашинським полягає в тому, що збитки, завдані у 2014 році, відшкодовуються сьогодні номінальною сумою, яка за дванадцять років суттєво знецінилася. Аргумент має під собою підстави, але адресований він не угоді як інституту, а тому, як держава загалом захищає свої майнові інтереси в кримінальному процесі.

Законодавство загалом не залишає державу беззахисною перед інфляцією. Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу боржник, який прострочив грошове зобов'язання, на вимогу кредитора сплачує борг з урахуванням індексу інфляції та 3% річних. Велика Палата Верховного Суду ще у 2018 році виснувала, що це правило поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстави їх виникнення, зокрема й на зобов'язання із заподіяння шкод. Окрім того, ст. 1192 ЦК України визначає, що розмір збитків від втрати майна обчислюється за його реальною вартістю на момент розгляду справи. Для справи, предметом якої є привласнені нафтопродукти, це може мати практичне значення: йдеться про майно, ціна якого змінювалася разом з ринком, а не про фіксовану грошову суму.

Ці вимоги можна заявити й у кримінальному провадженні через подання цивільного позову. Судова практика знає такі приклади. У справі про привласнення (ч. 4 ст. 191 КК) Кам'янець-Подільський міськрайонний суд вироком стягнув з обвинуваченого інфляційні втрати та 3% річних. Втім, через застосування позовної давності на вимогу відповідача — тоді йшлося про відсотки лише за останні три роки, тож замість заявлених понад 419 тис. грн інфляційних втрат позивач отримав приблизно 30 тис.

У ВАКС Міністерство оборони заявляло у справі начальника управління ЗСУ Олега Галушка вимогу про стягнення майже 8 млн грн інфляційних втрат поверх 21,5 млн грн основної шкоди. Проте суд ухвалив виправдувальний вирок, і позов залишив без розгляду. Наразі перегляд цього вироку ще триває, після того як Верховний Суд у червні 2026 року скасував рішення АП ВАКС про підтвердження законності виправдувального вироку.

Щоб стягнути інфляційні втрати, зобовʼязання має бути грошовим — тобто чітко визначеним у конкретній сумі. У кримінальних справах здебільшого це можливо лише тоді, коли йдеться про розтрату чи привласнення коштів, а не про інші види шкоди.

Відтак проблема не в тому, що закон забороняє враховувати інфляцію, а в тому, що жоден механізм не робить це автоматично. Суд не може самостійно проіндексувати розмір шкоди і вийти за межі заявлених вимог. Якщо потерпілий орган державної влади або прокурор в інтересах держави не заявив вимоги про інфляційні втрати, їх не стягнуть ні за обвинувальним вироком, ні за угодою. Тобто за відсутності такої вимоги і звичайний вирок «зафіксував» би ту саму номінальну суму.

У справі Пашинського цивільний позов взагалі не заявлявся. Тож вимога про інфляційні втрати не могла бути ні задоволена вироком, ні врахована угодою, а розмір шкоди зафіксовано в номіналі 2014 року. До того ж навіть заявлена вимога наражається на ризик позовної давності, який у справах із подіями десятирічної давнини може звести її до символічних сум.

Звідси й рекомендація. Питання про інфляційні втрати варто адресувати насамперед стороні обвинувачення (у нашому випадку — САП) та органам, які представляють потерпілу державу. Вимога про їх стягнення має стати стандартною частиною цивільних позовів у справах про розкрадання державного майна, а її врахування — одним із критеріїв, за якими прокурор оцінює розмір відшкодування в угоді. Окремо варто обговорити, чи охоплює вимога про «повне відшкодування збитків» як передумова угоди за п. 2-1 ч. 4 ст. 469 КПК лише номінальну суму шкоди, чи також її реальну вартість на момент укладення угоди. Сьогодні закон на це питання прямо не відповідає.

До того ж частина претензій суспільства до «м'якості» покарання стосується питань, які угода не вирішує. Конфіскацію майна у справі Пашинського суд не призначав: у САП пояснили, що відповідне додаткове покарання за ст. 255 КК України запровадили у червні 2020 року, тобто після подій справи. Це наслідок заборони зворотної дії закону, що погіршує становище особи.

2. Чому гроші йдуть у фонди, а не в бюджет?

Ексголова ВАКС Віра Михайленко свого часу пояснила, що куди саме спрямовувати благодійні платежі та в якому розмірі, домовляються сторона обвинувачення і захист, а суд перевіряє лише, чи відповідає угода закону. Отже, питання «чому саме ці фонди» адресоване сторонам угоди, а не суду.

Але варто поставити його чесно. Чи є обґрунтовані претензії до прозорості роботи фондів, які фігурують в угоді? Якщо таких претензій немає, у чому різниця для держави між надходженням до бюджету і надходженням на фонд, який фахово й підзвітно закуповує озброєння для армії? В умовах війни значна частина бюджету і так спрямовується на оборону. Фонд – «Повернись живим», «Спільнота Стерненка» чи будь-який інший — у цьому ланцюжку може бути швидшим і конкретнішим каналом. Більше того, той самий «Повернись живим» прямо заявляє, що вони не беруть відсоток з донатів на адміністративні витрати.

Реальні ризики тут інші. Перший — щоб фонд не був пов'язаний з обвинуваченим чи його оточенням. Другий — щоб виконання умови можна було перевірити. За невиконання угоди встановлено окрему кримінальну відповідальність, а САП може просити ВАКС скасувати вирок і розглянути справу в загальному порядку. Показово, що за весь час роботи суду прокурори жодного разу не зверталися із відповідним клопотанням.

За даними САП, випадків умисного невиконання угод наразі не встановлено, а до відповідальності за ст. 389-1 КК не притягнули жодного засудженого. Виконання умов підтверджують платіжні документи, які надаються суду й прокурору та долучаються до матеріалів провадження. Тобто перевірка існує, але відбувається всередині кожної окремої справи.

Водночас суспільна реакція на те, що Пашинський в межах виконання угоди має зробити донати фондам «Повернись живим» та «Спільнота Стерненка» теж дала свої несподівані результати. 28 вересня ВАКС не затвердив угоду про визнання винуватості нардепа Олександра Качного у справі про незаконне збагачення на понад 12,7 млн грн. Качний визнав вину та погодився, зокрема, перерахувати 3 млн грн на проєкт фонду «Повернись живим». Суддя ж у своїй відмові заявила, зокрема, що використання цих коштів перебуватиме поза контролем сторін і суду, а тому суд не може переконатись у тому, що ці положення відповідають інтересам суспільства.

3. Чиї це гроші?

Це третій і, мабуть, найважливіший ризик. Формально позитивний результат, тобто сплачене відшкодування чи донат на армію, може бути забезпечений непрозорими грошима. Походження коштів, якими виконуються умови угоди, має перевірятися не менш ретельно, ніж, наприклад, походження застав.

САП підтвердила, що на практиці збитки відшкодовують і благодійні внески сплачують не лише засуджені, а й треті особи — закон цього не забороняє. Водночас окремої процедури, за якою прокурор перевіряв би походження таких коштів, КПК України не передбачає. Відомство покладається на банки, які, як суб'єкти первинного фінансового моніторингу, мають перевіряти операції відповідно до антилегалізаційного законодавства.

Утім, тут варто бути послідовними й визнати неприємну для критиків річ, а саме нагадати про механізм спеціальної конфіскації. Адже тут ідеться про вилучення саме тих коштів і майна, щодо яких вироком суду прямо встановлено злочинне походження. Коли вона застосовується, держава свідомо наповнює бюджет грошима, здобутими злочинним шляхом.

Тому суто прагматично важко пояснити, чому та сама логіка стає неприйнятною, коли кошти надходять не за спеціальною конфіскацією, а на виконання відшкодування збитків чи благодійної умови угоди. У підсумку гроші однаково опиняються в бюджеті або в армії, і однаково не залишаються в засудженого.

Тому обурення «гроші пішли не в бюджет» стосується форми, а не суті.

Чому угоди — це таки добре, і чому їх треба вдосконалювати

Головний аргумент на користь угоди Пашинського полягає не в її сумі, а в альтернативі. Події справи відбулися навесні 2014 року, а підозри повідомили лише в лютому 2024-го. Строк давності за зловживання службовим становищем у цій справі спливає вже у 2028 році, тому сторони прямо пов'язали угоду з тим, що вона робить можливим розгляд справи щодо інших обвинувачених у межах цього строку.

Повноцінний розгляд справи з кількома обвинуваченими, великим масивом доказів і процесуальною тактикою захисту міг тривати роками. Якби за цей час спливли строки давності, особу звільнили б від відповідальності взагалі, і держава не отримала б нічого: ні вироку, ні відшкодування, навіть часткового. Попри вимоги Європейської комісії, правила про строки давності в Україні досі не реформовано. Тож у справах, які розслідуються через десятиліття після подій, угода часто є не альтернативою суворому вироку, а альтернативою безкарності.

Кримінальний процес завжди має ймовірнісний результат. Обвинувачення вважає вину доведеною, захист — ні, і крапку ставить суд. Угода перетворює ймовірність на гарантію: є обвинувальний вирок, статус засудженого, реальні гроші і показання проти інших учасників. Штраф — це вид основного покарання за КК України, і в цій справі його призначено за правилами, які діяли у 2014 році. Тож говорити про «відкуп» від покарання, яке саме є покаранням, некоректно.

Для порівняння, інший фігурант цієї ж справи Сергій Тищенко за угодою отримав вісім років позбавлення волі зі звільненням від відбування з випробуванням, перерахував 40 млн грн на Сили оборони і має сплатити до бюджету ще 110 млн грн протягом трьох років. Справа «нафтопродуктів Курченка» не завершена: у ній були й інші підозрювані, і не всі вони пішли на угоду.

Водночас саме тому, що угоди стали основним способом завершення топкорупційних справ, над якістю угод потрібно продовжувати працювати. ВАКС варто узагальнити підходи до оцінки суспільного інтересу й зробити стандартом практику часткового закриття вироків замість повного там, де цього не вимагає пряма потреба захисту особи чи інших проваджень. САП варто реалізувати заходи своєї Стратегії щодо єдиних підходів до угод і публічно пояснювати в кожній резонансній справі, у чому вигода для держави.

Парламенту варто зробити спеціальну конфіскацію обов'язковою умовою затвердження угоди за наявності законних підстав. А ширше застосування реальних, але коротших строків позбавлення волі та додаткових штрафів також поліпшить сприйняття таких вироків. Походження коштів, якими виконуються угоди, має перевірятися так само ретельно, як і походження застав.

І нарешті, дві проблеми, які найбільше живлять обурення угодами, взагалі лежать поза ними. Це нереформовані строки давності, які змушують прокурорів домовлятися, і те, що держава не завжди користується наявними механізмами стягнення інфляційних втрат, через що номінальне відшкодування знецінюється — чи то за угодою, чи то за звичайним вироком.

Розв'язувати їх треба як законодавцю, так і практикам. І поки цього не зроблено, чесна угода залишається кращим результатом, ніж справа, що закінчилася нічим.